З і ґ ф р і д. Що, братику, що?
А мені б хотілося дуже,
дуже, дуже хотілося б,
аби кості наші перемішалися,
аби шкіра одна сховала
тління нашої знеможеної плоті,
і ми б з тобою спільно хробаків
у спільнім склепі годували б…
(Всі хором: «В одній могилі — спільних хробаків!»)
М а р к (
сувора дієта, двічі па день промивання шлунка і раз на день клістир[94]. При підозрах на рецидив приписати також аспірин, хінін і загортання в мокре простирадло».
Наступним був Зіґфрід. Він метнув кості з показною безтурботністю. Випало дві одинички. Марк витягнув картку, згідно з якою належався повторний жереб. Зіґфрід кинув ще раз. Випало дві двійки. Цього разу в картці була така інструкція:
«Статус пацієнта доповнити обов'язками помічника санітара — прибирання в палаті, опікування новачками, наглядання за графіком подачі води. Заборонити носіння бездіоптрійних окулярів та замінити псевдонім справжнім іменем — Микола. Недбалість у виконанні вищевказаного карається кодуванням від алкоголізму на термін від трьох до п'яти».
Зіґфрідомикола спохмурнів, віддав окуляри безіменному резидент-офіціанту і похнюплено сів на місце.
Фавн, який сидів поруч, довго крутив у руках кубики, розглядаючи зусібіч. Потім взяв свій одноразовий пластиковий келішок, вихлюпнув недопите вино, кинув їх усередину і з виглядом заправського круп'є потряс. Мокрі кубики покотились по столі, до них попричіпалися крупинки тютюну, пил та дрібне сміття. Цього разу Марк мовчки розпакував конверта під номером «сім» і передав картку Фавнові. Той підтягнув штани, защіпнув верхній ґудзик картатої сорочки і бравим голосом відставного бойскаута прочитав:
«Звільняється під заставу в 1,5 (півтора) мільйони доларів, а також під розписку про невиїзд за межі північноамериканського континенту. Необхідні кошти надані відділом славістики Гарвардського університету, а також центром гуманітарних досліджень фірми MICROSOFT».
Потім показав усім печатку магістрату з підписом головного лікаря, і сховавши картку до кишені та зімнувши пластиковий келішок, відкинувся на спинку крісла. Він навіть зробив спробу з удаваною індеферентністю заплющити очі, та під пильним поглядом Марка стрепенувся, підібрав кості, повитирав їх об штани і подав офіціантові-таксисту-резиденту.
— Ні, — сказав Марк. — Там, на звороті, є ще постскриптум.
Фавн дещо збентежено витяг картку і з острахом перевернув її. Прочитавши, полегшено зітхнув і виголосив, оглянувши всіх:
«Загасити світло, розсунути портьєри, відчинити віконниці та вікна».
— Давно пора. Давно пора. Сидимо, як бабаки. Надворі білий день, — загомоніли всі.
— Виконуйте, — наказав Марк коротко.
Фавн вимкнув лампу, одну по одній розсунув щільні темно-сірі штори, до зали увірвалося вранішнє сонце, заплутавшись в задимлених клаптях затхлого повітря, але до відкривання вікон так і не дійшло — за однією з портьєр ховався зблідлий Кароль. За столом прошелестів смішок і вигуки задоволеного здивування: як непомітно зачаївся гад — усі й забули про його присутність.
— Ну, — похитуючи несхвально головою, запитав Марк, — що це ви надумали?
— Мені здавалося… — тремтячим голосом промовив Кароль, — мені здалося, це може бути небезпечним, і тому…
— Небезпечним? Для кого?
Кароль мовчки переминався з ноги на ногу, копирсаючи нігті.
— Я повторюю, для кого небезпечно? — наполягав Марк.
— Ну, взагалі… Для всіх.
— Для всіх?! — здивувався Марк. — Подивіться на них, — окинув він рукою довкіл, — хіба вони бояться якоїсь небезпеки? Подивіться на мене. Хіба я чогось боюся? Ні. А сказати чому?