Якщо тебе отак от обшмарували, на душі стає легше від самого усвідомлення, що ти у цій компанії не один. Тому мої колеги і розхвалювали тещу обехаесника сподіваючись, що у неї «доброго слова» на всіх вистачить.
На своє щастя, я не наразився на традиційний прийом з обов'язковим монологом, бо знав цю жіночку не перший рік. Під суд її, звичайно, тоді не віддали — заступилося і керівництво, і колеги, але оскільки шум від того сімейного марафону з макогоном пішов чималенький, барменшу заслали на якийсь час із ресторану «Динамо» варити каву у підземному переході на Хрещатику. Там ми й познайомилися і провели чимало часу за філософськими розмовами стосовно плинності часу взагалі і паскудства деяких зятів зокрема. Тож на мою честь негайно влаштували технічну перерву і по-справжньому міцну каву у маленькій підсобці.
— Пам'ятаю я, Олексо, оте весілля, чого ж не пам'ятати. Я таке другий раз у житті бачила. Колись іще зовсім молоденькою, як тільки в ресторан прийшла працювати. І оце — У ту суботу. Бо і наречений глухонімий, і батьки у нього глухонімі, і всі гості з його боку. І наречена — глухоніма. А таких, що нормальні, — то тільки її батьки і ще пару родичів з їхнього боку. Не танцювали, музики теж не було. Посиділи, руками помахали і розійшлись. Але, щоправда, посуду ніхто не бив і в туалеті не ригали. А так — діти веселі, а свати сумні…
— Тамарочко, а фотографа ви запам'ятали?
— А чого ж не запам'ятати? Трохи на тебе схожий, бо теж із вусиками. Але ти молодий, підтягнутий, а він може і не старий, але такий, наче його з одного місця витягли.
Я уявив собі фотографа, якого витягли із згадуваного місця разом із японським «Кеноном» в руках, — і весело розреготався.
— От бачиш, Олексо, тобі смішно, бо ти нормальна людина. А коли я таке своєму директору кажу, то він чогось червоніє.
— Та він, напевне, ще молодий. А до речі, отой, котрий з вусиками, він що на весіллі робив? Може, розмовляв із кимось чи, не дай Боже, посварився?
— Та ні! Поклацав собі, потім йому отут у кутку, на столику окремо накрили, він випив, закусив, підійшов до батька нареченої, щось йому тихо сказав, торбу свою через плече — і гайда на вихід!
Я допив каву, подякував барменші за безцінну інформацію і рушив на роботу. Що ж, схоже, жоден із учасників весілля до зникнення фотографа відношення не мав. Мій оптимізм зміцнила телефонна розмова з редактором багатотиражки.
— Директор дуже зрадів, що негативи не пропали. То попросив дати відбій стосовно пошуків нашого бахура. Сказав: коли той повернеться, влаштує йому такий кукенквакен, що той від переляку забуде, звідки у жінок ноги ростуть.
Я подякував редактору за добре ставлення до ментів і почав розмірковувати, як би це ще трохи поімітувати кипучу діяльність щодо розшуків людини, яка нікому не потрібна. Аж тут з'явився сам Старий. І вигляд у нього був абсолютно нехарактерний, бо він ховав від мене очі.
Спочатку я по-справжньому злякався: може, з мамою щось раптом трапилося? Але, на щастя, причина крилася в іншому:
— Олексо, синку, ти вже пробач, але така дурня з цим фотографом вийшла… хто би міг подумати?
— Та нічого, нічого, товаришу підполковник. Ну подумаєш — гайнув «наліво». Зіб'є оскомину — повернеться. Я що, не розумію? Якби не ті фотографії — ніхто б нас не смикав. І до речі, кликали для підстраховки, на випадок, якби негативи вдома лежали. Тоді хто ж би їм дозволив неофіційно двері висаджувати?
— Ти не зрозумів. Ми ж тобі хотіли перепочинок дати, а насправді — в лайно встромили, у прямому розумінні цього слова. Знайшли твого фотографа. Щоправда, ще не всього, але опізнати є по чому. Була справа про зникнення, а стала — про звіряче вбивство з обтяжуючими обставинами. Та ще й такими, яких навіть я вже давно не бачив.
Стосовно «встромили у лайно у прямому розумінні цього слова» — так це була щира правда. Змальовую обстановку, згідно з усіма правилами протоколу опису місця події. В самому кутку Лук'янівського ринку, біля того виходу, що до трамвая, стирчить пам'ятник безкультур'я нашої доби — сортир. Ні, не громадський туалет і навіть не вбиральня, а саме сортир із лицемірним написом на всю стіну: «Торгуючим на ринку у спецодязі вхід заборонено». Хто там слідкує, у чому вони заходять! І заходять, і руки не миють, бо нема де. За шістдесят п'ять років радянської влади про водогін не подбали.
Так от, щопонеділка, коли на базарі вихідний, приїздять сюди відповідні автоцистерни, як за часів царя Гороха, і починають викачувати вміст. А потім перевіряють, чи не залишилося чогось на дні. Бо всяке буває. От і цього разу — класична радянська нескладуха. Хтось там мав із понеділка у відпустку йти, а тому чистити об'єкт громадського користування взялися у ніч із четверга на п'ятницю. І витягли на свою голову… чоловічу майку, а в ній — голову особи чоловічої ж статі, бо з вусиками. Коли знахідку відмили зі шланга, відвезли до моргу і порівняли з усіма наявними фотографіями — одержали пшик. Доповіли по телефону Старому. А в того якраз на столі і лежав горезвісний «патрет» із характерними вусиками. Старий одне тільки уточнення зробив:
— Гляньте, у нього на лівій вилиці невеличкого рубця немає?
— Є, товаришу підполковник. Виразно читається.
— Тоді це наша голова. Шукайте решту клієнта.
Рубець на вилиці, як ти здогадався, був пам'яткою про чергове спотикання об роги, ускладнене струсом мозку. На міліцейському жаргоні називається особливою прикметою. Штука надійна, як відбитки пальців. Особливо, якщо фотографія рубця в наявності, а от пальці відсутні.
Мені вже колись пощастило мати справу з унікальною версією ліквідації трупа за допомогою виварки для білизни і електром'ясорубки. (Див. повість «Покійник по-флотському» у першій книзі. —
— Зараз. І не тільки розкажу, а й покажу.
Любитель підлянок ще навіть не встиг рота розтулити, як я вхопив його за петельки і з усіх сил посадив на казенний стілець. Мебля пипснула і розлетілася на складові. Почувся здвоєний удар… п'ятою точкою об підлогу і потилицею об стінку. Після чого у підрайвідділку запанувала тиша. Я взяв зі столу аркушик із актом передачі справи, зібгав його жужмом і заткнув колезі в усе ще роззявленого рота. Він лише кліпав очима.
— А тепер послухай мене, «целка-невидимка», і не метушись. Доки ти сам, особисто, не вигребеш із каналізації всього покійничка до останнього пальчика, я у тебе справи не прийму. Я сьогодні дуже сердитий, а головне — мене начальство чомусь розуміє. Як спробуєш на мене настукати, то я тебе, ганьба лягавих, через усю київську каналізацію вилами прожену. Ти мене знаєш. Відпочинь — і за роботу. А я в Управу.
Страх теж буває великим порадником. Ніхто на мене не настукав, і тільки Старий задля годиться поцікавився:
— Як там у тебе стосунки з підрайонним відділком?
— Душа в душу, товаришу підполковник.
— Сирота, коли ти мені кажеш стосовно «душа в душу», то я чомусь пригадую серпень сорок п'ятого року. Тоді наш нарком іноземних справ товариш Молотов запросив японського посла і вони дуже тепло, десь навіть душевно, поспілкувалися. Про це написали всі газети, а через добу ми чомусь оголосили японцям війну… Добре, можеш іти. Хоча ні, стій, іди назад. Сядь! Ніколи не гризися з дурнями. Всіх не перегризеш, бо їх більше.
— Я не бу…
— Знаю я твоє «не бу», зараза! Бери краще приклад з нашого Генерала. Йому доводиться мати справу переважно з дурнями. І нічого — дослужився до лампасів. А ти їх матимеш, хіба що коли мама на піжамні штани понашиває.
— Добре, якщо мама, товаришу підполковник! А якщо сам — у психушці?
— Тіпун тобі на язик! Ти мені краще розкажи, де це ти навчився відрізняти підробну порцеляну від справжньої? В Університеті?
— Та ні, кілька років тому у хлопців зі «злодійського» відділу була одна цікава справа. Там саме обчистили квартиру і, з-поміж іншого, забрали дулєвський сервіз. Так от, коли злодіїв відловили, вони почали запевняти, що порцеляна не справжня, а підроблена, а відтак суму збитку треба зменшити мало не вдесятеро, а то вже інший параграф і менший строк.
— Ти дивись, які комбінатори виросли! За часів Сталіна — хоч ти Дулєво вкрав, хоч Хрюлєво, але якщо це особисте майно громадян, то строк не більше одного року.
— Пам'ятаю, ви вже казали якось. А за дванадцять колосків розстрілювали.
— Не за дванадцять колосків, а з дванадцяти років.