Господиня пояснювала:
— Справжнє Дулєво часів цариці Єлизавети. Жодної тріщинки. Це просто чудо. Перед евакуацією мій покійний чоловік замурував сервіз на антресолях і заклеїв шпалерами. На щастя, ніхто не помітив, а в сорок четвертому, коли ми повернулися, квартиру нам віддали без проблем.
Вдова ще раз повторила стосовно «справжнього Дулєва», продемонструвала фабричні знаки на денцях чашок і тарілок. Впливова дама уважно переглянула всі предмети, делікатно постукала, прислухаючись на звук, чи й справді немає тріщинки і, здається, залишилася задоволеною. Отут я повернувся і подав голос:
— Перепрошую, але дулєвську порцеляну почали підробляти ще за часів Ломоносова. Як, до речі, і мейсенську. А мейсенські майстри, у свою чергу, підробляли китайську продукцію. Тож товарний знак — то ще не показник.
— Нам його через антикварний як справжній продавали, — розгубилася господиня.
— А я точнісінько такий в Ермітажі бачила, з таким самим розписом. Невже і там підробка? — нарешті подала голос дама.
— В Ермітажі я в основному просиджую в залах імпресіоністів, але як професіонал припускаю, що і в Зимовому палаці у вітринах стоїть вдала імітація, а справжнє Дулєво зберігається у закритих фондах. Аби не спокушати… Тож розписи — теж не гарантія.
— А що ж? — мало не дуетом запитали обидві жінки.
— Єдине, чого не змогли досягти фальсифікатори — справжнє Дулєво прозоре на світло. А підробка — ні.
Впливова дама уважно подивилася на мене, потім ще раз переглянула всі предмети сервізу, цього разу на світло. З професорської вдови вже капало, але вона мовчала.
— Все гаразд, порцеляна справжня, я її забираю.
Господиня воскресла і збуджено замахала руками:
— Боже, він у нас стільки років, а ми й не знали! Думали, якщо через антикварний, то це гарантія…
Я кашлянув:
— Вибачте, вип'ю води.
Вийшов на кухню і повернувся, коли відшарудів папір для упаковки і асигнації Держбанку СРСР. Узяв до рук великий пакет і вийшов у двір. Водій прийняв із моїх рук запаковану порцеляну і поклав на заднє сидіння. Дама примостилася поряд.
їхали мовчки. Тільки на Печерську вона кинула водію:
— їдь у гараж. Молодий чоловік мені допоможе.
До під'їзду вона увійшла першою, притримала двері, конторський у формі кинувся допомагати, але ледь не врізався в мене. Дама знизала плечима, зітхнула, але нічого не сказала. Ми залишили конторського червоніти за дверима і піднялися ліфтом до квартири. Господиня показала, куди покласти сервіз і одразу запитала:
— Каву будете?
— Спасибі, з задоволенням. Якщо ви не проти — дозвольте, я зварю, а ви відпочивайте.
— Все потрібне — на кухні, в шафці якраз над плитою.
На кухні справді було все, що потрібно. Я би з задоволенням зіграв би тут весілля і провів медовий місяць. Вистачило б і місця, і припасів. Цейлонський чай у його рідній упаковці підказав мені ідею зробити «Даміану». До того ж, розчинна кава у скляній банці була теж не з Одеси чи Львова.
Сервіз для кави був не дулєвський, але теж нічогенький. А от таця — справжній Палех, без підробки.
Дама спочатку відзначила оригінальність аромату, потім, коли скуштувала — своєрідність смаку. Я пояснив, що це «Даміана» і що саме такий рецепт добре знімає втому і не тисне на судини.
— Ви дуже доречно нагадали про судини, молодий чоловіче. За вашою спиною в барі коньяк. Візьміть «Камю», якщо у вас немає на нього алергії. І не кажіть, що ви на службі, — я вас до кінця дня забрала… посуд для коньяку — трошки вище.
Довелося демонструвати ще й своє вміння відрізняти коньячні бокали від лікерних. Я скуштував «Камю» з таким виразом, наче роблю це щоранку після чистки зубів та гоління. Проте, про всяк випадок не дозволив собі розслабитися і був правий, бо раптом почув:
— А ви, молодий чоловіче, справді в міліції служите? Чи може, вас по дорозі Федорчук підмінив?
— Взагалі у нас у карному розшуку водиться занюхувати «Камю» обшлагом мундира. Але я справді служу в міліції.
— Мій охоронець — ідіот, щоб ви знали. Цієї зими мені треба було терміново в ЦК на Орджонікідзе. Вирішила пройтися пішки. І що? Навпроти банку посковзнулася. Ви думаєте, цей бовдур встиг мене підхопити? Ні, стояв і дивився, як я гепнулася, мов базарна перекупка. Ідіть працювати до мене, не пошкодуєте. Генерала я умовлю.
— Спасибі. У мене дуже брудна робота, я цього не приховую. Сьогодні, завдяки вам, я чудово відпочив. Але знаєте, з певного віку не варто міняти спеціальність. Я цей поріг уже переступив.
— Молодець. По-державному міркуєте. Не те, що цей ідіот Микита Сергійович, котрий хотів нас, номенклатуру, міняти, як циган коней. Дякую за відвертість. А генералу вашому від мене великий привіт. Дуже милий мужчина, дуже. І обов'язковий.
«Милий і обов'язковий мужчина» чекав на мене, як старшокласник танців із вимкненим світлом. Ледь я заїкнувся про каву з коньяком, як він посадив мене у крісло і примусив двічі переповісти все у найподрібніших деталях. Зачувши характеристику, що дала йому номенклатурна дама, він аж помолодшав і засяяв, як бляха дембельського ременя.
— А ще що вона казала?
Я промовчав щодо пропозиції перейти на службу до дами, зате вирішив відігратися по повній програмі за старі гріхи мого начальника. Річ у тім, що у справі «Музиканта» чимало паскудства принесла мені дружина нашого Генерала зі своєю улюбленицею: розбещеною пекінесихою. (Розповідь про справу «Музиканта» ви зможете прочитати в одному з наступних томів. —
І я пішов відпочивати. Без відриву від виробництва.
Сам завод займав приміщення ще дореволюційної будови, здається, військових казарм часів Миколи Першого. Основною вигодою будівлі були товстезні стіни і висока стеля. Тож взимку тут було тепло, влітку — прохолодно, а головне — світла для виробничого процесу вистачало зранку до сутінків. Щоправда, віднедавна адміністрація підприємства не без комфорту розташувалася у новому корпусі через вулицю, а старі директорські апартаменти зайняла редакція багатотиражки. Фотографу дісталася «кімната відпочинку» з туалетом і душем, переробленим у проявочну.
Колективчик у редакції підібрався веселенький. Був тут з-поміж інших і відомий київський поет, який з п'яних очей якось чи то заримував щось антирадянське, чи то публічно виконав чуже, але заборонене цензурою. Враховуючи щиросердне каяття, жертву п'яної музи замість мордовських таборів відправили на перевиховання у пролетарський колектив. Керував багатотиражкою, як з'ясувалося при особистому знайомстві, донедавна відомий спортивний журналіст. Він одразу перейшов на «ти».
— Бачиш, капітане, слави я вже наївся. А от іще одну квартиру мені моя рідна спортивна газета зробити не могла. Тож куди було подітися після розлучення? А тут, на заводі, одразу дали «гостинку» і навіть з балконом. А ще через пару років обіцяють повноцінну однокімнатну.
Я порадів світлим перспективам свого ближнього і поцікавився його думкою щодо зникнення фотографа. На моє здивування, редактор весело розреготався:
— Ти знаєш, як його у нас між собою звуть? «Проти вітру»! Це тому, що він час від часу зникає, а потім з'являється обдертий, як котяра у березні, і приносить довідку з вендиспансеру. І каже: «Оце знову випив пива, попісяв проти вітру і застудив… Думав, що «три пі-ер», та, дякувати Богу, обійшлося». А пару разів задля різноманітності замість пісяти проти вітру він після пива на рівному місці перечепився і мордяку об асфальт розбив. Ну, і лежав у травматології.
— А ви у все це вірите?
— У що, у пиво? Чи в те, що вітром надуло? Звичайно, ні. Мужик на передок слабенький. Може три дні не їсти-пити, не палити, ляпатися у своїх хімікатах — і нічого. А як побачить те, що з-під міні-спідниці визирає, — пропав! Ось був — і вже нема! А потім з'являється і співає баєчку про вітер.
— А як же моральний рівень, трудова дисципліна, врешті-решт?
— Капітан, капітан, посміхнися! Про що ти кажеш! У нас за штатом три одиниці. Я, машиністка і оцей от… вічноберезневий. А скільки насправді у редакції сидить? Десять. Нормальні блатняки, які записані хто де — від пожежної частини до ВТК. Та стаж заробляє, того чекісти на налигачі привели. Ця он колись із головним технологом спала. А той — коханий небіж двоюрідної тітки самого директора. Яка тут може бути дисципліна? Ти мені краще скажи: пити будеш?
— Мені б спочатку негативи знайти…
— Ну куди від тебе дінешся. Пішли, глянемо.
На моє здивування, на робочому місці мордоляпа панував взірцевий лад. На полицях міцного стелажа стояли великі коробки з написами: «Передовики», «Кращі агітатори», «Рейди якості», «Наші гості», «Відпочинок трудящих». Окремо стояв металевий ящик із негативами для Дошки пошани, прикрашений грізною обіцянкою відірвати руки всім, крім парткому, при спробі туди зазирнути.
Негативи з весілля ми знайшли майже одразу. Вони лежали на горішній полиці стандартного сейфу у цупкому чорному конверті, до якого було пришпилено карточку з датою, місцем і темою зйомки. Червоним олівцем великими літерами було написано: обережно! Не проявлено!
Половину роботи, вважай, було зроблено. Залишалося для проформи уточнити решту:
— Так коли він, кажете, щез?
— Зараз підрахуємо. Весілля гуляли у суботу. На роботу ми приходимо у середу. Робимо газету. В четвер нам її друкують, у п'ятницю ми розносимо по цехах — і вільні до середи. Але він свої знімки здав нам ще минулого тижня, тому цієї середи не був потрібний. Та його почав шукати директор. Ну, от і виходить…
— Виходить, що нічого не виходить. Раз він заніс негативи, то як мінімум у суботу забігав до редакції. Або в неділю, або в понеділок чи вівторок.
— У вівторок його тут не було. Він мав віддати знімки директору, але не з'явився.
— У четвер ваш директор подзвонив нашому начальнику, сьогодні маємо п'ятницю… нормально!
— Звичайно, нормально. Бувало й таке, що його по два тижні десь носило.
— І часто його пробиває на кобеляж із наступним зникненням?
— Раніше — частіше. А коли він одного разу добряче спіткнувся, як я здогадуюсь, об чиїсь роги, і заробив, крім пари фінгалів, ще й струс мозку, то майже рік сидів тихо. В усякому разі, вкладався у графік.
— Тоді, товаришу редактор, у мене таке собі єхидне запитаннячко: я розумію, у вас не завод «Арсенал» і не поштова скринька номер 13 дріб 13. Ви радянський народ товарами широкого вжитку забезпечуєте. Але ж має бути бодай якась дисципліна, чи хоч натяк на неї.
— Бачиш, капітане, він у нас не просто фотограф. До речі, дуже непоганий. Він у нас лейб-фотограф генерального директора. Йому все можна. Зникне, вирине, збреше, покається, а потім зробить пару альбомчиків — і «наша пісня гарна й нова, починаймо її знову».
— Яких альбомчиків? У вас же багатотиражка, а не фотоательє.
— Господи, до чого ж тебе у твоїй ментурі задовбали! Елементарних речей не розумієш. Ми ж не «Сільські вісті» і не «Вечірка». Ми — багатотиражка. Мале-е-енька така газетка, рівно на два оселедці, аби загорнути і принести додому. Періодичність — раз на тиждень. Штат — три чоловіки. З головою. Робота — не бий лежачого. От у нашого фотографа по суті основне заняття зовсім інше: альбомчики робити. Сімейні урочистості у начальства, свято у трудовому колективі, приїзд високої комісії чи виїзд людей на природу. Він акуратно наклацає, потім бігцем у свою лабораторію і надвечір вже готово — фотозвіт у красивому альбомчику з якісними знімками. Собі подивитися, людям показати, перевіряючим подарувати — у комплекті до «Української з перцем» і київського торта. Краще не вигадаєш! А ти питаєш про дисципліну.
— А рідня, сім'я, зрештою?
— У нього вся рідня — японський «Кенон» зі змінною оптикою. Директор колись розщедрився, виділив валюту. Оце він береже, як рідну дитину. А більше у нього нікого. Яка ж дружина такі зальоти витримає?
Я вийшов із прохолодного старовинного будинку на вже добряче розігріту вулицю і подумав, що, у принципі, нічого не знаю про нормальне життя. Скажімо, на такому ж заводі, як цей, чи ще деінде. І взагалі, що мене цікавить, окрім імовірних причин, реальних обставин та гіпотетичних версій чергового злочину? Ні, як нормальну людину мене багато що цікавить, але на це немає часу.
Я подзвонив з автомату на роботу і доповів Старому:
— Завдання товариша генерала виконане на дев'яносто п'ять відсотків. Негативи знайшли, віддали за призначенням. Зникненням фотографа ніхто не проймається, бо це у нього хронічне. Що накажете робити далі?
— Тягни резину, Олексо, доки у начальства у фаворі.
І я потяг. Але оскільки мене час від часу відвідували привиди совісті, то вирішив поєднати особисте з громадським. Весілля директорової доньки, як я дізнався, гуляли у нещодавно відкритій кав'ярні у самому центрі старого Києва. Хлопці зі «злодійської» бригади вже протоптали туди стежечку і божилися, що каву тамтешня барменша варить дуже навіть непогано. А головне — поважає правоохоронні органи, особливо у віці молодше тридцяти п'яти.
Це вже потім з'ясувалося, що нашого брата мента барменша з отієї кав'ярні на дух не терпіла. Бо її зять із районного відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності так ту власність захищав від розкрадання, що якось під гарячу руку ледь не засадив власну тещу. Розповіді про те, як розлючена барменша з макогоном у руках гнала патологічно принципового родича від Московської площі аж до мосту Патона, навіки увійшли до легенд київської міліції. Тож замість бажаної кави поза чергою мої колеги насправді одержували палкий монолог, який починався зі слів: «Замість бандитів ловити, дехто тут…», а закінчувався традиційним: «Всі мужики — сволота, всі баби — дурні, а щастя — в труді!»