Блідий молодик витяг із лівої кишені піджака здоровенне грузило. Було воно схоже на здоровенний жолудь. Чи було воно свинцеве, чи з якого сплаву… З грузила стирчав кований саморобний гак. Завтовшки як мотоциклетна спиця.
– Хіба б я оце поперся по того судака? Та ще його «драчем» на «смик» «драти»?.. Хіба мені ото радість ризикувати через те браконьєрство?.. Так майстер же такий … У мене жінка третій тиждень, як із немовлям із больниці прийшла додому. А він мене все на нічну зміну ставить… Хлопці й кажуть: «Ти йому судака піднеси. Він тебе зразу на першу зміну поставить. Він тільки судака признає…» Ото я й зробив снасть… Знав, де яма. Вода від спеки впала. Судаки по ямах і поховалися. Я довго не смикав. З разу четвертого точно попав у яму та підсік його. Під плавці. До-обрий судак! Як порося! Так отут ці пси… самі, он у рибалок на халяву гребуть! Щоб вони пошвидше вшилися, бригадир їм по лящу чи по сазану під «бєсєдку» запхає. Вони тоді вже далі не дивляться, а їдуть собі геть!..
Я покрутив блискучу монету й запхав її в кишеню та витяг звідтіля пачку «Джебела».
– Закурюйте!
– Ні, спасибі. Я, хлопці, заграничні не курю. Я «Приму». А закурити можна…
Сашко, здається, і тоді не курив. А я затягся із превеликим задоволенням «Джебелом», а невдаха-браконьєр «Примою».
І він сказав мені після другої затяжки:
– Їй же Богу! Якби я тоді не закурив, то зомлів би!
Так, добра б йому не було, наскрізь пробив!..
Р. S. Минулого літа Сашко автом їздив до канівської Бессарабії.
Затоки немає. Заливних луків немає, немає й пляжної відмілини, і бакенщик Гриць, кажуть, помер.
Візит
От чого не можу пригадати, так це коли воно було. Чи тоді, коли я з дядьком Федором Салюком їздив вгору на мілині кугу ставити? Чи тоді, коли сталася халепа з невдахою-браконьєром і він собі гаком простромив наскрізь долоню?
А от добре пам’ятаю, що зморився добряче й вирішив трохи полежати на своєму залізному (без матраца) ліжку.
Аж тут увіходить моя господиня, усім відома на присілку Заклюка, і сповіщає з таємничим виглядом:
– До тебе, художнику, якийсь такий чоловік приходив. Такий високий і з отакенною бородою. Дуже просив тебе, щоб як прийдеш, то почекав його. Ну так йому треба тебе бачити.
– Як звати? Звідкіля він?
– Ну, не казав. Казав тільки, що ти його добре знаєш. І якась у нього дуже срочная справа до тебе. Казав, обізатєльно йому треба поговорити з тобою.
Тож я вирішив почекати бородатого гостя, а з обідом якось воно буде. Тільки почав дрімати, як у двері постукали. І в яскравих променях постав високий дід.
Їй же, якось і не второпав зразу хто. Поки гість не заговорив. І тільки тоді допетрав, що це сам «завкафедрою натури» Георгій Леонідович Дядін.
– Георгію Леонідовичу?! Ви?!!
– Я, я, дорогий мій! Такий радий, що застав тебе. Ти своя людина, на тебе можна покластися…
Я подумав: «От чого точно більшість студентів і викладачів про мене й не скажуть і не подумають». Але свою скептичну думку не озвучив.
– Вибачай, я зараз до діла, бо дуже боюсь спізнитися на ракету. Довелося піти в натурники, щоб була пристойна пенсія. І тому, знаєш, допоможи мені…
Я зразу не врубався в тему й вирячився на Георгія Леонідовича.
– А! – Дядін спересердя махнув рукою. – Ти що, не знаєш, що Шура встругнув?
– Який Шура?
– Який, який?!! Шура Глущенко!
– Та не знаю я нічого… Говоріть швидше, бо і ви спізнитеся на ракету, і я на обід.
– У Шури позували Лєнка та Ірка. Ну, ці, молоденькі красотки. Мало, що Шура їх споював, так він ще й Лєнку забрюхатив. А в Лєнки, як не знаєш, мати вокзальна хвойда. Вона й зняла рейвах. Заяву в міліцію, у прокуратуру… Ну й почалось!.. Якби не старший Глущенко з його зв’язками, був би ще той процес… Ти ж розумієш, обоє вони неповнолітні… Шурку швидко розписали з Лєнкою. Ну, а мені довелось звільнитися й піти в натурники. Тепер і звідтіля треба тікати на пенсію. Поки нового ректора не призначили… їм зараз не до мене… А тоді може всяке бути… Випиши мені табель за позування. Я, як тільки, тобі все віддам.
– Георгію Леонідовичу! І не думайте! Радий вам хоч чимось підсобити! Більше таких, як ви, уже не буде!..
– Спасибі за допомогу й добрі слова!
Ось що я точно сказав, зовсім не думаючи, а так від розчулення, що Дядін саме до мене по допомогу приїхав.
Те, що в мене вихопилося так, від почуттів, справдилось. На місці Дядіна, у його затишній каптьорці серед жупанів, шуб, кирсеток і шинелей, бутафорської зброї оселився один із креатури Миколи Семеновича. Колишній лягавий, з того самого Подолу. Дебелий, неспішний чолов’яга. Тієї оперативності й смаку до «вербовочної» роботи він не мав. Ну й контингент попер зовсім інший.
Одна дебела (таки гарна смаглявка), десь із передмістя, позувала мені. Шарпалася, не мала витримки. Та ще й, до всього, добре помордувала одну із конкуренток. Вигнали. Але на заміну їй прийшли ще кращі. Фарбована, як матрьошка, Маша могла після живопису піддати на рівні з компанією наших бахурів. Завелася одного разу й намагалася коробку сірників куною з подіуму підняти. Не вийшло. Але хвалилась, що якби була тверезішою – підняла.
Коли одна з новеньких краль позувала в скульптурній майстерні, там зникла стипендія. У когось – модна хутряна шапка. Нічого довести не могли, хоча всі говорили про модель. Прекрасне тіло й навдивовиж спокійні та брехливі очі.
Далі з’явилась одна гастролерка з Естонії. Привезла рекомендацію на бланку Академії мистецтв. Мовляв, гарна, дисциплінована і витривала натурниця. Це вже було ноу-хау як на той час – письмова рекомендація, що гарно світить голизною. Як на зло, її зразу ж узяли до нашої майстерні. Стояла перший раз добре, не шарпалася. Але зразу ж пішла в канцелярію та пожалілася, що я при ній матюкався й розповідав непристойні анекдоти. Від чергового «шахсей-вахсею» мене порятувало те, що в нашій альмаматері керівництво гризлося між собою за крісла. Мене просто попередили й нагадали про мій рахунок усіляких моїх перфоменсів. Правда, тоді таких слів не знали… Тож мені довелося прикусити язика в присутності цієї рудуватої чухонки. Продовження історії з нею вийшло досить ексклюзивне. На останньому нашому курсі вискочила вона заміж за тихого живописця Горобця. Він одержав призначення на хлібну посаду в Середній Азії. Ну а там, коли Горобець вбився в пір’ячко, вона його обікрала й щезла.
І ще одна деталь. У багатьох наших хлопців бували романи з натурницями. Деякі навіть завершувалися маршем Мендельсона. А далі вже кому як пощастить. І все минало без інфекцій. У нові часи й таке трапилось. І взагалі, не тільки у відставці Дядіна була справа. Тоді інститут закінчили останні учасники війни – Ваня Черніков, Фіщенко. І інститут втратив статус такого собі чоловічого монастиря, де визнаними авторитетами були і вчорашні комбатанти, і екс-зеки архіпелагу. У той наш, у мій інститут, у який я блискуче вступив, тоді молоді дівчата тяглися з усіх вузів на наші капусники й вечори. У нас і жива музика була, і такі шоу, що випереджали всі перформенси на багато-багато років.
А що ж до німфеток, таких як Лєна й Іра, то ніхто не тільки не спокушався, але й гадки не мав, бо були якісь свої правила. От хоча б історія з Ванею Черніковим. До нього бігала одна навіжена малолітка, до того ж, неповнолітня. Але Ваня Черніков жодним словом не прохопився й руки не простягнув до неї. Зате наступного дня по повноліттю цей боєць Аджимушкайських печер позбавив свою фанатку цноти. Своєрідний був гуморист. Колекцію поштових карток збирав колосальну. Усе з живопису. А в їдальню заходив – брав кілька склянок чаю. Сідав до таці з хлібом. Хліб тоді був безкоштовний і виставлявся на столах цілими пірамідами. І коли на великій перерві до їдальні забігали «фазани» чи «салаги», то Ваня допивав останню склянку чаю й доїдав останню скибочку хліба вже з другої таці. Та досить про інших, утім, скажемо ще кілька слів на останок. Справа в тому, що при Володимирові Степановичу, новому «завкафедрою натури», одна із студенток завела собі коханця-натурника.
Для таких «законників», як я й наші старші «зубри», це було ганебне порушення всіх наших традицій. У це молодим зараз важко повірити, але неписані правила існували. А все тому, що після нас жіночої статі попливло в аудиторії та майстерні без усякої міри.
Та повернімося, як казали літописці, на «прєднєє». Але не до Канева 1963, а ще раніше в рік 1961. Далі розповідаю те, що сам бачив і чув від інших. Тому почуте пишу курсивом.
Отже, літо 1961 року. Певно, найкраще літо в інституті, бо потрапив я до славного села Трушки. Славне воно тому, що його описав Нечуй-Левицький у своєму знаковому творі «Микола Джеря». Тільки назвав село Трушки – Вербівкою.
Стояли Трушки на знаменитій річечці Роставиці. Я прибув туди пізніше, ніж мої однокурсники, до доброї душі хазяйки Явдохи Поліненко.
Жила вона далеченько від школи, де спинилися хлопці. То я й попросив їх допомогти мені з моїми речами.
За таку допомогу для підтримання гонору належало влаштувати стіл або, як тепер кажуть, «накрить поляну».
Під вишеньками стіл. На столі яєчня з салом, огірочки, просто сало, цибулька молода, часничок і тушкована картопля. І, звичайно ж, добрий пшеничний самогон. Ось і мої однокурсники, що вервечкою йдуть по стежці. У мене очі на лоба лізуть – Шура з усіма преться. Я граю люб’язного господаря. Наливаю всім по стопарю – гранчастій півсклянці. Знаменитій стопці воєнних і повоєнних років. А в ощадливої баби Явдохи вони збереглися до 61-го року. Точно такими стопками в Миргороді міряли махорку. За цю махорку, ходячі поранені розраховувались шматочками казьонного мила.
Випили по стопарю. Закусили. Ще повторили. Після третьої стопки Шура щось став виступати. Виголосив якийсь дурний тост. Потім почав вистукувати на стільниці якийсь ритм і завивати, ніби найновішу, мелодію.
Люди казали, що рідний дядько Шури, брат Шуриної матері, Марії Давидівни, жив у Бельгії. Наче співвласник студії чи фабрики довгограючих платівок. І тому що в трьох людей: Бажана, Глущенка та Касіяна – було зелене вікно, тобто ні їхні поштові відправлення, ні до них не перевіряли, як тільки в Бельгії випускали нову платівку, за тиждень вона була в нашого Шури.
Щоб прослухати новинку західної музики Шура встановив таксу – одна пляшка коньяку. Чи один слухає, чи п’ятеро, чи більше – пляшку! Тому хлопці скидалися на пляшку коньяку й слухали найновіший шлягер.
Тоді, у садочку Явдохи Поліненко, Шура не на жарт завівся й щосили гахнув кулаком по стільниці. Не втримався на ногах і завалився під стіл. Спільними зусиллями ми витягли його звідтіля, бо Шура мав дебеле, повне тіло.
Наступного дня пішов я писати разом з усіма портрет діда Лобаня. І зразу ж одержав прочухан від нашого бурмотливого професора Єржиківського. За те, бачите, що впоїв Шуру. Щось пояснювати я не став, щоб не розвивати тему. Проте від хлопців довідався, чого це раптом Шура опинився разом із нами.
Приїхали дві поважні дами – Марія Давидівна та її чи то подруга, чи знайома, дружина професора Єржиківського. І привезли нашому буркотливому професору вічного фантазера Шуру. Чому саме фантазера? Тому що він свої фантазії реалізовував. Просили дві дами прихистити Шуру, поки на місці його практики все вщухне. Шура там не знаю чи довго, чи не дуже фантазував, поки не здогадався вкрасти двох гусей в однієї старенької бабусі. Казали, що це було все хазяйство старої, бо в колгоспі вона вже не могла працювати. Ну, а пенсії тоді в колгоспників не було, як і паспортів, до речі.
Засмажив Шура гусей на багатті й зжер без остатку. Довелося Марії Давидівні заплатити за тих гусей і подалі забрати своє укохане дитя…
Тож якщо в історії з гусьми Шуру рятувала Марія Давидівна, то в історії з Лєною рятували обоє Глущенків. Кажуть, саме, що Миколі Петровичу допомогли старі зв’язки в КГБ і «далее везде». Я довідався, що Микола Петрович знаменитий агент ГПУ – «Ярема» тільки десь у 1967 році з одного з ворожих голосів. Тому я думав, що все влаштували гроші. Що Микола Петрович – агент «Ярема» я тоді не відав і не здогадувався. З пологового будинку молоду матусю Лєну з дитятком забрали до помешкання Глущенків. І Марія Давидівна героїчно терпіла цю кудрявецьку кралю з усіма її бзиками. Коли ж невісточка стала повнолітньою, а дитина потопала власними ніжками, їй дали доброго копняка та «історглі із прілічной сєм’ї». Онуку Марія Давидівна лишила в себе. Добре виховала й дала освіту. Так кажуть…
А от про Шуру ще таке. Хоч його вже немає, та Шурині вибрики й фантазії даються взнаки і зараз. Як помер Микола Петрович (агент ГПУ «Ярема»), він геть зірвався з прив’язі. Уже його не лякало, що час від часу забирали до Кирилівки. Це ставалося тоді, коли до «богоспасаємого града» Києва прибувало якесь велике цабе, щось типу Ніксона-Брежнєва… Там ще було кілька таких клієнтів, як Шура. Він, як правило, потрапляв до мого приятеля Боба. Той проводив дезінтоксикацію Шуриного тіла і духу. І тоді Шура міг писати гарні краєвиди. Я саме через такий краєвид і довідався про Шурині відсидки в Кирилівці. Зайшов якось до Боба й бачу на стіні висить величенький весняний пейзаж київських пагорбів. Зелень тільки пробивається, яскраве сонце, сині тіні. Точно, що Миколи Петровича рука. Питаю Боба. Звідкіля в нього така бадьора робота Миколи Петровича? Мені він і каже, що це Шурині екзерсиси під час чергового перебування під його наглядом. Я почав допитуватися, чи справді Шура психічно хворий? А якщо так, то який діагноз. Та Боб був законником і охолодив мою цікавість, пояснивши, що такі речі справжній лікар ніколи не розголошує.
Ну, коли Шуру випускали, починалося старе. Усе добро родини, яке вона притягла із Франції в страшному 1937-му, Шура за безцінь спускав. За випивку, за наркоту. Заздрісні, але тямучі люди казали, що в Глущенків був і богемський кришталь, і порцеляна, дерев’яна скульптура, і велика кількість книг найвідоміших людей ХІХ – ХХ століть із автографами. І ще багато було різних раритетів. Усе щезало в Шуриних руках. Тоді Марія Давидівна, не відчуваючи ніякого захисту від Шуриних грабунків, зібрала 50 полотен Миколи Петровича. І тихенько, тишком-нишком переправила на схованку до літературно-мистецького архіву. Я не дилер, не маршан і не аукціонщик. Тому не можу оцінювати живописні полотна. Чув лише, що кожна робота може оцінюватись в кілька десятків тисяч баксів. З телеку й преси знаю, що онука Миколи Петровича судилася з архівом, щоб їй віддали ті п’ятдесят полотен, адже вона єдина спадкоємиця народного художника СРСР Миколи Петровича Глущенка (він же агент «Ярема»).
А Шурину ниточку обірвав якийсь бродячий собака. Шура десь тинявся на базарі й почав дратувати того пса. Він і хапонув Шуру за ногу. Шурі зробили ін’єкцію від сказу. Ніби стався анафілактичний шок і Шура сконав.
Про Шуру я закінчив.
Тепер про нашого славного Дядіна.
Таких, як він, точно не було й не буде. Адже й епоха не та, і клієнтура не та. Коротше кажучи, пішло все за водою. А на воді слідів немає.
Горохове поле
Оповідань та новел я не пишу. Я пишу оповідки. А розповідаю й малюю різні історії. Особливо мені подобається зовсім екзотичний і невідомий у нас жанр – «існад». Араби ним прекрасно користувалися ще з часів Багдадського халіфату. Це дуже просто: автор розповідає правдиву історію, яку йому розповіли люди, у чиїй правдивості нема жодного сумніву, а тим цю історію розповіли ще інші правдиві люди. Ну, сучасний український читач за останні роки такий деморалізований та розбещений відсутністю українського письма й телевізійним голлівудським ґвалтом, що я не збираюсь йому накидати довгий ланцюг імен і свідчень свідків про свідків. Тим більш що довгого українського ланцюга не вийде – зайди повибивали багато ланок ланцюга правдивості.