– Малхі, – смикає мене Раві, – як гадаєш, ми ще зустрінемось?
Потискаю плечима.
– Тоді скажи мені, – він ніяково роззирається, – ну, коли це і справді остання нагода поставити тобі питання…
Так я й гадав. Відпустить він мене, авжеж, допитливий, як сам Саава!
– Яке? – кажу.
– Я вже запитував, але не дістав відповіді. То… Чому тебе було вигнано з Херему?
Я швидко роззираюся. Ну, звісно ж. Сенгелаф школить свого коника у двох кроках від нас, та і Сеной, який нібито розглядає різака, раз у раз косить оком.
Тоді я нахиляюся до вуха Раві і пошепки кажу йому те, що він хоче знати.
Верховний Жрець Саави сахається, ледь не падає а потім підводить такий погляд, мовби оце щойно повз нього пройшло щонайменше кохання його життя.
– Ти тримав
* * *
Дороги з'єднують не лише простір – вони сполучають сновиддя і пам'ять, уяву та дійсність, так що часом і не розбереш, де що. Коли на зміну родючим полям та виноградникам приходить брунатний камінь та червоний пісок Верхньої Землі, мені починає здаватись, що куполи Ір-Оламу примарилися мені в лихому сні, і зараз з-за котроїсь скелі вигулькнуть білі шатра, тлусті вівці та миршаві пси Ейсавового стану. Ця пустеля, чиї обриси не зміняться і за століття, могла б служити за взірець певності, а проте зіркому оку помітна незначна відмінність.
Пустеля цвіте. Руді схили сповиті зеленавим покривом, і повітря ледь духмяніє пливким примарним медом. Зараз – найкраща пора для пустельних вівчарів, і не можна згаяти ані хвилини нетривких весняних щедрот… Направду, я майже сумую за днями, що минули в стані, і коли б не залізна сережка та попихання Ейсавових домашніх, то, може, й слід було лишитися – менше б шкоди тоді вийшло з моїх потерпань.
Але, схоже, лише я один дурним гризуся – трійця тішиться з баскої їзди та свіжого вітру, а вояки, схоже, взагалі не здають собі справи, куди їдуть і навіщо. Раві говорив лише з їхнім старшим, Акабі, і, схоже, настрахав його як слід, а вже налаштувати вояків – то справа старшого. Він натякав мені вже, що непогано би спинитись перепочити та водночас роздати підлеглим настанови, проте спинятися зараз було би зарано. Слід подолати якомога більшу відстань, доки не сіло сонце, і хоч я вивів би загін і навпомацки, вночі ми будемо надто вразливі посеред дороги, коли би Беларі надумав позбутися переслідування. До того ж, якщо справа дораднику піде на лад, невдовзі околиці заюрблять тими, про кого взагалі не проти ночі мовиться. Ет, за добрих часів під охороною янгольської сторожі можна було б здійснити безпечну прогулянку хоч би навіть до Мовчазної Ями, але зараз гнати гонор аж ніяк не випадає.
Межи тим, час минає, і ось нас уже наздоганяють стрімкі весняні сутінки. Перемовившись з Акабі, ми вирішуємо зійти з дороги, аби стати табором під захистом гостродзьобої скелі та кількох присохлих пальм. З полегшенням змучені вояки зістрибують з коней, і хтось уже розкладає ощадливе дорожнє вогнище… Але тут мене ніби смикає щось, і, замість зійти з коня, я озираюсь на дорогу. Корячись самовільному поруху мого коліна, кінь ступає далі від світла.
– Куди це ти зібрався? – виринає зі смерку Сеной.
– Далі стежите за злодієм, аби не втік? – дратуюся мимохіть.
– Не лютися, Малхі, – виникає з другого боку Сенсеной. – Надто довгими були наші поневіряння без сенсу та пам'яті, аби нині легко відмовитись від здобутого.
– І нічого ми не стежимо, – буркає Сеной.
– Просто просимо дозволу іти з тобою, – додає Сенгелаф, який теж нечутно опиняється поряд.
Ну, що з ними робити?
– Гаразд… – зітхаю, – та тут всього лігше крок дороги.
– До чого? – з підозрою цікавиться Сенсеной.
– Не знаю, – кажу, – до перехрестя…
Трійця занепокоєно перезирається.
– Ти певен, що тобі справді туди треба?
Знизую плечима. Певен. Треба. Не знаю. Але цієї миті незбагненна бентега стає нестерпною, і я майже проти власної волі повертаю на дорогу. Трійця підтюпцем скрадається назирцем.
Перехрестя тут і справді неподалік. Кілька тривожних хвилин, і я спиняю коня біля поваленого ідола. Знайоме місце… Проте це не важить, адже на перехресті стоїть людина… Навколішки. Плаче.
Зіскочивши з коня, підходжу ближче. Вона піднімає лице… жінка. Я відчуваю, як вузол напруги рветься, лишаючи натомість млосну пустку.
– Лавані?
У непевному світлі місяця тяжко розгледіти риси її обличчя, і мені вже здається, що я помилився. Ця змучена жінка, запнута в чорне до п'ят, ніяк не може бути тією бешкетницею, що босоніж ганяла рудих псів у таборі Ейсава. А проте, вони швидко стають такими, дочки та сестри чередників пустелі…
– Гур!
І правда – вона. Боязка, зневірена радість робить її вдвічі молодшою – для мене, бодай.
– Ти не повіриш! Я молилася, просила допомоги – будь-якої у будь-якого бога! І раптом – ти! Думаєш, мене почули? Ти як тут опинявся?
– Повз проходив, – відказую, ховаючи судомний усміх. – Що сталося?
Те, що вона мені розповідає, знову – стрімголов – напинає розпущену щойно тятиву напруги. Цього вечора до табору її чоловіка під'їхав збройний загін зі столичним вельможею на чолі. Хтось із вояків передав вимогу вельможі – віддати їм дитину, первістка володаря стад. Ніхто навіть не завдав собі клопоту вигадати прийнятне пояснення – на запитання чередників вояки охоче відповіли, що дитина потрібна їм в жертву богові. Озброєна сотня давала можливість ще й не на таку зухвалість – чинити їм опір ніхто би не зміг. Як і слід було чекати, чередники вирішили віддати дитя, аби вберегти життя інших. У Лавані ніхто не питав, хоча мова йшла про її маленького сина, і хоч як би вона не кричала і не пручалася, дворічного Іцху, що заходився плачем, просто видерли з її рук. Лавані хотіли були зв'язати, аби вберегти від шкоди, що вона могла б собі заподіяти; молода жінка, однак, зробивши вигляд, що горе її стихає, нишком вибралась зі стану – шукати допомоги, а як не знайде, самотужки іти на пошуки злочинної сотні та свого сина.
Я озираюся на свою неодмінну трійцю – з таких живих та привітних лиць хоч надгробки теши…
– Не може бути… – видихає Сенсеной.
– Навіженець… – жахається Сенгелаф.
– Шшшмак, – підсумовує Сеной.
І цього разу ніхто його не обсмикує. Бо якраз на часі. Справді… те, про що сповістила щойно Лавані, гідне янгольської лайки. Адже йдеться не просто про людську жертву, але про жертву Шеолу! Мені, як і трійці, відомо, що може з цього вийти… Діставши жертву – поклоніння у його повноті – Мовчазна Яма дістане голос і божеську силу. І тоді вже йтиметься не про втечу дрібних бісів та демонів з-за пекельної межі, але про постання того самого Ель Ехар, Чужого Бога, про якого мовилося в одкровенні. Таки не помиляються пророки, хай би їм біс!
– Ми спробуємо повернути твого сина, – кажу до Лавані, – їдьмо з нами.
Я допомагаю їй вибратись на коня і скеровую його в бік нашого табору. Якусь хвилину їдемо мовчки і, попри суцільний безлад в думках, я встигаю здивуватися теплому та домашньому відчуттю тіла Лавані поряд. Ото слід було одружитися з нею, коли була нагода, і може б тепер не чинилося цього жахіття! А може… може, це не лише сина Лавані, а і мого теж віддали би нині в руки злодіїв, і це я просив би зв'язати Лавані, аби не наробила чого від горя… Трушу головою, намагаючись відігнати дурні думки.
– Ти досі носиш мій подарунок? – зненацька питає Лавані.
Якусь мить я не можу збагнути, про що вона. А потім згадую – «троянда пустелі»! Почепивши її на шнурочку довкіл шиї, я цілком про неї забув. Метеляється щось, та й по тому. А виходить – пам'ятав ніби, про неї та її прихильність. Киваю. Нехай так і думає.
– Може, це він привів тебе на перехрестя? – питає Лавані. – Це ж не просто камінь, це оберіг.
– Ну, коли оберіг, – всміхаюся, – то якоїсь нелюдської сили. Я розкажу колись, через які пригоди ми перейшли разом. Але давай краще я поверну його тобі, коли ти не сердишся на мене більше. Це ж був мій подарунок, пам'ятаєш?
– Не треба, – серйозно відказує вона, – тобі ще знадобиться.
Ой, щось я маю сумнів, що «троянда» мені допоможе супроти Шеолу та його навіженого жерця. Тут і моєї півсотні мало, нехай навіть сумлінний Акабі настрахав їх до належної бойової нестями.
Ніхто й не думав вкладатися спати – чекають на нас. Молодець старший, правильно зметикував. Зле, правда, що нам так і не вдалося перепочити, але тепер про спочинок і мови нема. Кожна хвилина зволікання наближає смерть малого Іцхи, а по тому – такі негаразди, що годі й уявити.
За кілька хвилин зборів та перемовин щодо вибору дороги ми готові виїздити. Я відряджаю одного з вояків Акабі відвезти Лавані до її стану, і та неохоче, але погоджується їхати додому. Вона вірить мені, а втім, що ще їй лишається?
– Гур! – кличе вона, коли вже охоронець готовий посадити її на коня перед собою.
Підходжу ближче.
– Я не сказала тобі, – пошепки мовить вона, – але оце щойно подумала – раптом це важливо? Разом із тим вельможею була жінка.
– Яка? – дивуюся.
– Гарна. Довге волосся, дорогий хітон з вибіленої шерсті. Це може бути хто завгодно, та наразі мені стискає серце гидка, холодна підозра. Сенсеной, який стоїть неподалік – вивчився дослухати, ти ж бач, – несхвально хитає головою. Не слід зволікати.
Замість добірних слів прощання вона лише кумедно, по-дитячому шморгає носом. «Обіцяєш?» – запитує її погляд. Обіцяю. Ти віриш мені, а значить, нічого іншого мені й не лишається.
їдемо навпростець, через пустелю, де немає жодних доріг. А втім, для мене вони є – та, що місячним відсвітом лишилася позаду, і та, що досвітом бовваніє попереду. Ми заощадимо значний шмат шляху, і, можливо, ще зможемо встигнути до задуманого Беларі дійства. Що робити, коли ми і справді встигнемо – наша півсотня проти його сотні, – думати не хотілося.
Справді, нема чого забивати голову дурним. Сеной, який скаче поруч, шкіриться так, що аж світиться проти весняної ночі.
– Як за старих часів! – радо повідомляє він, спостерігши мій погляд. – Херем проти Шеолу!
Сміх лоскоче горло, і я дозволяю собі короткий спалах гіркої втіхи. Херем проти Шеолу! Світле воїнство із сатаном-ворогом на чолі! Сеной обертається глянути, чого ж це мене розібрав такий невпинний регіт. Аж соромно… Ну, нехай думає, що то в мене такий химерний бойовий запал.
Тим часом до Бет-Елю лишається всього кілька хвилин їзди. Не змовляючись, ми притишуємо ходу коней. Якраз вчасно – нема чого стрибати в пекло наосліп. Бет-Ель оточений уламками скель, що свідчать про дрож землі, під шкірою якої нуртує замкнений Шеол, але для нас нині це – перевага, бо є за чим спинитися, аби звести дух та роззирнутись.
Спиняємось. Ну і, звісно ж, всі вони тут, вся сотня добірних вояків зі школи Хубара – стоять довкіл храмових стін, пильнуючи мідноковані двері. Як тобі це, Братчику? Чи міг ти завбачити, кому служитимуть твої здібні учні? Ну, та зрештою, навряд чи вони знають, що це за місце та що тут діється… Але ж і слухати наші тлумачення навряд чи стануть.
Слід виступати зараз, доки маємо хоч би перевагу раптовості. Пробитися бодай би до храму, а там уже – як крива стежка виведе…
– Малхі, – підступає до мене Сенсеной, аж я здригаюсь від несподіванки.
– Що?
– Здається, це остання можливість перемовитись, перед тим як все це… так чи сяк не завершиться.
– Ну і? – дратуюся. Нема часу на це, чесне слово…
– Вибач мені «мерзенного злочинця».
– А «шмат лайна»? – починаю веселитися.
– Угу, – відгукується Сеной, – вибач.
– Нема чого вибачати, – зітхаю, – заслужив. Ну, то що, все з цим?
– Насправді, – підбирається ближче Сенгелаф, – ми б хотіли знати…
– Ми б хотіли знати, що саме ти вчинив, аби викликати гнів Херему, – підхоплює Сенсеной. – Не вважай це дозвільною цікавістю – нам важливо розуміти, поряд з ким ідемо в бій, перемога в якому більш ніж сумнівна.
Справді. Ох і дражливі ж мені нагодилися спільники! Я ж-бо не питав, хто й чого подався в розбійники, коли водив узгір'ям вільну ватагу! А втім… я ж сказав уже Раві. А ці троє вдосталь від мене натерпілися, аби дістати бодай одну чесну відповідь. Але ж часу нема… А, до біса. Слухайте. Насправді все дуже просто.
– Я вкрав Корону Творця.
Правда голови не ломить – навіть така. От тільки трійця дивиться так, ніби я заговорив до них чортзна-якою дикунською говіркою. Не розуміють, але що ж тут такого незбагненного? Ну, гаразд… Вкрав – не значить привласнив. Адже Корона – це вінець світу, згусток всього, що є в ньому єдиного і неповторного, сяйна витримка сутності, з якої можна створити що завгодно. Привласнити Корону означало би привласнити всесвіт. Цього я ніколи й не хотів. Я просто взяв її до рук, милуючись плином літер, які, насправді, літерами не були, і бажання невідривно споглядати, зрозуміти її природу і завжди мати поряд промовило голосніше, ніж слід. І було почуте.
– Але вкрасти її неможливо! – видихає Сенсеной.
– Знаю, – кажу, – проте Таткові це не сподобалось.
Вони далі мовчать, протираючи в мені діри своїми сяйними очима. Не заздрю їм: я і сам досі не збагнув – чи скоїв неймовірне блюзнірство, чи – навпаки – не вчинив нічого лихого. Але що Таткові не сподобалось, я таки мав нагоду пересвідчитись.
Акабі перериває невчасну задуму.
– Виступаємо?
Киваю, розганяючи паморок, навіяний допитливою трійцею. Порадившись з Акабі, ми виставляємо за скелею десяток пращників, яким належить бити по вояках при вогнищах коло дверей храму, аби розчистити нам шлях. Коли решта нашого загону сягне стін, вони мусять приділити увагу тим, хто напосідатиме на нас з обох боків. Нехитрий задум, проте ані часу для планування, ані інших яких переваг у нас немає. Добре хоч битого каміння коло Бет-Елю вдосталь.
Нарешті Акіба подає знак пращникам і разом з першим каменем, що цвигає в повітрі, ми зриваємось з місця. Ми робимо невеличкий гак, аби каміння не падало нам на голови, і однак на час нашого зіткнення з вояками Беларі ті ще не встигають отямитись та належно приготуватись до зустрічі.
Перших на своєму шляху ми просто змітаємо з ніг, проте, коло самих стін наша перевага сходить нанівець. Треновані бійці Хубара метикують швидко, і за якусь хвилину нам, притисненим до мурів, доводиться зійти з коней і продовжити бій пішака. А проте двері вже близько, і, як було домовлено, найміцніші бійці Акабі стають стіною довкіл нас із трійцею, аби дати нам можливість пробитися до брами.
І тут відбувається неочікуване. Чи, може, й слід було цього чекати, не знаю… Боєць, що стоїть проти мене на приступці храму – я встигаю навіть розгледіти його неголене підборіддя та кривий рубець на вилиці, – замість вибити мені зброю з рук, як оце він щойно збирався, раптом хитається, блимає і летить просто на вістря мого різака. Не чекаючи від ворога такого підступу, я й собі ледь не падаю, і лише потім розумію причину цього наглого самогубства. Земля здригається, і чимдалі дужче, мовби біснувата, яку судомить божевільним реготом. Таке часом трапляється при Бет-Елі, проте ніколи не було, щоб аж так – над нами скрегоче каміння, і з черговим поштовхом брама падає додолу, вибухаючи кам'яним порохом та уламками.
Я надто близько до брами, і це диво ще, що мене всього тільки кидає на землю та благословляє дрібним камінням. Але й того досить, аби на коротку мить втратити слух та бачення.
– Назад! – лунає звіддаля, і невідомо, чи наше, чи вороже військо наготувалося давати драла. Чи, може, й обидва.
Хтось присідає поряд.
– Агов! Ти там як? – питається. – Сам встанеш?
Ага, Сеной. Хітон розідраний, одяг та лице захлюпані кров'ю. Цур тобі, янголе небесний…