— Йоланто. Я тебе кохаю.
— Я не вірю.
— Я скоро помру. Мені нема чого брехати.
— Та дівчина, в яку ви закохалися, існує тільки у вашій уяві. Це не я.
— Ти до чого ведеш?
— Бути з таким чоловіком — мрія будь-якої жінки. Я могла б стати вашою
наложницею. Я би вдавала, що закохана у вас. Або ми просто мали б секс. Потім ви
переписали б на мене квартиру, машину і рахунок. Ви зробили б так, правда?
— Клянусь, лиш би ти була зі мною ці дні.
— Ви готові на все, лиш би не бачити, ким я є насправді. Ви були відверті зі мною, і я
теж мушу бути відвертою з вами. Пообіцяйте, що це тільки між нами.
— Клянусь!
— Я вагітна від Якова.
Мовчанка.
— Гей, пане інтелектуал? Ви ще там?
— І давно ви разом?
— Ми були коханцями ще в Києві. Мені не так важливо бути в чоловіка єдиною, як
іншим.
— Розкажи мені про вас.
— Я прийшла до них на студію, мені потрібно було знайти когось, хто сказав би мені
кілька слів про пісні, які я записала. Ти знаєш студію, на якій працював Яків у Києві?
— Так, він розказував.
— Її відкрив мій чоловік. Він хотів, щоб я стала співачкою. Йому подобалось, як я
танцюю, і він вирішив, що я стану хорошою співачкою. Тепер із цим так просто... Тож, пане інтелектуал, ваша квартира мені не потрібна зовсім не з духовних міркувань. Я
вередувала і не хотіла бути співачкою. Я взяла диск і спустилася на третій поверх, де в нас
сидять звукорежисери. Виявилось, що головний звукорежисер у нас — це ваш брат. Я
дала йому послухати цей диск, і він попросив почекати на нього у кафе в підвалі. Там є
такий кальян-бар, яскраві кольори, вельветові диванчики. Ці диванчики схожі на вульву.
Знаєте, яка на вигляд жіноча вульва? І я вирішила чекати на цього звукорежисера. Сиділа, пила каву, говорила з дівчатами, які там записуються, і думала, що мені світить бути
такими ж, як і вони. А пізніше прийшов ваш брат і став награвати на фортепіано. Це була
моя улюблена пісня Марі Лафоре — «Борис, Іван і я». Ми зайнялися сексом, просто на
цих диванчиках. Цікаво, чи той, хто їх робив, здогадувався, для чого їх будуть
використовувати... Потім я пішла від свого чоловіка. Мій чоловік багатий і ревнивий. Так
що, повірте, не лише ви бачили в мені жінку.
— Коли ти завагітніла?
— Перед тим як Яків дізнався про смерть батька. Я не хочу казати Якову про це. Це
моя дитина.
— Йоланто. Ми можемо одружитися, суто формально, і ти не переживай. Ти зможеш
казати, що це від мене...
— Не смішіть. Мені нема кого боятися.
— Ти кохаєш його?
— Він, принаймні, не плаче за мамою.
— Скажи, я можу надіятись на щось?
— Надія вмирає останньою. У вашому випадку так ризикувати необдумано. На
добраніч.
— Щось ви не дзвоните.
— У мене були болі. Не мав сил говорити.
— У вас голос так змінився за ці дні.
— Нормальний в мене голос.
— Ви щось їсте?
— Вертаю. Солженіцина пригадав. З ним же сталося чудо, хіба не чудо? У день, коли
помер Сталін, Солженіцину повідомили, що він здоровий і пухлини більше немає. Потім
Солженіцин прожив ще п'ятдесят років. Уявляєш? П'ятдесят років. Це більше, ніж я
прожив донині. Зі мною може статися чудо?
— Не знаю.
— Що нового вдома?
— Ваш молодший брат кинув у вашого середнього брата чашку з чаєм, а ваш середній
брат за це надавав йому по вухах і заборонив спускатися до загального столу.
— Як це все знайомо, Йоланто. Нічого нового не відбувається. Йоланто, я хочу тебе
побачити ще раз.
— От, ці чоловіки вічно щось хочуть і нічого для цього не роблять.
— Я зараз сяду на машину і приїду до тебе.
— Ах, пане. Не приманюйте надією даремно. Уже одинадцята, ми всі давно спимо —
пуделі, композитори, коханки композиторів, коханки коханок, коханці коханок коханок —
все на купу. Ми вже всі спимо.
— Я серйозно. Я зараз сяду і приїду до тебе. Я тобі ще задзвоню.
9.
— Алло, Йоланто, ти ще не спиш?
— Ні, я вирішила перевірити свою пошту. Уявляєте, пропонують збільшити статевий
член. Кажуть, що це реально.
— Я на виїзді з Києва. Тепер дороги порожні, гнати одне задоволення.
— Аж не віриться! Невже залишилися на світі лицарі?
— За кілька годин я буду в тебе. Ти можеш мені скласти компанію, поки я їхатиму?
— На мене може напасти сон.
— Поговори зі мною, скільки можеш. Мені страшенно важливо чути тебе. Я жену під
двісті по Київській трасі, і ніч прекрасна. Ці ліхтарі, Йоланто. Ці порожні дороги... Я ніби в
якомусь тунелі. Ти не чула «Музыку для космических дальнобойщиков»?
— Ні.
— Я її поставив у машині і почуваю себе космічним далекобійником. І мені так жаль, що це все закінчиться... Я не знаю, може, це трамадол на мене так діє, мені так спокійно, так кайфово...
— Це точно трамадол.
— Та ні, це ніч довкола мене. Вона дихає. Пече шлунок. Якби я був самураєм з
катаною, я розітнув би собі живота і витяг його звідти. Живого, з клешнями і вусами...
Козел, шо ж ти стаєш так посеред дороги... Фух-х-х... Мало в аварію не потрапив. У стилі
Чорновола... Ти пам'ятаєш Чорновола?
— Ні, хто це?
— Був такий депутат. Приятель мого тата. Уф-ф-ф, щось батька стало шкода... Я тобі
передзвоню.
10.
— Алло? Ще не спиш?
— Спала, але можу й не спати...
— Згадав батька, не захотів стримуватись. Став на узбіччі, поки все не витекло з мене.
Тепер легше. Я вже біля Рівного.
— Нівроку женете!
— Хочу скоріше тебе побачити.
11.
— Алло, Йоланто.
— Яволь.
— Прокинься. Слухай, мені сто кілометрів до Львова, я скоро буду. Але тут сталася
така пригода... Я збив зайця.
— Ага.
— Збив зайця і зупинився.
— Он як...
— Та ні, ти не в'їхала. Я стою посеред траси на Львів, навкруги туман, а я бачу у фарах, що це заєць, і він ще дихає. Розумієш?
— Ага.
— Чого він кинувся під колеса?
— Це доля.
— Це не доля. Він міг не кидатися. Він міг ще десять років прожити спокійно і не знати
про смерть. Чому він так не зробив?
— Не знаю, Матвію. Просто йому захотілось перебігти дорогу. Він не знав, чому так
захотілося. Щось смикнуло, і він побіг. От і все.
— Він водить оком і дивиться на мене. Я доб'ю його.
— Не варто.
— Щоб не мучився.
— Ти ж не знаєш, що для нього ці хвилини.
— Він же страждає.
— Як скажеш. Може, він теж хоче пережити цей момент по-особливому.
— Може. Я вже сів у машину і поїхав. Ти мене прибила. Скажи, чому він вискочив,
саме коли їхав я? Хіба йому не хотілося ще трохи побігати, погоцатися з самочками на
травичці?
— Просто його час добіг до кінця. Таке буває — час закінчується, і тоді все стається
само собою.
— Спи, я скоро приїду.
12.
— Йоланто?
— М-м-м?
— Я вже на об'їзній біля Львова, буду хвилин за двадцять. Тут тумани, нічого не
видно. Я придумав хоку. Я тобі хочу прочитати його.
— М-м-м.
— Зачекай-но... «В тумані заєць на трасі, мертвий. Чому мої руки червоні?»
— М-м-м... А де задній план?
— Який задній план?
— У хоку повинен бути задній план. «На голій гілці самотній ворон тихо старіє. Осінній
вечір». Самотній ворон — це передній план. «Осінній вечір» — задній план.
— Я питаю: «Чому мої руки червоні?» Це задній план. Усе те, що я зробив із зайцем, ця ціла ситуація — це задній план.
— Не надто переконливо.
— Мені переконливо. «В тумані заєць на трасі, мертвий. Чому мої руки червоні?» Це
сталося зі мною. Розумієш?
— Мабуть.
— Ні, не розумієш. Але це не важливо. Я за десять хвилин буду.
13.
— Алло? Це я. Відчини мені двері. Тут такі тумани... Ти не хочеш прогулятися до озера?
Постаті чоловіка і жінки проникали глибше у туман, поки не вийшли до води. Перед
пробудженням він, стоячи на березі озера, спитав у себе: «Чому мої руки червоні?»
А далі він прокинувся, важко дихаючи, і поглянув на руки.
XIII
Усі прокляття колись спадають
Andante comodo
(зручним кроком)
1.
Після того випадку з Майєю Іван спілкувався з нею обережніше. Та й взагалі, вона
забагато про себе думала. Була про себе не знати якої думки.
Спершу, коли Майя готувала разом із ним уроки, Іванові було цікаво. Вони сміялися, Іван
тішився красою округлостей під її обтислим топіком, Майя розповідала йому почерпнуті з
Інтернету історії про майяський календар, еволюцію планети і таке інше.
Коли вона вдарила його по заду, Іван зрозумів, що Майя часом не дружить з головою, і
вирішив більше справи з нею не мати.
Він почав був думати, що його жертвування себе задля того, аби здобути її тіло,
оправдане, аж поки не з'явилися Йоланта і Яна.
Іван побачив Яну і здивувався, як він міг узагалі побажати собі щось таке, як Майя.
Яна у перший же день прийшла до нього знайомитися. Вона сказала, що познайомилася з
його братом у Києві. Спочатку вона працювала круп'є в підпільному казино
«МонтеКарло», а потім, коли її задовбало дивитися на п'яні морди, пішла працювати
офіціанткою. Там вона й познайомилася з Яковом. Вона зізналась Іванові, що мала
відчуття, ніби йде офіціанткою тимчасово, аби зрозуміти, чим їй хочеться займатися по-
справжньому. Коли вона зустріла Йоланту, то зрозуміла, що дочекалася цього. Вона
зрозуміла, що хоче робити те, що їй найбільше подобається.
Найбільше Яні подобалось показувати красу.
Іван сприйняв це нормально, красиві груди Майї теж привертали його увагу і тішили.
Отже, показувати красу — благо. О'кей.
— І ти поїхала з нею до нас?
— Уявляєш?
— Очманіти.
— Ти мене пофотаєш? — спитала Яна, побачивши солідний «Нікон» — подарунок
батька на його тринадцятиріччя. — Я хочу на сходах. У вас такі класні сходи.
Іван фотографував її весь день. Він усмакував це. Яна була хорошою моделлю.
Коли вона йшла сходами повз вітраж, світло впало на неї під таким кутом, що Іван
побачив: все світиться. На нього зійшов спокій, і Іван побачив у кадрі, що все єдине.
МіжЯною, цим світлом і ним, фотографом, — між ними не було розділень. Іван бачив, що це
прекрасно.
Він побачив це власними очима, і кожен кадр відтепер став віконцем туди, у красиве
єдине. Іван подумав, що закохався в Яну, в красиве єдине, у фотоапарат, в те, як воно
стається.
Іван знав, що сьогоднішній день — найважливіший в його житті.
Сьогодні він зрозумів: відсьогодні всі дні — найважливіші.
3.
Перше зґвалтування сталося з Яною у дванадцять. Вона розказала це йому ввечері. Із
сестрою вони, підмалювавшись, пішли у парк на фестиваль.
Іван любив допізна читати. Близько першої ночі у двері постукала Яна.
Іван запросив її.
Вона була у своїй салатовій піжамі і нагадувала Іванові зелену бруньку чаю, свіжу і терпку.
Яна закурила в нього в кімнаті, він попросив не курити, вона послухалась. Вона не спала і
хотіла спілкуватися. Яну перло, вона була в хорошому настрої.
Вони заговорили про дівчат. Яна невимушено цікавилася його досвідом, Іван чесно
сказав, що досвіду нуль, і Яна пораділа за нього.
— «Травень, вечір, парапети. Джинси, кліпси, сигарети. У-у-у-у-у, парапети», —
проспівала вона.
Троє старших пациків запропонували поїхати на спортивну базу за містом поїсти пива з
раками. На базі хлопці пригрозили, що поб'ють їх, якщо дівчата їм не дадуть. Сестра
відмазалась — у неї були місячні.
Із сестрою після цього стосунки розладилися, зате налагодилися стосунки з чоловіками.
Яна сказала, що її вабило до сильних і досвідчених. Вона стала жити з одним старшим
нацаном віком приблизно як ті хлопці.
Її співжитель мав звичку битися. Яні це подобалось, вона вважала це проявом мужності і
ховала на екзаменах синці під окулярами.
Коли вона порвала з ним, її вдруге розвели на секс, на цей раз тільки на оральний, теж із
дурості. Яна пішла зі старшою подругою на Свято пива, це було у дев'ятому класі.
Напившись пива, Яна страшенно захотіла в туалет. Вона не придумала нічого кращого, ніж забігти на третій поверх будинку і справити потребу на сходовому майданчику. Її
впіймав п'яний молодик і пригрозив, що здасть у міліцію, якщо вона не відсмокче.
4.
Вони вийшли удвох покурити в батьків кабінет. Іван раптом поставив запитання, яке
збило її з пантелику.
— Як я себе ідентифікую? — перепитала Яна.
Іван змінив тему, зрозумівши, що братів підхід до дівчат не для нього. Вони почали
обговорювати латинські назви сексуальних перверзій, де знайшли багату жилу. Іван
сказав, що раніше мріяв стати сексопатологом. Крім пізнань у сексології Іван виявив
спостережливість і зауважив, що під штанами у неї танґа чорного кольору.
— Ти можеш показати мені свої груди? — спитав Іван, і Яна розстібнула піжаму.
— Красиві, — сказав він. Насправді нічого більш досконалого у своєму житті він ще не
бачив.
Яна дозволила йому торкнутися їх, і Іванові цього виявилось досить. Він запам'ятав це
відчуття і вирішив зберегти його. Він запропонував викурити ще по сигареті. Яна
погодилась, і Іван зачитав їй з мобільного вірші, які писав у вільну хвилину. Вірші були про
життя, любов і дерзання в пізнанні. Яна в поезії тямила, і сама прочитала напам'ять двійко
власних віршів.
Вони докурили і розійшлися спати.
5.
Наступив понеділок. Зранку Іван поїхав на заняття, а коли повернувся, побачив, що нікого
немає. Усі зібралися в зимовому саду і слухали якусь музику. Іван вирішив не заважати і
пішов у кухню взяти собі щось поїсти.
Він пересунув коліщатко станції на хвилю, яку слухав батько: «Радіо Свобода». Радіо
озвалось приємним баритоном. Трансляція йшла російською. Іван вирішив послухати.
— Следующая, привычная нашим постоянным слушателям рубрика — «Музыкальный
альманах» с Соломоном Волковым. Сегодняшний випуск «Музикального альманаха» ми
откроєм рассказом об американской премьере симфонии Шнитке. Но прежде, чем вы,
Соломон, познакомите нас с зтой новостью, я хочу задать более общий вопрос: какова
роль Шнитке в современном репертуаре — международном и российском?
Гість програми, згаданий Соломон Волков, почав розповідати:
— Она очень существенна в международном репертуаре. Что касается российского,
то это как бы вещь в себе в некотором смысле, и там очень многие значительные
композиторы, в том числе и российские, почти не звучат. Хороший пример — творчество
Мясковского, человека, который в свое время был главой московской музыкальной
школы. Это одна из самых значительных фигур отечественной музыки. Практически ты не
натыкаешься на произведения Мясковского в текущем репертуаре. Почему это так —
загадка...
«Дурня якась», — подумав Іван, витягуючи з холодильника холодну зупу і масло.
— ... конечно, сочинения Шнитке звучат регулярно. Он — исполняемый автор.
— И теперь к этим сочинениям прибавилось еще одно? — спитав ведучий у Соломона
Волкова, котрий вже подобався Іванові.
— Да. Это Девятая симфония Шнитке, которая в первый раз прозвучала в Америке, и
интерес к этому опусу был огромный. Вообще, очень любопытная история. Произведение
прозвучало в новой реконструкции. Тут уже двойная загадка...
Слухаючи у піввуха Соломона Волкова, Іван розігрів собі їсти. Все-таки Йоланта готувала
краще, ніж Майя.
— Тем не менее вдова поведала нам сравнительно недавно, что сам Альфред