Це слівце збудило в Меркурія якийсь ще неясний спогад.
Характерне слівце, й, розвідник відчував це, пов’язане з якоюсь давньою подією. Дуже давньою! Необхідно згадати…
— А вам ця людина знайома? — тепер Хейніш звернувся до розвідника, вказуючи на агента.
— Ніколи не бачив! — твердо відповів Меркурій.
Агент глузливо скривив вузького, мов щілина, рота.
— Даремно заперечуєте наше знайомство, пане… Як вас? — Додав, ніби розщедрився: — Даю вам можливість самому назвати своє прізвище.
— Досить провокацій! — рішуче відрізав Меркурій. — Ця людина бреше! Нахабно і з невідомою мені метою. Я стверджую, що цього покидька бачу вперше! Чому ви, пане штандартенфюрер, вірите голослівним заявам цього явного наклепника, а не слову й документам офіцера вермахту?
— Ви були в домі, де виявлено радистку? — ревнув Хейніш.
— То й що з цього? Я завітав до вродливої жінки, а не до радистки! Звідки мені знати, з ким вона ще була знайома? Сусіди, власники тутешніх крамниць теж з нею зналися. Або ще хтось… Безліч людей! Невже ви всіх хапатимете? В неї ж на лобі не написано!.. Не сперечаюсь: я завинив… Але провина моя такого роду, що найбільше покарання, яке можливе, це штрафний батальйон. Я порядок знаю!
На що він розраховував? Цими словами Меркурій хотів «розбалакати» невідомого свідка, щоб дізнатися, на чому конкретно грунтується провал. Від цього залежала лінія його подальшого поводження.
Розрахунок виявився безпомилковим. Штандартенфюрер замислився і спохмурнів. Людина в плащі похапливо заторохтіла:
— Це я брешу, пане… Сказати? Скажу: Астаф’єв! Хіба це не ваше прізвище? Хіба не так до війни з памп величали вас в Астрахані? Пригадайте, як горіли ваші нафтосховища й кого ви розпитували після диверсії. Ви прибули тоді на буксир «Каспій». Пригадайте істотно! — Він пихато випростався. — Тоді ви неодмінно впізнаєте й мене! То як? Істотно?
Тепер Астаф’єв впізнав зрадника.
Хорст Гейліген. Поволзький німець. Колишній радист буксира «Каспій». Після диверсії у нафтосховищах на нього падала підозра, але забракло доказів. А припущення до судової справи не підшиєш. Ось тепер, коли запізно, докази в наявності… І це його улюблене слівце «істотно», яке він тулить, куди слід і куди не треба. Ну що ж, принаймні ясно: з варіантом «англійський розвідник» нічого не вийде. Лишається одне — заперечувати все. Заперечувати послідовно і вперто. Жодного зайвого слова. Він — Еріх Венцель, і більше ніхто. Кінець — однаковий…
— Ви що, очманіли? — артистично обурився Меркурій. — Годі клеїти дурнів!
Цієї миті без стуку розчахнулися двері, і в кімнаті з’явилася дерев’яна постать Пауля Шенка. Хейніш ніяк не чекав такої появи і здивовано витріщився на штурмбанфюрера.
— Хайль Гітлер! — привітався той тріскучим голосом.
— Хайль, — збентежено відповів Хейніш. — Ви в якій справі?
— За наказом обергрупенфюрера!
— Щось трапилося?
— Атож! Групенфюрер пан Мюллер поскаржився на ваші самочинні дії, — з неприхованою зловтіхою повідомив Пауль Шейк. В його осклілих очах Хейніш уперше бачив хоч якийсь людський вираз. Так, заморожений штурмбанфюрер Пауль Шенк, певно, дозволяв собі теплішати, лише коли повідомляв неприємне: — Обергрупенфюрер не любить, коли хтось нарікає на свавільні дії його підлеглих. Він кличе вас до себе негайно. Я чекатиму в машині. Хайль! — скинув правицю і вийшов, не бажаючи нічого вислуховувати у відповідь.
— Та-ак, — погрозливо глипнув спідлоба Хейніш на Гейлігена. — Встигли наклепати?
— Я — зобов’язаний доповідати шефові, — недбало стенув плечима агент. — Про все! Істотно?
— Що ж, це так. Але попереджаю: я не звик довго ходити в боржниках.
— Про які борги йдеться? — промимрив Гейліген примирливо. — Кожен з нас має своє коло обов’язків. Кожен робить свою справу. Я вистежив. Ви арештували. Решта — деталі. Неістотні!
— Ви так вважаєте? — саркастично просичав Хейніш.
— А ви — ні?
— Я вас більше тут не затримую! — нарешті скипів штандартенфюрер. — Геть звідси! Шарфюрер Гельмут! — покликав Хейніш.
— Слухаю, пане штандартенфюрер.
— Терміново викличте Віллі Майєра. Хай він вирушає на аеродром і сам, без мене, проведе тренувальні заняття точно за програмою. Все ясно?
— Так точно, пане штандартенфюрер.
— На випадок чого: я у обергрупенфюрера пана Кальтенбруннера. Виконуйте.
Розділ сьомий
ХТО БОВДУР? ГЕЙЛІГЕН…
Кальтенбруннер зустрів Хейніша з холодною стриманістю. Такий прийом не віщував нічого доброго. Порухом руки вказав Хейнішеві на крісло. Обергрупенфюрер не любив, коли хтось стовбичив перед очима. Він не поспішав починати розмову. Штандартенфюрер, наполоханий неприязним прийомом, губився у здогадах і теж не наважувався першим зронити хоч слово. Кальтенбруннер узяв сигарету в свої довгі маслакуваті пальці. Чомусь не запалював.
— Ви наробили дурниць, Хейніш! — гаркнув раптово, аж той здригнувся від несподіванки.
Нарешті обергрупенфюрер запалив і вже спокійніше, але так само суворо запитав:
— Про що я вас попереджав минулого разу? — Не чекаючи на відповідь, нагадав: — Не виявляти ініціативи. На випадок чого — радитись зі мною. Забули?
— Пам’ятаю, пане обергрупенфюрер, — придушено вичавив із себе Хейніш.
Він не годен був збагнути, в чому полягає його провина. Проте сумніву не лишалося: виклик — на прочуханку.
— Чому ж не повідомили про намір затримати російського шпигуна?
— Ситуація вимагала негайних дій.
— Невже? — зневажливо запитав Кальтеибруннер.
— Так мені здавалося.
— Що б там вам не здавалося, ви мусили мене повідомити. Хоча б по телефону. Час у вас був!
— Не розумію, в чому я завинив.
Атож, ще якихось півгодини тому він сподівався зовсім на інше. Був певен, що носитиме на грудях нову нагороду. За рішучі дії…
— Не розумієте? Поясню. Внаслідок ваших хаотичних дій пристрелено «піаністку». Шифровки й шифри вона встигла знищити. Про затриманого, окрім того, що він росіянин, ми не знаємо нічого. Військове посвідчення у нього фальшиве. Це вже перевірено. Під якою ж личиною він діяв? Із ким зв’язаний? Хто він — резидент, агент, зв’язківець?
— Скаже на допитах! — хапався за соломинку штандартенфюрер.
— На допитах! Оце відповідь, — закпинив шеф. — Ви провінційний невіглас, пане Хейніш! Ішлося про виявлення і знешкодження цілої шпигунської мережі. А ви, мов дурний дуболом, утрутилися в чужу гру й зіпсували всю справу.
— Я нічого про це не знав, — знічено мовив Хейніш.
— Атож. Тому й слід було мені зателефонувати. Шкодую, що викликав вас на роботу в Берлін. Ви не вмієте тонко мислити. Ви здатні лише на сокирну роботу ката.
Почуття радісного тріумфу, яке охопило Хейніша по завершенню операції, змінилося нудотним страхом. Його рожева пика поволеньки втрачала молодецькі фарби. Квітучі рожі на щоках спочатку зробилися плямистими, а потім зовсім зникли. Обличчя не блідло, а жовтіло.
Обергрупенфюрер шпетив його далі, змальовуючи втрати, спричинені втручанням Хейніша (він уже здогадався про це) в чуже розслідування.
— Якщо російський шпигун мовчатиме, кого і де ми тепер шукатимемо? «Мелодії» «піаністки» — це єдине, що виказувало всю зграю. Завдання полягало в тому, щоб вислідити і взяти всіх! А тепер? «Скаже на допитах», — перекривив він знову благальний зойк Хейніша. — Навіть якщо за деякий час ми вичавимо з росіянина зізнання, користі від них багато не буде. Невже ви гадаєте, що після зчиненої вами стрілянини їхні спільники не дізнаються, що стався провал? Невже ви плекаєте надію, що вони сидітимуть на місці, люб’язно чекаючи наших візитів? Чи ви думаєте, що вони й надалі ходитимуть на обумовлені явки? Та ще й зі старими паролями? Думати так і сподіватися на це дозволяється лише викінченим ідіотам! А таких у своєму управлінні я намагаюся не тримати.
Хейніш зовсім похнюпився.
— Для мене цей інцидент був абсолютно випадковим, — промимрив він.
— Дивіться, щоб я не дійшов висновку, що ви у нас — людина зовсім випадкова.
Обергрупенфюрер, знаючи злу й невщухаючу ворожнечу секретних відомств, розлютився не на жарт. Що завадить тому ж Мюллерові скористатися незграбними діями Хейніша і цим скомпрометувати в очах рейхсфюрера його самого, Кальтенбруннера?
Тому мав надто вагомі підстави нещадно шпетити свого підлеглого. Міг навіть своєю владою розстріляти як такого, що порушив його прямий наказ. І ніхто б не довів, що він ліквідував штандартенфюрера даремно. Ось зараз варто натиснути кнопку, і злива куль з його спецстолу зрешетить цього вгодованого недоумка. Можливо, він би так і зробив хоча б з експериментальною метою. Підстава була грунтовна і вмотивована. Але свою цікавість щодо специфічних властивостей письмового умеблювання Кальтенбруннер устиг задовольнити дещо раніше. На превелике щастя штандартенфюрера, котрий про цю загрозу навіть не підозрював…
Історія, в яку випадково вплутався Хейніш, виникла давно: тільки-но почалася східна кампанія, як по всій території Німеччини, що за малим винятком поглинула майже всю Західну Європу, зацвірінькали морзянкою в ефір ворожі, добре законспіровані радіопередавачі. Їх охрестили спочатку «хатніми цвіркунами» — «хаусгрілле». Потім назва змінилася. Оскільки потаємних радистів називали на гестапівському жаргоні «піаністами», передачі — «мелодіями», а самі рації — «музичними шкатулками», рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер охрестив усю сукупність невідомим радіоточок «Червоною капелою». Ясна річ, «мудра й влучна» назва рейхсфюрера вмить зробилася офіційною.
Усі відомості про несподівано широку діяльність радянських розвідників нацистська верхівка рейху тримала в найсуворішій таємниці. Не розголошувалося абсолютно нічого, оскільки побоювались деморалізуючого впливу на задурених німців. Окрім того, ці факти засвідчили б існування антифашистського підпілля.
Розшуком «хатніх цвіркунів» цікавився сам фюрер. Ще перед літнім наступом 1942 року на оперативній нараді генерального штабу він зволив висловитися з цього приводу:
— Більшовики переважають нас в одному — в розвідці. Це останнє, що в них залишилося. Вжити заходів! Я не дозволю, щоб мені заважали переможно завершити війну з більшовиками. Про дії ворога в нашому тилу наказую доповідати так само, як і про виконання фронтових операцій.
Потім фюрер часто повертався до цієї теми. Він твердив — і фактичне становище переконливо доводило це! — мовляв, російська секретна служба більш ефективна і дійова, ніж англійська чи будь-яка інша. Видав окремий наказ — кинути кращі розвідувальні сили і найдосконалішу техніку на боротьбу з радянською розвідкою.
Одразу стосунки між розвідувальними службами рейху стали вкрай напруженими. Кожен намагався тягар невдач, які частенько траплялися, перекласти на плечі іншого. Якщо ж випадав успіх, кожен рвав його собі, щоб відзначитися перед фюрером. Виникла гризня, що не вщухала роками.
Для загального керівництва Гітлер вирішив створити особливий штаб, надавши йому необмежені повноваження. До його складу ввійшли начальник абверу — військової розвідки — адмірал Канаріс, шеф його контррозвідки генерал фон Бентівеньї, керівник відділу дешифровки генерал Тіле, шеф гестапо групенфюрер Мюллер і ще проноза бригаденфюрер Вальтер фон Шелленберг, який очолював закордонну розвідку в головному управлінні імперської безпеки. Окрім того, нічого не мали проти, щоб перехопити лаври перемог, розвідки Герінга, фон Ріббентропа, Бормана і його — Кальтенбруннера, імперського шефа СД. Контроль і нагляд за виконанням наказу Гітлер поклав на рейхсфюрера СС, відданого йому «кривавого Генріха».
Для безпосередньої оперативної роботи створили особливу групу — зондеркоманду, яка прибрана собі назву всієї операції, задуманої рейхсфюрером. Оцю зондеркоманду з дивною для нацистів назвою «Червона капела» очолив старий, досвідчений лис, фахівець ще з часів кайзерівського «другого рейху», старший кримінальний радник у званні штурмбанфюрера СС пан Йон Патціг. Під його рукою «копали» такі специ кримінального розшуку та розвідки, як Панцігер, фон Паннвіц, Копкоф. Особовий склад зондеркоманди, не рахуючи технічних служб, ніколи не перевищував трьох десятків працівників, проте всі вони ходили в асах таємної війни.
А стрекітлива морзянка «хатніх цвіркунів» не вщухала!
Тоді фюрер видав ще один наказ: усі відомості, навіть у випадках, коли йдеться про успішні арешти, підлягають цілковитій і найсуворішій таємниці. Ані слівця у пресі або по радіо! За розголошення подій на цьому секретному фронті рейху міра покарання одна — страта. Вироки оскарженню не підлягають.
Весь апарат гестапо, імперське управління безпеки, військову контррозвідку абверу, управління закордонної розвідки — всіх підняли на ноги, всіх здибили, всіх мобілізували на цю війну.
А ефір щодоби все мережила морзянка з непіддатнимн для дешифровки вістями.
Невдовзі Гітлер здублював свій наказ, щоб добряче підстебнути всі служби: у розшуках зберігати абсолютну таємницю, базік карати на горло безжально, розстрілювати будь-кого, хто хоч звуком прохопиться про арешти, матеріали слідства, імена і псевдоніми схоплених. «Кривавий Генріх» поквапився довести до відома як складу особливого штабу, так і асів зондеркоманди «Червона капела», що наказ «нашого улюбленого фюрера» поширюється на всі подальші дії аж до переможного кінця війни. Розшуки слід провадити так, щоб ніхто — абсолютно ніхто! — нічого не запідозрив. Наказ, як і належить, був щедро оздоблений відповідним лексиконом—«смертний вирок», «страта», «розстріл».
Шеф гестапо Мюллер намагався випнутися наперед. На ім’я рейхсфюрера він написав:
«Арештовані розвідники являють для нас безсумнівний інтерес. Перші допити свідчать, що весь попередній досвід, надбаний нами на Заході, стає тепер майже непридатним. Безумовно, росіяни здійснили колосальну роботу, створюючи свою шпигунську мережу, використали специфічні настанови своїх експертів-фахівців. У подальшому нам вкрай необхідно докладно і достеменно встановити засади, якими керується радянська розвідка в побудові своєї роботи..»
З цього з-поміж рядків виразно й прозоро читалося: «Доручіть усі допити мені. Я упораюся, як ніхто інший! Дізнаюся про все!»
Хтось буде виловлювати «хаусгрілле», а Мюллер — без зайвих клопотів пожинати всі лаври… Не дурний цей Мюллер, тямить!
І ось у це складне відомче плетиво, з його пастками, інтригами й підступами, звалився Хейніш, вдерся, мов неповороткий слон до благенької крамнички. Не підлягало жодному сумніву, що «колеги» з конкуруючих відомств — Мюллер, Канаріс, фон Шелленберг — роздмухають цю ідіотську історію до гіпертрофованнх розмірів, а це загрожує значними неприємностями і йому, шефові СД. Висновок: щоб урятувати себе, конче необхідно якось витягти з халепи цього йолопа Хейніша.
— Наробили галасу на весь Берлін! — гримнув Кальтенбруннер.
Хейніш зіщулився в широкому шкіряному кріслі, немов бажав у ньому сховатися від зневажливих, спопеляючих очей обергрупенфюрера.
— Чого вас, власне, понесло на Кетеллерштрассе? — запитав шеф похмуро.
— Транспортував агентів на тренувальний аеродром для відпрацювання техніки нічних стрибків з парашутом, — вичерпно виклав Хейніш. — У маршруті руху була Кетеллерштрассе. Якби ми проїхали на кілька хвилин раніше, нас би ніхто не зупинив.
— Отже, зробимо перший висновок: про радянського шпигуна ви нічого не знали.
— І це повністю відповідає істині, пане обергрупенфюрер! — палко запевнив Хейніш.
— Як дізналися?
— На Кетеллерштрассе прямо під радіатор мого бронетранспортера стрибнув чоловік у цивільному. Ми його заледве не розчавили…
— Було б краще!
— Наступного разу, пане…
Шеф з такою люттю глипнув на нього, що події, які мусили відбутися «наступного разу», так і лишилися нез’ясованими.
— Що далі?
— Моєму обуренню не було меж! Але людиною, що, ризикуючи власним життям, заступила нам шлях, виявився агент Мюллера.