Потім її перевезли до садиби Шеєрів, перетвореної на справжню в’язницю, хоч і не позбавленої звичного хатнього комфорту. Заборонялося: будь із ким спілкуватися, навіть з фрау Шеєр; пересуватися по дому без варти; перебувати на повітрі, у садку, більше години; виходити на вулицю (виняток — Барбара); покидати «свій» поверх і свою кімнату без окремого дозволу. Користуватися бібліотекою, на щастя, їй не заборонили. Крістіна багато читала. Почала з повного зібрання пригодницького письменника Карла Мея, німецького послідовника Фенімора Купера та Майна Ріда. Чому фашисти не спалили твори Мея? Адже він, як і його попередники, оспівував чесноти і шляхетність американських «унтерменшів», індіанців, яких ще перші колонізатори вважали «недолюдками»… Крістіна читала, і це допомагало їй зберігати душевну рівновагу.
Вікна в двох кімнатах — у спальні Крістіни і тій, де містився радіопередавач, — загратували. В обох поставили нові, міцні двері з надійним засувом. У спальні Крістіни двері були з вічком, як у камері. У коридорі під дверима завжди чатував вартовий.
Вранці її відводили до кімнати з рацією. Там під загратованим вікном, навпроти дверей, розташовувався есесівський радист з контрольним короткохвильовим радіопередавачем. Другий стіл, ліворуч від входу, був призначений для Крістіни. Третій — найдовший — стояв попід стіною праворуч. За ним обідали. Куховарила для них Барбара.
У кімнаті постійно перебував ще й третій — вартовий, якому випадало супроводжувати її. Поводилися вони різно. Один замикав двері на ключ, який клав до кишені. Другий залишав його в замковій шпарині, а сам приставляв до дверей стільця й сідав на нього, поклавши автомат на коліна.
Дні минали за днями, одноманітні, тягучі й тому виснажливі. їхній ізольований мікросвіт поволі набрав усталених норм свого сірого життя. Тому кожна, хай найменша подія давала хоч якусь поживу для думок.
Крістіна знала, що фрау Шеєр майже не виходить зі своєї кімнати — щось вимолює у бога. Тому, коли одного разу вона раптом відчинила двері й вийшла, Крістіна зрозуміла, що це не випадково, що Патріція стояла за дверима й прислухалася до кроків. Почула її ходу і вийшла.
— Син живий? — запитала вона, стиснувши, мов у відчаї, руки на грудях.
— Не розмовляти! — грубо гаркнув вартовий. — Марш до кімнати!
Крістіна зрозуміла, про якого сина вона питає, про Адольфа — це ясно. Тедді — онук.
Вартовий гупав за її спиною, тому не бачив нечутної відповіді. Спасибі-бо, відповідь можна було лише побачити, прочитати з поруху її губів. «Адольф живий! Адольф живий!..» Вона лагідно, промовисто всміхнулася. Обличчя Патріції Шеєр осяялось.
Чи думала Крістіна про втечу? Вона й пізніше сама собі не могла відповісти на це запитання з певністю. Проте, коли сталася така нагода, вона скористалася нею ледь не рефлекторно, ніби все було обмірковано і виважено наперед.
Неважко було помітити, що один з вартових, той, що сідав на стілець, спираючись плечима на двері, з дня на день все більше симпатизував Барбарі і з часом почав інтенсивно до неї залицятися.
Барбара квітла. Харчі одразу покращали.
І ось одного разу, коли вартовий відсунув стілець, щоб пропустити до кімнати Барбару, Крістіну немов струмом ударило. Щось примусило напружитись, як перед небезпечним стрибком із крутої скелі у водяний вир, де клекочуть могутні й сліпі морські вали. Що це було? Що її штовхнуло? Хто зна… Кокетлива посмішка Барбари, призначена вартовому? Таця з паруючими наїдками в її руках? Недбалість, із якою вартовий відштовхнув ногою стілець? Автомат, який він поспіхом почепив на плече й закинув за спину? його руки, простягнуті до таці, щоб галантно допомогти Барбарі? Чи ключ, що стирчав у дверній шпарині з боку коридора?
Невідомо. Мабуть, усе разом…
Однієї миті вистачило, щоб скочити з-за столу ї штовхнути Барбару в обійми вартового. Їхній зойк, крик ошпарених окропом, ніби виніс її за двері. Клацнув замок. Крістіна висмикнула ключ і шугнула сходами вниз. У двері вже грюкали. Пролунали постріли з пістолета. Мабуть, радист кулями вибивав з гнізда замок.
Ось вона вже біжить до брами. Висмикнула зі скоби засув. Нарешті на вулиці!
У всьому Берліні було лише одне місце, де вона могла розраховувати на допомогу. Якщо їй пощастить. Якщо нічого лихого не сталося за час її ув’язнення. Це там, де з блакитного плаката всміхається весела картоплина…
За її спиною скреготнув замок. На бруківку з брязкотом покотився здоровезний ключ, перекинутий через мур. Чиєю рукою? Крістіна вмить підхопила його. Для втечі додалося ще кілька дорогоцінних хвилин! Втеча… Але хіба могла вона бігти? Хіба могла привертати до себе увагу? Тільки йти прискореною, «діловою» ходою…
«Хто зачинив браму і кинув ключ? Хто мені допоміг так вчасно? Тільки фрау Шеєр! Більше нема кому…»
Звертаючи за ріг, почула, як у садибі пролунала коротка автоматна черга. Зойк Патріції:
— За що?!
В овочевий магазин вона увійшла разом з виттям поліційних сирен. Вояки на мотоциклах з колясками і поліційні машини перетинали вулиці, оточуючи весь прилеглий район.
Скільки їй лишилося часу? Хвилина? Чи менше?
Ось нарешті вона — усміхнена картоплина.
— Ви? — здивувався Андреас Зейфрід.
— Я! — озвалася тихо. — Це мене шукають…
— Зрозуміло. Прошу фрау пройти за мною.
У темному, холодному підвалі він підняв кришку великого плетеного кошика.
— Доведеться вам до ночі ховатися тут, — подав їй забруднену робу. — Одягніть, буде тепліше. Згори я змушений буду закидати вас овочами. Доведеться деякий час терпіти…
— А що вночі? — збуджено запитала вона.
— Уночі нам завезуть свіжу городину. Один з водіїв — своя людина. Гадаю, сільське повітря вам не завадить? У нас є зайві документи на ім’я остробітниці Серафими Брянцевої. Ви знаєте російську?
— Так.
— Чудово! Запам’ятайте, вже з цього моменту ви — сільськогосподарська остробітниця Серафима Брянцева.