поштову скриньку. Перед зачиненням кафе, щоб збадьоритися життям, він підсідав ближче
до стійки. На той
час Яна була вільною, і з нею можна було потриндіти.
Справжні гади володіють безліччю стилів. Для Яни він обрав стиль простака, відкритої для
всіх душі, охочої поговорити на яку завгодно тему. До цієї проституції Яків вдавався не
інакше, як з голоду. Йому бракувало жіночого спілкування. Хотілося пити соки, котрі
починають ганяти по тілу, коли справа йде до необтяжливого флірту.
Яків зрозумів, що в особі Яни має справу винятково поінформованою людиною, котра
знає плітки про все на світі. Поруч із нею Яків почував себе вправним ілюзіоністом, котрий
з'являється перед публікою завжди недоказаним, а у сказаному — точним і захопливим.
Яна належала до людей, які вірують — вірують у найщирішому значенні цього слова. Яна
дивилася рекламу — і вірувала. Читала журнал — і вірувала. Слухала Якова — і вірувала.
Яна була натуральною білявкою.
Він швидко відсік перспективу затягнути Янку в ліжко, — відсік з такою самою швидкістю, з якою ця перспектива й виникла. Дівчина нагадувала розгорт глянцевого журналу для
дорослих і голодних. Її наміри та думки читалися так само просто. Чому він відмовився від
цього? Тому, що Ірена побивалася у Львові? Чи тому, що вірив: дружині зраджувати не
можна?
8.
Яків перевів їхні вечірні балачки у площину дружби. Він розказував Яні про те, яка він
сволота, бо кинув у Львові Іру, про те, як добре йому жилося з нею, але як то обтяжливо
було для людини, котра понад усе любить свободу; навіть про свою начальницю він їй
теж розповідав. Більше того: розповідав з апетитом, зі смаком, ніби нарешті мав нагоду
впиватися тим, яка ж він падлюка і мерзота.
Але потоки самокритики подіяли на Янку протилежним чином — і вона втріскалася в
нього по самі вуха. Варто було йому з'явитися у барі, вона вдавала з себе зморену, аби
здалеку було видно, що її сушать гарячі почуття. Яків казав собі: о'кей, граємо й так, — і, вдаючи, ніби не помічає томних поглядів офіціантки, питався, чому та сумна і невесела.
Яна зітхала, вилазила колінами на табурет, спиралася на барну стійку так, щоб показати
декольте, і ділилася журбою. Поза, в якій вона завмирала, була би знахідкою для
ґламурного фотографа, котрий шукав нових натхнень у туго обтислих джинсою сідничках, у вигнутій в попереку голій спині, від прогину якої кидало у холодний жар, у лопатках, що, випинаючись, підкреслювали модельну статуру Янки й розбурхували голодне бажання
накинутися з поцілунками на її неприкриті плечі, запустити руки у її текуче біляве волосся, провести долонями по обличчю й засунути пальці їй у гарячий рот; її пухкі контуровані
губки обіцяли ніжні-ніжні доторки, а якщо твої пальці від гри на гобої тверді, немов
коренюки, то ці ніжні обстеження зволожених губок заохотять тебе засунути пальці
глибше, туди, де мокріше, де більше жару від дихання.
На цьому місці Яків себе стримував, гнав уявного фотографа геть і намагався вникнути у
те, що йому розповідала Яна. Отже, на запитання, чому вона засмучена, Яна розповіла таку
історію. Мовляв, закохалась
вона в одного чоловіка, який приходить до неї час від часу під кінець зміни. Закохалася
так, що просто жити без нього не може. Думає про нього день і ніч. «А як же твої Толік і
Саша?» — питав Яків. Толік був Яниним офіційним хлопцем, а з Сашею в Яни був
оказійний секс. Толік про Сашу не знав, але щось підозрював. Саші про Толіка Яна теж
нічого не розказувала і не сподівалася від Саші нічого серйозного — Саша був іще
студентом, і все, що у нього було — це красивеньке личко, тоді як Толік студентом не був
уже давно, мав тачку і власну квартиру на «Либідській», де вони з Яною, власне, й
мешкали. Тому з Толіком було зрозуміло, що це все дуже серйозно, але чомусь тягнуло
ще й до Саші. І тут, бідкалася Яна, з'явилася ця нова любов, яка їй просто знесла... голову, аби не сказати чогось непристойного. І як тільки вона, ця любов, з'явилася, їй, Яні, зразу
стало зрозуміло, що порівняно з тією новою любов'ю несерйозними ставали і Толік з його
«бехою» і квартирою, і Саша зі студентським квитком і проколотою губою. Коротше,
ставало ясно як день, що вона без того чувака жити не може. Але, при тому всьому, —
казала Яна, — він її абсолютно не помічає! І про її почуття, їй здається, навіть не
здогадується.
«А може, він такий самий гівнюк, як ці твої Толік і Саша? — запитував Яків. — Чоловіки всі
однакові. Покористується і кине, а ти, дурна, страждаєш через нього. Забудь».
На що Яна заявляла, що він не такий. Він ваапще найкрутіший чувак, якого вона коли не
будь зустрічала — таке враження, що крутіше не буває.
«То він олігарх? — питав Яків. — А може, великий бізнес кришує?»
«Ні, ні, він... ну цей, він, коротше, цим, як його... ну неважно, чим він там займається, я
сама точно не знаю, але він і не олігарх, і не бандит, він — творча особистість».
«Творча особистість? — дивувався Яків. — Та забудь ти його, з тими творчими
особистостями ні грошей, ні сім'ї. їм вітер в голові літає, по собі знаю».
Але Яна відмовлялася в це вірити і казала, що її коханий не такий. Він — справжній
чоловік, яких мало. Просто треба знайти до нього творчий підхід, а як це зробити, Яна не
знала, тому й розказує всю цю тему Якову, бо він теж творча особистість і якось їхньому
зближенню, може, посприяє.
«Зроби йому якийсь сюрприз, — радив він Яні. — Подаруй книгу. Поведи у театр. На
концерт сходіть».
«Книгу? Яку книгу?» — насторожилася Яна.
«Ну... — Яків пригадував, що недавно бачив у книгарні розкішний альбом з еротичними
фотографіями. — Та біс його знає, тих творчих людей, — обламував він Яну й самого себе.
— Не знаю, Яно. Я у любовах не спец».
Яків перестав ходити у етнокафе, а занадився в інше, через квартал.
9.
У барі за квартал теж було непогано. Там ставили правильну музику. Досі гнаний
бажанням спілкуватися, він познайомився з одним чудилом. Яків поцікавився, що за один
сидить перед ним. «Я Бог, — сказав чувак. — Але можеш
називати мене Джеком».
«І давно це з тобою?» — спитав Яків.
«З жовтня. З жовтня дві тисячі п'ятого», — уточнив Джек. І розповів історію про те, ЯІ< повідомив цю новину своїй дівчині.
«У мене дві новини, — сказав він їй. — Хороша і погана».
«Давай з поганої», — сказала вона. «Тебе не існує», — сказав він. «А хороша?» «Я — Бог».
Яків подумав, що правильно вчинив, переставши ходити до Яни. Він стомився приходити
до людей з поганими новинами.
10.
Зрештою, чому не пограти з нею в любов? Купити орхідею, завітати перед зачиненням і
сказати... ні, не сказати, просто вхопити її точене личко і впитися в пухкі губки, а далі
потягти до себе, цілуватися у ліфті, здирати одяг у передпокої, запускати пальці їй під
білизну, не скинувши мештів, цілу ніч стрибати на ліжку, у перервах між сексом виходити
голим на перекур — чому б не влаштувати собі такого життя? Якщо безпам'ятство — то
хай уже до краю!
Яків забув купити орхідею і завітав у етнокафе з самим нетбуком. Перше, що він побачив,
— це була Яна, котра тискалася біля рефрижератора з якимось новим офіціантом.
Витримка диригента допомогла не зупинити погляд на цій сцені, котра — з якого б це
дива? — озвалася у серці ревнощами. Яна підійшла обслужити Якова, і на її обличчі було
написане щось схоже на провину. Яків замовив лосося і салат зі свіжих овочів до столу, а
капучино — до барної стійки.
За кавою Яків, не надто задумуючись про те, з яких почуттів це робить, сказав, що має для
Яни корисну інформацію.
— У нас на студії директор шукає дівчину офіс-менеджером працювати. Уявляєш, як
круто? Офіс-менеджер! Платять більше... До речі, тобі тут скільки платять? Ну, я ж кажу, платять більше, роботи менше, подаєш ту саму каву... Умови комфортні, ні тобі шуму, ні
тобі диму сигаретного...
Яків залишив Яні телефон начальниці й спитав, що то за чувачок, з яким вона так
пристрасно зажималася у кутку.
— Це Коля, — сором'язливо посміхнулась Яна.
— Це він — творча особистість?
— Ні. Мій поїхав за кордон. Він тут ненадовго зупинявся. Кажеш, у вас там робочий
день з дев'ятої до п'ятої?
Яна так і не прийшла до них. В етнокафе Яків більше не заходив.
Усі краківські татуювання каменем тиснули на нього, коли він згадував Ірену.
Його било холодним потом, коли він думав про Яну.
У Києві Яків відкрив для себе, що пекло є і що пекло — це інші. 12.
Через міазми міста Яків страждав на мігрені. Його свідомість часом не витримувала і
згасала, ніби в голові вимикали жарівку. Він не знав більше, хто він, груди по ночах йому
роздирали пістряві папуги. Він погано спав. Він шепотів ночами ім'я Ірени, яка дала
напитись відвару забуття.
Його начальниця читала езотеричну літературу, любила суші і робила безподібні міньєти.
Яків любив японську кухню і часом захоплено диспутував з начальницею про
тетраграматон і авторитетність вчення Медьхіседеків, але швидко йому набридло і це.
Його привалило важкою могильною брилою. Він зрозумів, що його Sol зруйноване, а
точно вивірена лабораторія, вибудувана всередині голови, розтрощена вщент.
Безсмертний, безпам'ятний, неприкаяний. Це кінець.
Коли він мав їхати під Канів хоронити себе живцем на Бабиній горі, з'явилася Майя.
13.
На вокзалі, зійшовши з потяга, Яків купив пачку червоних «Прилук».
«Треба привести себе до тями».
Київ вабив теплом і низьким грудневим сонцем.
«Треба зібратися», — сказав його розум і дико розреготався.
Наряд міліції пройшов повз Якова, підозріло вивчаючи його обличчя. Сніжно-білий
комірець сорочки, сажово-чорне тонке пальто, дорогий шкіряний портфель, деревні та
морські нотки в парфумах — ні, він не міг здатися підозрілим. Хто завгодно, тільки не він.
У голові вибухнув ще один напад реготу розуму, і Якова пробив піт.
На студію. Забрати речі. Устигнути на п'яту в центр.
На п'яту — зустріч із замовником.
«А ти — в хлам! А ти — в хлам!» — проскандував розум і розреготався.
14.
У кабінеті тхнуло перестиглою хурмою і барахлило освітлення. Одна з ламп денного
світла то гасла, то спалахувала з гучним дратівливим звуком. Яків витягував зі шухляд свої
папери.
У двері постукали і, не спитавши дозволу, ввійшли.
— Добрий день. Мене звати Світлана. Мені ваша директорка сказала зайти до вас...
— Я зайнятий, — сказав він, не підіймаючи голови.
— Я знаю, але це тільки одну хвилиночку займе...
— Вимкніть це довбане світло! — гаркнув Яків.
Гостя вимкнула і ввімкнула напругу, і лампа засвітила рівно.
За це Яків удостоїв гостю поглядом. Перед ним стояла смаглява, чорнокоса, неабиякої
вроди жінка. Дівчина.
— Ви єврейка?
— Ні, я...
— Шкода. З ними весело. До побачення.
— Так ви не послухаєте... — Ні.
— А може, принаймні...
— До по-ба-чен-ня.
Дівчина не зрушила з місця, притулилася спиною до дверей, ніби це не Яків проганяв, а
вона не хотіла випускати його.
— Ну, ви повинні мене пригадати. Світлана Казантопулос і гурт «Кайрос». Пам'ятаєте?
Коктебель? Дві тисячі сьомий?
Шарудіння коробок припинилося. Яків різко випрямився, аж потемніло в очах.
— Коктебель? — Яків придивився уважніше до обличчя гості, прихованого за
яскравою косметикою, котра робила її схожою на жрицю в масці — наприклад, на жрицю
Сонця у давніх інків. Погляд сповз на груди, підняті бюстгальтером за майкою кольору
хакі.
— Ви прийшли сказати, що у мене є син?
— Ні, я прийшла його з вами зробити.
— Я не люблю дітей.
— А хіба ваша творчість — не ваші діти?
— Моя робота стерильно чиста і безплідна. Я звукорежисер, а не композитор. Ти
прийшла від них?
— Ні, я прийшла, взагалі-то, по деяку музичну консультацію. І рада, що вдалося вас
хоч якось відволікти від ваших дум, маестро. Я хочу записати альбом, хочу бути
співачкою. Ви мені допоможете?
«Хто це у Жана Кокто говорив: "Смерть звучить, як луна"? Не ти, часом?» — спитав він
подумки, а вголос сказав:
— Світлана — це не твоє ім'я. Твоє справжнє ім'я — Йоланта. Хто з твоїх батьків був
греком, нагадай мені?
— Я рада, що ви пригадали мене, композиторе. У мене відчуття, наче я прийшла
допомогти вам. Ви не знаєте, чому я так почуваюся?
15.
Матвій чекав на нього біля входу до ресторану і курив. На вулиці було холодно, а Матвій
стояв без плаща, лише в піджаку.
— Я ж просив: на півгодини раніше.
— Корки на вулицях. Усе так серйозно?
— Нас уже чекають у підвалі.
Матвій докурив і поправив краватку.
16.
На канапі сидів лише один чоловік. На столику перед ним стояв калебас із мате. Крісло
ліворуч було порожнім.
— Пане Богусе, дозвольте відрекомендувати свого брата, композитора Якова Гораха -
Євлампію. — Маестро, — незнайомий піднявся і зааплодував. — Ви прийшли. Звіть мене
Богус.
Просто Богус.
Якову кинулась в очі засмага чоловіка. Кілька секунд усі троє мовчали. Засмаглий
натиснув на кнопку виклику офіціанта. Яків запалив цигарку з чебрецем.
Офіціантка принесла калебаси. Вона виставила на стіл коробку із сигарами.
— Скуштуйте, маестро. Ґватемальські, — запропонував чоловік. — Кращих сигар ви
ще не знали.
v
— Я не палю тютюну. Його прокляли древні майя, коли на їхні землі прийшли іспанці.
— Усі прокляття колись спадають, — сказав Богус.
Матвій і засмаглий розпалили сигари.
Сивий узяв паузу.
— Хочу попередити, маестро, що я людина образного мовлення.
Яків підніс до губ бомбілью і ковтнув мате. Гіркота скувала рот.
— Ви ніколи не бачили Ніл? — спитав чоловік.
— Ні.
— Велична ріка. По ній пливуть чайки, галери, гондоли, вітрильники... І всі вони
пливуть на північ, тому що Ніл тече на північ. Усі човни пливуть на північ, у царство
забуття. Усі дбають про човен, поки він пливе, але ніхто не дивиться на воду. Ви
розумієте, до чого я?
Засмаглий пригубив мате.
Яків кивнув.
— Ми пропонуємо щедру винагороду за наше замовлення і повинні мати певність, що
наші інвестиції безпомилкові. Щоб світильник горів, потрібен хтось, хто підливатиме олію.
Чи приймаєте ви нашу пропозицію?
— Приймаю.
— За який час ви беретеся виконати наше замовлення?
— Рік — це нормальний період для симфонії.
— Гаразд. Рік нас влаштовує. Олійник приїде за місяць від сьогодні.
ЧОЛОВІК витягнув із внутрішньої кишені піджака конверт і поклав на стіл.
— За угоду, — сказав Яків і ковтнув ще їхнього нестямно гіркого мате.
V
Філософський камінь і феміністичний дискурс
Adagio (спокійно)
1.
У сімнадцять років в оточенні Майї відбувалися дивні речі.
Її подруга Свєта завагітніла і народила. Її подруга Наташа закохалася у соліста дезметал
гурту і підсіла на трамадол. Майя потоваришувала з єврейкою Женею.
Женя одягалася у ретро і вела «богемне» життя: палила, любила вино і курила на ніч
марихуану для поліпшення перистальтики, Женя носила їй книжки з езотерики, втягувала
в розмови про вічне і демонструвала обізнаність у незвіданому.
Якось у Луганськ приїжджав Сергій Ромасенко, відомий як Іскрірамс, а згодом — Майстер
Вішну. Женя не пояснила, куди вони йдуть, лиш попередила, що треба буде залишитися