— Ви вільні. Поки що… Не залишайте будинок!
— Слухаюсь…
Коли за Барбарою зачинилися двері, він наказав:
— Негайно розшукати Майєра!
— Арештувати?
Кримінальний радник поплямкав губами, розмірковуючи. Нарешті проказав:
— Ви спочатку його знайдіть. Боюся, це буде нелегко.
Розділ сімнадцятий
КУЛЯ АБО ШИБЕНИЦЯ
Хейніш і гадки не мав, що ця зустріч з Кальтенбруннером буде останньою в його житті. Про те, що відбулося опівдні, він не знав нічого. Тому кожне слово шефа лунало мов грім серед ясного неба.
— Ви пригадуєте, про що я вас запитував, коли ви прибули до Берліна?
— Пам’ятаю до слова!
— Я запитав вас, хто ота жінка, що приїхала разом із вами.
— Так, питали, — Хейніш губився у здогадках.
Що трапилося? До чого шеф веде? Ясно одне: нагадує недарма.
— І знову запитую: хто вона?
Хейніш мовчав, збираючись з думками. Адже він уже пояснював свої шляхетні дії.
Однак Кальтенбруннер і не чекав на відповідь.
— Ваша красуня — радянська шпигунка! — люто ревнув він.
— Що?! — пополотнів Хейніш. — Не може цього бути! Адже я сам, особисто…
— Саме так: відповідатимете ви самі, особисто! У пана Мюллера!
— Але що сталося? — стогоном вихопилося в Хейніша.
— Невже не знаєте? — здивувався шеф.
— Нічогісінько…
— Неймовірно!
— Я готовий заприсягтися…
— Облишмо! Де ваш ад’ютант Майєр?
— Зранку відпросився до дантиста.
— Ви йолоп, Хейніше! Викінчений кретин! Ваш Майєр давно продався більшовикам!
— Але, коли я ніс службу на Кавказі…
— Атож! Він продався ще на Кавказі!
— Та звідки все це відомо? Я ж нічого…
— От що, Хейніше, мовчіть і слухайте. Сьогодні арештовано вашу пасію. В момент, коли вона працювала на радіопередавачі. Ви, Хейніше, пригріли отруйну зміюку! Обставини склалися так, що виявили і її спільника — вашого особистого дорученця Вільгельма Майєра. Чи були у вас від нього якісь службові секрети? Мовчіть! Моє запитання не потребує відповіді. І так усе ясно, як удень. Майєрові вдалося зникнути. На щастя, це нічого не важить: з його яскравими прикметами далеко не втечеш. До того ж він поцупив дитину Бергер і прихопив із собою ще й пса. Рудий здоровань з немовлям на руках і чорною собацюрою будь-кому впаде в око. Погодьтеся, рідкісне видовисько! Арешт Майєра — справа кількох годин.
— Хто б міг подумати! — пробелькотів Хейніш. — Майєр! Сказитися можна…
— Сказ вас не врятує! Вдамося до елементарної логіки. Що станеться після цієї чорної зради з вашою агентурою, яку ви залишили на Кавказі? Всі ваші резиденти опиняться, а може, вже опинилися за гратами! А тут, у Берліні? Ви працювали під пильним наглядом росіян! Вихованці «Цепеліна», яких ви до них закидали, надсилали нам «дезу» під диктовку червоних. У цьому вже немає жодних сумнівів. Наслідки незворотні: оперативний відділ генштабу користувався цими фальшивими повідомленнями й керувався ними у фронтових діях. Ось звідки випливають наші, здавалося б, незбагненні поразки на Кавказі! Об’єктивно оцінюючи всі ці події, приходимо до неспростовного висновку: очолюваний вами відділ «Цепеліна» завдав удару в спину не росіянам, а нашому вермахту. Хіба не так? Ну, тепер Мюллер нагадає вам покійного Гейлігена… Чи усвідомлюєте ви, що чекає вас у костоламів Мюллера? Я не здивуюсь, якщо ви й самі в руках його громил признаєтеся в шпигунстві на користь росіян… Мюллер із вас усі жили повитягує! По одній!.. А мені ваші примусові признання ні до чого — зайва морока й клопіт. Ну? Маєте щось сказати?
Хейніш знічено мовчав. Не тому, що забракло слів на якесь недолуге виправдання, а тому, що несамовитий відчай задушливою спазмою відібрав у нього мову. У відповідь лише невиразно проклекотіло щось у горлі.
Кальтенбруннер ствердно хитнув конячою головою, ніби почув вичерпне й недвозначне пояснення. Потому мовив навіть дещо співчутливо:
— Ось вам на вибір, Хейніше: куля або шибениця. На вирішення цієї дилеми я надаю вам цілу годину. Шістдесят повноцінних хвилин! Врахуйте: шибениця вам забезпечена, якщо ви потрапите до рук Мюллера, куля врятує вас від тортур, якщо стане мужності упоратися самому… Рівно за годину вас позбавлять зброї. Це — все! А зараз — ідіть додому. Куля — то ваша приватна справа!
— Гаразд, — змертвілим голосом озвався Хейніш.
Він ледь спромігся звестися на ватяні ноги. Тіло дивно обважніло, зробилося неслухняним. Похитуючись, пішов до — виходу під безжальним, суворим поглядом шефа.
У приймальні з його появою підвелися з стільців двоє — закрижанілий Пауль Шенк і кремезний гевал з мавпячими, гострими очима й щелепами неандертальця. Типовий убивця за фізіономічними ознаками, систематизованими італійським криміналістом Ламброзо.
Хейніш сприйняв це як належне. Ці двоє уособлювали невідворотність долі.
Якщо не він сам, то, мабуть, вони… Руки в них не здригнуться… Адже шеф прозоро сказав: «Мені ваші примусові признання ні до чого — зайва морока й клопіт…»
Хейніш, мов примара, почвалав довгими переходами на вихід. Двійко убивць лінивим перевальцем — за ним. Отак, у супроводі свого фатального почту, він дістався додому. Вхідні двері не замкнув — зайве. Пройшов до кабінету й сів за стіл. Чув за дверима тихе шарудіння і неквапну, неголосну, немов у покійницькій, розмову.
Йому пригадалася тепер така давня бесіда з фрейлейн Крістіною Бергер. Вона відбулася влітку минулого року під час навального наступу вермахту на Владикавказ. Розмова набрала була такої гостроти, що фрейлейн руба запитала Хейніша, тоді штурмбанфюрера СД:
— Я бачу, ви мене в чомусь підозрюєте, пане штурмбанфюрер?..
Він зареготав:
— Ви починаєте мені подобатися, Крістіно! Отаке уявити… Я розумію, що у вас на думці… Боже мій, ну який дурень бере до розвідки чарівних дівчат? Краса — найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша. Розвідка — справа сіреньких і непримітних людців.
— А Мата Харі? — зухвало заперечило дівчисько. — Я читала, вона була приголомшливо вродлива.
І він у відповідь повчально мовив:
— Мата Харі й загинула через свою фатальну красу, бо не мала можливості й кроку ступнути без чужого, здебільшого хтивого погляду… А ревнощі невдатних коханців породжують найфантастичніші версії, подекуди — дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти… Але ви не відповіли на моє запитання. То що ж вас спонукало поспішати з роботою?
І вона з гідністю відповіла:
— Я німкеня, і мій обов’язок — віддати себе рейхові!
Дівчисько аж зблиснуло очима.
Отак ошукала… Наївністю, чарівністю, юністю… Хто міг чекати підступу від юнки?
А Майєр?
Порпався в картах барона фон Шилінга… Виходить, майор Штюбе і слідчий Кеслер, не довіряючи нікому, в своїх підозрах не помилялися… Коли розшифрують повідомлення Крістіни Бергер, чи не знайдуть серед них відомості про «Блакитну лінію»? Напевне, вони там є! А коли так… Ні, шибениці не минути!
Хейніш піднявся з-за столу, підійшов до серванта, звідки вийняв пляшку «Мартеля» й три кришталеві чарки. Сів до столу й налив в усі три до вінця. Кому? Собі, Крістіні Бергер і Віллі Майєру. Вони незримо були тут присутні.
«За упокій усіх трьох!»— подумки проголосив Хейніш цвинтарний тост і вихилив свою чарку.
Потім витяг пістолет, твердою рукою притулив дуло до скроні й натиснув на курок. Всесвіт вибухнув і згас…
— Уперше бачу такого гостинного покійничка, — мовив Пауль Шенк, вказуючи на повні по вінця чарки.
— Не отруєні? — з підозрою запитав гевал.
— Тоді навіщо було б йому стрілятися? Адже свою він висмоктав…
— І то правда!
— Подався на той світ із чарчиною в руці. Навіть гарно!
— Я чув, що покійник був товариською людиною.
— Так, він не цурався радощів життя.
— Таку людину не завадило б пом’янути…
Гевал з надією позирнув на Шенка.
— Охоче! Навіщо пропадати добру?
Вони підняли келишки.
— Прозіт! — Гевал випорожнив чарку одним поковтом.
— Будьмо! — приєднався до нього Пауль Шенк і замислено проказав: — Цікаво, мені випало першому зустріти його в Берліні і от проводжати в останню путь.
Він поглянув на годинник.
— Час доповісти про «несподіване самогубство» Хейніша обергрупенфюрерові.
Розділ вісімнадцятий
ВТЕЧА У НЕВІДОМІСТЬ
— Ми знайшли ключ до вашого шифру.
«Так швидко?»
Ніби відповідаючи на невисловлене запитання Крістіни Бергер, Йон Патціг, посьорбуючи коньячно-кавову суміш, пояснив:
— Це неважко було зробити. По-перше, як вам відомо, ми записали відповідь на вашу останню шифровку. Вона була дуже коротка. Про що ж найвірогідніше в ній ішлося? Ясно, це було підтвердження про прийом. По-друге, ми співставили послідовність ваших повідомлень з послідовністю закидів агентів Хейніша. До речі, вам відомо, що сталося з вашим колишнім шефом?
— Звідки?
— І справді: звідки вам знати? Наша в’язниця — могила, в яку ховають живцем. Так от, штандартенфюрер наклав на себе руки.
Йон Патціг сьорбнув підбадьорливий напій і додав:
— Він застрелився. Вихилив чарку коньяку й пустив кулю до скроні.
— Дарма…
— Чому ж? Це дуже розумний вчинок. Інакше він оселився б у нас. А з ним не поводилися б так делікатно, як з вами. Ми оберігаємо ваші пальчики. Вони нам потрібні. Якби не ця суттєва обставина, ви б уже були трупом. Правда, скарати вас як державну зрадницю ми можемо будь-якого дня. Усе залежить від вашого вибору: життя або смерть? І врахуйте, часу обмаль. Якщо рація довго мовчатиме, це викличе у вашому Центрі цілком обгрунтовану тривогу. А відтак — і підозру, яка зведе нанівець усі наші гуманні зусилля.
Уже кілька днів він у той чи інший спосіб повертався до одної-однісінької теми: треба їй, Крістіні Бергер, знову сісти за радіопередавач і розпочати «радіогру».
— Ми не питаємо, хто ви і що ви, — просторікував Йон Патціг. — Зрештою, яка різниця? Що суттєвого додасть ваше справжнє ім’я і справжня біографія? Нічого цікавого, я в цьому певен. Ми не питаємо вас також про те, якої шкоди ви нам завдали. Про це нам докладно розповіли ваші шифровки. Не цікавимось і тим, хто був вашим спільником. Ми знаємо: окрім Віллі Майєра, ви тут не мали нікого. Що ж нам потрібно від вас? Дрібничку — ваш «почерк».
Крістіна одразу могла б пристати на цю пропозицію: німці й гадки не мали, що її остання шифровка була попередженням про провал. Йон Патціг обгрунтовував і «користь» їхньої «співпраці».
— Ви «засвітили» агентуру Хейніша. Агенти, які ще у нас, непридатні для використання. Але ми їх і надалі закидатимемо. Раптом комусь пощастить, скажімо, висадити в повітря міст? Але цього не станеться, якщо ви й надалі повідомлятимете про ці закиди. Відомості ваші будуть точні, чекісти виловлюватимуть справжніх агентів, які не матимуть і найменшої підозри про нашу гру. Не виключено, що під час затримки вони вступатимуть у бій, будуть відчайдушно боронитися, рятуючи своє життя… Одне слово, все відбуватиметься природно. То як, згодні?
— Де моя дитина?
Як і завжди, на це питання Йон Патціг відповідав ухильно:
— В надійному місці.
Так, у надійному: Віллі зрозумів її і зробив, що належало. Вона не мала в цьому сумніву. Інакше вони — Віллі й син — давно з’явилися б на допитах, як з’являлися фрау Шеєр і Барбара.
— Як і раніше, мешкатимете в домі Шеєр. Фрау вас чекає не дочекається. Поки що ваша відсутність нікого не турбує: серед сусідів пущено чутку, буцім ви перебуваєте зараз у пологовій лікарні. З молодими матерями це трапляється. Служниця Барбара акуратно носить до лікарні такі-сякі харчі. До речі, вони вам смакують? Словом, усе йде, як слід. Невже не розумієте, що у вашому становищі ми пропонуємо вам ідеальний варіант? Потрібна лише ваша згода.
— Ні! — коротко відрубала Крістіна.
— Ну що ж! Сьогодні я вам продемонструю, що вас чекає, якщо ви й надалі триматиметеся за своє безглузде «ні». Видовище надзвичайно ефектне. Решту домалює ваша власна уява.
Цього дня штурмбанфюрер «Червоної капели» повіз Крістіну Бергер з гестапівської в’язниці «Алекс» до каторжної катівні на Плетцензеє. Саме там він сподівався вразити ув’язнену якимось страхітливим видовиськом.
Тюремна машина проїхала у двір і зупинилася біля цегельного приземкуватого будинку, що застиг одразу за глухими, кутими ворітьми, перед головною похмурою спорудою Плетцензеє.
— Прошу, — сказав Йон Патціг з люб’язністю людожера. — Колись у цьому приміщенні був добре устаткований спортивний зал для фізичних вправ тюремних охоронців. Тепер — місце страти особливо небезпечних державних зрадників. Теж пречудово устатковане. Зараз самі переконаєтеся.
Вони увійшли до приміщення. Простору залу перетинала суцільна чорна завіса. Перед завісою-стояв великий, лискучий від полірування стіл, за ним — три стільці.
— За цим столом, — пояснив Патціг, — прокурор востаннє зачитує вирок. Перед безпосереднім виконанням. Вирок виконується ось тут, — він відсмикнув штору. — Прошу полюбуватися! Адже вам неодмінно доведеться відвідати цей заклад удруге, якщо ви й надалі демонструватимете свою дитячу впертість.
До стелі була прикута довга залізнична рейка. До неї приварені вісім міцних гаків, на які у м’ясних лавках підвішують забитих тварин. Кожен гак зависав над заштореною чорним кабінкою.
— Тут страчують чоловіків, — блазнював Патціг. — Фюрер наказав піддавати державних зрадників чоловічої статі виключно ганебній страті — через повішення. А оцей пристрій, — він тицьнув пальцем у невиразно знайому, видовжену вгору споруду, — привілей жінок.
Крістіна мимоволі сахнулася.
Патціг це помітив і не забарився «посилити враження».
— Рейхсмаршал Герман Герінг, враховуючи підвищену емоційність жінок, спеціально для них запровадив середньовічний спосіб страти — рубати голови сокирою ката. Та от біда: зразки сокир по музеях збереглися, але фахово вправних катів нема. Траплялися прикрі випадки. Коли точно по шийці не влучали… Довелося спорудити гільйотину. Механізм працює відмінно.
— Навіщо ви мені про це оповідаєте? — глухо запитала Крістіна.
— Як то навіщо? Я вам пояснював. Ну що, даєте згоду на співпрацю з нами?
— Я згодна, — прошепотіла вона.
Патціг переможно усміхнувся:
— Не мав сумніву, що ви розумна жінка.
— Я хочу піти звідси…
Вони вийшли на повітря й попрямували до тюремної машини.
Крістіна не могла б обрати більш вдалий момент, щоб удати себе зламаною і зголоситися на пропозицію гестапівця.
Річ у тім, що наступного дня Йон Патціг відбував у Ландсберг на стаціонарне лікування. Проте він палко жадав особисто завершити справу чергової «піаністки». Під час його відсутності зондеркоманду очолить Паннвіц, любитель привласнювати чужі лаври. Тепер — порядок! Йон Патціг сподівався ще повернутися. Він і гадки не мав, що невдовзі сконає в страшних муках на шпитальному ліжку. Крістіна Бергер теж не знала, що більше ніколи не побачить цього схожого на мерця ката. Якби вона того дня зволікала, їй би довелося починати «гру» з іншим. Від початку. І невідомо, який спосіб «переконання» обрав би той, інший…
Цілу добу Крістіну Бергер ніхто не тривожив. На допити не викликали. Вона ретельно обмірковувала своє безнадійне становище. Безнадійне для неї особисто, але не для справи. Адже будь-яка дезинформація, коли відомо, що це саме дезинформація, теж є джерелом своєрідної інформації. З неї теж можна мати в розвідувальній роботі чимало користі. Правда, це пов’язано з величезною додатковою роботою. Готуючи «дезу», ворог змушений давати й справжні відомості. Тому кожне окреме повідомлення з «дези» необхідно перевірити, щоб відсіяти брехню від точних відомостей. І сама брехня теж важить, оскільки окреслює напрямок, в якому ворог намагається ввести супротивника в оману. Але все це — її особисті припущення. Як насправді поводяться з «дезою», звідки ж Крістіні знати достеменно? Такого специфічного досвіду вона не набрала. Для цього слід працювати у зовсім іншій розвідувальній сфері. Головне вона здійснила — Центр попереджено…