Веремія зайнялася лише наступного дня по обіді. Пізно прокинувся цар в обіймах молодої дружини, пізно прокинулись гості після щедрих шлюбних узливань, пізно прокинулась царівна, сповита святковими покровами танцівниці. Але зрештою прокинулися всі. Тут і почалося.
Ніхто не міг нічого збагнути. Панічно метушилися слуги (а хто й налаштувався тишком вислизнути з міста), лементувало обурене посольство, ридала Іроніана, лютував ще сонний, але свідомий державних інтересів цар. Агарі – віднині цариця – вдавала тяжке отруєння дурманом, внаслідок чого ні шлюб, ані те, що йому передувало, аж ніяк не можна було згадати. Вони вигадали це разом із Асатою, і задум спрацював: Імрод, таємно втішений дарунком долі, звелів не кривдити дружини – не пам'ятає, то й по всьому.
Коли гості оклигали після першого шоку, галас здійнявся нечуваний. Гучніш за все лунав голос замарійського князя, дядька знеславленої царівни. Коли б його воля, Завул оголосив би війну Ір-Оламу, не встаючи з-за бенкетного столу, і родичам насилу вдалося втримати його від стихійних військових дій.
Але найгіршим було нажахане лютування жрецтва. Адже закон оголошує нечистим кожного, хто візьме шлюб з розпусницею, і діти їхні аж до сьомого коліна нестимуть тавро нечистоти. Стосунки з кдешею прямо не засуджувалися, однак шлюб з нею був абсолютно і однозначно поза законом. Храм Творця, який традиційно опікувався царською сім'єю, негайно скликав синод жрецької верхівки, аби знайти рятівну шпарину в законі чи бодай безпечний спосіб повідомити царю погані новини.
Місто принишкло, свідоме загрози як не війни, то владних перетворень. Розгублений, збентежений Імрод і тут не мав спокою – найкращі дорадники знову смикали його врізнобіч. За кілька днів стало зрозумілим, що мирно справа не минеться. Потрібна була кров. Потрібен був винний, котрого можна було б скарати на радість Зам-Арі, винний такого ґатунку, що переконав би жерців у цілковитій винятковості подій. Демони Шеолу розглядалися синодом, але от біда – жодного з них несила було поставити перед судом. Потрібна була жива людина.
Тоді, власне, Асата збагнув, що час забиратися з Ір-Оламу. По правді, це слід було зробити раніше, однак він ніби чекав на щось – чекав, аби переконатися, що з кдешею – ні, царицею! – все гаразд, чи, може, насправді, чекав на знак від неї, останню звістку… даремно чекав, певна річ. А отже – слід було йти.
Збиратися Асаті було недовго – в цьому місті, в цьому світі, коли вже на те, він не надбав жодної власності. Він думав був, чи не прихопити позиченого вчителем кіннора, та зрештою відмовився від того – бо що йому з музики в дорозі, окрім зайвих питань.
Був вечір, але сонце ще сипало останні пригорщі спеки на курні вулиці царського міста – ранній вечір, а отже, ворота ще відчинені. Саме час.
Асата ступив на сходи, вже подумки прощаючись із гостинними стінами Шатра, аж тут хтось гукнув до нього, змусивши обернутись. Раві. Змучений заледве не цілодобовими суперечками синоду, збляклий і зненацька старший на добрий десяток літ.
– Ідеш?
– Мушу повернутись до Зам-Арі, – збрехав Асата.
Раві підійшов ближче, примружившись, зазирнув учневі в очі.
– Ти знаєш, про що говорять жерці? Нечистота, заподіяна царському дому, повинна бути змита кров'ю. Лише одне в них на гадці, в старих маруд… А я оце думаю, кому ж потрібна була війна із Зам-Арі? Чи, можливо, потрібна була, власне, нечистота? Як гадаєш, Асата?
Той роззирнувся, зважуючи, чи не припустити бігцем повз варту Шатра. Та ні, до воріт далеко, встигнуть перехопити…
– Нечистота, – повторив Раві. – Ти знаєш, Ата-Творець не приймає жертв, і жоден з жерців не чує Херему… Кому ж, кажу, це потрібне?
– То кому? – здивовано звів брови Асата.
– Є один лише, – стиха промовив жрець Саави. – Достатньо безтямний, аби бажати помсти. Нам заборонено говорити про нього, та може якраз і доведеться…
Асата пирхнув глузливо. Аж ніяк не про помсту думав зловмисник, крадучи царську наречену. Хто ж його знав, що крадіжка так сильно розлютить Творця? А втім… а втім, кому, як не йому, знати?
– Ти дозволиш мені піти? – спитав Асата.
– Що важить для тебе мій дозвіл?
Цікаво, за кого ж Раві тримає його, приблуду? Чи справді збагнув, чи вигадав доречне потребі? Як надумає чинити з ним?
– Іди, – стиха промовив опікун Шатра, – доки відкриті ворота.
Слід було подякувати, попрощатись як слід, але щось незнайоме й пекуче взялося судомою, забиваючи подих. Тож він кивнув поспіхом і рушив своєю дорогою.
Раві проводжав його поглядом, повним смутку і сумніву. Він і сам не знав, за кого тримає приблуду. Він повинен був вибрати, але й досі вагався.
Асата ж тим часом спокійно проминув ворота і вже роздумував, куди ж йому податися далі – на схід до заколотників чи на захід до розбійників, коли його вдруге покликали на ім'я.
Він впізнав голос миттєво, бо чекав на нього, хоч і не сподівався надміру. Жінка у грубім покриві спинилась неподалік, у жовтавому поросі, що курився в останніх навскісних променях світла. Обличчя – як і колись – запнуте білою хусткою.
– Моя пані просить про зустріч, – невиразно мовила вона.
«Як вона? – поривався спитати Асата. – Що сталося?», але стримав себе. Навряд чи миршава вповноважена говорити. Однак, нема сумніву що причина існує, і поважна, інакше б Агарі не наважилася ризикнути.
– Там само, у той же час, – повідомила служниця, відразу ж відвернувшись.
Вона рушила поспіхом, мовби прагнучи якнайшвидше позбутися небажаного товариства. Чимось не догодив їй Асата, але не це бентежило його найбільше. Він зробив Агарі царицею, але хтозна ще, якою ціною. Вона кличе його – а значить, справа повернула не зле. їй потрібна його допомога, але чи може він повернутись?
Цілком ймовірно, що його вже шукає спраглий жертовної крові синод. Ймовірно, що і знайде. Чи зможе він мовчати, коли вони запитуватимуть?
А навіть попри те… Як змогла служниця так вчасно дізнатись, що він вирушив з міста? Невже збіг?
Асата не знав, шо йому робити. Він ще довго стояв посеред дороги незгірш за ідола перехресть, не в силі зробити вибір. А коли сонце торкнулося вкритих рясними оливами пагорбів, він рушив у напрямі Ган-Авіву, залишивши дорогу до порятунку позаду.
Навдивовижу порожнє було у Весняному Саду тієї ночі. Мовби знали зловмисні та безталанні, що не варто їм бути свідками, хай би там що не ховала бентежна сутінь.
Асата сів на пошерхлу траву коло входу і налаштувався чекати. Вже тоді йому прийшла невтішна певність – Агарі не прийде. Слід було бути цілком навісною, аби тікати з-під пильного нагляду царського почту на зустріч зі злочинцем та заколотником.
Але не повернутися, не прийти, коли кличуть, він теж не міг. Це означало би зрадити віру того, хто покладався на нього… Це було би блюзнірством, ба більше – це було просто неможливо.
Тим часом друга варта проминула і зійшов тонкий місяць-недобір, гостро позираючи межи чорних віт.
І тоді він почув кроки. Якусь коротку мить Асата іще сподівався побачити кдешу, але сподівання те збігло стрімко і незворотно. Кроки були важкі й рішучі, і лунали вони зусібіч.
їх було багато, і хто лише не прийшов… Варта, певна річ, вповноважені Бену-стража, та не лише – воїни Хубара, жерці, ба навіть вельможі з посольства. Князь Завул заледве не загарчав, побачивши давнього ненависника.
Асата роззирнувся. Де там тікати – навіть крок ступити навряд чи вдасться під пильним оком лучників та пращників. Ой ні, тепер його ніхто не відпустить. Занадто цінна здобич для обох царств аби, хоч дихнути поперек.
Він поволі підвівся, шукаючи поглядом проводиря загону. Це не Завул – бо ж ніхто не дозволить йому керувати на чужій землі. Аж ось нарешті… Ні, зітхнув Асата, ні, лише не… А втім, чому ж ні?
Раві виступив з-за дужих плечей варти і неквапно рушив до бранця. Аж занадто неквапно, відзначив той. Глянувши йому в лице, Асата ледь знову не сів. Всього можна було чекати – лють, жаль чи кривда, але… Подив? Панічне, болісне розгублення?
– Чому ти повернувся? – підійшовши впритул, видихнув Раві. – Якби ти був тим, про кого сповіщено, то не повернувся би!
– Хіба не казав тобі, що в пророцтві купа помилок? – знизав плечима Асата.
Раві замружився у зневірі.
– Чого стоїмо? – вибухнув дратівливою люттю князь. – Веліть в'язати поганця!
Жрець Саави вимовив щось нечутне і нарешті кивнув. За мить, коли його штовхнули на землю і вивернули лікті за спину, Асаті вдалося кинути останній погляд на Раві. Дивна річ, але той, здається, молився. Ніколи раніше Асата не бачив його за тією справою, але зараз ось сподобився побачити. Цікаво, чи чує його Херем? А коли чує, то нехай здригнеться – коли навіть останньому з вигнанців страшно від такої молитви.
* * *
Але невдячна робота оповідача: уже і багаття згасло, і сахі застиг, а хоч би хто про те подбав. Дарма, що в горлі дере, а поза шкірою біжать крижаки – нехай, значить, мучиться лиходій, так йому, мерзенному!
Зітхаю тяжко, розгинаючи закляклу спину, і намагаюся роздмухати вогнище. Гості мої мовчать, ба навіть не ворушаться, бовваніючи проти раннього досвіту, наче химери при храмі. І щось не квапляться вже звично затаврувати шахраєм та підбрехачем. Невже повірили?
– Брехня! – нарешті підхоплюється Сеной. – Не вірю ані слову!
Ну ось, Творцеві слава! Сенсеной та Сенгелаф проте далі правлять мовчанку. Сеной позирає розгублено, ніби оце зрадила йому тверда земля під ногами.
– Ну? – вимогливо мовить він. – Що скажеш, Сенсеною?
– Певна річ, – кахикнувши, каже той, – про віру й мови нема. Однак відомо нам не з чужих слів чи облудних свідчень, що вперше Херем було замкнено саме тоді, напередодні суду над осоружним небу негідником Асатою.
Сенгелаф киває, потішений наявністю безперечної опори чи останнім славоспівом – не розбереш.
– Що його, паскудного, було судити? – праведним гнівом спалахує він. – Пес скажений і той більше вартує справедливого суду!
– Ну, не скажи… – стиха промовляє Сенсеной. Ого! Ледь мені баняк об долівку не луснув!
Що це він, премудрий, верзе?
– Визнаю та засуджую злочинства, вчинені лиходієм проти царства та храму, – заходиться пояснювати наш мудрагель, – а проте не можу не визнати також і досконалості злочинного задуму. Бо коли йдеться про помсту, то Асата безпомильно вибрав єдиний шлях, аби заподіяти кривду Херему.
Добре, що за моїм клопотом коло вогню ніхто на мене й не зважає. Бо така розмова зчинилася – не для пустельного злочинця, їй же бо'!
– Нечистота… – придушено мовить, здогадавшись, Сенгелаф.
Сенсеной повагом киває.
– Атож. Немає більшого злочину, аніж привнести нечистоту до святого таїнства, коли брама Херему відчиняється перед втаємниченими. Силою розділення чистого й нечистого створено світ, який ми знаємо, а отже, таке блюзнірство уражає самі основи світобудови.
Цікаво, а от якби хто сказав таке Асаті раніше, напередодні царського весілля, то чи стримало б це лиходія? Видається мені – навряд. Бо кому він треба, такий світ, що ладен розвалитися від одного лише сумнівного шлюбу?
– А може, інша справа зайшла? – не втримуюсь. – Може, Херем не зміг вибачити вигнанцю, що той повернув проти нього його ж власний світлий закон?
Сеной аж підстрибує.
– Та тобі свічка в голові згасла! Язика прикуси, пришелепо!
Сенгелаф і той ладен зацідити мені, мерзенному, у вухо. І чого ото так лютитися, коли ти – бездоганний страж усіляких чеснот? Чи не цілком бездоганний, еге ж?
В баняку стиха булькає, плюскаючи духмяним теплом. Якраз на часі.
– Прийміть, любі гості, ще но ковточку гарячого узвару – ніч дарма що на збитку, а зимна ще…
Ой, варто те бачити, як сахнувся Сеной від полумиска!
– Що то ще за вариво?!
– Відвар покруч-трави, – веселюся. – Як вип'єш, то зразу ж усюди вважається обман та страхіття.
Сенсеной змучено зітхає.
– В Асати навчився сахі варити?
– Та в кого ж іще, – кажу, зачерпуючи гарячого варива. – Мені що – моїх страхіть ніхто уже не вполює і не додбає.
Цього разу старий першим простягає руку за відваром. Ось кому жодне зілля невіри не додасть!
– Ти добре знав того підступного злидня? – питає, відсьорбуючи.
– Я добре знав його, – відказую. – Краще, ніж будь-хто інший. Окрім, може, Ата-Творця… та і то навряд.
Глузливо блимає Сенгелаф, закочує очі в зневірі старий Сенсеной, Сеной так шпетить зухвальця, що й демонам труйних криниць мало б не здалося.
Чи й справді хто напоїв мою трійцю покруч-зіллям, що не спроможна розчути і крихти правди в щиросердому зізнанні?
* * *
Так само гаряче, як і свята, славне місто Ір-Олам любило страти. Джерелом цієї любові почасти були священні укладення, що веліли як святкувати, – так з усією душею, а як карати – то від щирого серця. Страта теж була святим таїнством і вимагала людської шани та божого благословення. А відтак і вбратися треба як слід, і роботи до рук не брати. Ну, і чим не свято на дворі? Свято і є. Хіба що без музик та блазнів.
Привселюдні страти переважно вершилися на чільній площі міста, оточеній осередками царських проводів та ошатним разком храмів. Найвище серед них підносився храм Ата-Творця, що ревно пильнував за втіленням священних дійств. Отож страчувані могли сміливо сподіватися на дрібку найвищої уваги, нехай навіть дещо спізнілої, аби змінити життя на краще.
Асата незмигно споглядав величні білі стіни, різьблені колони та золочені склепіння арок. За весь час своїх поневірянь він найближче підійшов до храму Творця саме зараз, напередодні власної страти. Коли б його воля, однак, він і не глянув би у тому напрямку. Правий був Раві, дорікаючи йому за незмірну гординю! А однак тепер дивився, і вдавалось йому це видовище раптово доречним, правильним, неначе повернення додому з далеких і безладних мандрів. А чи й правда повернення?
Ця думка зненацька обпекла пустельним вітром, змусивши втратити чуття і слух. Десь поряд царський розпорядник розгортав сувій з дрібно писаних звинувачень, і шумів притишено натовп, виплескуючи зрідка «Невже це він?», «Та де! Той з бородою був!», та все частіше просто «Смерть!». А вигнанцеві скочила на вуста нетутешня посмішка – він повірив, як вірять лише приречені, що зараз-от, варто лише перетерпіти відміряне, і він забереться звідси, і рідний дім відімкне нарешті двері для сина-приблуди.
А що відміряно йому достатньо, він не міг не знати. Князь Завул про те подбав особисто, наказавши: «Дивіться ж, я хочу, аби душа з нього йшла, як реп'ях із шерсті!», і приголомшений розгоном подій, Імрод звелів залучити найкращого душогуба. А проте площа перед храмом – не місце для тривалих тортур, отож вирішено було відважити лиходію тридцять ударів «скорпіонами» і, як цього забракне, запросити глядачів долучитися до дійства, для чого і була передбачена така купа каміння, ніби не карати злочинця належало, а мостити дорогу аж до самого Зам-Арі.
А «скорпіони», слід сказати, – то не просто батіг. Туга сиром'ятна стрічка мала сім розгалужень, і кожне з них – металевий наконечний гачок. Такий батіг вгрузав глибоко в тіло, видираючи стрічки шкіри та м'язів. Та і сам собою удар з руки вправного ката спроможний був вибити дух із хоч якого дебелого волоцюги. Тож Князь Завул не мав до чого причепитися – кара була завбачена аж ніяк не з милосердних.
Асата ж, спокусившись відчайдушною надією, чекав її, наче нагороди. Знав би, на що чекає, то притишив би гонор і не давав би слова надії. Перший же удар завдав не звіданого ще досі болю – тіло почувалося розітнутим навпіл, а що трималося купи, то лише примхливим вивертом пекучої судоми. Йому забракло повітря, і крізь присмерк запаморочення здавалося – не батіг тримає царський душогуб, але блискавку, яка щоразу пропікає наскрізь, вивертаючи шкіру кривавим підбоєм назовні.
Спершу він намагався рахувати удари, певний того, що кожен з них наближає омріяне звільнення – адже так хотілося вірити: тридцять ударів за кожний з тих тридцяти мідних сіклів, що колись віддали його в рабство. Та хай би яка надія не гріла вигнанця, а вже дуже скоро лік, та й усяка думка зійшли паром, наче сніг над розпеченим горном. На дев'ятому ударі він втратив свідомість, та вправний кат швидко привів його до тями, вивернувши на скривавленого страдника коновку води. Подальше ввижалося йому черговістю спалахів болю та непритомної пітьми, яка відступала чимдалі тяжче.