А зараз варто подумати про себе, хоча мені до пенсії далеченько.
Я спустився на вулицю Горького, сів у тридцять восьмий автобус, але доїхав тільки до вулиці Свердлова. Коли вже цього дня інтуїція мене супроводжує, то не варто полишати її гостинне товариство. Швиденько скотився на Хрещатик і завернув до книгарні «Дружба». Якщо сьогодні, як і обіцяли, завезли нову літературу, то Борис має бути десь тут… так і є! Стоїть посеред польського відділу і щось жваво розповідає бородатому журналісту з Українського радіо. Зобачивши мене, радісно загорлав:
— Олексо, подивись! Докторська дисертація Станіслава Лема! Про англомовну фантастику шестидесятих років. Аж два томи!
— Лем зачекає, докторе. Ти мені краще скажи, як це ти свого Павлика Морозова до наглої смерті довів?
— Кого?
— Пробач, я Максима Горького мав на увазі. Це у мене сьогодні всі ударники перших п’ятирічок в голові переплуталися.
— А, он ти про кого! Про «металіста»… вибачай, але він вже давно мій колишній пацієнт. Я його в очі не бачив з того дня, як тебе з Любкою-бардачкою помирив. Ти ж мені сам порадив — наплювати і забути. Я приїжджаю на роботу, по дорозі ламаю голову, як мені того сумісництва здихатись, а начальство саме назустріч біжить. Спасибі, Борисе Борисовичу, що виручили колег, але тепер усе гаразд, усі одужали, всі повернулися з курсів, тож закінчилося ваше сумісництво передчасно. Але ви не хвилюйтеся, табель ми вже закрили, проплатимо, як домовлялися, плюс надбавка за специфіку. От я й купив Лема за надбавку.
Я вибачився перед бородатим радіожурналістом, забрав у Бориса книги, вивів його надвір, силоміць посадив на лавку біля підземного переходу і повідомив:
— Борисе, отой знайда сьогодні вранці помер. І хтось уже поспішив виписати свідоцтво про смерть. Та це півбіди. Документ видали на підставі лікарської довідки. І як ти думаєш, хто ту довідку підписав? Ти, лебедику. Хоча, можливо, ти про це і не здогадувався.
Попри шокову ситуацію мій друг не втратив почуття гумору:
— Правильно вчив мене доктор Корольов: не варто влаштовувати дурдом у психушці. Це коли ж я востаннє з тобою каву на Львівській пив? Восьмий день вже… точно! Я те спецвідділення вже й забув, а виходить, що я там і досі папери підписую! Ну, повний деліріум… А до речі, Олексо, якщо ти в курсі, то від чого той «металіст» помер?
— На рівні члена політбюро — від гострої серцевої недостатності.
— Ще один маразм. Серце якраз у нього було сильне. Інакше він від шокової терапії загнувся б ще за попереднім місцем лікування. До речі, не здивуюсь, якщо насправді він помер ще тоді, коли мене з почестями у рідне відділення спровадили, а оця сьогоднішня дата — то така ж липа, як і мій підпис. Яке у нас сьогодні число? Перше? Тягли, щоб показник смертності за минулий квартал не перекрити.
— Аналогічний випадок, докторе, був у Крижополі. Там нічний сторож помер вдень.
— Це ти до чого?
— А до того, що кілька років тому з невідомих мені причин показник смертності по Києву раптом підскочив — і то добряче! Без епідемій, повеней, землетрусів, авіакатастроф і бабських наговорів. Щоправда, за авіакатастрофи не можу ручатися: вони у нас засекречені.
Олекса Сирота:
Мій друг Борис, як справжній лікар, швидко прийшов до тями:
— Ти хочеш сказати, що отой «металіст» з вулиці Лагерної свого часу зник не один?
— Схоже на те. Його біда полягає в тому, що він один, хто повернувся. І саме це, здається, було причиною його повторної смерті.
— Думаєш, його вбили з ідеологічних міркувань?
— Тобто?
— Науковий комунізм відкидає воскресіння з мертвих. А він узяв — і воскрес. Йолоп.
— Я знаю тільки одне: що я нічого не знаю.
— Сам придумав?
— Ні, Сократ.
— Тоді на всяк випадок перечитай його біографію. Можливо, підкаже, що робити аби закінчити життя не так, як він.
— Спасибі, докторе, на доброму слові. Особливо, якщо врахувати, що цю свиню у вигляді ударника комуністичної праці, члена партії і взірцевого батька двох дітей підклав мені саме ти. «Сів у метро, задрімав, почув, вискочив…» а навкруги приволзькі степи і станція «Максим Горький». А вздовж дороги санітари з ношами стоять. І тиша… А до речі, про санітарів з ношами. Там у твого Лема ніде не сказано, чому нас, ментів лягавими дражнять?
— Здибав, тільки не у Лема. Десь читав, що у російській поліції сто років тому був німецький консультант на прізвище Штібер. Що в перекладі з на нашу — пес, породи лягавих. Напевне, хтось із блатних допетрав — от воно й пішло. А до речі, нас вони як дражнять?
— Спецами по п’ятому номеру.
— Теж красиво… Так що будемо робити?
— Шановний докторе, на це запитання не спромоглися дати відповіді ані еМ.-Ге. Чернишевський, ані його палкий обожнювач Ве.-І. Ульянов. А ти вимагаєш, щоби це зробив скромний радянський міліціонер. Нехай навіть і з вищою філософською освітою. Що робити, питаєш? Тобі — читати Станіслава Лема в оригіналі. А мені — добряче озиратися на всі боки. І до речі — одна дуже досвідчена людина просила передати, щоб ти більше й не намагався ставити комарам клізми.
Борис спершу роззявив рота, потім професійно взяв себе в руки і відзвзаємнив:
— Клізми? Комарам? Яка витонченість! Фрейд — вдавіться! Ще побажання будуть?
Я не відповів. Я тільки подумки додав, виключно для себе: не поспішати рипатися в усі двері, навіть, якщо там написано: «Вхід». І перш за все, на таке мінне поле перетворилися для мене паспортні відділи. Взагалі, скажу тобі, цікава служба! Офіційно начебто підлягає нашому міністерству. А спробуй туди поткнутися — і одразу дещо зрозумієш. Якщо ти, звичайно, не сліпий. Навіть полковники з вулиці Богомольця не позирають на простий люд з такою зверхністю, як шмаркулі-реєстраторші з паспортних столів. Ще б пак! Адже їхніми послугами користується не тільки міліція… офіційно. А куди від них неофіційна інформація йде — краще не замислюватися.
В усякому разі, я молив долю, щоб наша паспортна начальниця забула про те, з чим я до неї днями потикався. В крайньому випадку можна буде послатися на недобросовісного інформатора. Але пхатися вдруге — собі дорожче. Що залишається? Місце роботи. Можна спробувати піти на отой секретний завод, в якому є аж ніяк не секретний (до певної міри) відділ кадрів і сплести там баєчку про якогось однофамільця, котрий начебто розшукує свого брата, загубленого у важкі роки Великої Вітчизняної війни. Простенько, але вірогідно. Тим більше, що по телебаченню напередодні крутили старий «переживательний» фільм з актором Санаєвим в ролі літнього майора міліції, котрий знаходив молоденькому солдатику втрачених родичів. Кіно якраз того сорту, що витискає потоки сліз розчулення зі старих дівиць, кадровичок і заводської ліміти.
Хоча адреси секретного об’єкту, на якому працював мій ударник не було в жодному довіднику, як мінімум половина Києва знала, де він розташований, а кожен третій, принаймні, здогадувався, що там не друшляки випускають. Оборонний об’єкт вдало замаскувався у тихому провулку метрів за чотириста від Брест-Литовського шосе. Відділ кадрів та громадські організації з усіма вигодами розташувалися в триповерховому будиночку навпроти прохідної, тому проблема перепустки одразу відпадала.
Я показав суворій недофарбованій дамі своє посвідчення і вимовив, намагаючись зімітувати інтонації актора Санаєва:
— Переконливо прошу…
Мадам навіть не зазирала до картотеки чи шафи з особовими справами.
— На жаль, нічим не можу допомогти. Був у нас такий. Може і родич. Але ви спізнилися, бо п’ять років, як помер. Неперевірена інформація — місце проживання сім’я змінила, тому шукайте своїми каналами.
— А ота неперевірена інформація звідки?
— Від наших пенсіонерів. Як ви розумієте, джерело ненадійне.
Ну що ж, і тут вхопив облизня. А на оте «неофіційне джерело ненадійної інформації» — двох із трійці бабусь з будинку на Лагерній — я наштовхнувся за якусь хвилину в коридорі. Задоволені ветеранші тягли якісь чималенькі авоськи з кульками, пакетами і баночками, як я здогадався — пайком до чергового свята. Отут я і зрозумів причину скепсису недофарбованої дами: судячи з усього, їй профспілкові дари цього разу не перепали.
Бабці одразу мене впізнали і радісно защебетали:
— Ой, юначе, здрастуйте! Якщо вам учора легенько гикалося, то це ми вас згадували!
— Не інакше, як у вас є кандидатка в наречені! — пожартував я.
— А ви неодружений? — перша бабця спочатку обережно поставила на підлогу авоську, а потім картинно сплеснула руками. — То це не проблема, в нашому будинку такі дівчатка славні! І гарненькі, і виховані, і хазяєчки… Будь-яку вибирайте.
— Але ми не тому про вас говорили, — перебила друга. — Пам’ятаєте, ми казали, що родині сусіда нашого, отого, що захворів, а потім помер, повезло, бо їх розселили у хороші квартири. Так от, я подумала: якраз не дуже їм і повезло. Бо ж батька їхнього у Москву хотіли забрати, як спеціаліста, а він узяв — і захворів!
— У Москву?
— Атож! Я згадала: запит приходив із Москви, для якогось союзного міністерства характеристику вимагали і ще багато чого, а він на той час вже в лікарні опинився. Ми документи послали, бо запит є запит, та й людина він був хороша. Але… не судилося.
— То запит прийшов до хвороби чи вже потім?
— Я ж кажу — і тижня не минуло, як його десь з дороги «швидка» забрала. І додому не дійшов, а жінка з ніг збилася, по всіх лікарнях шукала.
— І знайшла?
— Та ні, їй подзвонили, але згодом, бо у нього, доки карета приїхала, хтось документи вкрав, то й не знали, хто він і що він… аж доки сам до тями не прийшов. От же люди, от же доля… уявляєте — в Москві б жили! Про що ще мріяти!
Я провів бабусь до станції метро «Політехнічна», вже попрощався, але одна з них раптом згадала:
— Юначе, то як же? Ну, про що ми говорили? Підійшли б у гості, ми б вас з дівчатками познайомили…
Я урочисто пообіцяв якось вибратися на оглядини, бо то справа серйозна і не потребує поспіху, ще раз попрощався і рушив переварювати почуту «неперевірену інформацію».
Наступного дня з самого ранку я засік за собою хвоста.
4
Так от, наступного дня з самого ранку я відчув, що розжився на персональний супровід. На додачу мене «вело» не якесь там блатне кодло з наміром прихопити без свідків і відмотузити, а професіонали. Оскільки моє прізвище не значилося в куцому державному реєстрі осіб, яким належить особиста охорона, то радості я чомусь не відчув. Хоча б тому, що не був упевнений — чи лише від сьогодні за мною стежать.
Чому я замість Управи поїхав на Берківці — логічно не поясню. Можливо, все та ж клята інтуїція підказала, що небажаного небіжчика найкраще заховати саме на такому величезному комбінаті смерті, як Берковецький цвинтар.
Пхатися до контори кладовища я, звичайно, не став. Досить із мене вчорашніх відвідин відділу реєстрації покійників. Не вистачало ще представитися цвинтарній адміністрації по всій формі і службове посвідчення показати. Є, знаєш, гуманніші методи самогубства. Тому я купив біля воріт стандартного дешевого віночка з соснових гілляк і паперових бантиків та почвалав собі по центральній алеї, уважно вслухаючись, де саме цвинтарні трубадури лабають Шопена. Бо там, де грають, там і ховають. Логіка.
Йти довелося чималенько, бо пару разів, зваблений класично зґвалтованими акордами, я втрапляв не на поховання, а на підпоховання у старих освоєних кварталах. Проте, як це часто буває в професії сищика, на правильний шлях виводить не дедуктивний метод Холмса і не діалектика Гегеля, а класичний метод проб і помилок тов. Маркса.
Після чергового «не туди» я помітив в зручну стежку попід високим парканом. Вона дозволяла швидше дістатися туди, де два п’яні оркестрики змагалися, хто з них голосніше спаскудить класичне творіння безсмертного польського генія. І тут я ледь не спіткнувся об нього. Не об Шопена, зрозуміло, а об невисокий надгробок зі штучного каменю з лаконічним написом: «Такий-то». Нижче — дата народження, знайома мені з загсівського гросбуха та дата смерті — вчорашній день. Традиційний дизайн доповнювався нашвидкуруч увіткнутою в землю невеличкою металевою загородкою та двома віночками з відповідними написами: «Коханому чоловіку — дружина» і «Дорогому батькові — діти». Надгробок був не просто крайнім у ряду, а єдиним. Бо далі — мало не півкілометра, до самої головної алеї — тяглися звичайні горбки землі, обкладені присохлими гілками і зів’ялими квітами.
Поспішили! Щоб усе одразу: вбив, закопав і напис написав, що у когось був волоцюга, хтось його любив. А потім з’їв він кусень сала… а біс його знає, що він з’їв! Головне, що вбили, закопали і напис написали. І надгробок припхнули не через рік, як у нас заведено, коли земля осяде, а одразу. Гнали, щоб відзвітувати, от і прокололись. Я підійшов ще ближче і ногою розгорнув свіжу землю. Так і є — на невеликій глибині вкопано дві залізобетонні шпали, до яких прикручено надгробок. Щоб не осів.
Я озирнувся, чи нема кого поблизу, вчепив свого віночка на огорожу, відламав від якогось старого вінка шмат жердини і пошурував ним під надгробком. Точно — тверда, суха земля. Кенотаф! Фальшива могила! Дві шпали, надгробок, трохи сирої землі навколо для маскування — і все. Ні, можливо, десь там, посередині закопано невеличку урну з прахом таємничого волоцюги, але класичної могильної ями під плитою немає.
Я звівся на рівні ноги, обтрусив брюки, аж раптом звідкись згори голос із дивними інтонаціями вимовив:
— Дядю, а ви теж знаєте, що там нікого не закопали?
Я підскочив від несподіванки і обернувся. На цвинтарній стіні сидів юнак з дивною посмішкою. Присягаюся, що хвилину тому його там не було.
— Дядю, я бачив, що вони робили. Але ви нікому не кажіть. Бо училка буде бити за те, що я вночі на цвинтар ходжу.
До мене почало щось доходити. І голос, і манера говорити не відповідали вікові юнака. Потім пригадалося, що отут же, за цвинтарною огорожею якась наволоч додумалася розмістити інтернат для розумово відсталих дітей. Справді, ці бідолахи саме так і розмовляють: скажуть фразу і мовчки на тебе дивляться — як ти до них поставишся? По голівці погладиш, чи потиличника даси?
Я посміхнувся цьому маленькому хлопчику в тілі великого парубка. А він зрадів доброму дядькові і продовжував жваво розказувати:
— Я отут вночі сидів-сидів і дивився: може, мертві з могил вийдуть. А вони не вийшли. Тільки велика машина приїхала. Така, як нам хліб возить. Я злякався, що училці скажуть і заховався за паркан. Але тут все видно через дірки. Я думав, що вони когось викопають, а вони трошки покопали зверху, плиту поставили і поїхали. Я ще сидів-сидів, але мертві вже не вийшли. Бо їх