— Звідки я знаю… — промимрив Кароль. — Можливо, відсутність уяви, брак фантазії…
— Відсутність уяви? — Марк розсміявся. — Я не боюся, тому, що я не… Ви ж знаєте, що я не… Ну? Ка… Ка… Ну, сміливіше!
— Ка… Ка… — Почав затинатися колишній митник.
Марк, поглянувши на незаведений свій ROLEX, продовжив нетерпляче й дещо іронічно:
— Ну, Ка… Ка… Kapo…
— Kapo…
— Кароль… ль…
— Кароль.
— Ну, от бачите, — полегшено зітхнув Марк.
— Це вже занадто. Що ви маєте проти мене?
— Що? А ви самі подумайте. Ті, в кого совість чиста, як бачите, поводяться спокійно, й любесенько собі бавляться. (Марк несподівано прибрав театрального вигляду, немов ми всі потрапили на виставу, де він виконував одну із головних ролей. Зрештою, так воно й було). Але Кароль! О! Він тремтить зі страху. І це правильно. Тому, що знає, що ми його знайдемо всюди, не те, що за портьєрами, а тим більше тепер, коли нашому бравому такс-офіцер-офіціанту повернули окуляри.
— Чому мені не вільно вийти? Це недемократично! — верескнув Кароль, повторюючи вже кинуту сьогодні кимось фразу.
— Ну от. Прошу дуже, — повчально мовив Марк. — Щоразу краще. В цю мить мільйони простих спокійних людей в цілому світі заходять і виходять, коли їм заманеться. Звичайнісінькі двері на завісах, розсувні чи, на гірший випадок, обертові; завіси з бісеру, бамбуку або циновки, прикордонні турнікети, шлагбауми, ворота… — скрипіння, клацання і шурхіт цих перепускних пристроїв лунає безперервно, вільно й життєрадісно. І тільки ви, на жаль, лише ви не належите до цих веселих мас!
— Що ви маєте проти мене? — знову промимрив Кароль.
— Ви — Кароль.
— Ні!
— Ви — Кароль! — наполегливо підтвердив Марк.
— Ні! Ні! Тут якась помилка! Клянуся. Я вам паспорт покажу! Моє ім'я — Славомір!
Це повідомлення викликало загальне пожвавлення. Почулися глузливі вигуки: «Подумати лишень — Славомір! Слава-й-мир! А, може, Станіслав? Як Сойка? Як Лем! Як Єжи Лєц! Станіслав Єжи Лем! Га-га-га! Вже краще Болеслав — болі слав! Як Прус? Як Пруст!!! Як Фрост!!! Як Фройд!!! Як Форд!!! Який із них? — ой, я не можу, ой, я зараз всцяюся, га-га-га…»
— Тихо, тихо, товариство… — змахнув руками Марк. — Не випадає так зневажувати співвітчизника. Ну, то як? — звернувся він до очманілого небоги. — Будете брати участь у загальній грі чи далі впиратиметеся? І сховайте свій паспорт. Він не дійсний на цій терапевтичній території.
Кароль мовчки підійшов до столу, прийняв від екс-тайняка кості й так само мовчки, може, навіть трохи демонстративно поклав їх перед Марком, не перемішавши навіть. Не всім вдалося побачити комбінацію п'ятірки й трійки.
В конверті під номером вісім виявився дещо несподіваний, ніби спеціально до цієї ситуації підготований вирок.
«Получателю сего, — чомусь писалось іноземною мовою, — надлежит в кратчайшие сроки перевести на польский язык поэму Т. Шевченки „Гайдамаки“ и с польского на украинский бессмертный опус почётного гражданина PRL Г. Сенкевича „Огнём и мечем“. Словари и упомянутые тексты прилагаются.»
— Але ж я не знаю мов… — запротестував було Кароль, та Марк незворушно продовжував читати:
«В случае неповиновения подсудимого вернуть к выполнению таможенных обязанностей на границах княжеств Брест-Литовского и Галицийско-Волынского в составе великой Речи Посполитой. Со всеми вытекающими отсюда последствиями.»
— Ні, ні! — верескнув напівблагально-напівдико Кароль. — Будь ласка, не звертайте уваги на мої попередні слова. Миттєве потьмарення свідомості. Жодних кордонів, жодних митниць. Я за свободу пересування без обмежень в рамках Європейського Союзу, Ліги націй та Спілки Об'єднаних Незалежних Королівств. Я за безвізовий режим і пільги для членів ООН, Ірландської Республіканської Армії та Організації Визволення Палестини. Я зовсім не проти літературної праці. Перекладання з іноземних мов добре впливає на легені. Це прекрасний спорт. І, зрозуміло, не якихось там бестселерів. Справжні чоловіки не займаються подібними дурницями. Я все прекрасно розумію і голосую за це обидвома руками. Я навіть дивуюся, що мені доручено лише два твори. Я цілком готовий взятися за всю класичну спадщину наших братніх народів.
— Ну от і славно, — підсумував Марк. — Виберете в бібліотеці, що вам припаде до душі. А ми продовжимо.
Нарешті таки надійшла черга офіціанта (офіцера?) — таксиста (танкіста?) — резидента (президента?).
У цього присуд виявився навдивовижу лаконічним:
«Продовжувати виконання службових обов'язків» (визначену кубиками комбінацію цифр чомусь ніхто не зауважив).
Оф.-так.-рез. одягнув, невідомо звідки витягши, шолом хокейного воротаря, різко викинув уперед руку й вигукнув: «Служу народу батьківщини». Чиєї саме батьківщини, уточнювати він не став.
Марк спроквола зібрав зі столу кості, що порозкочувалися від тайнякового заповзяття в різні кінці столу, і зупинився в задумі. Настала його черга.
— Попрошу всіх вийти, — тихо сказав він.
Присутні рушили до виходу, здивовано переглядаючись. Я разом з усіма.
— А ви, Леоне, залишіться, — звернувся він до мене.
Коли зала спорожніла, Марк акуратно виставив на стіл кубики двома шістками догори й сягнув по відповідний конверт. Він довший час не розпаковував його, очевидно вже наперед знаючи зміст адресованого йому дванадцятого послання. Потім, зіґнорувавши срібний антикварний ножик, усе-таки обережно надірвав конверт по краю і витягнув пожмакану затерту картку. Мигцем оглянувши, запхав її назад і, скориставшись сірниками, що лежали на столі, підпалив листа. Він дочекав, поки вогонь мало не обсмалив йому пальці, і поплювавши на недопалок, кинув у шухляду. Потім звернувся до мене:
— Допоможіть мені, Леоне.
Ми підійняли стіл і перенесли його на середину приміщення. Марк поставив зверху один зі стільців і попросив мене зняти люстру.
— Не бійтеся, вона не під'єднана до струму.
Сам натомість подався в інший кінець зали й почав порпатись у величезній дерев'яній скрині. Поки я розмотував ізоляційну стрічку та відкручував дроти, він викидав зі скрині різне лахміття — якийсь подертий одяг, строкату постіль, пакунки, іграшки, ялинкові прикраси, грамофонні платівки, карнавальні маски, хірургічні інструменти, інше дрантя. Закінчили ми майже одночасно. Коли люстра вже лежала на підлозі, він видобув із надр дубового вертепу товстезну линву, схожу на гімнастичний канат.
— Ви вмісте в'язати морські вузли? — спитав байдуже.
— Ні.
— А звичайні?
— Що ви! Мені навіть черевики як слід зашнурувати важко.
— Ну добре. Йдіть уже. Я сам собі пораджу.
— А як же мій жереб? — спантеличено промимрив я.
— А-а-а… Жереб… Виберіть собі що-небудь до вподоби, — кивнув на купку вцілілих конвертів Марк.
Я витягнув, не дивлячись, перший-ліпший.
— А як же ви? — мимоволі вирвалося в мене.
— Я ж сказав, ідіть, — раптом скипів Марк. По чому загорлав на повен голос так, ніби хотів, щоб його почув хтось за дверима. — Забирайтеся геть! Під три чорти! Get out of my face! Get out! Fuck off! Son of a bitch! Вон отсюда! Precz stad! Precz z klerem! Precz z losem! Raus von hier!
Я не став випробовувати можливостей його полілінґвізму й чимдуж подався до виходу. Все ще перебуваючи під враженням побаченого й почутого, в якомусь напівгіпнотично-напівсомнамбулічному чи, може, навіть псевдолетаргічному стані я рухався знайомими коридорами, звертав у переходи, минав галереї й нарешті почав спускатися сходами, тими самими, що вели до приймального покою. Якби не збентеження, я безперечно помітив би вишкрябане на одній із стін недбале графіті ROCK IS DEAD. Однак мені було не до цього. Сяк-так оговтавшись, я перетнув передпокій, штовхнув масивні, з важелями противаг двері й опинився на подвір'ї. Там сів на лавку і, мружачись від яскравого денного світла, закурив. Думки попереплутувалися в голові, немов бланки розгромленої картотеки, і я лише згодом, коли сигарета догоріла до самісінького фільтра, згадав, що все ще тримаю в руках конверт.
Не певен був, чи перлюстрація ще не втратила актуальності — забава нібито скінчилася. Терапія трахнута, йома-йо. Краще б уже й справді електрошок. Шкода, що нині він суттєво стратив на популярності. Фармацевтична мода ще примхливіша за інші. МТ
v
-шні гіти, пророки ART-бізнесу та гуру PRET-A-PORTER чи HAUTE COUTURE — ті хоч залишають по собі нетривкі сліди, часами проникаючи в цитати, секвенси, рімейки, ремікси, ремарки; а хто сьогодні пам'ятає, скажімо, нюхання ефіру від нежитю, морфій як снодійне чи кокаїн від коклюшу й нудьги? Хто рекомендує кровопускання як засіб проти гіпертонії? Хто п'є барбітурати від простати? Хто наважиться сьогодні призначити тетрациклін від геморою чи кодеїн від гикавки? Та навіть аспірин вже радять заміняти пивом. Сила-силенна патентовано-панацейних ліків згодом потрапляє під жорстоке вето, кримінальні обмеження і всенародну обструкцію, а більшість просто стирається з меморіальних матриць — не віднайти їх ні в енциклопедіях, ні в спецдовідниках, ні в посмертних спогадах самогубців.
Однак я знову захопився. До діла! Треба ж довести до кінця цю ідіотську (в буквальному сенсі) гру. Отож я не без трепету роздер конверт (той самий, ясна річ, якому вчора не знайшлося пари).
Мушу визнати, що трепет мій виявився небезпідставним і сміховиним водночас. Мій жереб розчарував як своєю лаконічністю й фальшивою багатозначністю, так і певною тавтологічністю. Майже те саме я нещодавно чув від Марка. На звороті рекламної поштівки (яка зображала фасад нашого санаторію саме так, як він і виглядав зараз — освітлений привітним сонцем, з контрастними тінями й запущеним смарагдовим плющем на стінах) було написано недбалим лікарським почерком: «Устань і йди». Це означало, враг мене бери, не що інше, як встати і піти! Піднятися з лавки і пердолити звідси к бісовій матері. Мало не біблійне одкровення, блядь! Мало не знак небесний! Доведеться підкоритися. Чим я кращий за інших, га? Ото ж бо й воно, хлопче, то ж бо й воно. Устань і йди.
Сеанс шостий
Однак просто так собі піти я не міг. Якась у цьому всьому відчувалась якась западляна. Підставка. Высадка на измену. Лажа якась. Одним словом — сиф. Я встав, пороззирався довкола, та не знайшовши нічого підходящого, підняв лавку, переніс її до будинку і, перевернувши вертикально, припер до стіни. Хапаючись за пагони плюща, видерся нагору, і, стоячи на такій більш як непевній підпорі, почав відчиняти доступні віконниці. Не відразу зорієнтувавшись, де знаходяться вікна зали, котру я щойно покинув, відчиняв щільні дерев'яні решітки одну за одною, заразом розчахуючи навстіж вікна. Доводилося щодві хвилини злазити, перетягувати лавку далі й знову дряпатися догори. Спочатку я натрапляв на якісь чужі палати, операційну, ординаторську, сестринський пост, маніпуляційну, масажний кабінет і навіть на жіночу перевдягайку, щоправда без відвідувачок, але з порозкиданою по підлозі еротичною білизною. Були тут пояси, панчохи, шовкові підв'язки, бюстгальтери, що мали б не так підтримувати груди, як оголювати їх, були вигадливі мережані трусики, справжню функцію котрих не зрозумів би навіть старий фригідний принагідно Фройд.
Нарешті вдалося дістатися до вікна терапевтичної зали. Поморочившись трохи із засувами, залитими скам'янілою фарбою, я просунув голову в прочинене вікно й побачив зовсім не те, на що ми всі тут, бляха-муха, сподівалися.
Марк сидів, прив'язаний до крісла, що стояло на столі, тією самою линвою, про яку так мріє кожен порядний суїцидник. Нікого більше в залі не було. (Якщо не зважати на черепаху Замза[95], — загального улюбленця нашого відділення, — якого ще називали «Панцерник Zeke» і який кілька днів тому несподівано зник. Пошуки нічого не дали, аж ось, потривожений Марковими пошуками, старий броньований Замза виповз із сховку, — мабуть, дрімав за скринею, — і тепер меланхолійно дожовував зів'ялий побурілий листок салату, що звисав у нього з дзьоба). Марк підняв на мене знесилений погляд. Мотузка не давала йому поворушитися. Деякий час ми мовчали, дивлячись один на одного. Мені хотілося сказати йому щось приємне. Подякувати за сеанс абощо. Але ноги мої затерпли, і тому я лише вигукнув, зіскакуючи долі:
— See you later, alligator! — маючи на увазі чи то Марка, чи то Замзу.
— After while, crokodile![96]— почулося у відповідь невиразне плямкання.
Кажу ж вам — щастить мені на дотепників.
Сеанс сьомий
Тепер вже точно не залишалося нічого іншого, як тільки йти. Йти безупинно дорогою, що вела в долину. Йти якомога швидше. І якомога далі. Йти без мети, — мета, властиво, йти. Я рушив, не обертаючись, все ще засліплений яскравим світлом (порушена надміром ліків акомодація), зіщулений від холоду. Сонце прогріє повітря тільки під обід. Після задухи приміщення раптово сп'янів від випитого раніше, від кисню, від простору. Відчував за плечима будинок, як живу істоту. Ніби той дивився мені услід. Аж надто пильно. Агресивно аж.
(Будинок цей, триповерхову кам'яницю[97], збудували два брати-близнюки ще в минулому столітті. Нащадки барона Фордемберґе-Ґільдеварта, вони отримали в спадок не лише добрячий капітал, але й сухоти. Рів'єра, Альпи, Капрі — нічого не допомагало, і фамільний лікар, рожевощокий веселун Хорст Мюнх, любитель преферансу, свинячих кнедликів з капустою, рейнвейну та покоївок, порадив Карпати. Порадив більше з якоїсь відчайдушної нехіті до справи зцілення, аніж з упевненості, але — спрацювало. В новому маєтку брати дожили до похилих літ, заповівши по смерті на його місці заснувати санаторій. Не забули вони й про Хорста, та він не встиг скористатися відведеним йому в заповіті капіталом, оскільки випередив невиліковно хворих близнюків на вісім років, сконавши від апоплексичного удару в одному з борделів Ліворно під час орального свавілля неперевершеної креолки Кікі. Суд визнав наступним законним спадкоємцем його сина, але століттю йшов уже чотирнадцятий рік, а сину — двадцять сьомий, він виявився військовим льотчиком, і його чотирикрилий одномоторний RWD-6 увійшов у безповоротне піке над гірською ущелиною в околицях Ґорліци. Подальші сліди спадку губляться в нетрях військової бюрократичної машини, та, якби це були не абстрактні гроші, а якісь конкретні мічені банкноти, то час від часу можна було би спостерегти, як вони виринають з темних глибин фінансової безодні. Добротні сейфи НСДРП, мила кокаїнова артілька в серці Колумбії, передвиборча кампанія в Арізоні…. Вудсток, фонд чергових свідків чергового єгови тощо. А відправною цих кіл на поверхні історії була триповерхова кам'яниця в осередді Карпат, звідки я простував у невідомість).
Не знаю, скільки я йшов. Рухався, немов автомат. Лише коли мене обігнав сільський автобус, я усвідомив, що цей день усе ще продовжується. Довкола простягалася рівнина. Гори вкривали виднокіл, як наквецяні дальтоніком декорації. На їхніх вершинах білів сніг (напевно зроблений із неодноразово використаної вати). Обабіч дороги лежало поле. Нескошене жито вже чорніло і вилягало цілими ділянками. Хіба тепер сезон на жито? Яке може зараз бути жито, насеру матері?
Хміль майже вивітрився. Сонце сховалося в ілюзорній імлі, і важко було визначити час. Сюрреалісти срані. Мегафористи, бляха, сповідальники. Дешеві вибрики прибацаних абсурдистів. Та на хріна мені здався ваш час? Незаведені годинники, будильники з маятниками без стрілок — це ж треба настільки ошизіти, аби зовсім втратити почуття міри й стилю!