— Я? Ти це до мене говориш? Ні, дякую, я тут не залишусь. — Вона вийшла з-за столу.
— Це ваша сімейна справа, ти правильно кажеш. Я — не член вашої сім'ї, і її вчинки
судити не збираюсь, не моє діло. Ти — головний, ти вирішуєш.
— А ти хто така взагалі?
— Я — просто Марія. Просто Майя. Або Марайя. Чи Марина. Я Мара. Мері. Марі.
Кумарі. Міріам. Мірінда. Міранда. Мандала. Мантра. Мрія. Міраж. Мірабеда. Я — Міра. Я
просто знаю, що це несмачно, пане Богусе. На все добре, панове.
Майя пішла нагору збирати речі.
ХІ
Велика темна ніч, в яку гинуть боги
Presto furioso
(нестямно)
1.
Щоб зламати пароль, складений з випадкової послідовності знаків, комп'ютеру необхідно
перебрати 2 у 28 ступені варіантів. При швидкості 1000 спроб на секунду комп'ютер
витратить на підбір З дні. Код, який складається з чотирьох випадкових загальновживаних
слів, дає невизначеність у розмірі 2 у 44 ступені варіантів, Щоб підібрати його, комп'ютеру
потрібно п'ятсот п'ятдесят років.
Зламати важко, запам'ятати легко. Чотири випадкових слова, наприклад, ЖИВ БУВ БРАТ
ЯКІВ.
Геніальність породжує геніїв трьох конфігурацій.
Геніїв першого типу оцінено ще за життя. Наприклад, Бах, Дюрер.
Геніїв другого типу визнають після смерті. Наприклад, Джордано Бруно, Ґоґен.
Генії третього типу — люди, котрих ніколи не визнають геніальними.
3.
Наскільки складним здавався цей світ. Складним і заплутаним. Наскільки легкою
здавалася ця простота, яка завжди легко дається, але ніколи не приходить з муками.
Наскільки холодним був цей світ.
Як він йому не дався. Як проскочив повз усі каси. Як він пролетів. Яків відчув, що вмирає.
Він відчув, що замерзає. Стіни кімнати розчинились. Він лежав серед безлюдної пустелі, засніженої і відкритої до всіх вітрів. Подих крижаного вітру. Над ним — безмежна чорна
беззоряна порожнеча. Холод виламував йому кістки, і коли його кістки від морозу
тріскали, а в очах стало червоно від морозу, Яків побачив, як відшаровується і облазить
його сітківка ока і як в оголений нерв б'є потік сліпучого світла. І такої самої сліпучої
темряви. Першою по нього із темряви прийшла Ірена.
5.
Ірена була голою, у сліпучій пітьмі вона видавалась червоною. На шиї в неї було намисто
із голів, на стегнах — пояс із рук та язиків. Яків упізнав усі свої голови: голови пожадання, голови сексу, голови хіті, голови люті, голови п'яні, голови дикі, голови, голови — всі, що
він у собі знав. Усі руки, якими торкався Ірени, всі руки, якими куйовдив, зривав, брав, стискав, утримував, пестив, давив, бив, дер, тер, мив, — всі руки, які мав, — тепер
теліпалися на поясі в Ірени. Вона прийшла по нього.
Ірена задерла голову до неба і проспівала голосом валькірії:
— «Да безумні пребудуть вовіки!» — і відрубала Якову руки.
Яків закричав.
— «Да величним пребуде їх шлях». — Її меч з розмаху відрубав Якову ноги.
Яків завив.
— «Хоробрі і безстрашні нехай славляться на віки вічні», — проспівала вона і
відрубала йому голову.
Голова захрипіла. Кров бризнула з обезголовленого тіла, і голова Якова побачила, як
струмені крові потрійним фонтаном порснули Ірені в рот. Кров його текла сильніше, і
коли Ірена допила його кров, голова Якова побачила, як пітьма відсунулась і кров його
допивали Яна і Йоланта.
З темряви вийшла четверта — жриця в масці, вона розпорола тулуб Якова кривим ножем
і вирвала з його спини хребет.
Жриця взяла голову Якова і зрізала з неї скальп. Голова Якова відчула, як на її черепі
вирізають ножем прості знаки санскриту:
ТУТ БУЛА КАЛІ.
Калі просвердлила ножем в його голові дірочку, і туди линуло знання всіх знаків, які
існували, могли чи будуть існувати.
Калі з'єднала хребет з головою.
Яків, зачарований світлом пізнання, трепетав і намагався пролізти в дірочку, його хребет
затремтів, як хвіст у сперматозоїда, і Яків відчув, що може діяти. З радості він засмикався, вигинаючи хребет ще більше, і відчув, як по хребту прокочуються приємні хвилі.
Потужний імпульс спрямував його вглиб цього океану світла, а далі він поплив сам —
направив всі сили до того, аби зближатися із великим, круглим, сильним, яке було всім
навколо.
Яків плив і бачив навколо себе мільярди своїх відображень. Вони всі вихляли хвостиками.
Маленькі живчики з голівкою і джгутиком.
Яків бачив, що він — перший і єдиний.
Він солодко врізався в пружну матерію і відчув, як по плечі вгрузає в безпам'ятне, безіменне, безмежне, безначальне, безконечне лоно. «Я-й-Це! Я-й-Це!» — кричав він у
екстазі, і щоб вмістити весь екстаз, який тільки можливий, він став безконечно ділитися, ділитися, ділитися, і коли його стало багато, безконечно багато, він спитав себе хором:
«Хто ми?» І ми відповіли, що ми — безконечна кількість частин цілого, блаженство,
знання блаженства і любов від знання. І ми зрозуміли, що ми — повнота мудрості і що
мудрість ця вічна, одна і в кожному.
Він пропхався далі, коли зрозумів, що застряг.
Ні туди. Ні сюди.
І відчув сміх Калі. Він зрозумів, який жахливий обман відбувся.
Вона проковтнула його своїм черевом. Вона душила його між своїх ніг. Він утече. Він
виживе.
Він буде жити і носити в собі єдине. Вперед, Кецалькоатле! Вперед!
Футбольне поле. Він майяський жрець, який кричить у складені долоні:
— Вперед, Кецалькоатле, вперед! І летять голови з пліч команді суперників.
І сміється Калі.
Великий інквізитор. Він підіймає на гаки тих, всі кричали: «Бий, Кецалькоатле, бий!»
І Калі заходиться реготом.
Він убиває зло з пістолета, гвинтівки, ножа, з літака, з підводного човна, він скидає ядерні
бомби, він трусить планету і давить галактики чорними дірами.
Але Калі чорніша за чорні діри.
Він дивиться на те, що не може знищити, і бачить, що йому немає ні початку, ні краю. Він
лягає спочити на краю цієї безкрайності, яка, де б не ліг, скрізь опинялася серединою, і
все потроху вмиротворюється.
Сходить місяць і освічує все рівним, прохолодним світлом.
Він не ворушиться, і жодної хвилі не прокочується від його руху поверхнею безкрайнього
озера місячного світла.
Усі речі повертаються до початку.
І він зрозумів, що без неї він труп нерухомий, а з нею — блаженство чоловічого роду.
Місячні води засяяли яскравіше, і Яків зрозумів, що він — сонце.
ХІІ
Музика для космічних далекобійників
Adagio
(повільно, спокійно)
1.
Після всієї сцени з Яковом Матвій, щоб охолонути від емоцій, поставив собі на ніч музику.
Цілу ніч йому снились дуже дивні сни.
2.
Йому снилось, дуже детально, як уночі він прокидається від сильних закрутів у боці. Його
нудить, рве, він поносить — і все це дуже і дуже реалістично, настільки реалістично, що
під ранок він від цих реалістичних, далі
нікуди, переживань усвідомлює, що йому терміново необхідно в лікарню. Богус відвозить
його в районну лікарню, де Матвій ще довго захлинається у спазмах, поки під
крапельницею йому не знімають судоми і не відправляють на рентген.
Коли Матвій почув слова лікаря про рентген, він весь закляк, і коли лікар сказав йому, що
у нього в печінковій артерії застрягла ракова клітина-метастаза, Матвій обмочився. А
зрозумівши, що обмочився, зрозумів і слова лікаря.
«Це сон», — подумав він, але не прокинувся.
«Це мені, мабуть, сниться. Це не може бути правдою».
Але туман від почутого затьмарив свідомість, і Матвій заснув глибше.
3.
Далі Матвієві снилось, як він поїхав у Київ і зустрівся з донецькими. їхня зустріч пройшла
під покровительством Сунь-Цзи, і всі три дні переговорів були успішними. Матвій назвав
свою перемогу Стратагемою 37 — «Віддати ворогові солом'яного імператора», і у
закритому китайському ресторані вони святкували підписання контракту кокаїном і
китайськими наїдками.
Уночі, опинившись у велетенській порожній квартирі в центрі Києва, Матвій побачив
місяць над засніженим Подолом і відчув бажання подзвонити Йоланті. Його мучив
страшний кокаїновий бодун. Матвій запам'ятав ці дивні діалоги і потім, прокинувшись, цілий день прокручував їх у голові, не знаючи, прийняти їх чи відкинути.
4.
— Алло, Йоланто?
— Слухаю вас? — почув він її голос.
— Це Матвій дзвонить.
— Дуже приємно.
— Послухай, Йоланто... ти можеш говорити?
— Авжеж.
— У мене тут така ситуація... Ти можеш поговорити зі мною трохи довше?
— Це залежатиме тільки від вас, пане інтелектуал.
— Послухай... Мені потрібно поговорити.
— Як ваше здоров'я після лікарні?
— Послухай... Зі мною сьогодні відбулася одна подія, я про неї хочу розповісти. Мені
здається, ти мене вислухаєш.
— Я вас слухаю.
— Ти знаєш «Канон перемін»?
— А повинна?
— Мій день почався з прийому в гастроентеролога. Я пригадав гексаграму 63. Вона
передостання і зветься Цзи-Цзи, «Уже кінець». Ця гексаграма перетворює все у хаос. Поки
я чекав під дверима на гастроскопію, я пригадував останні три дні. Все, що відбулося між
нами. Думав про гексаграму шістдесят чотири і про тебе, Йоланто. І знаєш, що я думав? Я
думав таке: «Хто вона така, ця тьолка, щоб на неї западати? Невже ти не мацав кращих
цицьок? Чи ти не бачив більших губ? Ти ж прикормлював ці губки і цицьки пачками, а
потім викидав їхні зубні щітки». Мене це злило, Йоланто. Я був злий, як чорт, на тебе. Я
мстивий. Я хочу бути з тобою щирим. Ти тут?
— Так.
— Я завжди відчуваю, коли я подобаюсь жінці. Навіть коли вона сама цього не хоче.
І як ми пішли потім до тебе, боже, я думав, я тебе зараз роздеру. Ти сука, Йоланто, і я
приб'ю тебе, ти мене чуєш?
— Ще один матюк, і я кладу слухавку.
— Ти знаєш, що я бачу з вікна? Я бачу довбаний Хрещатик. Ми могли б дивитися на
нього разом. Але ти вирішила все зробити по-іншому. Ти знаєш, чому я завжди вибирав
роботу, де наді мною немає начальників?
— Чому?
— Тому що, як тільки хтось каже мені, що мені, блядь, робити, я тут же даю в морду...
Алло? Алло!
5.
— Алло? Ти психована?
— Я попередила: ще один мат, і все.
— Не роби так більше, і я буду тримати себе в руках. Біля тебе я відпустив себе, а
вночі мені стало зле. Потім блювання повторилося. У Пустомитах в мене є знайомства в
лікарні, начмед — мій старий кореш. Мене прокапали, і стало легше, я запропонував
Богусу поїхати на ріку. Тут недалеко ріка Стрий. Хотів знайти кілька каменів для квартири
у Києві.
— Річкових каменів?
— Та, простих річкових каменів. Це просто писк. Камені. Найбільший писк, який може
бути. Японські мільйонери купують шматки скелі, а потім перепродують колегам. Я не
мільйонер, не думай, що я це якось підкреслюю. Я кажу речі, як вони є. Я планував
поставити тут кілька великих каменюк.
— Алло. Можеш тепер говорити?
— Так.
— Ти де є?
— Я-а-а... я вже вклалася у ліжко. Ми ж усі рано лягаємо спати.
— Ти лежиш у ліжку?
— Так. Накрилася ковдрою, лежу в темній кімнаті. Тут приємно, просторо і затишно.
— Зрозуміло. На чому я закінчив?
— На камінні, здається.
— Так, збирати каміння — це стиль, розумієш? Високий стиль багатих. Тут мало хто
розуміє естетику багатства. Ти знаєш, Едіт Піаф, коли розбагатіла, не могла спати на ліжку
з балдахіном. Мусила все життя спати на тапчані, як у дитинстві. Це все виховання. Його
вже не витравиш. Я планую зробити тут сучасний дизайн. Сучасні матеріали, прості
форми. Такий мегаполісний мінімалізм — метал, скло, багато простору. Додати до цього
щось необроблене. На кухні я планую зробити кам'яну жаровню. Для цього мені потрібен
плаский камінь. Камінь можна буде розжарювати і смажити на ньому рибу або яєчню. У
японських ресторанах так роблять. У тих дорожчих. Я хочу викласти їх у кутку однієї з
кімнат — це буде щось схоже на сад каменів Рюандзі. Я люблю Японію, люблю Китай,
люблю Дао Цзи і сьогунів. Ми мислимо схоже, тому я люблю всі ці їхні штучки: камені, суші, бонсай... Я хочу показати тобі цю квартиру. Тут величезні кімнати... Я кладу собі на
коліна одну каменюку. Оп-па... Така важка, холодна... Коли ми їхали з Богусом назад, у
мене було незвичне... осяяння. Я відчув себе вільним. Я був щасливий, живий і
благополучний. Я їхав у найкращій машині з тих, які я знаю. У мене нова квартира, я їм у
найкращих ресторанах, де вміють готувати. У їжі головне — якісні продукти. Я люблю
щось просте: відварну рибу або омара — без приправ, просто і натурально. Якісні
продукти у нас тільки в чотирьох ресторанах. Але вони знають, що в суші рис має бути
теплий, а риба — холодною. І я це знаю, я можу оцінити їхню роботу, тому я їм тільки
найкраще суші. Мої однолітки переживають фрустрацію. Вони в кризі. А все тому, що
грають не за ту команду, ось чому вони у фрустрації. Ось чому не знають, що справжнє
суші — це коли рис теплий, а риба холодна. У мене немає ніякої кризи. І в цьому стані я
зустрічаю найкрасивішу жінку, яку я коли-небудь бачив. І тепер я не можу не думати про
неї. Ти знаєш, про кого я?
— Здогадуюсь.
— Людині з моїм статусом потрібна така ж супутниця. Така ж велична, як і життя, яке я
живу. Я побачив, скільки може дати одна жінка, коли вона — жінка. Я зрозумів, що
матиму її. Але скажи мені, скажи, чому ця жінка так учинила зі мною? Чому?
Мовчанка.
— Алло... Ти слухаєш мене?
— Так.
— Другу ніч поспіль мені снилися павуки. Великі чорні павуки. Ні заснути, ні
прокинутись, знаєш, як це? Я думав, щось із печінкою. У гіршому разі виразка. А мені
сказали — пухлина. Уявляєш? Рак. Алло? Скажи щось.
— Мені страшно. Що ти будеш робити?
— Уже пізно щось робити. Мені сказали, вона як кинджал — проросте в печінку.
Тільки батя помер.
— А хіміотерапія?
— Йоланто... Яке красиве ім'я. Це гексаграма така. Називається «Уже кінець».
Передостання гексаграма, уже нема кому робити хімію... Я не буду більше говорити. На
добраніч, Йоланто. Лиш одне ще — не кажи нікому наразі, ага? Не кажи.
6.
— Алло?
— Ти вирішила подзвонити?
— Так. Я нікому не казала, так, як ти просив.
— Добре. Я хотів, щоб ти мене зрозуміла.
— Чому ти вирішив, що я можу тебе зрозуміти? Я не хвора на рак. Я не приречена, як
ти.
— Йоланто... Не кажи таке. Ти розумієш, ти єдина, хто може оцінити всю мою
ситуацію.
— Ти помиляєшся. Я не можу,
— Я тебе кохаю.
— Я тебе теж ні.
— Ти сука.
— Так, я сука, а ти хворий на рак. Па-па.
7.
— Чому ти відштовхуєш мене?
— А чому я повинна приймати тебе? Тому, що ти скоро помреш? Навіщо мені той, хто
скоро помре?
— Ти мені потрібна, хай на три місяці. На два місяці. Ти чуєш?
— Чую.
— Я тебе кохаю.
— А я не вірю.
— Ти мені потрібна.
— Вам потрібна мама, а не я.
— Ти не розумієш, яку ти мені муку робиш.
— Я? Ви мене хочете в чомусь звинуватити?
— Я хочу просто говорити. Я не хочу нічого чути, я хочу просто говорити. Мир?
— Хіба я сварилася з вами?
— Що роблять мої брати?
— Брати ваші кожен своє робить. Яків працює над симфонією. Іван вчиться.
— Добре вчиться?
— Подзвоніть до Майї, це вона з ним уроки робить.