Від 13-ї до 15-ї в московському Центральному домі літераторів, окрім письменників, годували ще й апарат прикріплених. Завжди десь за чверть до 13-ї біля дверей у коридорі до банкетної зали тулилася чиновницька братія. А частина ще й сиділа за столиками буфетного закапелку, сьорбала каву та чаділа сигаретами.
Того дня на вході до плутаного й довгого темного переходу стояла жіночка в якомусь ліврейному мундирі. Добряче підтоптана, але бадьоренька фарбована брюнетка. Ну точнісінько як наша правічна Галина Федорівна. Але думаю, та ні, напевно знаю, що в жіночки з ЦДЛ звання було зовсім мале й не на йоту не порівняєш із нашою парткомівською камер-фрейліною. Але масть одна. От саме вона й затримала мене. Досить люб’язно. Видно, я ще не запам’ятався їй, бо інші хранителі таїни мене вже пропускали зразу й квитка не допитувались.
Я розгублено зупинився на крок від розпорядниці, намагався з-за неї розгледіти, чи є де вільне місце. Ніде ані шпаринки. Хотів було вже піти, щоб дістатися до нижнього буфету, коли побачив Шурочку. Вона тут найстарша з усіх офіціанток. Але не чув, щоб її інакше величали, ніж Шурочка.
– Зачекайте, може, посаджу вас біля каміна, – вона до мене перша озвалася.
І вона, найстарша, таки думаю, що їй було вже за 50, подріботіла швиденько туди ліворуч, куди я не міг зазирнути. Якусь хвилину її не було, але ось Шурочка з’явилась і не стала кликати здалеку, щоб я йшов, а сама підійшла і сказала:
– Он там біля каміна столик на чотирьох. Сідайте ліворуч, щоб ви їм не затуляли вид на двері. Добре?
Я пропхався між столами до потрібного місця. Відсовуючи крайній лівий стілець, привітався з двома літніми людьми. Один сидів, ніби в президії чи на суді, рівно, непорушно. Лише очі були в дії та білі випещені пальці. Він щось ними автоматично, не дивлячись на них, робив. Чи то калач кришив, чи кефір ложечкою в тонкій склянці перемішував. Усе дивився на двері. Лице в нього було гладеньке, випещене, але якесь неживе – біле, прозоре, як ото стеаринова свічка.
Другий був значно менший за об’ємом, рухався всім тілом, перекочувався на стільці. Корчив увесь час якісь гримаси на грубо виліпленому обличчі. Кремезний і ще, видно, добрий у силі, а чи, може, тільки понти наводив своєю рухливістю. Обличчя в нього, на відміну від першого, мало якийсь просто осяйний, веселий вираз.
Той, поважний, мав вигляд мертвяка, цей – бадьорого цапа. Голова велика, з добрими залисинами, капловуха, ніс товстий, униз покляпився. Перед ним нічого не було з того, що зараз подавали, а ресторанне меню починалося від 15-ї. Головатий крутився на всі боки, усе наче когось виглядав чи загубив. І мене всього обзирав, поки я сідав, привітався й продовжував розкручуватися на всі боки.
– Ви звідкіля? – спитав мене рухливий.
– Із Києва…
– А в Західній ви бували?
– Доводилось…
– А де саме? – спитав і зразу ж відвернувся, почав когось роздивлятись, а тоді знов повернувся до мене: – А де саме?
– На Тернопільщині, – не встиг я продовжити перелік країв, як він перебив мене, звертаючися радше до огрядного, ніж до мене:
– Коли ж ми відступали, біля Тернополя наша колона спинилася в одному селі – полуторки, тягачі, танки. Спека – жах! Пити хочеться – помру! Я перший запримітив, де колодязь, і потяг хлопців за собою – поки воду не скаламутили! А от танкісти з танка, що поперед нас ішов, спокусилися на пригощення. Одна дівчина їм винесла цілий глечик свіжого меду. Дівчина, як картинка, – вії чорні, довжелезні, угору закручуються, очі – отакенні, блакитні, як небо, носик рівнесенький, губки – як стигла вишня. Ну, картинка, ну, лялечка! Та все хі-хі! Та ха-ха! Вона їм і води холодної винесла. Полила на руки, щоб умилися. Бо всі ми були як чорти – курява, піт ручаями!.. Ну, усі й отруїлись. Від’їхали кілометрів десять від села, а танк раптом убік, у поле, у пшеницю, і став. Ми туди, а вони всі готові! Мед отруйний… Скільки разів таке було – труїли наших хлопців-росіян… А ви в Кам’янці бували?
– Не тільки бував, а й малював фортецю…
– Хоп! Це ж моє рідне місто! Ах, яка там стара фортеця! Восьме чудо світу…
Тут я, дурень, зрештою, докумекав, що цей веселун із металевим чекістським значком на дорогому, але пожованому костюмі, – славнозвісний пісатель-чекіст – Владімір Павловіч Бєляєв. Мені про нього Вітасик Коротич із якоїсь веселої нагоди розповів таку історійку. Одного разу, поки його «собутильнік-галічанін» їздив пізно ввечері на вокзал за пляшкою, він почав приставати до жінки господаря. Хоч чоловік у неї і був алкаш, Бєляєва вона не схотіла й добре штурхонула. А в кишені в Бєляєва був пістолет зі знятим запобіжником. Ну, він вистрілив, і куля потрапила у велику судину стегна. Побачивши, що дама вся в крові, Бєляєв чкурнув геть… Ту жінку ледь урятували. Ну, Бєляєва хоч як він і не був потрібен гебістам у Львові, а довелося відкликати до Москви. У Москві за очі його іменували: «Стреляющий член Союза писателей».
Поважний усе колупав свій калач і облизував вінце склянки з кефіром, не пив його. До речі, знамениті московські калачі подавали тільки з 16-ї години.
З’явилася Шурочка з тацею й поставила спочатку Бєляєву його замовлення – карафку горілки та залізну миску-казанок з гарячим паруючим наїдком і ще на блюдечку повздовж розрізаний солоний огірок.
Бєляєв швидко схопив карафку дивної форми, радше схожу на лабораторну колбу, і націдив собі у фужер горілки. І так само швидко-швидко, дрібними ковтками випорожнив фужер, звів очі на перенісся. Хукнув. Схопив огірок і пожадливо захрумав. А тоді заходився сьорбати паруюче наваристе хаші. Рухи його сповільнювались, жовте обличчя рожевіло й сяяло щирою радістю. Сьорбаючи хаші, він водночас зиркав і на двері, і на мене. Між двома ковтками видавив:
– А біля Дністра бували?
– Авжеж. Малював там залишки вежі на скелі…
– А тоді це був кордон, – до мене. А тоді до монументального: – Я часто туди за завданням редакції виїздив. По-українськи газета називалась «Червоний кордон», так ми її всі називали «Червоний гандон».
Бєляєв підібрав ложкою залишки пахучого хаші, ковтнув і полегшено видихнув на повні груди.
І зразу ж де не взялася Шурочка й поставила солянку по-донському з осетриною, запах, дорогі екс-товариші, багатий і оптимістичний! У моїй «жируючій» Україні (як думали, а часом і бовкали недоспиті мої колеги по гуртожику) таких наїдків в «Енеї» не готували й не подавали. І література в нас була колгоспна (не плутайте й не ображайте хуторянську!), і кухарі колгоспні, і крадії колгоспні… Усе робилося відповідно до нашої національної традиції… «Люди не свині – усе поїдять»…
Бєляєв заходився пожирати перш за все чорні й зелені оливки, що так хитро визирали з оранжево-рожевого розчину. Він їх поволі об’їв, обсмоктав, виклав кісточки на край тарелі, на якій стояла миска з солянкою. Випив другий фужер і накинувся на перше.
Тут і мені Шурочка догодила – поставила сталевий казанок із м’ясним бульйоном. А в ньому плавало зварене до синього круте яйце.
Усипав я у гарячий бульйончик дрібненькі сухарики. Хоча в меню їх називали «грінками», були просто дрібними сухариками і подавались на окремому блюдечку.
– Ви що малюєте? Ви ілюстратор?
– Так. Графік. Можете подивитись – у мене все з собою… – і я потягся до своєї мандрівницької торби.
Та він мене спинив, піднявши товсту долоню й примруживши око та хитро усміхаючись:
– Розслабимось після першої страви. – І він обернувся до Шурочки, яка в потрібну хвилину проходила повз нас.
– Шурочко! Зробимо дубль, як кажуть кіношники. І огірочок!..
Я зігрів свої нутрощі гарячим м’ясним бульйоном та потроху хрумав «грінки». Тоді ще в мене було стільки зубів, що міг і похрумати.
Бєляєв тим часом повторив і фужер, і огірка, і ми «розслабились».
Я витяг гравюрки, серед них і руїни вежі у Жванчику. Бєляєв переглянув із цікавістю і відкрив, наче карти, нашому поважному сусідові. Але той тільки зиркнув, руки ж не простяг, щоб узяти. І Бєляєв мені повернув.
– Які там місця гарні! Дністер, Збруч, Смотрич, стара фортеця!.. А ви на Личаківському були?
– Ні, не був.
– А дарма! Такого цвинтаря можна собі тільки уві сні побажати. Я туди всіх своїх гостей водив. Усі були в захопленні!
Поіменно він не назвав, кого він водив по цвинтарю. Але про одного з його гостей я довідався вже після смерті Бєляєва, і – «гостя». Тим гостем був дуже відомий московський літератор – Юрій Нагібін.
То ось що пише Нагібін у своєму щоденнику, досить відвертому, досить скандальному, про відвідини Личаківського кладовища 1959 року: «Во Львове в день, точнее, в ночь приезда ходил со своими спутниками и с В. Беляевым на знаменитое Львовское кладбище – “второе в Европе”»
«… Шофер такси, везший нас на кладбище, рассказывал страшные истории о бандеровцах, которые бесчинствуют среди крестов и могил: грабят, насилуют, убивают. Никто нас не ограбил, не изнасиловал, не убил, хотя вели мы себя довольно шумно: пили коньяк на могиле Ивана Франко и той девушки, что умерла на ложе в первую брачную ночь. У часовни, хранящей прах Бачевского, знаменитого фабриканта ликеров, мы сделали еще один привал и были замечены милиционерами. Нас разделяла кладбищенская решетка. Милиционеры поглядели-поглядели и пошли от греха подальше. А мы в другом глухом конце кладбища перелезли через ограду и вышли на окраину города…»
З цього ж «Щоденника» Нагібіна я узнав, чому Бєляєв не назвав Нагібіна, бо, як не крути, то був найзнаменитіший із Бєляєвських гостей. Адже як своїх найлютіших ворогів у СП СРСР Нагібін згадує літчекіста Аркадія Васильєва та Ільїна (генерал ГБ, який керував усім балаганом у СП СРСР). І отой самоповажний і монументальний, блідий, аж прозорий, як свічковий стеарин, – то був сам Аркадій Васильєв. Я тоді про це не здогадався. Його книжок «Есть такая партия!» та «В час дня, ваше превосходительство» я не читав і, відповідно, портретів його не бачив. Із ким я обідав, довідався від Миколи Васильовича, коли подав йому словесний портрет монументальної людини зі значком почесного чекіста. Микола Васильович колись учився в дипломатичній школі, а потім працював, як тямуща людина, у різних видавництвах. І він досконало знав кухню правління СП та московської контори. Знав він і всіх чекістів, з якого вони роду і якої віри.
Поки ми з Бєляєвим не одержали другу страву, він почав розписувати Личаківський цвинтар. Не пам’ятаю його розповіді про «цікавинки» львівського некрополя, бо не люблю кладовищ. Не ходжу туди з власної волі. Тому й не запам’ятав, що він мені з «Аркашкою Васильєвим» (так у Нагібіна) живописав, поки не дійшов до госпіталя, у якому він по блату лежав. І друзі, які його туди влаштували, принесли йому вірменського коньяку. Ну й він, Бєляєв, пригостив своїх однопалатників.
– Як хороше ми тоді прийняли! Зовсім по грамулечці, але який ефект! Усіх коньячок поправив. І тоді один наш сусід, досить мовчазний чоловік, чи такий він був у житті, чи так на нього госпіталь подіяв, відчувши піднесення, і каже: «За цей прекрасний вечір ви, всі присутні, одержите від мене подарунок – кожному з вас я закріплю місце в найкращій дільниці Личаківського цвинтаря!» Хоп! Ми там всі просто попадали – він, виявляється, був директором Личаківського цвинтаря! Хоп! За мною й досі на Личаках те місце зарезервоване! Я телефонував друзям, вони перевірили – місце за мною…
Бєляєв ще прожував півфужера оковитої і заходився нищити бефстроганов. Та раптом він робив перерви, завмирав, наче прислухався, як там наїдок просувається по шлунково-кишковому трактату (з відповіді одного мого знайомого студента медика на екзамені з фізіології). І тоді він починав гуторити про свої львівські справи.
– З Личаками була пов’язана одна історія з нашої оперативної роботи. Ми одного нашого хлопця, він місцевий, гуцул, на прізвище Цицик, лишили «мертвим» у тюрмі. Тоді якраз був наліт німецької авіації й вони розбомбили частину камер. А він, Цицик, у той час «сидів» у в’язниці. Як наліт німецький скінчився, ми знайшли підходящий труп і одягли його в Цициків одяг. Той небіжчик був дуже схожим на Цицика. Ну а щоб не можна було ніяк розібрати, чи він, чи не він, наші хлопці довели голову загиблого до повної кондиції. Отак! Як же німці прийшли, там такий шухер піднявся – загиблих від німецьких бомб виставили як жертв терору НКВД. Відповідно гестапо й націоналісти знайшли документи в кишені «Цицика» та поховали його як жертву жидо-большевицького терору на Личаківському цвинтарі. А наш Цицик тим часом на повну силу працював для органів. Цицик, скажу вам, був феномен! Не було баби, яку б він не міг задовольнити! Яку завгодно міг довести до нестямства. От хоча б такий один штришок. Десь перед війною приїхала в Польщу одна знаменита танцівниця з острова Таїті. Ні, не фальшивка, як Мата Харі, а справжня темношкіра. І обличчя, як і належить таїтянці. Ну й темперамент, відповідно, – тропічний. Усі чоловіки там просто показились. Черга до неї аж стояла! Кого там тільки не було – і міністри, і адвокати, і полковники, і артисти, і художники!.. І всіх вона задовольняла, але от її, видно, що ніхто до екстазу не довів. Коли тут з’являється звідкілясь наш Цицик. Щось він там у Варшаві вивчав, був студентом, чи що… І якось вона вгледіла Цицика, і зразу ж із ним закрутила роман, і нікого до самого кінця гастролей не приймала!..
– Ага, так ото про могилу нашого Цицика. Тільки ми звільнили від загарбників Галичину, Цицик зразу до Львова повернувся. Йому кажуть: «Тобі мати на Личаках пам’ятник поставила». Він страшенно розсердився й наказав свою могилу зруйнувати. А дарма, бо потім його вже на Личаках не змогли поховати. Якби не зруйнували його могилу, то й поховали б на Личаках.
– Його застрелили бандерівці?
– Так якби! У нього була одна дівчина. Місцева, але теж із наших. Не дівчина – картинка. Груди – монету поклади – не впаде! Брови – воронове крило! Очі отакенні, блакитні, як озера! Губки – коралові, зубки – перлини! Ну, він її потягував потихеньку, щоб її шеф не знав. І хоп! Одного разу вони значить таємно побачились і під час любощів… скліщились! Щось їх злякало. Якось вони доповзли до ванни. А там чи сил не вистачило, чи не могли нормально рухатись у ванні, коли гарячу воду пустили, а тільки вони обоє у ванні й захлинулись! От така страшна смерть… Що їх налякало, так ніхто й не зміг розібратись…
Бєляєв смакував свій бефстроганов, а я з великою насолодою оббирав тугу й ледь солодкувату смажену м’якоть наваги з її тригранного архаїчного хребта.
Добре тоді годували в Центральному домі літераторів – навіть комплексні обіди з 13-ї до 15-ї були насолодою душі за биті копійки. От хоча б мій, найдешевший, обід із бульйона, наваги та яблучного кисілю тягнув десь копійок на дев’яносто. Ну, платив я один карбованець і десять копійок. На чай треба було обов’язково. Без цього було не можна. Хоча такі, як «Аркашка Васильєв», могли й не давати на чай. Але це стосується класової свідомості й чекістської гордості.
З яблучним киселем я швидко впорався, бо хотілось подивитися нову виставку гравюр на Волхонці. Бєляєв же доколупував рештки свого бефстроганов.
Ми люб’язно покивали один одному, і я поспішив із монументального приміщення ресторації ЦДЛ.
Минав час, і я дуже рідко згадував той обід та патетичну декламацію Бєляєва про галицькі жахи.
Аж ось настали дні декоративної самостійності. І попливли з-за бугра зграйки стареньких вигнанців подивитись, як тут майорять жовто-сині стяги. Дуже вони зраділи й радіють, здається, і сьогодні, бо думають, що який прапор, така й влада. Так от такий один галичанин, гарний лікар і щирий патріот, розповів мені про той день, коли зайшли німці й відкрили браму в’язниці. Тоді ще гімназист, він побачив у купі трупів останки свого замордованого гімназійного товариша.
– А може, причиною смерті був вибух бомби?
– Я тоді ще не був медиком, але відтяті кінцівки, виколоті очі, проколені багнетами груди я не міг сплутати із ранами від вибуху. Пошматованих вибухами бомб і снарядів ми за кілька днів війни побачили більше, ніж треба.