— Шкода, — засмутився Майєр.
— Ще б пак! — охоче погодився гестапівець. — В усьому винний ваш Хейніш.
— А при чому тут мій шеф? — Цього разу Майєр неудавано здивувався.
— Він передав затриманого в зондеркоманду Патціга. Так?
— Передав. Під розписку.
— В цій команді — жодного фахівця, який би до пуття вмів допитувати. Застосовують застарілі, ледь не середньовічні методи дізнання. Допит необхідно поєднувати з найретельнішим медичним наглядом. На істотному сучасному рівні! У нас, в гестапо, па допитах обов’язково присутні кваліфіковані лікарі. З мішка кісток вам знову зроблять анатомічний кістяк, ось як! Тому ми вміємо розбалакувати будь-кого. Наші в’язні мріють про смерть, як про манну небесну. Для них смерть — це спасіння, щаслива втеча з наших лабетів. І ми не обманюємо — ми твердо обіцяємо в’язневі смертний вирок. Але тільки після істотного зізнання. У нас нема безмозких костоломів.
Він раптом запитав:
— А ви не дуже вболіваєте за своїм шефом?
— Як на мій погляд, — обережно відповів Майєр, — пан Хейніш не з гірших. А що?
— Він зробив одну дурницю. Істотну!
— Що ви кажете! Яку?
— Накатав донос на мене, а фактично — на Мюллера.
— Не може цього бути! — Майєр справді цього не уявляв.
— Але було.
— Хіба можливо вас у чомусь звинуватити?
— На кожного можна кинути тінь. Була б мета і бажання.
— Яка ж мета і бажання могли бути у Хейніша?
— Бажання — врятувати власну шкуру. Мета — звалити свою провину на іншого. Хіба не істотно?
— Нічогісінько не тямлю! — щиро мовив Майєр.
— Ага, мабуть, вам невідома суть справи. Річ у тім, що, як виявилося, «піаністка» була вже запеленгована. Планувалася акція на дослідження її мережі. Хотіли взяти усіх причетних… Звісно, об’яв на вулиці про таке не вивішують… А я впізнав Астаф’єва! Я нічого не знав про «піаністку». Отже, його слід було брати десь подалі, і було б усе гаразд… А що вийшло? Хейніш хапає Астаф’єва ледь не під вікнами, вдирається до будинку, вбиває «піаністку», а потім шкрябає донос, нібито я ім’ям шефа гестапо Мюллера примусив його діяти. Ну що ж! Мюллер мене врятував, як Кальтенбруннер витяг з халепи Хейніша. Але у Мюллера довга пам’ять. Ви в цьому ще переконаєтеся. Найменша зачіпка, і я не позаздрю Хейнішеві. Загримить. Істотно!
Майєр пильно подивився на Гейлігена й замислено запитав:
— Цікаво, він вас бив?
— Ви про кого? — аж розгубився гестапівець.
— Про Астаф’єва…
— А-а-а, — зрозумів Гейліген. — А де ж він міг би мене бити?
— В Астрахані, коли ви потрапили під слідство. Пригадуєте, якось розповідали?
— Та ви що, справді не знаєте чи прикидаєтесь? їхні методи розслідування дуже відрізняються від наших. Особливо в мирний час… Інакше я не мав би честі вести з вами такі приємні бесіди. Чудовий ефект — фізичний моціон в поєднанні з інтелектуальним!
Учора вранці Гейліген несподівано запитав Майєра:
— Якої ви думки про мене?
Заскочений цим раптовим запитанням, Віллі тільки й спромігся, що невизначено промимрити:
— Та як вам сказати…
— І не скажете. Нічого істтного! У мене — нюх.
В його бляклих очах ховалася якась невисловлена підозра.
«І справді, мабуть, щось унюхав, — стурбувався Майєр. — Що ж занепокоїло цього звіра? Час кінчати гру…»
— У мене, пане гауптштурмфюрер, склалося враження, що у вас є до мене якийсь особливий інтерес. Я це відчуваю буквально шкірою.
— І що ж унюхали? — прямо запитав Майєр.
— Відповім, коли буде щось сказати. Істотно!
Гейліген притис лікті до боків і побіг по колу…
Для здійснення задуму, який визрівав поступово й нарешті сформувався у точну схему дій, Майєрові необхідно було скористатися двома машинами. У своєму розпорядженні він мав лише одну.
Цього вечора Віллі на своїй есесівський одяг напнув ще цивільний плащ, широкий і довгополий, щоб з-під нього не видно було шинелі. Замотав шию темною хусткою. Капелюх з широкими крисами, окуляри й наклеєні вуса змінили звичайний вигляд Манера. Принаймні в темряві його не впізнати. Нові рукавички, котрих ще ніхто не бачив у нього, цього вечора теж обов’язкові. Про всяк випадок поклав до кишені плаща важкий гайковий ключ. Стрілянина за будь-яких обставин виключалася: Берлін — надто чутливе до пострілів місто.
Свою машину зупинив у заздалегідь обраному місці на Кінкельштрассе. Замкнув на ключ і для надійності смикнув дверцята. Потім пішки подався на Бісмаркплац. Тут є фешенебельний ресторан, де обслуговують без продовольчих талонів. Ціни — легендарні, але ж і вибір — мов до війни.
«Істотно!» — як сказав би Гейліген.
Це й приваблювало грошовитих бонз, особливо власників «народних підприємств», як була демагогічно названа вся промисловість «третього рейху». Тому поблизу цієї «оази» завжди паркувалося безліч машин. Одна з них конче потрібна була Майєру.
Він походжав у затіненому скверику поблизу, чекаючи слушної нагоди. Світомаскування сприяло здійсненню його задуму. Ось, здається, й пора!..
З розкішного «мерседеса» викотився жвавий товстунець, недбало хряснув дверцятами і хутенько відчинив задні. З машини, манірно вигинаючись, кожним жестом підкреслюючи якісь свої принади, вислизнули дві елегантні дами. Коштовні дами — хутро, брязкальця, кокетливі капелюшки… Ліниво, мов кішки, погойдуючись, подалися до ресторану. Товстунець поспішно клацнув задніми дверцятами й підтюпцем подався вслід за чарівними спокусницями. Замкнути машину забув…
Двері ресторану відчинилися, з них на мить впало на вулицю неяскраве світло, і знову — темінь. Увійшли. Все! Тепер — не гаяти часу. Віллі ковзнув у чужу машину. Глянув на покажчик бензобака — майже повний. Мабуть, мешкають десь тут, поблизу, в районі Шпандау. Майєр увімкнув мотор і неспішно від’їхав, щоб не привернути нічиєї уваги.
Машину зупинив у темному вузькому провулку, який давно нагледів. На фоні сірих, аж чорних у пітьмі, кам’яниць, що затиснули провулок і стояли впритул одна до одної, темний «мерседес» важко помітити.
Звідси було легко спостерігати за шкільним майданчиком, відкритий простір якого був світліший. Там колами снувала невиразна фігура. Вийшло вдало: Хорст Гейліген невтомно набігує додаткові хвилини свого життя.
В одній з ранкових розмов гестапівець сказав:
— Припустимо, кожне коло додає хвилину життя. Кожного разу я роблю щонайменше шість десятків кіл. Відтак додаю годину на спідометр свого життя. Потрібна система, щоденні вправи, щоб години склалися в роки.
«Роки у тебе, негіднику, довгі, як у зайця хвіст…»
Нарешті!
Хорст Гейліген залишив майданчик і легкою ходою спортсмена швидко пішов уздовж вулиці, прямуючи додому.
Тихо захурчав мотор.
Машина майже нечутно, з вимкнутими фарами і підфарниками, ніби скрадаючись, виповзла на вулицю.
Гейліген озирнувся через плече і одразу ж ступнув ближче до суцільної, без проміжок стіни будівель.
«У гада справді тваринний нюх… Не зволікати!»
Майєр натиснув на газ. Машина потужно рвонула вперед. Ніщо вже не могло врятувати гестапівця: на німецьких вулицях рятуватися ніде — ні деревця, ні підворіття, вхідні двері замкнені на ключ, на вікнах — гофроване залізо або грати.
Віллі крутонув руль, вилітаючи на тротуар. Зараз!
Аж тут сталося несподіване.
Гейліген ураз підстрибнув і впав на видовжений капот машини. Майстерний прийом, на який здатна лише добре тренована людина. Цей стрибок не рятує від травм, а подеколи й каліцтва, проте дає досить шансів на збереження життя.
З брязкотом посипалося вітрове скло. Майєр ледь устиг затулити обличчя рукою і ногою натиснути на гальма. Тіло Гейлігена, що майнуло колодою в повітрі, ковзнуло з капота кудись убік. Розбурханий Віллі буквально вистрибнув із машини. Ні, гестапівцю не пощастить втекти від кари!
Озирнувся: де Гейліген? Куди подівся?
Аж ось він, лежить на асфальті, недоладно скоцюрблений.
І стогне…
Живий!
У кілька стрибків Майєр опинився біля «спеца по обезлюдженню».
На Віллі вибалушилися сповнені жаху й ненависті очі.
— Я відчував, — пробелькотів гестапівський кат. — Істот…
Страшний, безжальний удар гайковим ключем розчерепив йому голову й навіки урвав мову.
«Істотно!»
Тепер це вже був труп.
Майєр прожогом кинувся до понівеченого «мерседеса». Мотор не заглух — заспокійливо хурчав. Надійна машина! Знову шмигонув у вузький провулок, мов у чорний тунель. Звідти одразу — на Мольткештрассе. Тут зупинився і вимкнув мотор. Через прохідний двір майнув на сусідню Кінкельштрассе. Там, на тому ж місці, де його залишив, темнів службовий «опель». Умить скинув із себе цивільний плащ, шарф, капелюх і окуляри, відклеїв вуса. Натягнув есесівський кашкет і знову перевтілився у рудого гауптштурмфюрера Віллі Майєра, такого, якого всі звикли бачити. Минаючи каналізаційний колодязь, зупинив на хвилину «опель», щоб кинути в підземну клоаку маскарадне вбрання. І гайковий ключ теж. Чув, як він шубовснув у смердючу рідину. Останніми впали туди ж нові рукавички. Тепер — усе!
Що далі?
Забезпечити алібі!
Якнайшвидше — на чоловічу вечірку, що її влаштували з якоїсь нагоди колеги.
Його зустріли з п’яним піднесенням:
— Віллі, друзяко, де тебе дідько носив?
— Трохи затримався у шарфюрера Бергер.
— Ах, так! Ти ж у неї прописаний…
— Облишмо цю тему!
— Як вона себе почуває?
— Чи скоро пологи?
— Що сказати! Гадаю, час уже подумати про дарунок для новонародженого. Ось-ось, мабуть, станеться…
— От часи! Життя і смерть ходять поряд!
— Сідай, друзяко!
— Чому досі не налили чарку Віллі?
— Прозіт!
Товариський галас обірвав безцеремонний стукіт у двері.
— Відчиніть! Поліційний патруль.
Господар квартири спохмурнів:
— Щось трапилося…
— Відчиняйте!
— Та зараз…
Господар відімкнув двері. Там стовбичив гестапівський шарфюрер. За ним бовваніли двоє мордатих крем’язнів із широкими металевими бляхами півмісяцем і автоматами на грудях.
Шарфюрер кинув швидкий погляд у глиб кімнати, де в тютюнових клубовиськах угледів типовий випивонний антураж. Його по-службовому суворе обличчя злагіднішало, собача підозра в очах зникла.
— Залишайтеся тут! — наказав він жандармам, а сам увійшов до компанії. — Вибачайте, панове, обов’язки! — Він прикипів поглядом до пляшок з коньяком. — Я бачу, що даремно сунувся до вас. Але наші підрозділи прочісують весь тутешній район.
— Когось шукаєте?
— Так, небезпечного злочинця.
— Хто він?
— У цьому питанні — абсолютна невідомість.
— Дива! Шукаєте й самі не знаєте кого!
— Трапляється… Але наказ є наказ!
— Атож, пане шарфюрер.
— Чарочку коньяку? — запропонував господар квартири.
— Охоче, — пожвавішав гестапівець.
— А що, власне, скоїлося, якщо це не секрет? — запитав Майєр.
Гомін ураз вщух — питання цікавило всіх.
— Годину тому на вулиці знайшли мерця, — шарфюрер не поспішав зі своєю службовою таємницею.
— Хто він?
— Працівник гестапо Хорст Гейліген. Чували про такого?
— Боже мій! — вразився Майєр. — Ще вчора вранці я балакав із ним. Веселий, бадьорий, у доброму гуморі…
— Як це трапилося, пане шарфюрер? — залунало зусібіч.
Господар підніс йому тацю з бутербродами й добрячу порцію брунатно-іскристої рідини:
— Справжній «Мартель»…
— О! Тут стане на три тости!
— Це так, але ви на службі, і в даній ситуації вам необхідно ущільнювати час.
— Переконливо, — погодився гестапівець. — Прозіт!
— То як же вбили добрягу Хорста? — тепер запитав хтось інший.
— Картина вимальовується така. За бідолахою полювали на потужному «мерседесі». Коли Гейліген повертався додому, його намагалися розчавити… Чи ви знаєте такий прийом — лягти на капот?
— Авжеж, авжеж!..
— Хорст скористався ним — на місці злочину повно битого скла, Гейліген добряче скалічився, але ще лишався живий. Тоді бідолаху добили. Удар був страхітливий — череп розкраяно ледь не навпіл.
— Жах!
— Звідки дізналися про полювання на «мерседесі»?
— Машину знайшли в цьому ж районі. В рамі вітрового скла стирчать самі гостряки. На капоті — незаперечні сліди падіння людського тіла. От і шукаємо в копі сіна голку. Та ще й невідомої конфігурації. Одне ясно — це хтось із його колишніх російських «знайомих». Мабуть, виникла загроза, що Гейліген його впізнає, як це вже траплялося… Не інакше!
— Ще чарочку?
— Ні, дякую. Служба! Маю честь.
Двері за гестапівцем зачинилися.
— Освальде! — гукнув Майєр господареві квартири.
— Агов, що тобі?
— Ти обіцяв дарунок для пса Крістіни Бергер.
— Ах, так! Геть з голови… Але на кухні — все напоготові! Чудові маслаки! Зараз спакую… А ти хіба вже йдеш?
— Щось настрій зіпсувався. Я ж добре знався з небіжчиком…
…Наступного дня, з самісінького ранку, Віллі Майєр повідомив Крістіні Бергер, що її наказ успішно виконано. Поклав пакет маслаків.
— Ви, Крістіно, не помилилися — це була надзвичайно небезпечна людина, — сказав він.
— Як це сталося?
Віллі поглянув на неї, завагався і відповів коротко:
— Потрапив під автомобіль.
— І все?
— І все! — Він розхвилювався. — Ви спочатку народіть дитину, а тоді розпитуйте… Навіщо вам знати подробиці?
— І все тихо? — спокійно запитала Крістіна.
— Та ні, Мюллер його дуже цінував. Уночі було піднято на ноги всю поліцію і жандармерію…
— А ви де були?
— Я? На товариській вечірці. Мене ще сварили, бо я дещо засидівся у вас і трохи запізнився… Зрозуміло?
Крістіна озвалася йому в тон:
— Ах, Віллі, якби ви знали, як приємно й затишно мені було з вами учора ввечері. Ви пішли, і я засумувала… Отакі сучасні рицарі! Чарка для них більше важить, аніж зваблива жінка… Принаймні ви мене не раз запевняли… І от маю: чарка проти жіночих чар! Сором, Віллі, я можу вам не вибачити. — Вона, грайливо кокетуючи, насварилася на нього тендітним пальчиком.
Майєр аж отетерів.
— Якби ж то насправді… Крістіно, навіщо ви мене катуєте!
— Хіба? — всміхнулася чарівно. — Я лише забезпечую вам алібі! На ваше ж прохання…
— Ну, тоді наступного разу прив’яжіть мене до стовпа.
— Навіщо?
— Для взаємної безпеки. Прив’яжіть, як Одіссея, коли йому співали спокусниці-сирени.
Розділ одинадцятий
«ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО» ОДЕРЖУЄ ЗАВДАННЯ
Старший лейтенант Олексій Марков уперше бачив начальника Управління генерала Григорія Івановича Сербулова. Не чекав, що він, як на генерала, дуже молодий. Чи, може, генерал тільки виглядає молодо зі своїм чистим обличчям, блискучими, світлими очима, з густим, ще не сивим чубом? Завжди якось чекаєш: коли людина набагато старша званням, то — й за віком. А це не так, не скрізь і не завжди…
— Уперше в Москві? — поцікавився Григорій Іванович, починаючи розмову.
— Так, — коротко відповів Марков.
— І які враження?
— З літака — в машину, в двері наркомату.
Григорій Іванович засміявся:
— Відповідь вичерпна і коментарів не потребує. Скільки ви служите в армійській розвідці?
— З березня сорок першого.
— Починали ще до війни…
— Так точно!
— У якому званні?
— Молодшого лейтенанта.
— Німецьку мову знаєте досконало?
— Наставники не нарікали.
— Коли перебували в тилу ворога, мовних «накладок» не траплялося?
— Жодного разу.
— Це добре…
Генерал помовчав і пильно зазирнув Маркову в очі:
— Ви усвідомлюєте, чому я запитую?
— Безумовно.
Спокійна, виважена впевненість бувалого у бувальцях молодого розвідника знайшла схвальну оцінку в думках генерала. Коротка констатація факту — це не хвальковитість. Хвалькові лаконізм протипоказаний: у велемовності про себе — суть поведінки хвалька.
— Не цікавить, чому вас викликали до Москви? — знову запитав Сербулов.