разом з ними.
24.
Яків у коридорі вивчав поглядом труби, щоб не дивитись на практикантку за столом,
— Це ваш батько? — озвалася дівчина. Яків кивнув.
Дівчина кивнула теж.
— Зрозуміло, — сказала вона. — Ще подумавши, додала: — А у мене тут практика.
— Тут?
— Ага.
Яків підійшов до неї.
— Тут курити можна?
Дівчина відчинила вікно.
— У вікно. Мені теж.
Обидвоє запалили.
— Що це? — спитала дівчина після затяжки.
— Це трав'яні.
Вони замовчали.
— Наркоманів усіляких... бомжів... кого тільки не присилають, — озвалась вона. —
Часом забавні наколки трапляються. Я їх фоткаю на телефон, потім «Вконтакті» вішаю. Ти
є «Вконтакті»?
Ні.
— От сьогодні ногу прислали. А на нозі, з внутрішнього боку, наколка. «Умру
смешно».
— Що?
— Наколка така: «Умру смешно».
Яків гмикнув.
На виході з моргу на них чекала розігріта «дев'ятка».
Проїхавши село, таксі пірнуло в останній поворот. Фари освітили поле, а потім паркан
поперед будинком.
Дім стояв холодний і порожній, точно як небо над ним.
Загорнувшись у плащ, він перетнув кордон і видихнув у своїй комірчині, у батьковій хаті, у
саду піді Львовом. 6.
Отже, ти — Ірена.
Щоденні experimenta давали почуття захищеності. Він самотньо трудився у келії, ретельно
розкладав на елементи історію людської музики. Його класифікація була не менш
детальною, ніж середньовічні трактати з ангелології; не менш підтвердженою, ніж дані
про елементарні частки у сучасній фізиці. Він розумів, що, хоча Грааль вже втрачено, його
можна віднайти, бо насправді він є скрізь і в усьому.
Прийнявши те, що музикою є все, що робиться на видиху та на вдиху, він розклав свій дух
на роди і коліна, простежив оком розуму генеалогію звуку аж до прабатька Адама і
записав його повороти як чергування нот особливим любовним письмом, адже музика і
надалі була його містичною дружиною. Записував генеалогії ладів і мелодій, а за гілками
зв'язків намагався розгледіти Дерево Пізнання. Намагався — і не бачив. Самі гілки, і ні
початку їм не видно, ні краю.
З настанням вечора Яків упирем виповзав на вулиці Львова ковтнути свіжої крові. «Мрець
єси человєколюбія нєімєя». Цю татуху на плечі, ще тоді, коли не загоїлися рани під
лопатками, йому набивали Кирило і Мефодій.
«Умру смешно». Згадалася дівчина з моргу.
Згадався похорон.
Згадалася симфонія. Згадалася Ірена. От же, ти, Ірено!
Згадався брат з його небезпечними ідеями, згадався хрест, і коло, і свастика. Згадався
літак і тіло в моргу.
Тепер він знав ім'я власника ноги, на якій була та смішна наколка. Його звали СуньЦзи, він
був майстром стратегії.
Яків згадав, за чим він прийшов у ванну, і почистив зуби. Бадьорись, Євлампіє, сьогодні
знову день для чуда.
8.
Ритуал — мій спосіб підтримувати неперервність. Підтримуючи неперервність, я
здійснюю благо. Я ритуально зголюю щетину, щоби підтримати символічний чистий
вигляд, важливий для соціального благополуччя.
Пригадуєш білий тюльпан навпроти вікна у флігелі, де ти залишався на ніч? Ранок і
фіранки. Мереживо прикриває голе тіло дівчини. Голий по пояс, ти висовуєшся з вік на і
викрикуєш імена архангелів. Тобі радісно.
Ні, не те, щоб радісно... Ти вище!
Точно. Ти вище! Ти переміг! Ти втік із пастки людського роду. Ти більше не належиш
історії, не належиш анатомії і фізіології. Ти поза цим. Ти живеш у час, коли можна мати дві
голови на плечах і ніхто тобі й слова не скаже. Ти завжди можеш пояснити: одна голова у
мене — емпірична, об'єктивна, але всередині об'єктивної голови у мене складаються
враження, що є голова суб'єктивна, яка суб'єктивно достовірно містить емпіричну голову
всередині себе, як картину, як уявлення. Ти живеш у час, коли нікому не цікаво, що у твоїй
голові. Головне — акуратний одяг, за
яким тебе визнають за нормального.
Усе дуже просто, і це дуже добре.
Там, нагорі, тобі заздрять сонми шестикрилих.
Ти живий, і ти можеш насолоджуватися тварним. Ти НЕ ВОНИ. Ти НЕ БЕЗТІЛЕСНИЙ. У
тебе
є ім'я, але ти вискочив зі списків ямадутів. По тебе не прийдуть. Ти став Sol Ipse, самотньо
існуючим.
Ти обкрутив їх усіх круг пальця.
Відчуття влади. Крик свободи над старим містом.
Над дахами за вікном, над голубами, над дівчинкою з крем-брюле, яка миє чашки після
ранкової кави. Хотілося стиснути її в кулак і відчути, як полізе крізь пальці її крем.
9.
Підтримуючи неперервність, я здійснюю благо. Я заварюю каву, і я спокійний. Я не думаю
про червоні троянди крові на білій сорочці, не думаю про дітовбивства і занедбаність
безсмертної душі, я знаю, що, підтримуючи неперервність, я здійснюю благо.
— Ти в порядку? — спитав у кухні брат. — блідий, як гриб.
— Погано спав, — озвався Яків, не відрии.почи погляду від кавника. Кава от-от мала
підбігти.
Яків п'є каву і мріє про фламандське Відродження. За вікном сіріє ранок. Чути, як у полик
кричить дика гуска.
З Іреною вони одразу ж почали грати у гру, нібито нічого не відбувається і вони просто
друзі. Вона була з Осло, вивчала в Парижі архітектуру і збирала у Львові матеріали для
кандидатської роботи з системи моди. Носила короткі зачіски, малювала губи темно-
бордовим, мала зелені очі, невеликі, всіяні ластовинням груди.
Вона жила на Високому Замку. Вони грали, що вона принцеса, а він нордичний асур, який
приходить серед ночі й убиває дракона своїм теплим пістолетом щастя.
11.
Отже, ти — Ірена.
Моя Амнезія, богиня забуття, ти, котра вийшла з розкроєної модою голови Афродіти, ти, що нагороджуєш терпкими плодами амнезії, ти, що показуєш скандинавське кіно про асів
і велетів, ти, що співаєш Старшу Едду під звуки електро, ти, що знаєш значення фінського
слова toska — відчуття, яке виникає при погляді на засніжене поле в місячну ніч. Ти
нагороджуєш мене забуттям і ніччю душі, ти даєш мені нюхати кору священного тиса, ти
скажеш мені підвісити себе за ногу до Дерева на краю прірви, я знаю, ти зробиш це
ти волшба, ти вьольва, ти вудьва, ти моя Мандрагора
12.
Випиваючи її настоянку з келиха, він ще не знав, наскільки міцним буде зілля. Наскільки
сильним може бути сп'яніння. Хімічні реакції протікали надто швидко. Він не встигав
регулювати систему, реторти
перекипали, його внутрішній гомункулус, його відкрите Sol, його Ipse, його чорне Сонце
раптом здалося несправжнім. Плакатом з вогнем. Як у казці про Буратіно.
Більше не вдавалося вдавати з себе алхіміка, чиї помисли спрямовані на досягнення
Півночі і на Дерево Пізнання під Полярною зіркою. Тоді він не знав, що Північ — це вона.
Притягання ставало небезпечно потужним. Яків забажав зникнути, як тільки зрозумів, що
впіймався на неї. Що сам, кожного разу
убиваючи дракона, ставав ним і що принцеса, яка винаймає цю кімнату на Високому
Замку, насправді чаклунка, котра зваблює лицарів і приковує їх до себе спрагою до
драконячої крові. Він знав, ця жінка родом з краю, де серед принцес є традиція з'їдати
своїх коханців. Він згадав китайську легенду про безсмертних істот, які під видом молодих
дівчат здатні висмоктувати з тіла воїна мед поезії. Тепер Ірена видавалася йому
павучихою, котра розчиняє його слиною своєї відьомської жіночності, робить його
придатним до вживання, робить його «хлопцем Ірени», готовим до вживання.
Щовечора, мовби яку вервицю, Яків перебирав кабалістичний бісер нот. Де пішло
викривлення договору? З голови Афродіти, розкроєної модою, вийшла не тільки гола
Ірена в голландських панчішках. За нею посипались усілякі нещастя, які полчищами
павуків підривали його хитку й без того впевненість у речах. Він розкрив скриню Пандори.
За що спіткало горе Епіметея, як не за те, що позаздрив він братові своєму Прометеєві, бо
Господь приймав жертву братову, а його — ні? Вузол больових взаємозаліків заплутався, затягнувся, і Яків відчув, що застряг шиєю в зашморзі.
Асфіксія спричинила галюцинації.
Панічний ляк перед зближенням з павучихою періодично змушував його мімікрувати під
сухий листок і не відповідати на її мейли, повідомлення та дзвінки.
Наслідуючи деяких скорпіонів, іноді він запрошував її на танці.
Чим далі тривали їхні стосунки, тим менше різниці між людьми і комахами він бачив.
Закралася думка, що таємне навчання кабалістиці та алхімії — все це фантазії його
запаленої уяви, а сам він — безнадійний психічно хворий і що уся його екзегетика і
герменевтика музики — обман.
Злякавшись цих думок, Яків утік від самого себе в Київ, сподіваючись, що ніхто не
помітить павуків у нього під піджаком. «Ні, це не я! Я не міг собі вигадати всього цього, це
не може бути лише хворою вигадкою!»
Яків зрозумів, що музикою сфер у Кракові він завдав серйозної шкоди тонкому
інструменту свого розуму, і тепер із цією розкроєною (другою, внутрішньою, до якої
нікому немає діла) головою треба щось робити.
І він поїхав до Києва.
13.
Отже, ти — Ірена.
Я втік, а ти залишилась. Жертва та убивця помінялись місцями. Ти — надзвонювала мені
вечорами, і я наперед знав, що зараз ти плакатимеш у слухавку,
підвиватимеш щось по-шведськи, французькою вмовлятимеш мене повернутися,
погрожуватимеш, що поріжеш жили у ванній під музику Бьорк.
Я — перестав відповідати на твої листи.
Через місяць Ірена написала есемеску, що вона і далі плаче кожен день і що в неї
затримка. Я поринув у музику для реклами і жарти з колегами.
«Я схибила, — прийшла есемеска наступного дня. — Я зайва у твоєму космосі». Я вийшов
на балкон, де накурювався травою відділ кульори з журналу новин — їхній офіс був
поверхом вище. Там прийшла ще одна есемеска: Моє тіло не належить мені. Я не можу
відмовити жодному, тому що всі вони — ти. Через них я з'єднуюся з тобою». Мої руки
затремтіли. Я відчув нудотну потребу втратити останній зв'язок, останнє розуміння
дійсності, яка зі мною відбувалася, питав у дівчат з відділу культури, чи вони не
пригостять. Мені задули паровоз коштом редакці.
Коли я видихнув, прийшла третя есемеска:
З приводу дитини я теж учинила неправильно. Це на моїй совісті».
Після цього від неї не було чути нічого доїть довго.
Може, місяців вісім.
14.
Всі вісім місяців він лежав, затримавши дихання.
На думках про майбутнє він повісив замок, всілякі контакти з минулим відсік. Не брав
слухавки з невідомих номерів. Не користувався і-мейлом. Заліг на дно.
І однаково його знайшли. І не важливо, хто здав — чи ворони натріскотіли, чи сови
напугукали, чи його продали їжаки з лісів довкола батькової хати. Вони прийшли і
спитали: чи бачив хто? І їм показали.
Його вистежили. Його викликають на килим.
15.
Ірена відновила скандинавський терор за день до смерті батька. Остання її есемеска була
такою: «Моє тіло не упізнають в Японії».
А може, це був не терор. Може, це був останній скрик вьольви?
Він упіймав на собі погляд Пустки, Порожнечі, і цей Погляд був присудом.
Спустошеність. Devastation. Станція Дева. Пралайя. Холодіючи, він зрозумів, що його
впіймали і тепер поведуть до суду.
Яків вирішив, що явка з признанням пом'якшить покарання.
Після кави і сигарети Яків сказав братові, що хоче поїхати до Львова. Брат підкинув його
до церкви Юра, далі Яків пішов сам.
Ранок у Львові. Туман. Крики галок.
Скрізь строгі чорні дерева. Голе чорне гілля.
Стиснутий в одну точку, ритмічно набираючи Іренин номер, Яків простував по проспекту
Свободи у бік Високого Замку. Там Ірена винаймала квартиру.
Дорогою Яків купив орхідею. Іренина шия така ж довга і тонка. Голос у слухавці сказав, що
такого абонента більше не існує.
Дорога на Високий Замок. Шум машин.
Підіймаючись до краю вулиці, Яків відчув недобре. З вікна флігеля, де жила Ірена, хтось
викидав речі. Летіли сукні, білизна, книги і диски.
— Ей! — Яків задер голову. — Це що робиться?
Піднявся сходами на флігель і подзвонив у двері.
— Чого треба?
— То Яків, пані Маріє.
— Ану йди до сраки, ти, скурвий сину, шоби я твоєї ноги тут не бачила!
— Відчиніть, я хочу поговорити. — Яків дубасив по дверях. Йому відчинила жінка у
чорній хустині, стара шизофренічка пані Марія. — Ви чого її речі викидаєте? Де Ірена?
— А йшов би ти до сраки, скурвий сину. Я їй сказала: я то всьо повикидаю к чортовій
матері. Я вже ключі поміняла, вона вчора прийшла, плакала тут під дверима. Біси! Я вам
кажу, людоньки, кругом сатана! — задихалася пані Марія.
— Ви що, вигнали її?
— Я їй сказала: ти, проститутка валютна, ти мене будеш серед чесних людей
позорити? Ой, Боже... Ану відступись, хай повітря заходить в хату. Та мені від її мотлоху
дихнути нема чим...
Яків зайшов у кімнату, де жида Ірена. Він хапав усе, що бачив Іренине. Пані Марія
скрикнула:
— Ти як сюди заліз, га? Боже, злодій! Ти шо робиш?
— Пані Маріє, та це я, Яків!
— Забирайся, поки я міліцію не викликала! Ухопивши, що побачив, збіг по сходах
униз.
У болоті лежали речі Ірени. Він зібрав усе.
17.
Квадрат кімнати у батьківському домі заспокоював. Кімнати повинні бути квадратними, тоді вони заспокоюють. Куб — основа Всесвіту.
Яків сів на мату. Узяв айпод. Він подарував його Ірені на день народження. Реґіна
Спектор, альбом «Begin to Hope». Сів біля її речей і перебирав одну за одною.
На пісні «Apres mоі» він розплакався. Він утомився до краю.