А от про Смірнова (Глинського) я поки що нічого не взнав. Чи помстилися йому Паукер і його начальнички з Луб’янки за принциповість? Чи його, як підлеглого Абрама Слуцького, разом із іншими закордонними резидентами під час Великого Шмону відкликали до бази на Луб’янку. А там Смірнова який-небудь Петро Маго, товариш по ВКП(б), бо безпартійних до «исполнения» не допускали, шарахнув у потилицю з нагана. Казали люди, що Маго розстріляв 10 000 людей. Одержав за це два ордени Червоного Прапора й лише оглух на праве вухо. Професійне захворювання комендантів тих легендарних часів.
Дівчата нашої країни
Під час опалювального сезону батареї в моїй кімнаті аж шкварчали. Тому малювати оголену натуру було і приємно, і легко. У теплій кімнаті якось легше вмовляти гостей на жертву заради мистецтва. Гості до мене або самі підіймались, або я по них спускався на четвертий, жіночий, поверх. Одна з особливостей інституту, де всі вони вчились, полягала в тому, що там готували як перекладачів з російської мови на інші, так і з мов республік на російську. Тому до моїх послуг, уважайте, були всі «дівчата нашої країни» (тобто СРСР’у). Хоча вони й були до моїх послуг, але… треба було з ними роззнайомитися, не наступаючи на мозолі їхнім фраєрам, зробити портрет, а тоді вже роздягати й малювати.
З тюркомовними дівчатами стосунки склалися чудові. Якщо делікатно й наполегливо вмовляти, то згоджувались.
Угро-фінська мовна група або без усяких там портретів і довгих умовлянь роздягалася, або навідріз відмовлялась. Подальші контакти були безплідні.
Кавказькі дівчата перший рік гуртувалися та тримались сторожко й агресивно, як у бойовій зоні. До себе близько не підпускали. Відокремити когось із компанії було неможливо. Якщо хотів намалювати портрет однієї, доводилося запрошувати з нею двох-трьох подруг. Але далі портретів у перший рік навчання справи не просувались.
Та на другий рік навчання горянки наче показилися. Познаходили собі якихось напівкомерсантів чи напівбойовиків. Може, тому ці зелені горянки лягли під бойовиків, що майже всі вони хизувались шрамами, здобутими в джихаді… Одним словом, тут підходить імперський вираз: «Восток – дєло тонкоє…» Вони то милувалися зі своїми палестинськими федаїнами та лівійськими нелегалами, то ходили зі здоровенними синцями через усе «шамаханське» личко, то тікали від своїх комерсант-бойовиків і ховалися за ще не оприходуваних подруг, то гордо відкидали прохання про замирення своїх крутіїв. А потім, правда, через якийсь час самі ж до них і приповзали.
Так що мені нема чим хвалитися – горянок я не помалював.
Навіть Фузу, яка одного разу до мене прийшла.
Якось я підіймався в ліфті разом із Фузою. Був я з гостинцями з ЦДЛ. В одній редакції мені трошки карбованців підкинули.
Не втримався й влаштував собі в буфеті ЦДЛ банкет – заливна осетрина, бутерброд із горбушею, пиріжок із яблуком і подвійна кава. Та ще й додому, здається, удруге у своєму житті, купив здоровенну шишку ананасу. Кажу я Фузі:
– За годину приходь. Чаю вип’ємо… як буде час – помалюю. Добре?
Фуза, ніби на згоду, сіпонула гострим підборіддям і гордо вийшла з ліфта на своєму поверсі.
Як підійшов час, нарізав я на блюдечко скибочки ананаса й у похідну мисливську стопку націдив кубанської «Ізабелли».
Тут і Фуза пошкрябалась у двері.
Запросив до столика.
Фуза сильно потягла повітря своїм довгим носом. Чи то запахом ананаса, чи «Ізабелли» насолоджувалась. Узяла одну скибочку ананаса.
Аж тут хтось загорлав у коридорі, щоб я біг на кухню. Я полишив Фузу й вискочив до кухні – підгоряло моє тушковане м’ясо.
Коли впорався з каструлею та повернувся до своєї кімнати, двері були щільно зачинені.
Відімкнув замок і хотів зробити Фузі зауваження, що треба обережніше поводитися з цими підступними замками. Та вона щезла. На блюдечку не було ані скибочки, а порожня стопка лежала на підвіконні.
Коли ж я знову зіткнувся з Фузою в ліфті й сказав, щоб вона прийшла до мене на малюнок, вона оскаженіло гарикнула мені в обличчя: «Я не продаюсь!..» І прожогом вискочила на чужому поверсі.
Потім, по роках, мої московські знайомі розповідали, що Фуза після закінчення інституту на Кавказ не повернулася. А пила й тинялася по гуртожитках у земляків. Як ото хтось із кавказців говорив: «Без вєсті пропавшіє на асфальтє…»
Та ще дурніша пригода в мене вийшла з однією дипломанткою. Ну таке в неї було монголоїдне лице, такий жовтий колір шкіри, таке смоляне лискуче волосся й така туга постава, що я не втерпів і майже силою затяг її до себе.
Умовляв дуже довго, аж самому набридло. Моїх, може, двогодинних зусиль вистачило тільки на те, щоб вона зняла блузку та бюстгальтер. Сиділа напружено, наче задерев’яніла. Стискала той бюстгальтер і не хотіла його кудись сховати.
Якось вже я надряпав кульковою ручкою невеличкий малюночок. Думав, що збільшу цей сюжет для наступного, головного сеансу й собі полегшу роботу. Та не так вийшло – наступного дня відключили батареї. І коли я повернувся з лекцій, у кімнаті було прохолодно. Тому, поки не зігрілося від сонця приміщення, до дипломантки не підходив.
Аж ось і нагода трапилась – давали стипендію. Ну, підійшов. Щось вона була насуплена й ледь промимрила у відповідь на привітання. Мені б треба було відійти без зайвих слів, а я візьми та й спитай, коли ми зможемо продовжити малюнок.
– Ви мене образили!
– Я?! Та ні, вам і нікому про вас жодного поганого слова не сказав.
– Для чого слова? Мене роздягли – і це значить не образили?! Ми горді люди! Ми з негідниками не дружимо!..
Крутнулася й пішла геть. Отакої!..
Того самого дня опівночі спускався я пішки з сьомого поверху, бо ліфт відключили, до чергової. Роману стало погано із серцем і він попросив мене зателефонувати на «швидку».
Коли ми з черговою, дебелою Фаїною, додзвонились нарешті до медиків, настав мені час тьопати, ні, вибачте, це сьогодня тьопаю, а тоді – стрибати!
І наздогнав я десь між другим і третім поверхами нашого марксиста – Міхаіла Івановіча Зарбабова. Цей головатий недомірок зосереджено ступав на засмічені сходинки. На його коротких ніжках були чистенькі домашні капці з помпончиками.
Він уже вліпив мені трійку з марксизму. І її завізували й не міг її виправити на двійку, тому я не був коректний до його русофільської мімікрії та нагадав йому про це дуже чемно:
– Добрий вечір, вельмишановний Мікаеле Оганесовичу! – Він аж шарпонувся. Ну, я не став називати ще й Зарбабяном, а просто спитав: – Що сталося? Ще хтось вам не склав іспит?
– А ну вас! Таке скажете! Іду до Р-ої, хай вона негайно зачинить вікно! І негайно припинить!
– А навіщо їй зачиняти вікно? І що вона має припиняти?
– Тому що вона танцює!
– Та хіба тільки вона одна танцює? Та нехай собі танцює!
– Ще чого не вистачало?! У мене діти, син і дочка! Їм із вікна все видно!.. Вони все бачать!..
– Господи, – кажу я. – Так не тільки ж Р-на танцює! Там біля ліфта справжній танцмайданчик влаштували.
– Та як ви не можете зрозуміти – вона гола танцює! Їй затвердили диплом – от вона й влаштувала кордебалет на радощах… Залізла на стіл і танцює.. І штори, ви уявіть собі, не закрила!..
Мені не стало повітря, від сміху мені аж живота спазмами взяло. Я спинився й плакав від сміху.
Зарбабов подивився на мене з такою люттю, що, якби знов була його сила, я мав би з марксизму одиницю.
– І чому ви смієтесь?!
– Михайле Івановичу. (Пожалів я його мімікрію.) Це я над своєю помилкою сміюсь… Їй-богу!
Не знаю, чи повірив цей кавказький марксист моїй божбі, але слухати мене не став і, видряпавшись на майданчик четвертого поверху, швиденько потупотів по коридору.
Ревнощі
Вікна моєї кімнати на останньому поверсі гуртожитку дивились на схід. І червневе сонце не давало мені пересипати. Отож і виходило, що я вставав, коли чайки з водосховища густою хмарою летіли на поживу до Останкінського м’ясокомбінату.
Таких довгих і світлих робочих днів, як на початку літа 73 року, у мене, здається, таки більше не було. Ні, не так – більше я вже ніколи не був у кращій формі, бо ніколи стільки не малював. Не випускав альбома з рук ні на лекціях, ні після лекцій. Учився в Літінституті, а не писав зовсім.
Портрети й гола натура, як не щодня, то через день. Часом робив начерки в зоопарку. Ну й фантастичні скарби музеїв «Бєлокамєнной». Від Східного музею на Обуха до музею Пушкіна на Волхонці. А виставки, а вернісажі?!. І бібліотека ЦДЛ з привітними бібліотекарками, які мене частували свіжиною з образотворчого мистецтва. Завжди придивлявся до того, як дивились і що бачили великі майстри, чи з іменем, чи без імені вони лишилися в плині історії. Для мене всі вони були великі, бо в усіх у них було пильне око й гаряче, пристрасне відчуття природи. І немає значення, наскільки вони вправно володіли класичною перспективою чи знали анатомію. Якщо вас самих цікавить життя, якщо ви до нього не байдужі, то ви зразу відчуєте, кого хвилювало неймовірне розмаїття й пишність, невблаганна минучість і неповторність буття. Хто б це не був! Чи великий аналітик Дюрер із його нищівним різцем, до якого й лазеру ще далеко; чи близькозорий перський мініатюрист, що схилив чалму до самого аркуша дорогого самаркандського паперу й очеретяним каламом вів пружну лінію звабних тіл чорнооких купальниць-гурій.
Усе було б добре, та за кілька днів я мав полишити асфальтові лани метрополії та вертати до «богоспасаємого града» Києва.
Там уже рік, як пройшов погром. І при згадці про це ставало якось непевно. Хоча я плив самопливом і не гуртувався з купкою дисидентів, на душі було якось мулько. Адже я й не холуйствував перед номенклатурними «шестьорками» від мистецтва. Утім, робота йшла чудово і, незважаючи на передчуття всякої гидоти, що повністю виявилося в Києві, настрій був, можна б сказати, піднесений. Хоч я й поспішно пакував всяке своє шмаття, надбане за роки навчання, але щодня продовжував малювати.
З початку червня гуртожиток став ще галасливіший, ще божевільніший. Понаїхало всякого люду, якихось курсантів на різні там конференції, семінари та скорочені курси з підготовки соцреалістичних інженерів людських душ.
Якщо протягом року в стипендіальні дні пиятика тривала максимум три дні, то тепер у деяких кімнатах без передиху гуділи вже третій тиждень.
Через ті веремії, коли особливо посилювалося п’яне гасання з поверху на поверх, наша чергова, фундаментальна й спокійна, як сфінкс, Фаїна, відключала ліфт часом і вдень.
Мені в очі впала кароока туготіла дівчина, певно, тому, що в усьому цьому сесійному вертепі йшла обережненько попід стіною сходів і тягла великий стос книжок.
«Чому ж її, таку охайну і зграбну, не помічав раніше? Дивно…»
Та часу в мене на роздуми не було і я привітався та назвав себе.
По її обличчю мені зразу стало ясно – вона знала про мене й чекає моїх подальших кроків. Тому й не тягнув із всякими там поясненними, а зразу ж запросив до себе.
Вона тільки спитала, чи можна буде читати книгу. Ну, звичайно, можна. Яка тут може бути мова. Головне, щоб не дуже крутилася.
– Я спокійна, можу довго сидіти нерухомо.
І справді, у перший день позування, тобто 23 червня 1973 року, вона сиділа непорушно й читала досить товстий томик поезії.
Про таку модель можна було тільки мріяти. Сіла й завмерла. Як на щастя, я дуже економно користувався своєю кульковою ручкою. Ні до того, ані після того ні в кого я подібної кулькової ручки, коричневого кольору, не бачив. Мені її ще в Києві подарував один зальотний єзуїт-місіонер. Казав, що на заході стежать за моїми доробками. Я тоді над цим ділом посміявся. Але в травні вже 1992-го зовсім інша людина з-за бугра сказала мені, що мої роботи мали тоді успіх. Може, тому мені й не давали дихати? Хоча й не били відверто.
На товстому крейдяному папері коричнева паста йшла рівненько-рівненько, без жодної «галушки», що завжди буває навіть із найкращими кульковими ручками.
Першого дня ми не розмовляли. Я можу розмовляти без будь-якого зусилля під час сеансу. Але коли можна не розважати натуру різними базаринками, то працювати набагато легше.
Моїй моделі малюнок сподобався, і ми домовились, що наступного дня я зайду до неї, бо вона ще не знає свого розкладу.
Кімната моєї моделі була така ж гола, як і всі кімнати 4-го жіночого поверху. А де не бував – там невідомо мені, чи був там якийсь чисто жіночий затишок.
І от у цій сірій камері, мов у якійсь величезній клітці, зустрілись три дивні птахи: моя туготіла, як качанчик, модель; висока, тонка й довгонога, як паризька манекенниця, дівчина з величезними світлими очима; і якась шорстка, гостра й нестримна в рухах, зовсім сіра дівиця.
Оскільки моя туготіла модель не була об’єктом моїх зальотів, то я не вважав безтактним зразу ж почати агітацію «манекенниці». Моя модель це сприйняла зовсім спокійно. А от сіра птаха почала то закурювати, то гасити сигарету, ходити по кімнаті, совати книжки на столі. Потім поклала одну недокурену сигарету до бляшанки з-під консервів і впритул підійшла до мене.
– Треба поговорити. Вийдемо.
Вийшли в коридор. Тільки зачинились двері, сіра птаха рвонулася до мене, обдавши гарячим смородом тютюну. Курила чортячі кубинські, здається, «Легерос».
– Ти от що: малювати – малюй!.. Але щоб мені не було нічого такого…
– Вибачайте, мила дівчино, по-перше, якщо ви знаєте про мене, то я справді малюю. І малювання в мене не зачіпка до знайомства. А відносно всього такого, то це просто технічно неможливо, бо при малюванні потрібна добра відстань, а при всьому такому – навпаки… І до речі, при чому тут ви?
– А при тому, що це моя дівчина… Зрозумів?.. Будеш перти на неї, пасть порву!.. Ну, як, домовилися?..
– З вами я домовився. Тут усе ясно. Тепер піду з нею домовлятись.
Сіра зайшла трохи загодя до кімнати й пожадливо докурила смердючу кубинську сигарету. Довгоногу райську пташку я вмовив швидко, але не через те, що я був такий сильний агітатор, а тому, що коли красуня зиркнула на цього сірого кобла, то та їй стверджувально кивнула головою.
Як колись писали класики сентиментальної літератури, трохи схвильований несподіваним ходом подій, але все ж задоволений ним, я забрав карооку модель і ми поспішили на сьомий.
По обличчю моделі зрозумів – вона просто щаслива, що я тягну її до себе.
На сеансі малюнку 24 червня 1973 року книжку вона не читала. Відклала.
– Не можу читати. Не йде мені в голову… – Сіпонула гладенькими плечима, здригнулася й сказала: – Страшна вона людина… Я її дуже боюсь…
– А що, хіба є чого її боятись?.. – вирішив я спровокувати свою модель.
– Є!.. – Помовчала, а потім додала: – У нас, на Кубані, у станицях, я таких страшних людей не бачила… Страшна людина.
Але далі ця тема розвитку не знайшла, бо, щиро кажучи, щось мені розхотілось у всі ці страсті заглиблюватись. Хотілося тільки ще помалювати довгоногу красуню та й кінець. Ми з нею домовилися, що вона прийде наступного дня в наш гуртожиток. Вона не наша, а музикант із якогось інституту культури, чи що… Тільки не добрав, чи віолончелістка вона, чи флейтистка.
Але наступного дня довгонога не прийшла.
І кубанська дівчина затрималася до вечора в інституті. Тому й малював я ревниву коблу. Малював її у своїй кімнаті, бо коли я прийшов, а її дівчина не з’явилась, то я все сидів та сидів, аж поки вона спокійно роздяглася при мені, накинула на голе тіло халат, узула шльопанці, і так ми з нею і їхали в ліфті. Я при повному параді (тільки краватки не вистачало!), а вона в шльопанцях на босу ногу й притримувала поли халата на голому тілі руками, бо ні поясу на ньому, ні ґудзиків.