Отож і житло, і майстерня в мене є. Радію й лечу на базар.
А чого мене понесло на базар? Хотів купити раків для майбутньої моделі. Та криклива проводирка чітко пояснила своєму сліпому, що русоволоса ніколи не їла раків.
А на базарі завжди, увесь сезон, продають здоровенних кубанських раків.
Вилов раків заборонено, і міліція полює на раколовів. Але все одно, тут, за горами, раки на базарі з’являються постійно.
Люблю цей базар.
Правда, базар, порівняно із першою моєю появою тут, зубожів. Нема вже рожевих очей дивної рибки-барабульки, її ще називають султанкою. Смажена вона – так, хороша рибка, більше нічого. Проте юшка з неї – коралово-рожева, ще й згори плаває рожевий жир. А сама м’якоть – просто нема з чим порівняти. Треба покуштувати.
Нема тугих великих сріблясто-лискучих риб із виразними темними очима – кефалі-лобаня. Та вже й не видно таких самих сріблястих кефалинок-чуларок.
Я ще разів два, не більше, бачив здоровенних, як велосипедне колесо, камбал-калканів. А один раз так пощастило й скуштувати. Неймовірна смакота!
Сьогодні морської свіжої риби на базарі не продають. Якщо й ловлять, то йде або начальству, або знайомим і друзям.
У рибному ряду нікого із місцевих чи їхніх жінок. Ніякої свіжої риби.
Зате кубанські перекупки привезли добрий товар – ваговиті в’язки сріблястої, спливаючої запашним жиром, кубанської тарані. Розпластані навпіл здоровенні лиманські сазани світяться янтарними боками. Мов теплий вохристий агат, лежать розсічені по хребцю чопики та щучки. Здоровенні в’ялені воскові товстолобики. І вони ж, прокопчені, уже зблискують жирними боками, наче бронзові відливки. І запах масний, дражливий запах жирної копченої риби. І над цими рибами, як і над запашними фруктами, рояться оси. Ще на краю ряду, наче зв’язки коричневих корінців, в’ялені бички з голубицького лиману. А раків – катма.
Одна із перекупок, уже старшого віку, звертається до такої ж жіночки:
– Людочко, кумасю! Погляди за моїми лахами! Я піду пиріжечків куплю! Мо’ й тобі? Чи тобі краще паляницю взяти? Он машину привезли. Га? – і так вимовляє вона по-полтавському те «ель», що й Боря Олійник так не подужає. І цій перекупці, так само із тим м’яким «ель» відповідає сусідка по рибному торгу:
– Та йдіть собі, скільки вам треба! Та й не беріть собі в голову! Подивлюсь, про що мова?
Через те «ель» я не витримую й питаю:
– Вибачайте, ви, часом, не з Полтавщини?
– Тю на вас, чоловіче! – моментально реагують на моє запитання рибні перекупки, – Ми не хохли. Ми настоящіє руськіє люді. Ми із самой станіци Пашковськой.
– То ви з тієї станиці, де генерал Шкуро народився?
– Та нє Шкуро он, а Шкура він… а точно, что із нашей станіци.
– Ну, вибачайте, та бувайте здорові!
– Ідітє сєбє з Богом!
Раків немає: ні малих, ні великих, а вчора, кажуть, були.
Тож на базарі мені нема чого робити, і я прямую крізь натовп до бокового виходу з базару.
Санітарка Анастасія з мого корпусу стоїть на зупинці. На руці в неї висить пластикова торба. Вітаюсь і питаю, чи давно чекає автобуса.
– Давненько. Скоро має бути.
Тут мою увагу привертає на тому боці вулиці, на перехресті молода жінка з хлопчиком років шести. Я її бачив у санаторії.
– Теж ваша? – питаю в санітарки Анастасії.
– Ні, вона наша, місцева. Той хлопчик Юра – її син. З п’яти років у неї поводир.
– А чого він її отак вів на перехід, а тепер повернув убік?
– Бо він побачив свого батька з бляддю. Он бачите оту веселу пару? Ну, отой.
– Який? Там двоє корефанів і дві дівки. Який?
– Отой, рудий із пляшками в обох руках. Він її кинув, як вона осліпла. Юрочка її скрізь водить, і ще здалеку, як побачить батька, переводить її на інший бік вулиці.
– Це йому мати так сказала?
– Ні-і… – Санітарка Анастасія заперечливо крутить головою.
– Звідки ви знаєте?
– Я його якось спитала, коли він привів матір до лікаря. Він сидів і чекав, поки мати була в кабінеті. Я його й спитала. А він мені знаєте, що відповів? Каже: «Мама мені ніколи не говорила, хто мій батько. А мені пацани з двору його показали».
Тим часом весела компанія спускається вниз по вулиці, а Юрочка-поводир переводить матір через шосе на зупинку, де ми стоїмо.
Санітарка виймає із пластикової торби жменю горіхів.
– Щиро дякую! Горіхи я люблю! – Ми водночас із нею беремо по два невеличких горіха і, дивлячись одне на одного, розчавлюємо шкаралупу. Я вибираю дрібне зерня. – Але й смачні ваші горіхи. Але чого вони такі дрібненькі?
– Бо здичавілі.
– …?
– Це із хутора мого дядька. У нього був хутір на Жане, там, у паді. То він все коло куреня засадив горіхами. Вийшов справжній горіховий гай, як дерева зросли.
– Я там у «паді» на Жане був. Ой, яка там краса! Просто під просадом Жане так і плюскотить з каменя на камінь. І горіхові дерева височенні, як щогли вгору витяглись. То це вашого дядька горіховий гай на Жане?
– Був колись дядьків! Ми туди до нього ходили по кавуни й дині. Знаєте, там лисиці та вовки виїдали кавуни й дині. Я раз сама бачила – лисиця просто влізла в здоровенний кавун і з того кавуна тільки задні ноги та хвіст стирчать. І ще бачила, як лисиця половину дині кудись тягла. Диня все в неї падала на землю. А вона диню носом штовхала, а потім зубами прихоплювала й далі тягла, поки вона знов не падала… І ще дядько вирощував найкращі в околиці кавуни. І найперші. У Новоросійську дядькові кавуни з руками відривали. Ні, сам він не возив. Цим займались дід та баба. У нас була гарба й добрі воли. Закладали сіно, вантажили кавуни, запрягали волів. Дід залазив на передок, умощувався на сіні й розпалював люльку. Баба бралася за налигач і вела волів до самого Новоросійська. Баба веде волів, а дід собі розлігся на возі, люлечкою попихкує…
– ???
– Так було заведено. Дід же був козак! Правда, не кубанець, а дончак. Нарваний був чоловік, мій дід! Його круг із станиці викинув. І його сюди ніби в заслання відправили. Тут він на хохлушці з Херсона одружився. Вона сюди на заробітки прийшла. Я на неї схожа – чорнява… Коли діда ховали, отам на горі один старіший козак переломив дідову шашку й кинув у могилу. Як наш дід ту шашку зберіг, не збагну, коли тут усіх козаків трусили й висилали.
– А чого шашку зламали й кинули до могили?
– Бо на дідові його рід утинався. Не поталанило йому – бабуся тільки двох дівок привела. Тобто мою маму й тітку. Моя мама вийшла заміж за іногороднього, за кацапа, а тітка – за хохла. Добрий був хазяїн. Усе було в хазяйстві! Такий хутір облаштував, що куди там! Дід його любив. Бувало, як напідпитку, то хвалить дядька: «Хоч ти і хохол, а от фарт у тебе козацький!» Та й дядькові, урешті-решт, не пофортунило. У тридцять третьому тут голоду не було. Та й хутори чогось не чіпали. Може, тому, що їх не більше десяти всього й було? Не знаю, я тоді була ще мала. Хто прорвався через пости на Кубані, той тут уже не пропав. Тут хіба такі були ліси, як зараз? А в лісі і ліщини повно-повнісінько, і з букових горішків ми у війну оладки робили, а скільки груш дичок і яблунь. І терен, і ожина, і кизил, смородина і малина. Та що там казати! Я оце думаю: а може, дядька спочатку не зачепили, бо він у Громадянську війну разом із самим Кочубеєм геройствував на Кубані? Та от у тридцять сьомому почали на узбережжі перекуркулення провадити. Хто в падях на кількох хуторах жив – по Жане, по Адербі, по Мзибі – усіх виперли з їхніх гнізд. І позганяли на березі в колгоспи. Як дядьків курінь трощили, то почали з печі. Кайлами і ломами довбали й трощили. Лутки дверей і рами віконні – сокирами. Послали дядька на виноградник. Йому на сонці за цілий день голову напекло. Та ще й «огорченіє душевне», що хтось ним командує. У нього ввечері стався крововилив, а до ранку він помер. Так не стало нашого дядька. А мій батько десь пропав, коли німці Новоросійськ захопили, бо коли підійшов фронт, він, як нестроєвий, разом із місцевими ополченцями рив протитанкові рови. Сказати рили, хіба щось сказати? Довбали кайлами й ломами. Тут же не земля – камінь! А німці ті рови обійшли. Усіх і прихопили. Розповідали, що бачили батька, як вони щось тачками у порт возили. А німці з автоматами їх стерегли. Мій двоюрідний брат, тітчин син, у сорок другому разом із такими ж хлопцями та воєнруком пішли через гори на Кубань, щоб в армію потрапити. На перевалі їхню команду німець побачив із літака. І з кулемета розстріляв, як курчат. І воєнрука вбило, і багатьох хлопців. Хто лишився живий – розділилися. Одні повернули назад, на узбережжя. Уже тут призвались в армію. Воювали. І майже всі повернулись додому в 45-му. А мій брат та ще кілька заводних хлопців, зовсім мало, якась жменька, далі самі пішли на Кубань. І більше їх ніхто не бачив і нічого про них не чув… Тут у війну було голодніше, ніж у тридцять третьому. То тільки там, за горами, на Кубані був голод у станицях, бо в людей все до зернини, до морквини вигребли. Як ми отут до війни добре жили, так у війну ох і сутужно довелось.
Я, ні на що не зважаючи, ходила до школи. А після школи бігала до госпіталю допомагати тітці. І вчилась добре, як то важко не було. Коли приходжу одного ранку до школи – а від школи тільки уламки стін стирчать та обгорілі балки від даху і по всій вулиці літають обгорілі листки від зошитів та підручників. Уночі був німецький наліт. Я чула, як десь упала бомба. Та й гадки не мала, що єдина бомба, яку тієї ночі скинув німець на місто, потрапила саме в нашу школу. Значить – нема нашої школи! Що робити? Пішла я в госпіталь. От і стала санітаркою у свої п’ятнадцять років. І до кінця війни, до самого Бреслау, була санітаркою.
– Важко було дивитись повсякчас на людські муки?
– Ні, швидко звикла. Молодість до всього швидко звикає. От страшно і важко було, коли наші напивались. Скільки через ту пиятику людей загинуло, скільки людей! Особливо страшно було в Новоросійську, коли німця виперли. Там така історія. Коли німець захопив Новоросійськ, то водогін наші забули перекрити. І німці весь час з-під крана пили воду. І вже, може, за місяць до звільнення Новоросійська на Кубані схаменулися. Надіслали якогось дідугана з водоканалу і таких от дівчаток, як ото я була санітаркою. Вони знайшли ту заслонку у водогоні й перекрили воду. Коли викурили німця, то не могли пустити воду в Новоросійськ, бо той старий і ті дівчата кудись поділись. Ні напитись, ні пожежі гасити. Усе там і горіло кілька днів. Спека від пожеж, їдкий дим, що легені роздирає й очі виїдає. Кіптява по всьому місту. Та до всього на винних складах німець лишив цілу цистерну отруєного вина. Скільки людей сконало в нелюдських муках, скільки людей! Це було страшно! І ще було страшно в армії лишатись. Як скінчилась війна, як оголосили капітуляцію, я все кинула й дременула на схід. Пішки, на буферах, на дахах, у тамбурі, на машинах, на підводах. Усі патрулі обійшла. Усіх обминула: і «Смерш», і патрулі, і КПП проскочила, і повз прикордонників проскочила. Нікому не далась. Видно, я вдалась у діда, хоч на бабу, кажу вам, геть схожа. А дід з усіх родичів мене більше любив. І це ім’я мені вибрав, як у цесарівни Анастасії. Бувало, чогось починаю ревіти, а він мене пригорне за плече, струсне легенько й каже: «Не плач, козачко! Ти не бидло, ти, Анастасіє, із козаків». І в мене зразу сльози висихали. Да-а-а… Добрі були часи, крепко, дуже крепко тут жили люди! Та потім понаїхало всякої кацапні, хохлів, всяких хаців. Немає життя козакам! Та й скільки тих козаків лишилось… Ой, щось я із вами розбалакалась… О, дивіться, і автобус нам подано.
Гальмує автобус. Я киваю головою на незрячу маму й малого поводиря: «Допомогти?» Анастасія хитає головою і тихо каже:
– Не треба. Юрочці це не подобається.
В автобусі ми з санітаркою Анастасією не розмовляємо, бо музичка лабає на всю потугу. Робити зауваження водієві – марна справа.
Сліпа з сином не сідають, а стоять біля задніх дверей. Ті, хто заходять, штовхають їх, але вони вперто тримають стійку.
Біля санаторію з автобуса ми з Анастасією виходимо разом та зразу розділяємося. Вона йде в медчастину, а я – до свого боксу. Не втримуюсь, озираюсь. Хлопчик обережно веде сліпу маму похилою стежкою до моря.
Отож іду до свого прихистку. Моє помешкання – маленький, але виграш. Плачу тільки за їдальню. Уже і літній, і оксамитовий сезон скінчилися.
Ні московського начальства, ні їхніх бахурів і похлібників немає. Тому серед усього сліпого братства тільки зрідка когось побачиш зрячого, щоб не був чиїмсь поводирем. Хто якщо не здалеку, то самотужки добувається. А хто з дальніх земель, той із поводирем.
Я встигаю закинути свої речі, коли вже починається обід. Хоча обід починається, багато людей запізнюється – ловлять кожну мить дивного, геть не по сезону, тепла й лагідного моря.
Люди йдуть і йдуть, хто прокладаючи собі дорогу паличками, хоча весь час звук сигналу для сліпих, мов метроном стукає-клацає по всій довжині переходів і коридорів.
Після Міші в череді людей пізнаю своїх старих знайомих – чоловіка і жінку. Уже старі. Благенько вдягнені. На сірому злинялому піджаку в чоловіка висять дві медалі. Одна партизанська. Торік я з ним обідав за одним столом. Чогось мене понесло запитати в старого, де він партизанив. Та відповідає мені його жінка і поводир одночасно – у неї одне око ціле:
– Він погано чує. Він у приміських лісах партизанив. У мене теж є нагорода. Тільки я її не ношу.
– Ви теж були партизанкою?
– Ну, в мене було особливе завдання…
– Правда?
Стара жінка підозріло мене свердлить одним оком, вивертає якось голову. Певно, щоб краще мене розгледіти.
– Мене заслали в тил, щоб я… з німцями гуляла…
– Що ви кажете? – радію я, що взнаю щось новенького про антифашистське підпілля.
– А де це саме було і в якому році? – зовсім лагідно питаю.
І раптом стара відсахується від мене, наче від мари, й скрипучим голосом із притиском:
– А хто ви такий, щоб я вам про це розповідала? Які ваші документи – покажіть!
У скрипучих звуках починають прорізуватись металеві нотки. Цур йому та пек! Більше з цією парою я ніяких розмов не веду…
За моїм столом уже сидять двоє дебелих дядьків. Один років п’ятдесяти, другий добре старший. Їх не було аж два дні, і я необережно голосно питаю:
– І де це ви так довго гуляли?
Молодший від моїх слів втягує голову у свої широченні плечі. І починає нею поводити, наче прислухаючись до якоїсь небезпеки. Другий теж покрутив головою й говорить потихеньку, чистою українською мовою, нахилившись до мене:
– Ви ж зрячий? Я ж не помиляюсь, так?
– А як ви взнали? – уже тихо йому відповідаю питанням на питання.
– По тому, як ви йшли. Так ходять лише зрячі. І добре зрячі.
– Ваша правда – зрячий.
– А що ви тут робите, вибачайте?
– Я оформлювач. Там всякі стенди, діаграми, газети і всяке таке…
– То ви не з їхнього начальства? Бо я чую, що ви нашою балачкою розмовляєте.
– Я з Києва й до начальства ніякого стосунку не маю.
– Правда? Ну тоді ми вам скажемо, – говорить молодший. – Ми баяністи. І оце на весіллях у станиці грали, бо вже Покрова настала – почалися по станицях весілля.
Цього хоч і не годиться питати, але тут ніби якесь віконце відчинилося і я питаю:
– Ви звідкіля?
– Я із Старонижньостеблівської, а він – із Нововерхньостеблівської.
Поки офіціантка, яку всі називали «Зайчик», не прикотила до нас візок із другою стравою, я пригощаю моїх співтрапезників контрабандними сигаретами. Вони нюхають тютюн і, задоволено посміхаючись, ховають сигарети в нагрудні кишені.
– Я бачу, що очі у вас обох неушкоджені, але бачу, що ви нічого не бачите.
– Ні, – якось ніби винувато й виправдовуючись говорить молодший, – трохи бачу – так трохи світла. Відрізняю у ясний день якісь абриси. І ще відрізняю день і ніч.
Старий мовчить.
– А від чого у вас? – питаю у старшого.
– Від контузії. На війні. Усю війну пройшов – і не за-че-пи-ло! А в самім кінці вибух! На батареї! І світ відібрало!
– А в мене з дитинства, через колгосп. Спочатку бачив поганенько. А тоді все гірше та гірше. Десь у років двадцять стало так, як зараз.
– А від чого воно у вас?
– Я й кажу, від колгоспу… Як почали у нас у станиці колгоспи заводити, то не всі туди пішли. Ну й з того почався голод. Почали люди конати. За мною ніякого догляду немає. Бо мій батько був собі «буксир». Ходив із командою таких, як і він «буксирів», по хуторах. І я, геть малий, помандрував і собі по людських куренях. Може, мені тоді було років п’ять-шість. І нічого мені не страшно. Люди мертві лежать. А я межи ними ходжу й повзаю, і нічого мені не страшно. Добре пам’ятаю, як в одних мертвих людей узяв такі малесенькі гарненькі зелені пляшечки… Може, від них… Може, від голоду. Бо поки мій батько, активіст-«буксир» розкуркулював по дальніх хуторах, до нас прийшов інший «буксир» зі своєю бригадою. І витрусили в нас геть усе. Навіть намочену квасолю на посів вигребли!.. Батько, як вернувся та взнав нашу біду, кинувся до того «буксира» і каже: «Я такий же “буксір”, як і ти! Віддай все, що забрав!» А той каже: «Нічево нє дам тєбє, хахол! Всьо конфіскованноє возврату нє подлєжіт. Закон для всех єдін!»