Трійця звертає на мене дратівливо-здивовані погляди. Мовляв, що воно таке за вибрики. Але мені справді не можна туди! Я уникав цього міста більш як рік уже, а тепер мене змушують ступити просто в серце Ір-Оламу! Тільки цього мені бракувало!
– Припини, Маззакіне, – суворо мовить Сенсеной, – не стояти ж тут цілий день! Давай ворушися.
Ну, гаразд. Я вас попередив.
Справа ж, звісно, не в площі, а в храмах, що її обступають. Нині, в торговий день, люду там більше ніж завжди, і можна прикупити козу, баранця чи, за браком коштів, яку пташину, аби тут-таки справити врочисту жертву комусь із Верхньої Трійці. Гамір, грюкіт, бекання… жодної тобі побожності. Що ж, може, й минеться.
Ми продираємось крізь діяльний натовп коло храмів, розпихаючи купців та ледь не перечіпаючись через злидарів та калічних. Нехай нам і доводиться маневрувати, наче човну в буремному морі, але он уже і Шатро видніється. Крок дороги.
– Зайдете самі, – кажу своїм сторожам.
– Чого це? – з підозрою глипає Сеной.
– Я що, подібний до втаємниченого – з ціпком та китичками? Не маю жодного бажання рахувати куприком сходи.
Сенсеной обертається до мене, аби вшанувати велемудрим словом, але раптом я розумію, що не чую ані звуку. Здіймається такий стугін, що аж повітря бринить, гупаючи у вуха.
Великий ріг храму Творця! От же ж лиха година привела нас сюди просто на початок молебню! Так близько… не маю жодного поняття, що тепер може статися.
– Ідіть геть звідси, – притишено кажу трійці. Ті здивовано вклякають на місці.
– Пильнуй, що кажеш! – заводиться Сеной. Байдуже!
– Геть! На Херем! В Шеол! До бісової трясці!
Я зриваюся на лемент, але мене вже не чують. Храмовий ріг волає знову, б'ючи, наче пугою, навідмах… Мені й не гадалося, що буде так боляче! Ще блимають на крайці бачення три білі плями приголомшених лиць, але мені вже нема до них жодного діла. Те, що було на Узгір'ї лише відлунням, тихим, причепливим шепотом, здіймається нині ревиськом гірського обвалу, трощачи на своєму шляху чуття, спогади, стираючи на порох все, що я вважав собою…
Спалахом приверзлося – коли б знати, як це буде, я десятою дорогою оминув би цей триклятий Ір-Олам. А втім… може, якраз і ні.
Якийсь час мене просто не існувало.
Чому – і звідки – я прийшов до тями по його завершенні, не можу навіть уявити. Не збагну і того, чому ніхто не порішив навіженця, що виник на моєму місці того погожого весняного ранку… адже ж пригадується уривками – чийсь розквашений писок, перекинута ятка, порив пташиних крил з розбитої клітки… чи побридували, доброчесні – як тоді, колись, на цій же клятій площі…
Розплющую очі. Щось заважає бачити – бруд? патьоки крові? Витираю обличчя – ніби розвиднюється. А ось і трійця. Позирає приголомшено і – ага! – перелякано. Можу уявити, що за дике видиво вони щойно засвідчили. Та й не дурні – ну, Сенсеной, принаймні – мабуть що, зробили висновки. То чого ж вони ще досі тут? Адже ж розуміють, що я нічим не можу їм зарадити… коли не зміг зарадити сам собі! А знаючи про мене те, що знають вони нині, і взагалі повинні були пересвідчитись, що я не вийду з цієї площі! Бо хто я для них? Ворог! Та ще й такий невдатний!
Сенгелаф сторожко присувається і простягає мені щось. Якусь хвильку я блимаю очима, не в силі второпати, що воно таке. Міх із вином!
Що ж, ну, це все ж таки краще, аніж камінь чи, скажімо, зашморг. Всідаюся, кривлячись, і беру вино. Добре, що трійця вибрала затишний куточок подалі від торжища, бо хтозна, як би варта поставилась до зухвалого п'янички просто посеред площі. Вино прохолодне, ледь солодке… Подбали, ти ж бач! Що ж їм до біса від мене треба?
– Бачте, шановні, – кажу, – не треба було йти через площу.
– Т-тепер бачимо, – затинаючись, мовить Сенсеной, – слід було раніше сказати нам, М-малхі.
Дивно… Так давно не чути власного імені, а тепер це не викликає нічого, крім глухого роздратування.
– Та що змінилось би? Ось тепер ви знаєте, і що з того? Я не можу нічого для вас зробити! Я не знаю, що зчинилося на Херемі! Я – ніхто, ви розумієте?! Уже три роки, як ніхто! Аф ехад!
Трійця ніяково щулиться, але Сенсеной утримує мій погляд.
– Може, й ніхто. Але ти – все, що в нас є.
Я переводжу погляд з одного на іншого – дивляться затято, з викликом. Нічого не збагну…
– Ти не сказав нам усієї правди, – провадить далі Сенсеной, – але і ми не розповіли тобі всього.
Та-ак. Цікаво.
– Річ у тім, – тяжко зітхає старий, – що Херем замкнено не щойно. Вже, може, рік чи й більше, відколи ми повинні були повернутися з останнього нашого спіткання з Нічною Нареченою. Нам це не вдалося – уже тоді брама була закрита. Ми були змушені залишитись тут, час ішов, і чимдалі менше ми пам'ятали про свої обов'язки на Херемі, і навіть про те, хто ми є насправді. Ми забули майже все, окрім того, що мусимо знайти Асату, який, можливо, знає, що відбувається.
– А потім ми вийшли до твого вогнища, – похмуро мовить Сеной.
– І пам'ять повернулася. – додає Сенгелаф.
Хороше вино. Тільки мало. От халепа… Те, що діється, – це насправді зле. Це навіть не вигнання пропащого сина… це вигнання цілого пропащого світу! Тепер зрозуміло, чого весь цей молитовний лемент виливається на мою злощасну голову – бо йому просто нікуди більше подітись! Так і буде – поки мого віку? А далі?
Не знаю, чи можна якось цьому зарадити. Надто ж, коли зважити на мій особливий хист пускати усі зачинання навскоси. «Ні до чого ти не здатний, – любив примовляти Татко, – всього потроху і нічого до пуття». Так і є. Тільки чого ж, до біса, нікого, крім мене, не лишилось? Мені не втримати цього тягаря… але, як не спробую, то він просто розчавить мене живцем!
– Я розказав вам усе, що знаю, – кажу, підводячись, – можливо, Раві знатиме більше.
Вони підводяться за мною. Справді, не до вибору їм… найкраща варта, божеські почесті – ха!
– А як вам, до речі, вдалося владнати справу з побитими купцями?
Сенгелаф весело мружиться.
– А ми сказали, що ти – пророк, котрому зробилося зле через нечистоту, яку торговці розвели біля храму.
Не можу втриматись від сміху. От горечко, наслухалися моїх баєчок! Але і придалося, що скажеш!
Ну, та біс із ним. Слід уже вибиратися до Шатра. Невідь іще, як зустріне мене Раві – я ж і справді був йому напаскудив. Усе зрештою владналося, Імрод взяв-таки шлюб із Зам-Арійською царівною, бо хто йому заборонить мати дві жінки зразу? Але ж і похвилювався через мене старий! Будемо сподіватися, що нас, принаймні, пустять до Шатра – з моїм розквашеним носом і вимащеною хламидою.
Варта Шатра підводиться нам назустріч. Дивиться неприязно і ледь бентежно – ну, звісно, нас четверо, їх двоє, і рубака Сеной уже поводить лихим оком, шукаючи, кому б це писка начистити Що вже про мене казати – волоцюга волоцюгою, аж ніяк не для святилища Саави.
– Пробачте шановні, – кажу, коли варта вже готова збройно постати на захист святині. – Пробачте нам брак належного вбрання, аби засвідчити право проходу. Нам довелося подолати тяжкий шлях і зустрітися з розбійниками, – слухайте, я майже зовсім не брешу! – але я готовий довести нашу належність до втаємничених Шатра.
Під пильним оком варти я скидаю сандалії. Пояс згубився в недавній бійці, але розв'язую його так, ніби він ше досі на мені. Відставляю уявного ціпка і обвиваю правицю незримим ланцюгом. Дев'ять кіл. Це я вже не переплутаю.
Варта причаровано спостерігає, не маючи нібито наміру чинити перешкоди. Тоді я виходжу вперед трійці і прямую до брами Шатра. Але не встигаю торкнутися – вона сама прочиняється досередини. На порозі… ну він завжди любив першим зустрічати гостей.
Минув якийсь рік, і він нібито зовсім не змінився. Але ось Верховний Жрець піднімає очі, і я бачу, що помилився. Де й поділася колишня жвавість рис, глузлива пильність погляду – тільки млиста, приречена втома… І зморщок додалося. Що ж це… не через мене, маю надію? Це ж давня справа – давня, похована й забута!
Він навіть не впізнає мене. Принаймні, не зразу. А потім погляд його кам'яніє, на коротку мить спиняється подих. Мовчить, і мені страшно вже, чи не стало йому зле від нашої нежданої появи.
Сенгелаф перший не витримує мовчанки.
– Миру вам, високоповажний Раві! Чи не дозволите нам ввійти для розмови у справі Храму та Царства?
Погляд жерця оживає, озирає рвучко мою доброчесну трійцю – впізнає, очевидячки.
– Хто це з вами? – питає хрипко, киваючи на мене.
– Ніхто, – мстиво всміхається Сенсеной, – вістовий розори.
Раві коротко зітхає, і враз погляд його набуває колишньої снаги.
– З поверненням. Малхі.
Він веде нас у просякнуту промінням і книжковим порохом залу, де все лишилося як раніше – тільки не чути звичного о цій порі учнівського гомону та наспівного голосу читачів мудрих сувоїв. Тут чується не те щоби занепад, але безпорадна тиша, наче в домі хворого. Раві напевне вже знає про закриття Херему про те, що молитви не йдуть нікуди, повертаючись назад гнітючим відлунням… Може, навіть знає, чому. Справді, якщо не знає він, то не знає ніхто.
Сенсеной береться стисло оповісти про поневіряння трійці та про те, що їм випало дізнатися з моєї оповіді. Раві часом кидає на мене навскісні погляди, мружачись, мовби розбирає цінне, але плутане пророцтво. Справа, очевидячки, у добрих руках.
– Нічого не збагну, – нарешті мовить він.
Ну ось, наврочив!
– Ви кажете, Херем було замкнено приблизно рік тому? Але тоді не відбувалося нічого… нічого, аби спричинити найвищий гнів! Востаннє таке – ненадовго – траплялося, коли… – він затинається, – відразу ж по царськім шлюбі. Але потім – ні. Ми пильнували.
– Пильнували?! – підхоплююсь. – То це тобі, Раві, слід завдячувати за нишпорок у Ган-Авіві, замордованих повій в Єріхні та винищення хворих на цараат по обох Землях?
І коли б лише хворих – навіть їхні родини зазнали переслідувань, і тоді, власне, до лав вільної ватаги посунуло рясне поповнення, аж Барба мусив був запровадити фаховий відбір. І хто ж стоїть за цим – мій добрий та мудрий учитель?!
Раві сахається як від удару.
– Так вирішив Синод. Ми повинні були запобігти поширенню нечистоти, ми не могли ризикувати… Я знаю, що ти скажеш, Набі, – попереджує він мою гнівну одповідь. – Ми вже мали нагоду пересвідчитись – це не допомогло. Але присягаюсь тобі, жоден із нас не віддавав наказу вбивати тих нещасних!
– А хто ж віддавав, у такому разі?
Жрець Саави зітхає.
– Гаразд, я винен теж. Беларі ен-Авед лише переконав царя виконати наше рішення.
– Беларі?
– Так, – Раві кривиться, як од кислого, – після його невдатних спроб розв'язати війну з Зам-Арі він втратив позиції. Радник, очевидячки, сподівався відновити повагу царя, взявшись виконувати наш припис… і дещо його перевиконав.
– Знову цей паскудний вилупок… – сичу крізь зуби.
Трійця позирає з докором, мовляв, не годиться, нехай і проклятому, але – колись – мешканцю Херему… Це лютить мене ще більше.
– Не подобається? – зловтішаюся. – Зробили з мене на всі біди винуватця, то терпіть тепер! Невже ніхто з вас, доброчесних, не бачить, чого прагне добродій царський дорадник!
Раві дивиться прискіпливо.
– Я знаю Беларі відмалечку. Нічого іншого він не прагне так пристрасно, як влади.
– Царської влади, – виправляю. – Зустрівши мандрівного пророка в Зам-Арі, він запитав єдине: «Чи може раб стати володарем над людьми та землею?»
– І що відповів йому Асата-Набі?
Мимохіть посміхаюсь. Але незлі пророки робляться з пропащих!
– Асата-Набі сказав йому наступне: «За часів безладдя володар може стати рабом, а значить, владу тримає не чеснота, але сила…»
Трійця бентежно перезирається. Раві підхоплюється з місця.
– Ти?! То це ти намовив його підбивати царя до війни? «За часів безладдя…» – це ж треба таке!
– Е, – кажу. – годі. Ви вже раз були мене стратили. І хіба це зарадило?
– Коли ти – той, про кого йдеться в одкровенні… – втручається Сенсеной, – то все ще попереду.
– Та чого ви причепилися, – обурююсь, – зі своїм одкровенням? Гадаєте, ніхто, крім мене, не спроможний вчинити якісь три паскудства?
– Якісь три паскудства, – скрушно хитає головою Раві, зачаївши посмішку в кутиках уст, – поважніше слід би ставитися до смертних гріхів. То кого ти маєш на увазі?
– Та хоч би й вашого владолюбця Беларі. Кровозмішення – маєте, коли зважити на його стосунки з сестрою… Далі – пролиття крові – згадайте лишень різанину в Єріхні! І що там ще…
– Поклоніння Шеолу, – пошепки підказує Сенгелаф.
Отут я не маю чого сказати. Хіба недавні демонічні сонмища в моєму сні… Але це радше стосується мене, ніж когось іншого. Ні, дурний буду, коли скажу про це Раві.
– Я мушу це перевірити, – мовить той. – Показна доброчесність нічого не доводить, і часом навіть – навпаки. І, якраз доречно, вчора Беларі від'їхав до Бет-Елю, тож я зможу…
Тут-таки Сеной підхоплюється з місця. За ним підстрибує Сенгелаф, статечно підводиться Сенсеной. Я сиджу. Насолоджуюсь видовищем.
– До Бет-Елю! – волає Сеной.
– Якраз доречно! – уїдливо мовить Сенсеной.
– Яких іще доказів треба? – спалахує Сенгелаф.
І як я раніше жив без цієї трійці?!
– А в чому річ? – не може второпати жрець Саави.
Авжеж, не все міститься в твоїх порохнявих сувоях, Раві! Бет-Ель та його околиці – знаменне місце для янгольської братії. Саме там спільним зусиллям небесного воїнства було закрито браму Мовчазної Ями, привалено скелею та зведено храм довкіл. Що менше знатимуть про це, було ухвалено тоді, то краще. Але нині, настрашений, Сенсеной відкриває таємницю.
– Там міститься. Земний вхід. До Шеолу.
– От, – кажу, – і третє паскудство.
Раві хапається за серце.
– Ми мусимо виїхати зараз же! – придушено повідомляє він.
Підводжуся, позираючи на його зненацька посіріле лице.
– Не поспішай до Шеолу, Раві. Досить буде, коли поїдемо ми вчотирьох.
Він смикає рукою.
– Ти не розумієш. Він поїхав не сам. З ним – добірна сотня зі школи Хубара, нібито для замирення заворушення на кордоні, – Раві глибоко зітхає, опановуючи себе. – Що станеться, коли брама Шеолу буде відкрита?
Сенгелаф здригається, Сеной присвистує.
– Зважаючи на те, що Херем відвернувся від нас, – мовить Сенсеной, – ну, скажімо, так… Різниця між пеклом та світом живих скоро припинить бути відчутною.
Раві тихо стогне.
– Гаразд… Я знайду для вас десяток-друї ий вояків. Ви повинні розуміти, мої можливості обмежені…
– Розуміємо, – буркає Сеной, огладжуючи руків'я різака, – наші – теж.
– Мій товариш хоче сказати, – пояснює Сенсеной. – Нам нема на що покладатися, окрім як на власні сили. Ми і досі не знаємо, чому Херем не відповідає.
Раві зиркає на мене запитально, але я теж знизую плечима. В мене, звісно, є припущення, але надто вже блюзнірським воно здається. Навіть мені.
Верховний Жрець тяжко зітхає.
– Я накажу приготувати для вас купальню, обід та чистий одяг. І спробую зібрати стількох людей, скільки зможу.
Він іде, і нас ведуть до купальні Шатра, де мені нарешті вдається змити кров, бруд та пір'я, що пристало до хламиди під час купецького розгрому. Таки є незмірна мудрість в обмиваннях, думаю, занурюючись з головою в теплу духмяну воду. Адже нечистота міцно вплетена в нашу природу, і розділення відбувається щодня, і щодня ж відновлюється єдність… В пашу природу! Це ж хто я тепер, цікаво?
Не знайшовши відповіді на дні купальні, виходжу та напинаю новий одяг. З китичками. Як годиться. А втім, і це не допомагає збагнути, хто я, і що мушу робити. Досі єдиним моїм бажанням було – так чи сяк – повернутися на Херем. Але тепер… Що там чекає на мене? Чи люта кара? Чи зневажливе прощення? Бігме, не знаю, що краще.
Раві вдається зібрати аж цілих п'ятдесят вояків, похапцем відкликаних з охорони Шатра та інших храмів. До того ж, нам не доведеться іти пішки – наш господар подбав навіть про коней. Сеной позирає втішено, навіть у Сенсеноя світлішає погляд. Сенгелаф, так той уже гасає верхи, пригледівши собі баского коника. Слід вирушати.