— Особисто Мюллера чи агент гестапо взагалі?
— Мюллера! Я до цього навіть не знав, що шеф гестапо має особистих агентів!
— Ви певні цього? — заклопотано перепитав ще раз Кальтенбруннер.
— Так точно! Його номер — двадцять п’ять.
— Ім’я? Прізвище?
— Хорст Гейліген.
— Цікаво! Це змальовує справу дещо в іншому світлі, аніж мені повідомив Мюллер. Доповідайте далі. Докладно.
— Агент вказав нам будинок, де, за його словами, в даний момент перебуває російський шпигун.
— Як про це дізнався агент?
— Впізнав на вулиці перед тим, як той увійшов до будинку.
— Звідки він знав росіянина? Ви розпитали агента?
— Так. Цей Хорст Гейліген походить із німців Поволжя. Навесні сорок першого року брав участь у диверсії — підпал нафтосховища. Серед чекістів, які провадили слідство, був і той, кого він упізнав тут.
— Чому Гейлігена не засудили і він лишився на волі?
— За браком доказів. Окрім того, росіяни вживали всіх заходів, щоб нічим не загострювати своїх стосунків із рейхом. Тоді й відбувалася масова репатріація фольксдойче з Росії на фатерланд. Прямих доказів не було, міг спалахнути політичний скандал.
— І що ж?
— Гейліген був у списках репатріантів і прибув до Великонімеччини у травні сорок першого.
— Ясно. Що відбулося далі на Кетеллерштрассе?
— Агент Мюллсра наполягав, щоб я зі своєю командою допоміг йому затримати росіянина — Хейніш вирішив трохи прибрехати, ледь-ледь, щоб усі «заслуги» збути з своїх рук.
— Йому? — підняв брову Кальтенбруннер.
— Так. Але я завагався. Чого це справді мене змушують під час виконання службового завдання займатися непевною справою, до якої я зовсім не причетний?
Хейніш замовк і уважно глянув на шефа.
Обергрупенфюрер схвально хитнув головою.
Хейніш упевнився, що обрав правильну, рятівну лінію. Це надало йому натхнення:
— Спершу я категорично відмовився!
— Чудово, — зронив шеф.
— Але він настирно наполягав. Оскільки мене не полишали певні сумніви, він почав мені погрожувати.
— Навіть? Це обурливо.
— Саме так!
— Чим же він погрожував?
— Тим, що, на випадок моєї відмови, він зупинить будь-яку іншу машину з військовими. Водночас обов’язково доповість шефові гестапо про мою нібито злочинну байдужість до знешкодження ворогів рейху.
— Більше нічого?
Хейніш збагнув, що необхідно підсилити «примусовий» характер своїх дій.
— Цей Гейліген прямо сказав: якщо російський шпигун втече внаслідок мого недбальства, мені не зносити голови.
— А ви на це що?
Хейніш похнюпився:
— Визнаю: на вимогу агента Мюллера я почав діяти, як він того жадав.
— Гейліген знав про «піаністку»?
— Ні, — відповів Хейніш твердо. Він уже заспокоївся.
— Виходить, і вам нічого не було відомо про неї?
— Так точно!
— Як дізналися?
— Я звернув увагу на те, що затриманий занадто гучно кричить. Не питає, чому його затримали, як це в подібних випадках трапляється, а криком кричить. Щосили. Причому зміст його слів носить явно інформативний характер.
— Тобто? Що він кричав?
— Приблизно таке: «Це що — арешт? Гестапівське свавілля! Чого ви мене хапаєте?» І таке інше, поки йому не затулили пельку.
— Попереджав…
— Так точно, мій обергрупенфюрер.
— І ви здогадалися…
— Що в будинку ще хтось ховається…
— Відтак, якби ви зволікали, від «піаністки» і слід би прохолов.
— Саме так!
— За логікою подій випливає: в тому, що сталося, винні не ви, а цей, гестапівський бовдур…
— Хорст Гейліген! — з полегшенням підхопив Хейніш.
— Особистий агент Мюллера, — замислено мовив Кальтенбруннер. — Для шефа гестапо ця звістка буде надзвичайно прикрою.
Хейніш вважав за краще промовчати.
— Якщо Мюллер цінує свого агента, — провадив далі шеф СД, — він його витягне з біди. Зрештою, вирішальну роль тут відіграв ніким не передбачений збіг обставин, рідкісний випадок.
Хейніш чув інше: «Мюллер врятує свого агента, як я врятував тебе».
Він дивився на шефа захоплено, віддано, готовий виконати будь-який наказ.
— От що, Хейніше! — знову набрав діловитого тону Кальтенбруннер. — Ідіть до приймальні й напишіть на моє ім’я найдокладніший звіт. Про весь перебіг подій. Від початку до кінця. Не мішаючи ніяких подробиць. Особливо наголосіть на моментах, які фігурували в нашій бесіді.
— Слухаюсь!
— Після того негайно передайте затриманого під особисту розписку кримінальному раднику пану Йону Патцігу із зондеркоманди «Червона капела». Знаєте таку?
— На жаль…
— Її особовий склад розміщено в казармі в’язниці на Плетцензеє.
— Де відбуваються страти?
— Так. Ви все зрозуміли? Тільки пану Патцігу під особисту розписку. Якщо його не виявиться на місці, розшукайте. Але — тільки йому!
— Слухаюсь, пане обергрупенфюрер! — виструнчився Хейніш. — І… і дякую! — додав непевно.
Але влучив точно.
— Отож! Надалі будьте обережніші.
— Цей випадок я запам’ятаю на все життя.
— Ще б пак! Інакше ви його собі одразу вкоротите. Виконуйте наказ!
«Ну що, Мюллере? — зловтішно подумав шеф СД, коли за Хейнішем зачинилися двері. — Чи не добрячу ломаку я встромив тобі в колеса? А ти хотів встромити її мені…»
Розділ восьмий
«Директору.
Через Лонга, від директора швейцарського авіаційного товариства, який щойно повернувся з Мюнхена, де провадив переговори з німецьким товариством «Люфтганза»:
1. Німецька авіація нараховує зараз 22 тисячі машин першої і другої лінії, окрім того, 6 000–6 500 транспортних літаків «юнкерс-52».
2. Зараз у Німеччині щоденно випускається 10–12 пікірувальних бомбардувальників.
3. З’єднання бомбардувальної авіації, яке досі базувалося на острові Кріт, перебазовано на Східний фронт: переважна частина — до Криму, решта — на інші ділянки півдня.
4. Втрати Німеччини на Східному фронті становили з 12 червня до кінця вересня 45 літаків на день.
5. Новий літак типу «месершміт» має дві гармати і два кулемети. Всі’ вони встановлені на крилах. Швидкість 600 км на годину…»
«Директору.
Блискавка.
Генштаб очікує зараз вищого піку радянського наступу, а саме — великого наступу Червоної Армії в районі Курська в напрямку Глухів — Конотоп і в свою чергу планує прорив радянських армій з району Харкова силою не менш 2-х корпусів між Богодуховом і Конотопом…»
«Директору.
Блискавка.
Росіянам удалося прорвати фронт у районі дій 61-і гренадерської дивізії (18-ї армії під командуванням генерала Ліндеманна). Німці дізналися, що триває концентрація радянських сил на Нижньому Волхові і в районі Ленінграда. Німецьке головне командування вважає, що останнім часом до Ленінграда, через Мурманськ і Вологду, надійшла велика кількість воєнних матеріалів, а також військ через Шліссельбург і повітрям…
Німецьке головне командування чекає посилення російської активності в районах Неви, Волхова, Свіру.
З цієї причини німецьке командування вирішило прискорити спорудження оборонних рубежів та укріплень «Східний мур» у північному секторі, а саме: в Естонії та Латвії. У зв’язку з дещо критичним становищем на невському фронті («Нева-фронт») довелося перекинути частину резервів, що знаходяться поблизу Оредежа. Ці резерви призначені також для забезпечення комунікацій між Сольцями і Дитячим Селом…»
У двері постукали.
— Прошу.
Увійшов схвильований черговий офіцер з дешифрувального відділу.
— Товаришу генерал, надзвичайна подія!
— Що трапилося? — одразу стурбувався генерал.
— Одержано першу шифровку з Берліна від Студентки. Характер повідомлення позитивний. Однак через кілька хвилин з того ж передавача ми одержали повідомлення про провал Пенелопи та арешт Меркурія.
— Негайно мені на стіл!
— Я приніс. Ось вони. — Черговий простягнув Сербулову тонюсіньку папочку.
— Дякую. Можете йти.
І ось вони перед ним — ці дві шифрограми, що надійшли одна за одною з невеликим інтервалом.
Перша:
«Професору.
Екзамен склала. Під дахом прописана. Хейніш очолив берлінський «Цепелін», діяльність якого контролює Ніка. «Ц» готує агентів для диверсій в тилу наших військ на Кавказі. Студентка».
Друга, з того ж передавача:
«Директору.
Фант.
Меркурія схоплено. Я…»
Фант — заздалегідь умовлена позначка про провал.
Далі намагалася передати відкритим текстом суттєве. На слові «я» передачу обірвано.
Генерал Сербулов сховав у долонях враз змарніле обличчя. Втрати! Скільки їх уже було… І завжди — найкращі люди… Власне, чому найкращі? Усі в критичних ситуаціях борються до кінця. А якщо гинуть, то як герої…
Це була лише миттєва слабкість.
За хвилину генерал Сербулов підняв трубку і навмисне сухим голосом, бо гамував безжально власні почуття, наказав черговому:
— Негайно розшукайте підполковника Калину і викличте до мене.
Він уявляв, як це сталося. Палахкотить вогонь — Пенелопа завжди розпалювала камін, коли працювала на рації. Про всяк випадок. У двері навально грюкають. Пенелопа кидає у вогонь радіограми й шифри, стріляє крізь двері, у вікна. Будиночок у неї хоч і на один поверх, але вікна розташовані височенько. Скільки в неї обойм? Скільки б не було, останню кулю береже для себе… Тільки навряд чи до цього дійде: тилові есесівці, що почувають себе в безпеці, не хочуть умирати під її кулями й тому «забувають» наказ взяти радистку живою. Автоматні черги зрешечують маленьку кімнатку звідусіль — крізь двері, з вікон… Так, живою Пенелопу не візьмуть…
Двері відчинилися, і в кабінет увійшов підполковник Калина.
— З’явився за вашим викликом, товаришу генерал! — чітко відрапортував він.
— Сідайте ближче до мене, Костянтине Васильовичу…
З того, як це мовив Григорій Іванович, підполковник збагнув: скоїлося щось надзвичайне, лихе, непоправне.
Він насторожено сів до столу, і генерал посунув йому тоненьку папку:
— Прочитайте.
Костянтин Васильович прочитав і зблід. «Марійка! Що з нею?» А Григорій Іванович поглянув на нього.
— Є підстави вважати, що з Студенткою поки все гаразд…
— Які, Григорію Івановичу? — з надією запитав підполковник Калина.
— Давайте проаналізуємо ситуацію. Який висновок ми можемо зробити з цих двох шифровок? Перша з них була передана в нормальній ситуації, друга — в критичній. Але вони надійшли з інтервалом у кілька хвилин. З цього випливає, що критична ситуація виникла раптово, непередбачено. Меркурій і Пенелопа не чекали провалу, не бачили вистежування, нічого їм не здавалося підозрілим. Інакше вони б нам негайно повідомили. Ви згодні з цим?
— Так, Григорію Івановичу, — схвильовано відповів Калина. — Але ж шифровка Студентки свідчить про те, що її зустріч із Меркурієм відбулася перед провалом.
— Правильно, — погодився генерал. — Меркурію було дано розпорядження передавати шифровки Студентки негайно. Але їхня перша запланована зустріч мала таку складну систему запобіжних заходів, що не могла не виявити можливого стеження. А якби був виявлений хоча б натяк на щось підозріле, зустріч не відбулася б. Вона сталася, отже, ніщо не віщувало небезпеки. Так само спокійно Меркурій прибув до Пенелопи. Отут, після передачі шифровки від Студентки, щось і сталося.
— Пеленгатори? — вголос подумав Калина. — Ні, не схоже…
— Так, не схоже, — знову погодився з ним генерал. — Нам відома система, яку виробила в своїх діях зондеркоманда Патціга, що полює за передавачами. Вони пеленгують діючу рацію і звужують коло пошуків із кожним виходом в ефір, якщо рація лишається на одному місці. Проте люди Патціга намагаються схопити радиста тихо, непомітно, щоб ніхто про це не дізнався. Потім місце перебування рації перетворюють у пастку. А що відбувається за повідомленням Пенелопи? Спочатку хапають Меркурія, потім зчиняють стрілянину, намагаючись відкрито вдертися до будинку Пенелопи. Це не лягає в схему дій зондеркоманди Патціга. У мене, що більше я вдумуюся в ситуацію, то твердіше складається враження, що діяв хтось сторонній, діяв грубо, зухвало, наспіх… От що його спонукало до цього, ми не знаємо. Якийсь дивний випадок… Ви, Костянтине Васильовичу, не знаєте Меркурія, а я з ним добре знайомий. Я виключаю той варіант, щоб він, ідучи до Пенелопи, не «перевірявся» і приволік за собою цілий натовп есесівців. Нісенітниця! Меркурій із тих, хто помічає тінь навіть захмареної ночі… Ні, стеження за ним не було! «Хвіст» він би швидко засік…
— То що ж це може бути?
— Не знаю. І давайте не будемо даремно губитися в здогадах. Аналізові піддаються лише факти. Своїми роздумами я тільки хотів підкреслити, що за логікою подій Студентка лишилася осторонь і перебуває поки що в безпеці. От тільки зв’язок із нами втратила…
— І пароль, — додав Калина.
— Чому «і пароль»? — перепитав генерал.
— Тому, що пароль на випадок провалу автоматично скасовується. Так її було попереджено. Оскільки, крім Меркурія, у неї нема виходу ні на кого іншого, тепер з нею зможе увійти в контакт лише добре знайома їй особисто людина, до якої вона відчуває повну довіру.
— Це так — маємо ще одне ускладнення… Проте поновити зв’язок із Студенткою треба неодмінно! За даними, які ми одержуємо, німці планують на літо ряд наступальних операцій. Усі — на півдні. Послідовність ударів невідома. Але точно знаємо, що серед них планується і новий наступ на Кавказ. Судячи з усього, агенти «Цепеліна» готуються до активних дій саме під час фронтального наступу. Це засвідчили й агенти шпигунської мережі, яка виявлена на Кавказі після повідомлень Студентки. Про це сповістив генерал Роговцев. Він дуже цінує вашу Марійку!
— Матвій Іванович, — трохи ніяково пояснив Калина, — для мене — як другий батько.
— До речі, радист із шпигунської мережі погодився на радіогру. Хоче врятувати своє життя. До ворога пішла важлива «деза»[6].
— Там, де працює Матвій Іванович, повний порядок.
— От що важливо: завдяки Студентці ми заохотили до співробітництва Ніку, що дозволяє нам повністю контролювати діяльність берлінського «Цепеліна». Матеріал у них, безумовно, з дня на день буде накопичуватись, а передати його воші не зможуть. І ще одне: Студентці дано завдання роздобути будь-які відомості про оборонні споруди та укріплення «Блакитної лінії», за якою німці зализують свої рани і готуються до реваншу влітку… Але кого ж ми можемо послати до Студентки без пароля?
— Мене! — пристрасно мовив підполковник.
— Вас? — зовсім не дивуючись, запитав генерал. — Розглянемо, — погодився він і почав аналізувати, проте кожне його слово перекреслювало пропозицію Костянтина Васильовича. Генерал відповів Калині з чуйною делікатністю, бо знав, які почуття женуть Калину до Берліна. А міг би відмовити коротко і без будь-яких пояснень одним словом «ні».
— Адольфа Шеєра знайомі з Кавказу вважають загиблим. Несподівана зустріч. Живий? Але ж літак упав на території росіян. А там — полон. Утік? Як, де, коли? Відтак — перевірка. Негайно з’ясовується: Адольф Шеєр — зовсім не той, за кого себе видає. Одне слово, провал забезпечений.