Його сусідами за столиком завжди були підстаркуваті, поважні та сумні, як круки, дядечки в чорних костюмах. Олександр Оврамович у спекоту приходив не тільки без піджака та краватки, а й у тенісці. Тоді було видно, що за молодості мав атлетичну статуру. В один із таких обідів Олександр Оврамович запросив мене подивитися нові етюди. Їздив на вихідні в санаторій до дружини. З дружиною були проблеми: то вона вдома хворіла, то до лікарні лягала.
Олександр Оврамович був у доброму гуморі – написав етюд хороший: тендітне травневе листя на чорно-смоляному гіллі вільхи. Мені і мотив, і виконання справді сподобалися. Але я зробив паузу. Олександр Оврамович схилив голову і занепокоєно-питально підвів праву чорну брову. Тут я вперше побачив, що Олександр Оврамович напружився. Я не став тягти, щоб не напружувати задаремно людину. І сказав, що етюд – справжня удача. Ну, звичайно ж, і обґрунтував це. Олександр Оврамович вмить розслабився й вдоволено посміхнувся.
– А ви що робите зараз?
– Дівчат країни нашої змальовую…
– У вас із собою щось є?
– А як же! – і промекав: «Omnia mea mecum porto», та й поліз до своєї торби по альбомчик із капшучком, у який я складав готові роботи.
Але тут тихо рипнули двері, і на східцях постав високий ставний офіцер. Олександр Оврамович показав мені рукою на найдальший від столу стілець і ласкавим голосом люб’язно попрохав:
– Якщо можете, зачекайте, будь ласка.
Поки я пересідав на другий стілець, офіцер ступив до столу. Розстібнув лискучий шкіряний планшет. Витяг із нього великий конверт.
Олександр Оврамович вправно зламав усі п’ять сургучних печаток. Одним порухом висмикнув сурову нитку. Розвернув чотири кути цупкого паперу і витяг звідтіля листок. Уважно прочитав, згорнув лист і вклав його назад до конверту. Мов ілюзіоніст – невідомо звідки – видобув циганську голку із суровою ниткою і прошив усі чотири клапани цупкого конверту. Рідким сургучем зробив п’ять ляпків по кутах і в центрі на вузлі ниток. Розписався у якійсь книзі, яку йому подав офіцер. В одну мить і лист із печатками, і книга зникли в лискучому планшеті.
Коли за рожевощоким атлетом рипнули двері, на якийсь час у кабінеті настала неприємна тиша.
Олександр Оврамович натовк у люльку пахучого тютюнцю, клацнув запальничкою й посмоктав цибух. Випустив хмарку блакитного диму та просвітлішав лицем. Тут я й підніс йому свої аркуші з моїми екзотичними «ню».
Олександр Оврамович неквапно переглядав аркушики з голенькими азіатками. На якомусь одному, дуже вже чуттєвому, щось проказав по-литовському.
Я на це аж ніяк не зреагував. Це, значить, була «проверка на вшивость» щодо моїх «балтійських коренів». Певно, він сказав щось таке, що коли б я знав литовську, то обов’язково мав би якось та зреагувати. Ну, хоч найменшим якимось знаком, порухом, а чи виразом очей.
Олександр Оврамович тепер почав переглядати малюночки у зворотному напрямку. Деякі відставляв на витягнуту руку, деякі розглядав зблизька. Роздивляючись один, виголосив щось патетично знов литовською та без паузи перейшов на «общєпонятний».
– Ваші малюнки нагадують мені малюнки з однієї трофейної книги.
– ?!
– Від партизан прийшла радіограма, що ліквідували двох штабістів і захопили портфель із картами, паперами. І ще в тому портфелі була старовинна книга в дорогій сап’яновій палітурці із золотим тисненням. Я зразу ж доповів нагору. І мені ж дали наказ – підібрати кмітливих хлопців і відправити літаком та доповідати про хід операції. (Отут у мене прогалина в пам’яті: чи сімох чи вісьмох десантників надіслали в партизанський тил?) При десантуванні одного вони загубили. Інші швидко знайшли партизанів і одержали від них портфель у повному порядку.
– І ви тоді за ними вислали літак?
– Так і вислав… Самоходом добирались до своїх. Як на активізацію бойових дій і зміну лінії фронту, то один із групи швидко дістався до наших позицій. Мені із «Смершу» зателефонували. Я ж, відповідно, повідомив. Мені – за портфелем вислати літак.
– А десантник?
– У свою частину він добувався сам… Мені доставили портфель. Я перевірив, чи все там, про що сповіщали партизани. Усе наче було на місці…
– І книга?
– Книга була загорнута в парашутний шовк… Подивився я ту книгу. Усі сторінки цілі, ніде ніяких ушкоджень, ніяких плям. Доповідаю нагору. І зразу ж прибуває до мене фельдкур’єр і забирає книгу…
– А портфель?! А карти, а документи?!
Олександр Оврамович посмоктав цибух, солодко затягся запашною «Амфорою». Від насолоди примружив очі й пильно подивився мені просто в лице. Чомусь мені здалося, що це погляд вартового, що перевіряє перепустки.
– Нагорі німецькі карти були ні до чого…
«А кому, крім Берії, була потрібна книжка з голими бабами?»
– Книгу забрав Лаврентій Павлович?
Олександр Оврамович ще затягся духмяним димом і, показуючи на старий етюд весняних вербичок, запитав мене:
– Так ви, Юрію Григоровичу, кажете, що мої вільхи не гірші цих вербичок?
– Обидва етюди дуже вдалі! Я тільки можу позаздрити, що ви знайшли такий чудовий мотив…
Тут ми трохи поговорили про краєвиди Левітана, Куїнджі та Кустодієва. Я ще йому порадив сходити до Пушкінського музею та подивитись малих голандців та Поля Сезанна, яким я насолоджувався при кожних відвідинах музею, бо тільки тоді почав по-справжньому його розуміти.
Уже прощаючись, я спитав, як же називалась та книга?
– На титульному аркуші, я запам’ятав, було слово «маркіза». Розкішна книга. От що дивно: непристойні малюнки, а враження дуже солідне.
– Так ця книга була для Лаврентія Павловича?
На це моє питання Олександр Оврамович відповів так:
– Я там ще одне хороше місце запам’ятав. Просто не було вже часу – треба було ще з дружиною посидіти. Вона без мене сумує. Це місце або в цю неділю, або в ту неділю попишу.
Тут я остаточно усвідомив, що мені й так багато розповіли, і більше розпитувати про книгу не можна, та й годі!
Коли я повернувся до Києва, то один мій добрий знайомий повів мене в гості до Сігалова. У його прекрасній колекції, окрім живопису та графіки, були й дорогоцінні книжки. І коли я почав уголос захоплюватись кількома малюночками Сомова, що висіли на стіні під склом, Давид Лазаревич люб’язно провів мене в другу кімнату і витяг із шафи книгу в зеленій палітурці.
– Це книга «Маркізи». Ви не бачили раніше? Вона видавалась німецькою і французькою мовами. А малюнки у двох варіантах. Одні з геніталіями. Другі – закамуфльовані. Ще були авторські примірники…
Певно, та трофейна «Маркіза» була багатою сап’яновою кузиною цієї охайної книжечки.
Тепер я мав певне уявлення за чим контора Лаврентія Павловича посилала літак за лінію фронту й поклала кількох бравих десантників.
У тому, що старалися для Лаврентія Павловича і народні месники, і вишколені диверсанти, я був переконаний повних 29 років від нашої тихої бесіди в одному з літературних бункерів ЦДЛ. І геть не сподівався, що буде продовження тієї байки бувалого чекіста. А сталося ось що: в одного великого книголюба побачив я цікаве московське видання «Тайная жизнь генерала Судоплатова. Правда и вымыслы о моем отце». Написав її Андрій Судоплатов. Потім я цього Судоплатова бачив кілька разів по телику. Час від часу він з’являвся в передачах про «славных бойцов невидимого фронта». Такий собі імпозантний чолов’яга. Мені здалося, що на татуся він не схожий. Його старий був наче мізерніший, мав дрібніше тіло. Хоча, може, це тому, що побував той спец Луб’янки (по мокрих справах) у таких «холі і мялі», що дух перехоплює! Ага, треба завершити про схожість. Здається, що він більше схожий на свою матінку. А матінка його теж не проста собі жіночка – Емма Карлівна Каганова-Крімкер-Судоплатова – була з команди першого секретаря ЦК КП(б)У Хатаєвича. Він її привіз із Білорусії, звідки він і сам приперся. Кмітлива молодичка швидко перейшла на чекістську роботу в Харкові, тодішній столиці Радянської України.
У Харкові «ей доверили руководить деятельностью осведомителей в среде украинской творческой интеллигенции – писателей и театральных деятелей»… Ну, якого там смолича чи пугача вона завербувала, мені невідомо. А от нашого Ваню Кудрю це вона проти націоналістів натаскувала й до оперативної роботи готувала.
Та повернімось до самої книги. Багато про що в ній можна прочитати. Ба’ й побачити. Я навіть добрих знайомих здибав – такий дует цікавий: «Жюль Жаспар с женой». Жюль той старий, висотаний, ну а «жена» – соковита мододичка в крислатому капелюсі.
І ця «жена» – ніхто інша, як наша елегантна Таїсія Павлівна Жаспар. Знала французьку, італійську та ще дві китайські – пекінську й шанхайську. І дуже полюбляла всякі бабські цяцьки з камінчиками. Через ті камінці, щось не поділивши, одного золотаря-аматора на нари спровадила… Я з нею частенько в Спілці художників зустрічався та в Художньому комбінаті. Мені давали роботу поважче й подешевше: кольорові гравюри. А Таїсії Павлівні та іншим ліпшим людям чи просто своїм корефанам – літографські портрети для різних установ. Бачу якось – наша елегантна Таїсія Павлівна мусолить по камінчику літографському масним чорним олівчиком. Комусь кучері вимальовує. Чи то Зої Космодем’янській, чи то Лізі Чайкіній, чи, може, й Павліку самому Морозову. І на пальчику в неї зблискує сапфірчик (ну, аж ніяк не менше двох каратів). У платиновій оправі.
Я й питаю, чи сапфір цейлонський, а чи, може, австралійський? Таїсія Павлівна зробила великі круглі очі, скинула вгору наведені брови: «Невже це сапфір.?! А я й не знала. Скажіть, а яка відмінність між цейлонськими та австралійськими… ну, цими, сапфірами?» От така була Таїсія Павлівна наївна й необізнана…
Але облишимо ілюстрації та повернімось до тексту. А текст ой який же інтригуючий! Ну, просто тобі казки «Тисяча й однієї Луб’янської ночі»! Ось хоча б оповідь про ліквідацію царського генерала Євгена Карловича Міллера, якого викрав у Парижі славний терорист Яша Серебрянський (Бергман): «Особо секретных узников содержали в НКВД под чужими именами, под ними же – отправляли на тот свет. Именно этим, видимо, вызвана была необходимость особого подтверждения личности “Иванова под № 110” начальником тюрьмы при выдаче его коменданту Блохину. Не исключено, что и сам комендант НКВД Блохин (а это – как-никак генеральская должность) так и не узнал, кого он в майский день 1939 года лично возил на расстрел в московский крематорий… И уничтожен был “Иванов под № 110” по известному шаблону, применявшемуся лишь к особо секретным узникам: их привозили в здание крематория, в подвальном помещении, прилегающем к жерлу огнедышащей печи, пристреливали и сразу же, или почти сразу, что зависело уже от чисто технических причин, бросали в огонь».
Читав я, читав цю захопливу оповідь сина обер-убивці, поки не дочитався до історії про охорону кремлівських небожителів. І ось про що дізнаюсь: у товариша Леніна було двоє охоронців. Після замаху й поранення вождя охорону збільшили аж удвічі! Тобто тепер під командою Абрама Бєлєнького було аж чотири ленінських охоронці. Коли Леніна не стало, В. Р. Менжинський викинув геть Абрама Бєлєнького й призначив львівського перукаря Паукера відповідальним за безпеку Сталіна та інших членів Політбюро. Оцей послужливий Фігаро допоміг, а, власне, був головним мотором, організувати сталінську охорону в декілька тисяч сексотів. Це не враховуючи особливі військові підрозділи, які цілодобово знаходились поруч у повній боєготовності. Та найбільшою ознакою довіри Сталіна було те, що він зробив цього оперативника й блазня водночас своїм особистим перукарем. Підставив свою найдорогоціннішу у світі горлянку під нищівне лезо в руках галицького єврея!.. Хто забув чи не знає, то нагадаю: рудувата личина Коби була добре дзьобана віспою. І як би він не скородив себе безпечною бритвою, у заглибинах лишались щетинки. А це ще більше робило личину Вождя рябою… Гоління рябого Володаря було вершиною довіри, а початком стала пристрасть Коби до оселедців. Він їх наминав без міри. Та це були російські оселедці дешевого, грубого посолу. Паукер змикитив і почав замовляти для Кремля вишукані закордонні сорти. «Некоторые из них, так называемые “габельбиссен”, немецкого посола, привели Сталина в восторг. Под эту закуску хорошо идет русская водка. Паукер и тут не ударил в грязь лицом, он сделался постоянным собутыльником вождя». Та не тільки тілесну поживу постачав кремлівський Фігаро своєму патронові.
Щоб бути точнішим, процитую втікача Олександра Орлова, майора НКВД, який прослужив в органах двадцять років: «В Москву приехал из Праги чехословацкий резидент НКВД Смирнов (Глинский). Выслушав его служебный доклад, Слуцкий попросил его зайти к Паукеру, у которого имелось какое-то поручение, связанное с Чехословакией. Паукер предупредил Смирнова, что разговор должен остаться строго между ними. Он буквально ошарашил своего собеседника, вынув из сейфа и раскрыв перед ним альбом порнографических рисунков. Видя изумление Смирнова, Паукер сказал, что эти рисунки выполнены известным дореволюционным художником С. У русских эмигрантов, проживающих в Чехословакии, должны найтись другие рисунки подобного рода, выполненные тем же художником. Необходимо скупить по возможности все такие произведения С., но обязательно через посредника и таким образом, чтобы никто не смог догадаться, что они предназначаются для советского посольства. “Денег на это не жалейте”, – добавил Паукер. Смирнов, выросший в семье ссыльных революционеров, вступивший в партию еще в царское время, был неприятно поражен тем, что Паукер позволяет себе обращаться к нему с таким заданием, и отказался его выполнять. Крайне возмущенный, он рассказал об этом эпизоде нескольким друзьям. Однако Слуцкий быстро погасил его негодование, предупредив еще раз, чтобы Смирнов держал язык за зубами: рисунки приобретаются для самого “хозяина”! В тот же день Смирнов был вызван к заместителю наркома внутренних дел Якову Агранову, который с нажимом повторил тот же совет. Значительно позднее старый приятель Ягоды Александр Шанин, чьим заместителем я был назначен в 1936 году, рассказал мне, что Паукер скупает для Сталина подобные произведения во многих странах Запада и Востока».
Ось таку історію розповів у своїх мемуарах чекіст-«невозвращенец» Орлов (Фельдбін). Тепер усе складалося докупи: книга «Маркізи» з ілюстраціями Сомова і альбом порнографічних малюнків, виконаних «известным дореволюционным художником С.» Тепер не було сумніву: я помилявся! Не для Лаврентія була зелена сап’янова книжка. Для самого «хазяїна» старались лицарі Луб’янки.
Отак, урешті-решт, розгадалась еротична загадка, яку мені загадав Олександр Оврамович двадцять дев’ять років тому у своєму бункері, просякнутому пахощами різних сортів тютюну. Коли він розповідав мені про десант за книгою, уважай, минуло двадцять років від смерті «хазяїна». Та, проте, він не міг виказати «батька всіх дітей»! Чому він не сказав мені? Тому, що я був не з «кодла»? Але ж саму історію розповів!.. Для мене це загадка про мене самого. Бо коли я був молодий, то мені такі «фокуси» час від часу видавали дуже вже несхожі люди, що тільки озирайся на всі боки та зникай мерщій!.. А потім – як обтяло: ніхто нічого не розповідає… І ще одне питання: чи знав Олександр Оврамович про антикварну діяльність Паукера? Про кулю в потилицю послужливому Фігаро у звитяжному 1937 році, певно, що знав. Якщо Паукера судила Військова колегія Верховного суду, то Абрама Слуцького отруїли соратники-чекісти – латиш Штубіс (він же Заковський) та єврей Альохін (він же Смоляров). Слуцький доповідав Фриновському, а один із цих лицарів притис йому до обличчя ганчірку з якимось розчином, а другий штрикнув шприцем у руку. Слуцького прибрали тому, щоб його закордонна агентура не налякалася, що її опікуна репресували, а спокійно їхала в Москву для звітів. Для дуже й дуже багатьох агентів це була подорож до московського крематорію.
За якийсь час замочили в льохах Луб’янки і Штубіса (Заковського), і Альохіна (Смолярова), і самого ката Фриновського.
Кілька слів про Штубіса-Заковського. Син лісника із Курляндської губернії. Освіта – 2 класи Лібавського міського училища. Штубіс-Заковський був головним у «трійці», яка присудила до розстрілу 1111 в’язнів Соловків на відзнаку XX річниці Великого Жовтня.
Фриновський теж постарався для України. Він брав участь у ліквідації штабу Махна в Харкові 1920-го року, «в работе полевого штаба по ликвидации банды Тютюнника 10.21, в боевой операции по ликвидации атаманов Холодного Яра 09.22…».