Я мовчки пішов до тітоньки Варвари обідати. Сьорбаючи борщик, розповів їй про сьогоднішню халепу.
– Та то ж Никін Прудкий. Він наш, канівський. Я ще молода була, а він вже грав. Йому більше сімдесяти… Той Никін такий, що завжди щось вигадає. Ото Никін робив на пристані у Черкасах. А я тоді до брата їздила. Приходимо на вокзал річковий, а пароплав якраз відвалив від пристані. Коли тут Никін. «Вам у Канів?» – «Ага. Тільки вже пароплав…» Він тоді як закричить капітанові: «Гей! Бочку з гасом не взяли! Та й рано відчалили! Приставай!» Пристав пароплав до бону. Не біля пристані. Чоловік мене штовхає: «Побігли!..» Ми на пароплав ускочили. А капітан кричить: «Де там гас?» – «Та он той гас – він же канівський, і ті, що сіли – канівські!» – боцман йому кричить. Посміявся капітан, відчалили й поїхали… Ти його, як випаде, спитай, як він «Комунар» рятував…
Нагода трапилась того ж дня, і я попрохав бандуриста розповісти, як він «Комунара» рятував.
– О! То була ціла катастрохва. Пробився той «Комунар» біля Ставища. Геть тобі одним бортом сів у воду. Я бачу – на тій стороні – уже геть у воді. Я кинув роботу – і в човна-довбанку, і до них. А вони, уся команда, видохлися, бо цукор з трюмів носили. Капітан до мене: «Тільки ви нас можете врятувати! Зробіть колодязі…» Бо як поставити колодязі, розумієш, на пробоїни, він дійде й до порту в Києві. А коли викличуть рятувальний катер, то вони всі підуть під суд… Я кажу їм: «Давайте дерево. Зроблю». – «Нема в нас ні дерева, ні грошей». Я виклав свої. Поїхав. Закупив дерева. На носу поставив колодязь. А на кормі повно води – по пояс. А тут ніч – годин одинадцять. Я кажу: «Не можу колодязя робити, поки не викачали воду». – «Ми, – кажуть, – не можемо. Сил вже нема». Я тоді переїхав у Ставище. А ніч. Вітер, дощ. Як крикну: «Горить! Пожежа!» Повискакували чоловік з дванадцять з від рами: «Де?!! Що?» – «Он, – кажу, – “Комунар” аварію терпить!» А там вогник блимає… А так би не повискакували… До берега дійшли. Кричати – на тій стороні не почують. Кажу: «Підождіть – зараз у Канів пароплав ітиме». Схопив я дошку з млина перевозного – замахав пароплаву: «На рятунок “Комунара” везіть!!!» Одвезли. Викачали воду. Зробив колодязь. Повернули мої 10 карбованців, що на дерево витратив. Спасибі та й годі… Але, правда, брехати не буду, завжди на тому пароплаві без квитка їздив.
Отакий фартовий був для мене спекотний день 23 червня 63 року. І малюнки добрі зробив, і з дивним чоловіком запізнався.
А йому того дня не дуже таланило. Від Могили якийсь місцевий мент-манкурт зігнав, щоб він бува чого-такого не заспівав.
Та Никін Прудкий не сумував. Сказав мені:
– Хіба мені вперше, що ганяють? Недавно, місяців десь два, задумав піти в те село, де я за німців грав на бандурі. Довідатися, чи хто живий. І дати там концерт, і подякувати тим людям, що мене спасли. Але голова сільради, жінка, не дозволила грати…
Судак
Коли я прибув до канівського присілку Бессарабії (що на горбах між містом і Могилою), то в Рибальській затоці під Лисою горою все було по-старому. А навпроти міста вже почався індустріальний рейвах. Там гатили греблю майбутнього гнилого Канівського моря. Про це всі республіканські газети, радіо й телебачення галасували.
А тут все, як і три роки тому.
Десь на половині затоки плоскодонні човни тісним гуртом приліпились до темної піщаної рінні.
Довбанки порозсипались смоляними лискучими скибками по сірому піщаному берегу.
Ще вище від води на схилі стояли жердини-сушилки із сітками.
А ще далі такий-сякий рибальський бурдей із посірілих вивітрених дошок.
Перед бурдеєм гора плетених із верболозу корзин-сапеток. І, як і в попередні роки, на цій горі червоного лозового плетіння лежав, неначе смугастий сфінкс, здоровенний котяра. Призирливо мружив жовті очі й підібгав під себе пальці передніх лап.
Того пекучого літа 1963 року рибалки виходили закидати сітки ще на правічних довбанках. Ці архаїчні, справді музейні експонати (але якої ж досконалої форми!), витягала із затоки зелена плоскодонка з галасливим підвісним мотором.
При останніх променях сонця вода в затоці залягала широким плесом розплавленого золота. Гвинт мотора збурював гарячу воду й вона розгорталася двома довгими хвилями.
Темні біжучі смуги по лискучому золоту, де хвилі віддзеркалювали порослі деревами кручі – темний смарагд, а де відбивали високе вечірнє небо – справжній лазурит.
У той вечірній час, коли опадає на дорогу останній теплий пил, а над парною водою лунко летять звуки, чомусь чужих у затоці не бувало.
Тільки обов’язково стояв хтось із молодиць на урізі води. І обов’язково з малою дитиною на руках. А часом і друге мале чіплялось за материну спідницю. А от уранці, коли після безсонної ночі повертались дніпровські женці, коло стану починали кружляти різні персонажі.
Першою, якщо улов був добрий, з’являлась водна міліція, щоб рибалки, значить, додержувалися порядку й не продавали рибу наліво. А здавали по плану. Ну й прихоплювали собі трохи рибки. Найкращої. Друге місце було за рибінспекцією. Вона з’являлась другою, щоб перевірити, чи не порушено правила лову, чи немає занадто малої риби, чи тієї риби, на яку в це літо накладено заборону.
Потім з’являлись усілякі придурки з установ по накладних квитанціях і по плану…
Місцеві мене знали ще з попередніх моїх витребеньок, то не вбачали в мені ані ще одного придурка, ані нишпорку. Знали, що я скрізь і все малюю та малюю. І вправного моториста Сашка (водночас і галасливого п’яничку), і лелеку-холостяка, що шукає в піску загублених дачниками-рибалками дрібних рибок, і дівчат з овочевої бази із засмаглими обличчями та червоними, розпухлими від розсолу, руками, і заголених до срамного ленінградських дачниць, і руді мережива сіток на шистах, що сохли після лову.
А от далі рибстану берегом затоки я ходив, здається, разів два-три. Там не було чого робити. Затока тяглася може ще на кілометр. Поки не згасала в пісках.
Там на кілька кілометрів піщаною оболонню тяглися зарості червонокорих тремтливих шелюгів, жмутки осоки та якісь поодинокі хиряві очеретини.
А між болотною зеленою водою кінця затоки та курною дорогою попід Канівськими горами буяли бур’яни. І найбільше низеньких реп’яшків, що безжально дерли холоші штанів.
Коротше кажучи, цікава для мене метушня людського буття кінчалось при хиткій будівлі рибстану.
Та ось одного дня, як зрозуміло, якого саме числа не пам’ятаю. Але добре пам’ятаю, що було вже добре під обід, у Рибальську затоку зайшло якесь дивне суденце.
Катер – не катер, фелюка – не фелюка. Але з рубкою, зі щоглою. На палубі, по всій її довжині, приторочені тросами дерев’яні бруси. А на кормі, на зварених сталевих арматурних смугах примостилась велика залізна бочка з соляркою.
І на кормі цього дивного плавзасобу бігало вже величеньке каченя.
Це маломірне судно проминуло рибстан, розхлюпало гарячу застояну воду на сірі піщані береги.
Я чомусь звернув тоді увагу лише на бадьоре каченя на палубі.
А дарма! Треба було зрозуміти, що це «корабель смерті» для Рибальської затоки.
З «корабля» зійшли на гарячий сірий пісок похмурі люди. Потупцювали, потупцювали. А тоді зтягли на берег з палуби бруси й колоди. І почали майструвати якусь споруду. Якщо це й мав бути причал, то геть якийсь іграшковий. Я теж не звернув на це особливої уваги.
Якраз саме тоді бакенщик Гриць Салюк запросив мене до свого залізного човна. І ми в розпеченому, наче сковорода, іржавому човні попливли вгору проти течії перевіряти куги…
А за день чи два, чи, може, й на третій день, у гирлі затоки стався великий рух. Я от не можу пригадати, а то й не бачив, звідкіля приплив велетенський кран – згори, від «матері городів руських» – Києва, а чи знизу – від славного міста Черкаси.
Невеликі, але потужні катери-буксири протягли, проштовхали плавучий кран углиб Рибальської затоки. Плавучий кран припнули до берега товстенними іржавими тросами.
І до нього зразу почали швартуватись самохідні баржі.
Скреготіло: гуркотіло залізо й здоровенна рука-ковш вихоплювала з черева баржі каміння чи жорству та висипала горою на березі.
А від майбутньої греблі, що зводилась вгору по течії, потяглись до затоки потужні самоскиди. Кран тепер уже зачерпував жорству з велетенської купи й насипав у залізні, дзвінкі, мов литаври, кузови самоскидів.
І гуркіт, і скрегіт заліза летів над цією затокою, із силою відбивався від підніжжя Лисої гори й громовою луною вилітав на простори Дніпрового плеса…
А от бутове каміння вантажили вручну. І поки дно кузовів не вкривало каміння, гуркотіло не гірше, ніж від ковша крану.
Не знаю, зараз не можу пригадати, чому я почав учащати в затоку до плавучого крану. Може, тому, що робітників було легко малювати, бо вони весь час повторювали одні й ті ж рухи. І можна було зробити досить пристойні начерки. І без тієї напруги й зосередження, коли малюєш рибалок, дроворубів чи пляжниць.
Бутове каміння вантажили міцні чоловіки й парубки. А обліковницею в них була дівчина в білій, аж наче сяючій, хустці. Усе щось писала в зошит. Чоловіки ж вантажили каменюки, а чи сідали, у перерві між машинами, на землю й натхненно курили цигарки. Матюкались і виголошували якісь паскудства на адресу своєї рахівниці та присілкових дівчат.
Якщо вже їй набридали матюки, тоді вона тікала до того іграшкового «причалу», що до нього притерся «корабель» із ручним каченям і сталевою діжкою солярки. До дівчини-рахівниці, на її крик, із люка з’являлась чи дівоча, чи жіноча голова. І вони починали з рахівницею про щось теревенити.
Навантажені вщерть самоскиди сутужно гули, викидаючи цілі фонтани брудного піску з-під задніх коліс. І мчали по шосе, щоб далі вже спокійно котитися вгору проти течії до майбутньої греблі.
За кілька діб того безупинного руху самоскидів (удень і вночі) ґрунтова дорога до шосе була розбита вщент. Пісок, прикритий хирявою травичкою, оголився й розлився по всьому схилу. І геть усе навколо присипалося шаром піску й рудуватого пороху.
А самоходні баржі одна за одною вповзали в затоку, збурювали руду воду, бруднили її плямами мазуту. Скоро вся вода в затоці засмерділася соляркою. Навіть при гирлі затоки вже не можна було купатися.
А сонце, сонце посушливого, пісного 1963 року все пражило й пражило. З хлібом було погано, городина погоріла. І вишня була кисла й дрібна, як смородина.
І риба кудись пішла в ями. Але і в ямах на гачок не ловилася.
Люди лаяли Микиту Кукурудзника. Скрізь була злість і образа.
Ті старші люди, що припливали із Ліпляви чи із Золотоноші, усе частіше згадували нещасливий 47… Я слухав. Я мовчав. Адже Канів – місце святе і… туристичне. Тож треба бути повним йолопом, щоб не пам’ятати, скільки стукачів влада плодить у таких місцях… У місцях поклоніння, місцях прощі завжди були й будуть товктися і старці, і сексоти, і всілякі придурки.
Хоч було погано, та проте мені було добре, дуже добре, незважаючи ні на які пригоди й тонесенький гаманець. Отож, попри те, що я вже не один день малював вантажників, вони мені ще не обридли.
Тому я й Сашка з собою підманув.
Він, як і всі першокурсники, жив на базі художнього інституту.
До Сашка й здоровенний кудлатий пес прибився. Звали пса Босий.
Отож чимчикуємо ми втрьох до плавучого крану. Зійшли із шосе й чапаємо по глибокій куряві межи потолоченими, почавленими кущами реп’яхів.
Коли чую – десь позаду хтось кричить. Через той скрегіт, гуркіт і завивання моторів, тут біля затоки, тепер усі кричать.
Сонце відбивається від строго піску й просто обпікає лице. Добре, що темні окуляри захищають очі. В окулярах я й малюю – крізь них легше дивитись на сліпучо білі аркуші паперу.
Позаду кричать ще сильніше.
Сашко осонно похнюпив голову – після обіду розморило хлопця. Йому б поспати, а я потяг його на етюди.
Псу Босому все одно – він тільки нюхтить почавлені кущики верболозу та посцикує на них з-під волохатої лапи.
Але коли позаду закричали: «Гей, художнику! Гей!!!», то я зрозумів, що це вже мене без сумніву, бо, хоч тут кілька десятків студентів із художнього інституту на практиці, а «художником» кличуть лише мене одного. Може, тому, що не тільки крізь пролазив і все малював, а й за попередні «художества» на Бессарабськім присілку. Як би тепер (у цікаві часи) сказали б: «Перхвоманси!..»
Спиняюсь і обертаюсь.
Справді – то мене кличуть, бо ще й рукою мені вимахують.
Якийсь чоловічок, якого я, здається, і не знаю. Ростом нижчий за мене. Ні, не знаю…
Поспішає до нас.
Сашко теж спиняється й обертається.
Пес Босий сідає в пісок і з великим запалом починає чухати шию задньою лапою. Так дере собі шию, що здається, голова його відлетить і покотиться по піску!..
Ось чоловічок підійшов до нас.
Зросту він нижчого за мене. Але широкий у плечах. Худий, жилавий. Лице засмагле. Проте якесь висотане. Сірий піджачок благенький, солдатська гімнастьорка, сірі, у смужечку, штанці. Важкі, збиті черевики.
Ось тепер пригадую, що я таки його бачив і говорив із ним. Але коли й про що? І що йому від мене потрібно?
Він тримає правицю в кишені піджачка. Виймає із кишені руку й простягає мені п’ятнадцять копійок. А долоня в нього перев’язана брудним бинтом…
І тут я все пригадую.
Це було того разу, коли ми із Сашком перевіряли кармак. Я сидів на веслах.
Кармак у нас всього на десять гачків. А це вже браконьєрський лов, бо дозволялося лише на п’ять гачків ловити.
Чи, може, ми погану наживку вибрали, чи місце не вгадали, чи пізно поставили? Але крім сопливого йорша нічого на десяти гачках не теліпалося.
І тут, як на гріх, з’явився міліцейський катер. Кармак ми зразу ж опустили на дно і погребли до берега.
Міліція нас чи не помітила зі снастю, чи вирішила не помітити. І не з’ясовувати скільки в нас гачків на кармаку.
Тільки все минулося добре.
І позичений кармак ми повернули нічному черговому на водній станції Івану Івановичу Шевченку. (Перед тим вночі, він розповідав тягучі байки про еротичні пригоди фалічного гіганта Івана Бідного. Шкодую, дуже шкодую, що не записав!)
Отож тоді ми стояли на березі затоки без риби. Але при снасті! І дуже щасливі, що вислизнули із халепи. Особливо я був щасливий, бо після «ідеологічної» проробки за Канівський місток я вже був назавжди у владців на «гачку».
Отоді й підійшов до нас цей низенький молодик. Обличчя в нього було просто попелясте, без кровинки. Його засмагле чоло, як росою, укривали крапельки поту.
Попросив у нас закурити.
Я поліз до кишені – як навмисне, пачка порожня…
Зім’яв і викинув.
Тут незнайомий і каже:
– Позичте п’ятнадцять копійок… не можу, так пече… А свої впустив у воду, як зірвалося… Добрий був судак… Так отут ці на катері… Так жало наскрізь і пройшло…
Він випростав правицю із кишені.
Кисть була туго перев’язана чи носовичком, чи просто білою ганчіркою.
Криваві плями розповзались і з боку долоні, і на тильному боці.
…Я взяв із міцних засмаглих пальців блискучу нікельовану монету.
– Так ото треба було по цих пісках за нами бігти з-за отих 15 копійок?!!
– Е ні, хлопці!.. Я не можу, щоб на мені борги висіли… Чуже треба віддавати… Спасибі, що виручили!.. Бо мені так тоді було, що страх і згадувати… Я тоді ледь до берега вигріб… І в кишені ні копійки… А свою пачку я у воду впустив… А судак добрий був, як порося!.. І я його добре зачепив… якраз під передні плавці! Я б його витяг, не сумнівайтеся, витяг би! Так отут оці… так пруть, так і пруть на мене. Я, тільки їх угледів, почав скидати його з гака. І в мене сприснуло й жало наскрізь долоню прошило. Добре, що сам гака викував… Якби був заводський із борідкою, то і не витяг би, та ще б і втопився… Не вірите?.. Ось дивіться…