— Викликали — скажуть!
— А скажуть — почуєте, — у тон йому докинув генерал. — Так?
— Так точно.
— Ну що ж, перейдемо безпосередньо до діла.
Генерал на хвильку замовк, ніби відокремлюючи мовлене і підкреслюючи важливість наступної розмови. Спочатку вона уся вклалася в одне речення:
— Поїдете кур’єром у Берлін.
Марков ураз посуворішав, напружився, величезна відповідальність одразу лягла на нього. Це тільки так сказано, дуже просто і буденно — «Поїдете у Берлін». А насправді… Навіть уявити важко! Це завдання за своєю складністю і величезною напругою не йшло ні в яке порівняння з усіма попередніми.
Кур’єром у Берлін! Це значить — до когось. А в лігві фашизму кожна наша людина — на вагу золота. Кур’єр мусить не тільки виконати завдання, а всіма своїми діями ні в якому разі, за будь-яких обставин, навіть найкритичніших, не поставити під удар людину або людей, до котрих їде.
До того ж ішлося насамперед не про його поведінку як кур’єра в «обставинах», а про те, щоб він вміло уникнув їх і успішно виконав завдання.
— Готовий виконати будь-яке завдання! — сказав Марков твердо.
— Йдеться про фрейлейн Крістіну Бергер, вашу «хрещеницю». Ви добре знаєте її, а вона — вас.
— З початку війни, — уточнив Марков.
— Тому й обрали вас.
— З нею щось трапилося? — раптом стурбувався розвідник.
— На щастя, особисто з нею — нічого лихого. Проте, якби я вірив у забобони, я сказав би: дівчину переслідує якийсь фатум, їй на роду записано втрачати з нами зв’язок.
— Знову? — навіть здивувався Марков.
— І знову з не залежних від неї причин.
Тепер у тон генералові мовив старший лейтенант:
— Якби я був забобонний, я б сказав: господь-бог трійцю любить. Я вже двічі поновлював із нею зв’язок.
— Ми це знаємо.
— Ось і випадає поновити втретє.
— Краще б не випадало. Для всіх краще, передусім — для Студентки.
— Це — точно!
— Ну що ж, ваш бадьорий настрій, ваша готовність до дії мені, прямо скажу, подобаються.
— Дякую за добре слово.
— З підполковником Калиною знайомі?
— Так.
— Це він вас рекомендував. Як і минулого разу, коли вас відрядили до Ставрополя.
— Я й не знав!
— Тепер знаєте. Підполковник Калина готуватиме вас. Він добре знайомий із поведінкою німців поза фронтовою смугою, чудово вивчив життя цивільного населення, досконало обізнаний із самим Берліном.
— Зрозуміло.
— Запитання є?
— Лише одне, товаришу генерал.
— Слухаю.
— Кого приніс «Сплячий лелека» — сина чи доньку?
— От і про це ми у вас спитаємо.
— Ясно!
— Хитро ви запитуєте, товаришу старший лейтенант.
— Ну, що ви, — знітився Марков.
— Не варто бентежитись, я це оцінюю як позитивну рису. Адже своїм запитанням про «Сплячого лелеку» під прямою цікавістю ви приховали іншу: хотіли собі окреслити обшири наших знань про сьогоденне становище там. Правильно?
— Так точно!
— На цьому закінчимо. Вашу кандидатуру я схвалюю. З ситуацією, що склалася в Берліні, вас докладно познайомить підполковник Калина. Бажаю успіху!
***
Олексій Марков уважно слухав підполковника Калину, всотуючи кожне його слово.
Зустріч Студентки з Меркурієм…
Того ж дня — арешт Меркурія…
Трагічна загибель Пенелопи…
Студентка без зв’язку…
Інформація лежить у Берліні «мертвим капіталом».
— Щодо суті вашого безпосереднього завдання.
— Я слухаю, Костянтине Васильовичу!
— У Берліні Хейніш очолив розвідувально-диверсійний відділ організації «Цепелін». Своїм вістрям «Цепелін» скеровано на Кавказ, куди він закидає своїх вихованців для агентурної роботи зараз і активних підривних дій в нашому тилу під час літнього наступу, який німці планують.
— Про це нам на Кавказі відомо.
— Так. Генерал Роговцев про ваші контрдії нас регулярно інформує. Так от, немає сумніву, що Студентка з Нікого накопичили чималий розвідувальний матеріал. Ви мусите його взяти. Це — перше. Друге: укріплення «Блакитної лінії». Штаб «Цепелін» до неї відношення не має. Тому з нього вони інформацію не роздобудуть. Споруджує «Блакитну лінію» організація Тодта. Треба шукати вихід на якогось поінформованого тодтівця, ця організація велика, розгалужена, працює в ній безліч людей.
— Моя зустріч з Нікою планується?
— Ні, не варто зайвий раз наражатися. Ризик і так значний.
— Ясно!
— Третє. Необхідно на майбутнє забезпечити Студентку радіопередавачем. Вам тягти його з собою не доведеться.
— Уже легше…
— Безумовно. Це спрощує мандри. В Берліні маємо законсервовану рацію. Переховує її людина, що не веде безпосередньої розвідувальної роботи, живе в Берліні віддавна, сімейний, поза всякими підозрами. Типовий бюргер. Рація зберігається в зразковому стані, в повній готовності до негайного використання. Ваш клопіт — повідомити Студентці адресу цієї явки і пароль. З усім іншим там упораються самі.
— Ви все полегшуєте й полегшуєте мені завдання.
— Помиляєтеся. Просто намагаємося забезпечити стопроцентний успіх ваших мандрів. Необхідно, щоб ви швидко повернулися з інформацією, накопиченою в Берліні. Самі знаєте про становище на фронтах — наближається третє літо війни. А літо Гітлер містично вважає часом своїх перемог. Цю містику необхідно нарешті розвіяти. Підготовка йде по всіх лініях. По нашій теж. Особливо зараз. Ми мусимо забезпечити головне командування максимальною кількістю військової інформації. У загальній картині кожен фрагмент має неабияку вагу. А ви — полегшуємо…
— Я ж так…
— Не варто.
— Слухаюсь!
— І останнє на сьогодні. Генерал Сербулов запропонував цікаву ідею. Здійснення її залежить виключно від згоди Студентки. Якщо вона вважатиме, що реалізація думки Григорія Івановича доцільна. Все покажуть стосунки, які там склалися і про які нам нічого не відомо.
— У чому вона полягає?
— Це морально-психологічний захід, що має на меті душевно зблизити фрау Шеєр із її невісткою. Суть ось у чому. Як вам відомо, ми все більше використовуємо полонених німців, які усвідомили злочинний характер розпаленої фашистами війни, для викривальних радіопередач через лінію фронту.
— Знаю про це. І сам неоднораз дбав про безпеку таких німців на передовій.
— Отож, «по величезному секрету» можете повідомити жінкам, буцім чули антифашистський виступ німця Шеєра. Але не знаєте, що то за Шеєр. Тут слід зіграти тонко! Не одразу наважуєтесь сказати. Ви самі в сумнівах, чи справді це той ваш знайомий по Кавказу Адольф Шеєр, по якому давно відсумували похоронні дзвони. Суть у тому, що «впізнати» Адольфа мусить сама фрау Шеєр, а не ви або Студентка.
— Цікаво… Але з чого вона впізнає?
— З подробиць вашої розповіді. Точніше, з однієї подробиці, про яку знає лише фрау Шеєр. Виряджаючи свого сина на фронт, вона таємно від нього власноручно зашила в комір його мундира своє моління до бога. Дослівно: «Господи! Врятуй мені сина мого, збережи йому життя на війні. Молюся за це…» Серед усього іншого скажете, буцім чули, що отой невідомий Шеєр агітував на передовій: «Проводжаючи мене на фронт, моя мати зашила в комір мого мундира своє моління. — Далі цитуєте точний текст. — Але моє життя врятували не тевтонські боги Тор і Вотан, не християнський Ісус, і не обожнюваний вами фюрер, що жене німців на вселенську бойню…» І так далі. Знайдете, що сказати. В цьому повідомленні можливі варіації, окрім справжніх молитовних слів фрау Шеєр. Саме по них вона дізнається, що син її живий і перебуває в полоні.
— Дозвольте запитати, Костянтине Васильовичу?
— Прошу!
— А що насправді з Шеєром?
— Насправді? Я ж вам, власне, щойно розповів. Він давно потрапив у полон — на початку літа минулого року. Скоро рік, як він у полоні. Перебуває у таборі в Єлабузі, де переважно утримується офіцерський склад вермахту. Тямовито веде агітаційну роботу, яка його захопила як фахівця: сам вивчає і полоненим читає справжню історію німецької нації. Вони ж, окрім куцої, препарованої нацистами, фальсифікованої в людожерському дусі, іншої не знають. От тільки виступу Шеєра на фронті не буде, хоч, гадаю, він на це охоче б погодився. Чому? Бо це одразу створить загрозу для Студентки. Тому вам, відкриваючи свій «фронтовий секрет», необхідно наголосити на дотриманні найсуворішої таємниці. Одверто поясніть фрау Шеєр, чим їм загрожує необережне чи будь-яке інше розголошення.
— Чудово замислено: порядно, гуманно, і брехати не треба.
Калина добре зрозумів, що Марков тримає на думці. Можливо, хтось вважає, що в роботі розвідника є якась романтика чи свого роду розумова бравада. Ні, вона вимагає величезної нервової напруги, щоденної концентрації всіх душевних сил. Це страшенно виснажує, а іноді, коли розвідник хоч на якийсь час утратить над собою контроль, веде навіть до провалу.
До того ж інколи просто по-людськи не хочеться брехати.
— Правильно, — погодився Калина з Марковим. — Та все ж потрібна тонка, акторська гра. Така відверта розмова, як у мене з вами, з не залежних від нас причин, виключається. От після перемоги… Хоча по війні німці самі оповідатимуть, що та як, де чорне і де біле, де злочин і де кара… Та годі про це — У нас ще на кілька днів праці й праці. Ось попередня схема вашого проникнення на ворожу територію. Уважно вивчіть її і свої міркування щодо неї викладіть письмово. Завтра рівно о дванадцятій Григорій Іванович доповідатиме наркому про хід і безпеку вашого вояжу. Ми будемо присутні.
Несподівано, бо воно ніяк не в’язалося з офіційністю попередньої, дещо сухуватої розмови, Калина мовив:
— Ех, Олексо! Якби ти лишень уявив, як хотів би опинитися на твоєму місці я! І розмовляю, як берлінець, і місто знаю, наче свої п’ять…
— І ті, хто знає «Шеєра» по Кавказу, в Берліні. Ото була б дивовижа, якби зустрілися! — прохолодив його Марков. — А коли що, ще й фрау Шеєр не впізнає рідного «сина»!
— Отож-бо воно й є, — зітхнув Калина. — Хоч привіт від мене передай Марійці.
За весь час розмови вперше пролунало це дороге йому ім’я, справжнє ім’я шарфюрера Крістіни Бергер.
— Передам. Будьте певні! Обов’язково.
Розділ дванадцятий
У «МЕРТВІЙ ЗОН!»
Веселий піхотний лейтенант — явно напідпитку — з’явився на залізничному вокзалі міста Ровна за кілька хвилин до відправлення берлінського «експреса». Проте «експрес» був надто пишною назвою для того строкатого поїзда, що стояв на колії. Тут були й платформи з вкритим брезентом вантажем, і санітарні вагони, а в кінці — три товарних, для худоби. З темних маленьких віконець, розміщених під самісіньким дахом, загратованих колючим дротом, визирали тоскні очі чергової партії упольованих жандармерією «рабів». Для пасажирів було виділено лише чотири спальні вагони.
Лейтенант прибув у супроводі такого ж «розвеселого» дружка й досить звабливого дівчиська, яке мало лише один гандж — не вміло користуватися парфумами і фарбами.
Майорові, старшому з вокзального патруля, спало на думку, що лейтенант не потягне з собою це парфумне диво і тому не завадило б отаке, зовсім непогане на вигляд дівча забезпечити й подальшою військовою опікою. А перевірка для майора входить у виконання службових обов’язків.
Майор козирнув лейтенантові й зажадав:
— Ваші проїзні документи!
Лейтенант обурився:
— Пане майор, ви хочете, щоб я запізнився на поїзд?
— Могли прийти раніше. А зараз не баріться. Бо поїзд і справді рушить без вас.
Лейтенант поставив на вичовгану чобітьми плиту перону чемодан, дістав із кишені гаман. Маленьку валізку він не випускав із рук.
— Ось документи. їду з фронту в десятиденну відпустку.
— Так, — погортав майор документи. — П’ять днів уже згаяли. Що вас затримало?
— Нічого особливого, пане майор. Ось зустрів несподівано шкільного товариша, — він вказав на супутника, що мовчки й тупо, з п’яною впертістю довбався неслухняними пальцями в пачці з цигарками, — він мене познайомив з фрейлейн…
— І пішло, і закружляло!..
— Так точно, пане майор!
— З цією крихіткою?
— Зі мною, — грайливо гойднула вона стегнами.
Німецькою володіла дуже кепсько. Виходить — з місцевих. У кого навчилася — ясно. Тим краще…
— Ну і як? — тепер майор запитав дівчину.
— Дуже інтенсивно! — виклично відповіла вона і звернулася до очманілого шкільного дружка: — Гансе, почастуй мене цигаркою.
Той щось невиразно прохрипів і на знак згоди хитнув головою.
— Пане майор, — заблагав лейтенант, — я ж запізнююсь!
— Добре. Їдьте! — Майор повернув документи, які не дуже й роздивлявся. — Тільки пам’ятайте: ще один шкільний товариш — і рідних вам не побачити.
Лейтенант підхопив чемодан.
— Прощавай, Гансе! — загукав, кидаючись до вагона, бо в цю мить ешелон з брязкотом смикнувся.
Ще за спиною почув уривок розмови, що набирав істинно арійської конкретності:
— Де ти живеш, крихітко?
— Буду вільна — скажу. Ви тут завжди чергуєте?
У вагоні лейтенант розшукав вільне місце. Троє офіцерів, що вже були в купе, заповзято викладали на відкидний столик наїдки. В центрі його вже красувалася перша пляшка.
Ситуація!
Лейтенантові небажано встрявати в цю пиятику. Завтра необхідно бути максимально свіжим, а він відчував утому Привітався з усіма й запитав:
— Верхня полиця вільна?
— Невже одразу спати? — здивувалися супутники.
— До самісінького Берліна! — І вирішив пояснити: — Мене проводжали мало не добу. Так само! — вказав на столик із пляшкою і наїдками.
Офіцери зареготали:
— Коли так само, то лягайте! Ми теж — до Берліна. І от, аби згаяти час…
— Само собою!
Лейтенант закинув у багажник чемодан. Невеличку валізку вклав на полиці під голову.
Пригадав пораду підполковника Калини:
«Якщо в дорозі спілкування з сторонніми вам буде небажане, розкрийте «Майн кампф». Навколо вас одразу створиться «мертва зона». В побуті німці цураються ортодоксальних фанатиків…»
І ось згори, з лискучої обкладинки на сотрапезників, що розпочали обідати внизу, грізно поглянув насуплений фюрер. Голоси враз ущухли, а потому зашелестіли шепітливо…
У Берлін поїзд приїхав рано-вранці. З вокзалу лейтенант вийшов на Александерплац, підкликав таксі.
— Куди, пане лейтенант? — запитав водій.
— Туди, куди мені треба, ще ранувато, — зітхнув новоприбулий. — Поки що покатаєте мене по Берліну. Не женіть.
— І все ж, куди бажаєте найперше?
— Їдьмо в центр — на Унтер ден Лінден.
Машина рушила. Щось насторожило лейтенанта у водієві, але що саме? Свідомість, буває, не одразу трансформує невиразні відчуття в сформовану думку.
Він пильно придивився до людини за кермом.
Старий. Зморшки, що посікли навіть шию, правда, ще тугеньку, нарізали на обличчі не менш як на шість десятків. Весь якийсь сірувато-злинялий. Вираз обличчя — байдужий. І все-таки щось було в ньому, що привернуло насторожену увагу. І тут осяяло: акцент! Водій — не німець. А може, фольксдойче, якого подмух війни заніс у Берлін? Відпадає: фольксдойчі нині у шані, вони у великому попиті серед численних «ейнзацкоманд», дуже потрібні як перекладачі на окупованих «життєвих просторах», а не за кермом пошарпаного берлінського таксі.
— Ви звідки родом? — запитав, щоб перевірити свої спостереження і міркування.
Водій мовчав, явно не бажаючи встрявати в розмову. Все ж німецькому офіцерові необхідно відповідати. Це закон. Інакше негайно може бути підкликаний перший-ліпший патруль.
Старий за кермом мовив ухильно:
— Моя національність нині у німців не в пошані.
— Ви мене ще більше зацікавили. Відповідайте!
Відповів, неохоче цідячи слова крізь сталеві вставні зуби:
— Росіянин.
— Росіянин? — щиро здивувався лейтенант. — У Берліні, на волі?
Водій з ледь прихованим презирством заспокоїв:
— Не бійтеся — не червоний. Від червоних я тікав ще аж у вісімнадцятому році. — Він скоса глянув на пасажира і додав: — З деякими проміжними зупинками драпав від Царицина аж до Берліна. Цей безупинний біг тривав лише рік…
— Від Царицина? Не чув про таке місто.
— Так раніше звався Сталінград.
— О!
— Нас там добряче по-молотили і вже гамселили до кінця.
— Кого це — вас?
— Білу гвардію…
І знову лейтенантові пригадався фрагмент із численних оповідок про Берлін Костянтина Васильовича: