Зрештою, в Алі заніміла рука й вона взяла тайм-аут.
Я приводжу до робочого стану інструменти. Підводжу голову. Аж наді мною, просто впритул стоїть Єна. Поли халата розпустила, але груди прикрила руками.
Якось ніяково посміхаючись, говорить мені:
– Слухай, позвони в Дарницю на АТС і взнай один телефонний номер…
Тут треба пояснити. У місті, щоб набрати номер телефону, спочатку треба було набрати певну літеру. А для того, щоб додзвонитись у кілька дальніх районів, треба було дзвонити на АТС того кутка. Тоді вже тебе з’єднували з абонентом.
– Дівчатка, а чого б вам самим та не подзвонити?
– Слухай, справа делікатна, по жіночій частині. Нам треба, щоб подзвонив чоловік.
– Ну, добре, добре, умовили. То чий та який вам номер потрібен?
– Лікаря Луки!.. Тобі ще треба щось пояснювати?..
Звичайно ж, мені більше нічого пояснювати не треба. Телефоную на Дарницьку АТС.
Відповідає молодий дівочий голос.
Я, прибравши інтонації якомога більш шанобливої, прошу:
– Будь ласка, уклінно вас прошу – не кладіть трубку, а вислухайте мене. І вибачайте ласкаво, що турбую вас!
– То я вас слухаю, – лагідно відповідає дівчина.
– Справа певною мірою конфліктна. Мені потрібен номер телефону…
Я не встигаю договорити, як оператор із розумінням відгукується:
– То вам Лука потрібен? Записуйте…
Отакий тоді був Київ і кияни. Не те, що зараз. Можете тепер ходити тижнями по верхньому місту й не здибати жодного знайомого обличчя.
Таємниця
У той час уся спілка тулилася в кімнатах-закапелках на другому (і останньому) поверсі старосвітського будиночку на площі Калініна (а перед тим – Думська площа, а ще була площею Жовтневої революції, а тепер – майдан Незалежності).
Щосереди та щоп’ятниці, по роботі, у холі Спілки малювали натуру. У закутку ставили два щити для об’яв – роздягалка готова. Будь ласка, роздягайтесь і марш голяка на подіум. Ентузіасти приходили заздалегідь, щоб зайняти добре місце.
Відвідувачі цього рисувального збіговища поділялися на ентузіастів – серед них найславетніший – славний блаженний Сергій Отрощенко; «золотарів» – (тепер їх називають «вуаєристами» – вони не стільки малювали, скільки ковтали слину від споглядання жіночої наготи); і випадкових клієнтів, часто навіть піддатих, як от добрий рисувальник Тарасенко. Одного разу навіть з’явився вальяжний Микола Петрович Глущенко (клікуха в системі НКВД – «Ярема»). Стояв під стіною, щоб ніхто не зазирнув. Він і коли підраховував, що й за скільки в нього купили з чергової виставки, так само ставав у глуху оборону, щоб ніхто не міг зазирнути в його записну книжку.
Натура була головним чином жіноча, хоча траплялася й чоловіча.
Була одна особливість у поведінці натури – чим гірша була модель, тим вона акуратніше приходила на сеанси.
Т. Я. належала до першого розряду: зросту високого, бліде лице, очі зелені, чорне волосся важко спадало на тугі білі плечі. Любила стояти, якомога сильніше виламавшися в талії. Але ще більше любила позувати лежачи. Викрутить своє багате тіло, прикриє очі рукою, ніби від яскравого світла софіту, і з-під ліктя вивчає, хто і як на її голизну вибаньчився.
А як надибає якогось «золотаря», що ще й ніби випадково, просто на нього, коли міняє позу, стегна розтулить… Добре піддатий Тарасенко одного разу, уздрівши такий фокус, про срамне тіло Т. Я. виголосив: «Н-н-ну, обєз’яна…»
Зрозуміло, що Т. Я. завжди спізнювалася й завжди через якусь неймовірну історію… Ну, звичайно ж, їй вірили, вибачали й чекали… Адже вона таки добре позувала. Позувала і в інституті. Якось мені хтось жалівся, що вона позичила в нього зі стипендії та й по тому… Я ж не можу поскаржитися на неї, бо не мав з нею ніяких стосунків.
Отже, зрештою, про справу. Я спізнився того разу й проґавив кульмінацію події. Але мені детально про все розповів старий Шамович. Він приповзав раніше всіх, попри свою серцеву задуху. Потім він і старостою був нашої студії, коли цей будинок на площі зламали й ми малювали в одній із кімнат Худфонду на подвір’ї зруйнованого Михайлівського монастиря.
Як на диво, Т. Я. прийшла раніше, навіть раніше деяких ентузіастів. А тут якраз почали збиратися члени Спілки на засідання секції. Прийшов і «Співак». Деякі уточнення – «Співак» невеликого зросту, руденький, із великими залисинами, очі блакитні, вирячені. Мав сильний і чистий голос. Особливо вражаюче в нього виходило, коли на повну силу легень у нічному парадному співав арію Ріголетто зі словами: «Партізани, ісчадьє ада, спрятать куда успелі?..»
Т. Я. стояла в купці ентузіастів і розпускала чорнуху про те, як вона потрапила в авіаційну пригоду. «Співак» піднявся в Спілку і, побачивши Т. Я., привітався з нею. Вона не відповіла. Він удруге привітався. Т. Я. зовсім відвернулася від «Співака». Тоді він смикнув її за руку й уже в лице їй: «Ти чого не хочеш зо мною розмовляти?..» Т. Я. вишкірилася: «Та пішов ти!..» – і врізала «Співакові» по пиці..
«Співаку» стало млосно. Його поклали на канапу й відпоїли валокордином..
Мені ця веремія зіпсувала настрій, тим більше що я перся через усе місто на постановку. Адже ні майстерні, ні своєї кімнати в мене ні тоді, ні ще багато років по тому, не було, і до всього, у чому тут справа? Чому Т. Я. врізала нашому «Співакові»? І, взагалі, усе це мало неприємний присмак – я захоплювався рисунками «Співака» ще зі школи. Коли в майстернях виставляли на худраду, ми, молоді, бігали помилуватися на «співакових» натурниць. Малював він сангіною або вугіллям на великих аркушах рулонного паперу. Я пильно придивлявся до його вправ. Він так хвацько передавав усі звиви й опуклості жіночої плоті. Я дивився й запам’ятовував. Потім, багато років пізніше, мені його прийоми прислужилися.
Через кілька днів здибався я із Заїкою. Заїка – особлива тема. Він належав до одного з найсильніших художніх кланів. Навіть у ті часи, коли їхній «батько» був уже не на горі, вони мали і закупки з виставок, і заробіток у Худфонді. Заїка завжди знав найсвіжіші новини про всякі художні та біляхудожні справи. Пам’ять у нього була чудова, почуття гумору відмінне. Ці дві якості його не покидали навіть тоді, коли був упитий ущент.
– Вожатий, – кажу я йому (бо він був піонервожатим нашого класу, коли я вчився в художній школі), – може, ти знаєш чому Т. Я. вмазала «Співакові»?
– Т-т-тттти ппппправильно пи-пи-пи-таєш. В-в-в-вона у-у-у-ууу ннас нна «К-ккинь г-г-г-грусті» к-к-кккрутилась…
Тут я зрозумів, що Заїка випив щонайменше пляшку оковитої і треба набратись терпіння, щоб дізнатись про причину ляпаса. Заїка пояснював так довго, що я, з ним розмовляючи, підпав під його вплив і теж почав затинатись.
Отож, якщо коротко, то справа виглядала так. «Співак» був стипендіатом творчих художніх майстерень. І «Борець» теж був таким стипендіатом.
Ті майстерні – справжній рай для нашої художньої братії. Безкоштовне приміщення, стипендія, художні матеріали, натура – безкоштовно, ще й майстер-друкар тобі до послуг і друкарські верстати, якщо ти графік.
У тих майстернях «Співак» малював «больших» і «малєнькіх ленінов» та ще кращих, ніж в інституті, оголених натурниць.
Що малював «Борець» – не знаю. Певно, щось про страйки революційних робітників початку століття. Ну, і як завжди, тягав пудові гирі, м’язи розкачував. І ось наш «Борець» щось заметушився, зашарпався. Збігав до магазинчика, притяг дві пляшки шампанського й здоровенний кульок цукерок «Мішка». Може, кілограмів зо два. Ходить «Борець» по майданчику між майстернями та десятикілограмовими гантелями біцепси наганяє. «Співак» виходить із друкарської майстерні й питає: «Чого це ти такий веселий?»
– Сьогодні до мене Т. Я. прийде! Зрештою умовив! Помалюємо, а потім ми її оприходуємо. Вона ось і шампанського, і «Мішок» замовила. Це вже точно, цього разу прийде, не підведе…
– Теж мені подія, – каже «Співак», – кому вона тільки не давала!
– Може, ти хочеш сказати, що ти теж її шворив?!
– А як же!
– Сказати можна що завгодно…
– Потрібні докази?! – «Співак» теж завівся. – Так знай, коли вона почне кінчати, то почне швидко-швидко проказувати: «та-та-та-та-та!»
Як завжди, Т. Я. спізнилася, але все ж прийшла. «Борець» помалював її. А потім, коли вона наїлась «Мішок» і видудлила пляшку шампанського, то взялася до діла з «Борцем».
І справді, як її вже розібрало, то вона затріскотіла, як заведена: «та-та-та-та-та-та…»
«Борець» не витримав розреготався. Т. Я. враз протверезіла й спинилася: «Чого регочеш?» А «Борець» і скажи, що його «Співак» попередив про оту її примху. Т. Я. встала, одяглась і, як «Борець» її не вмовляв, пішла геть.
А всі деталі «Заїка» тому так добре знав, бо він ще на той час, за протекцією свого знаменитого дядька, виконував службу і коменданта, і інтенданта того хитрого художнього будиночку у вишневім ряснім саду.
Із сумом згадую свого піонервожатого. Жива була душа – п’яний, як чіп, а почнеш говорити з ним про мистецтво, він тобі хоч яке завгодно місце з Гололя процитує. Чи порівняє якийсь фрагмент «Двох грошів надії» з «Кубанськими козаками». Хоч як він пив до кінця своїх коротких днів, та розуму не пропив, а от тіло знищив.
Ледачий кіт
Їхали з концерту в одному тролейбусі. Вийшли одночасно на площі Толстого. Я спинив її й кажу:
– Я малюю все прекрасне. Хочу вас намалювати.
– А я про вас знаю. Мені розповідали… – і сміється приязно.
– Невже? Де?
– На побаченні у в’язниці…
– Ха! Он куди про мене чутка дійшла…
А сам думаю: «Не поспішай питати – як треба, то сама розповість».
Домовилися про зустріч через три дні. За цей час я домовився з моїм приятелем, тепер відомим на всю Україну лікарем, що на кілька годин зможу покористуватись його помешканням. Власне, не його, бо він там тимчасово перебував – доглядав i за квартирою, і кота годував.
Він зустрів нас уже у дверях і попередив, що за три години повернеться. Тільки за лікарем зачинилися двері, вона стягла з себе блакитну сукеночку, чорну шовкову комбінацію й умостилася на канапі. А на краю канапи спав смугастий котяра. Зрештою, моя модель стомилася й розляглась на канапі.
Тут котяра встав, потягся, потерся вусатою мордою об її коліна і вмостився в неї на ногах.
Довелося кота зняти й поставити на підлогу. Малював тепер уже модель лежачу. Кіт важко вистрибнув на канапу й знову вмостився в неї на стегнах. Викинув кота до кухні. Котяра ображено й хрипко понявчав та й замовк. Один за другим пішли кілька начерків чорнильною ручкою. Нараз угорі щось хруснуло, дзенькнуло. Обертаюсь до широкого світлого вікна – з одного боку штора відірвалася. На ній завис котяра й перелякано нявчав. Поставив стільця та зняв кота. Кинув це ледащо на канапу, але кіт з місця вже не зрушив. Тоді скрутився калачиком біля моделі й солодко замуркотів… Тепер можна було добре попрацювати… але час збіг.
Тільки встигла модель причепуритись у ванній, як клацнув замок і зайшов мій пунктуальний приятель.
– До речі, як вашого кота звати? – проникливо спитала модель.
– Він не мій. Моїх друзів… Кузя. Кузя! – покликав лікар. Котяра нашорошив вуха, кліпнув одним оком і зараз же знову заплющив. Тоді лікар узяв його за передні лапи й перевернув на спину. – Отако й лежатиме, поки я повернуся з магазину з рибкою.
Ми втрьох пройшлися до тролейбусної зупинки, попрощались із моделлю і повернулися вже вдвох до помешкання.
Здоровенний смугастий кіт Кузя лежав у тій самій позі навзнак із піднятими лапами.
Р.S. З моделлю ми ще не один раз бачились, але чимдалі мені ставало незатишніше з її оточенням. Не кажу нічого поганого про жіноцтво. А от молодики дуже вже були натреновані, накачані, а літні чоловіки занадто ввічливі й уважні до кожного мого слова. Узагалі до моєї персони. Я це відчув навіть раніше, ніж мене почали по-справжньому брати під зябра… А тут ще так добре обставини склалися, що я на пару років полишив «мать городів руських»…
Коли повернувся, то лікар сказав мені, що кіт Кузя захворів на чумку і його довелось приспати.
А з моделлю потім не зустрічався…
Можу тепер, через сорок років, сказати, що хоч той чортів кіт заважав, але малюнки вийшли справжні. Траплялись перешкоди й поважніші за кота.
Ця дуже молоденька невеличка молодичка частенько з’являлась у нашій компанії. Зграбна, з осиною талією та стрункими ніжками. Та ще й у своїй знаменитій зеленій сукні, що просто облипала всі її принади. А ще вона завжди приходила без чоловіка, а зі своєю дебелою подругою. Коли я почав цю лялечку вмовляти на позування, її подруга й промовила: «Чого вагаєшся? Я його знаю – він не збовкне. Твій ніколи не довідається…» Певне, саме ці слова її переконали, а не мої умовляння…
Зустрілися біля «Спинки» (за спиною Ульянова-Леніна). Каже вона мені, що краще не до мене (я вже домовився), а в одне місце. Я не питаю, де й що, а йду за нею. Іду позаду й милуюсь. Модель – диво! Настрій – краще не буває! Те «одне місце» виявилося в одному старому високому будинку. Так, із деякими натяками на стиль арт-нуво. Повземо крутими занедбаними сходами на саму верхівку. Моя модель з одного поруху відмикає двері. І ми опиняємося в якійсь багатокутній кімнаті. Розкладне крісло-ліжко. Я зразу розкладаю на журнальному столику своє графічне начиння. Не дивлюсь на модель. Чую тільки, що вона сідає в крісло й починає щось там камешитись.
– У тебе є щось ковтнути?
Витягаю з торби пласку баклагу з «логвиняком» – міцним трунком на різних травичках. Вона починає дудлити на всю губу! Бачу таке – як уп’ється, що тоді малюватиму? Забираю баклагу. Нарешті модель стягує свою знамениту сукню. Далі – ні. Та ще й починає вже п’яним голосом випитувати, чи я кохаю таку одну. Я їй кажу, що зараз треба малювати, бо сонце піде. Прошу її, врешті, роздягтись і сісти півповоротом до мене. Вона намагається зняти білизну, але її руки вже геть п’яні. Хочу їй допомогти. Та щось мене стримує. На велике моє щастя, бо за моєю спиною щось стиха рипить. Озираюся і бачу – стара фанерна шафа відходить набік ліворуч. За шафою відкриваються вузькі пошарпані двері. І в кімнату входить високий ставний молодик.
Я не встигаю й слова вимовити, як він – повз мене – хапає за плечі напівроздягнену п’яну мою модель. Я спантеличений – це ж не її чоловік, а от так її трусить, що вона аж зубами клацає. Не спадає нічого кращого, як спитати:
– Що таке? У чому справа?
Не обертаючись до мене, молодик крізь зуби цідить:
– Сейчас же уходите отсюда! Сейчас же!..
У мене геть клепки повилітали, і я йому відповідаю:
– Добре. Але я вас чекатиму внизу й ми тоді поговоримо.
– Идите, идите! – уже наказує молодик.
Найдивніше, що все те мене так обурило й розлютило, що я справді спокійно вийшов із кімнати через двері за шафою. І потрапив на ще більш захаращені сходи. Спустився у двір, а заходили ми з моделлю до будинку з вулиці.
Може, з півгодини чекав я цього молодика.
Потім якось згодом дебела подруга моделі розповіла, що той крутій так оскаженів, що лише пальцями подер знамениту зелену сукню на вузькі смужечки. Міцну шерстяну сукню. Тоді я лише усвідомив, що чекати його під будинком було превеликою дурістю.
А сьогодні я думаю, які ж тоді були дисципліновані тихарі. Просто йому не було команди пошматувати мене на клапті, тож він і не рипнувся. А міг би запросто…
Обід із цитатами