Офіціантка на прізвисько «Зайчик» приганяє свій возик із другою стравою. Моїм баяністам подає оладки зі сметаною. А мені з яблучним джемом. Тут підходить дієтсестра Людмила й приносить мені склянку чаю в підставці. Запашний вишнево-смоляного кольору, найпівнічніший чай з усіх чаїв, краснодарський чай. У нас із Людмилою абсолютно щирі, дружні стосунки, без усяких там інтрижок і зальотів. Їй подобаються мої акварелі. А мені подобаються ті люди, які цінують мої роботи. Таких людей небагато. А тому вони мені особливо приємні.
Коли дієтсестра Людмила віддаляється на роздачу й звідтіля несеться її різкий голос, то я запитую в баяністів:
– А що ви грали на весіллі?
– Та що? – басить-гуде старший баяніст. – Та «Розпрягайте, хлопці, коней», «Ой дівчина по гриби ходила», «Їхали козаки із Дону», «Скиньмось по таляру»…
– Ну, а як уже всі добре вріжуть та закусять і знов уріжуть, – сміється молодший баяніст, син «буксира», – тоді починаємо веселе грати: «Ой за гаєм, гаєм штани поскидаєм», – син «буксира» приспівує на мотив лезгинки.
Я розмовляю з баяністами. Уже другу склянку чаю від дієтсестри Людмили мені приносить «Зайчик». «Зайчик» іде, погойдуючи широкими стегнами, граючи округлими крутими сідницями. І хитро поглядає на мене. Але її малювати не буду. По-перше, чоловік її тільки-но вийшов на волю. По-друге, у неї ще є два хахалі. Тут не тільки «носаків» можуть під ребра надавати, а й на «перо посадовити». І не за перелюб, а саме за малювання. Отож «Зайчик» раз по раз дефілює повз мене, мов на параді стриптизерок. А моєї майбутньої моделі все немає. Уже половина зали спорожніла, а її все немає. А я вже розмріявся, який можна буде зробити малюнок із тією гривою, радше б хвостом, дивного темно-русявого волосся.
Далі витрачати час я не міг, тому я полишаю баяністів і поспішаю по довгому коридору на вихід. І в спину мені, і наді мною, і попереду клацає метроном – сигнал шляху для сліпих.
Аж назустріч поспішає моя майбутня модель. І не в суконці, як уранці, а в якійсь картатій кофті та брюках. І немає водоспаду густого темно-русявого волосся, а стирчать якісь обскубини «модної», за журналом якихось мод, зачіски.
«Отакої! – думаю я. – Доведеться її роздягати, щоб хоч якийсь сенс був у малюванні».
– Затрималась у перукарні! Такі черги… Коли до вас прийти?
– Буду ввечері. Як побачите світло в боксі – заходьте.
І тут я ловлю себе на думці, що це ж чортівня якась: бігав на базар по раки, запросив до себе у бокс чужу дівку. Ну, подивимось, що буде далі.
У своєму кутку вмикаю світло.
Тільки починаю мити руки, як обережно стукають у двері.
Відчиняю.
Стоїть та сама сибірячка, що ніколи не їла раків.
– Я прийшла.
– Як прийшли, то заходьте. Тільки скажіть, ну для чого ви обрізали волосся?
– Я не обрізала волосся, а зробила зачіску.
– Для чого?
– Щоб подобатися.
– Шкода… А я так хотів намалювати ваш портрет із такою розкішною гривою. Правду кажу: такого густого попелястого волосся ні в кого не бачив.
– То чого ж ви вранці не сказали?
– Не думав, що ви таку розкіш зіпсуєте…
– Це вам так здається. А мені, мені зачіска подобається. Вона модна. Точно, як у журналі.
– Добре. Згоден. Кожен – хазяїн своєї голови. Сідайте отам на стільчик.
Сідає на стільчик і завмирає. Не крутиться. Не базікає.
Я малюю і подумки дякую Янекові, що роздобув і полагодив мені таку лампу. Весь мій люкс-бокс просто розчиняється у світлі. Закінчую лінійний начерк і кажу:
– І ще шкода, що ви в оцих кльошах і кофтині. Уранці вам було так гарно в суконці.
– То в чому проблема? Можу зняти. Зняти?
– То зніміть. Тільки я спочатку вийду. А коли роздягнетесь – покличте мене.
– Чому? Дивіться, будь ласка! – І починає розстібувати ґудзики.
– Одяг покладіть у цю коробку. – Підсовую їй велику картонну коробку і виходжу в коридор.
Бачу боковим зором, що моя модель на мої дії знизує плечима й береться за пояс кльошів.
Розбирається моя модель швидко, бо за хвилю кличе мене:
– Та заходьте вже. Я готова.
Сидить вона на стільці точнісінько так, як і сиділа вдягнена. Тільки обома руками закрила груди.
– Ви що, стидаєтесь?!
– Ні, просто не знаю, куди подіти руки.
– Гаразд. Ось вам яблуко. Хоча б одна ваша рука буде при ділі.
Лізу до тумбочки і виймаю із пластикового кулька яблуко від діда Діми сорту «Макінтош». Червонобоке величезне яблуко. Я ще сам і не куштував яблук із його саду.
– Можна їсти?
– Звичайно, для того вам і дав. Тільки поволі. І руку з яблуком, після того як вкусили, опускайте на те саме місце.
Модель напрочуд слухняна й усе робить так, як їй велено. І яблуко вона їсть дуже поволі. І коли вона доїдає яблуко, мій малюнок готовий.
Вона виймає з коробки штани, а із кишені штанів – великий командирський годинник.
– Ого! Уже за чверть одинадцята. Треба бігти. Сусідка – страшне стерво. Уже жалілась, що я їй не даю спати! Як вони, ці сліпці, мені набридли! Просто дістали!
Швидко виходжу до коридору. Вискакує за мить і вона. На бігу питає:
– Завтра теж?
– Аякже.
Тільки модель покидає мій люкс, як на мене нападає страшна втома. І до втоми враз додається якесь відчуття тривоги, страху. Яке переростає просто в дику тугу.
Ніяких сил піти до козачки Анастасії та взяти ключ від душової в мене немає. Навіть не можу вмитись.
Мене всього перекручує, мною тіпає. По всіх м’язах наче дрібне-дрібне тремтіння. Падаю на ліжко, тільки скинувши черевики. Навіть сил нема роздягтись. Отак, скоцюбившись, не роздягшись, засинаю. Я точно відчуваю, що поринаю у хворобливий чи то сон, чи якесь марення.
Та цієї ночі десь перед пізнім світанком мене наче викидає з цього важкого забуття. І так раптово перебиває мій бридкий сон не якийсь галас чи гуркіт. Викинув мене зі сну всепроникаючий шелест і шипіння.
Спочатку я нічого не можу зрозуміти, отямитись від сну. Поволі до мене доходить розуміння ситуації. Це з гір по узбережжю вдарила бора.
І чомусь перше, про що я думаю – що кубанських раків цього року вже не буде на базарі.
Усе в моєму боксі помальовано білим: шибки, і благенькі фанерні двері, і тонка перегородка-стіна до сусіднього боксу. Ніби й шелестить і стеля, і шелестить закапелок коридору за моїми дверима. Того шерхоту й шипіння я не можу витримати далі. Зіскакую з ліжка. Вмикаю світло. Отут я заспокоююся й знову повторюю слова Ставрика: «З-за гір бора дме три доби. Якщо вітер на третій день не перестане, буде шаленіти ще три дні. Якщо на другий раз на третій день не перестане, то буде ще три дні. Якщо на третій раз на третій день не перестане, то буде перти, поки не перестане. А от цього вже ніхто не може вгадати».
І я відчуваю, що цього разу буде так, як пояснював Ставрик. Це остаточно вгамовує мою раптову тугу й знімає до того незрозуміле відчуття біди. Я вимикаю світло й міцно-міцно сплю до тієї миті, коли в двері починають гуркати.
У двері стукають, а шелестить з усіх боків. Устаю й питаю хто.
– Це я, – каже з-за дверей санітарка Анастасія. – Вам передали рибу. Я лишаю під дверима. А мені час здавати зміну.
– Дуже, дуже дякую!
– Не мені дякуйте, дякуйте хлопцям!
Знаю, що вона йде. Але кроків її не чую. Усе шелестить, усе шерхотить, усяка щілина посвистує. Дивно все виглядає. Яскравий сонячний ранок. Чисте блакитне небо. А море геть зеленого, темно-смарагдового кольору. І хвилі напливають не до берега, а від берега. Вітер зриває з їхніх гребенів білу піну й перетворює її на туман.
Ті судна, що ще вчора стояли носом до моря, звернені носом до берега. Але їх важко добре розгледіти, бо їхні абриси розмиває цей водяний пил, що бора зриває з хвиль. Здається, що вся прибережна смуга води парує, закипає, немов велетенський казан!
І дерева всі вигнуло віттям до моря. Цей штормовий вітер не розгойдує гілки, не шарпає, не крутить. Вітер вигнув гілки до моря й так і тримає своєю неймовірною потугою. Де ще вчора на деревах було пожовкле чи червоне листя, сьогодні його нема. Голі гострі лінії на тлі зелених хвиль і сивого водяного пилу наче намальовані чорною тушшю.
Людей не видно. Жодної душі.
Та досить споглядати цей дивний краєвид, якщо там за дверима риба. Не думаю, щоб її хтось поцупив. Але, про всяк випадок, її треба занести до мого люксу.
Відчиняю двері – і просто завмираю від несподіванки.
Із великої, від телевізора, картонної коробки стирчать вузький акулячий хвіст і вишкірені зуби акулячої пащеки.
Оце так!
Затягаю коробку в бокс.
Хапаю акулу за плавці і підіймаю вгору. Хвіст торкається підлоги, а вишкірена паща з гострим носом дістає мені до підборіддя. Та це ще не все: під акулою-катраном на все дно коробки розлігся оладком шипуватий скат із довгим і вузьким, мов нагайка, хвостом.
Дивлюсь на годинник – до сніданку ще півгодини. Тому одразу починаю ставити натюрморт. Довго не думаю. Акулу кладу на бік, щоб світила білим черевом. Та ще вигинаю її дугою, щоб вона ніби огортала плаский ромб темно-бурого ската. Коли в тебе два скати, то одного можна перекинути догори білим черевом. Бо там лише дірка роту й щілини зябер. Акула – вона з усіх боків акула! Я її так вивертаю, щоб було видно зубату пащу та гострий акулячий хвіст, який ні з чиїм іншим хвостом не сплутаєш!
За якусь чверть години я навіть устигаю зробити легкий лінійний малюнок натюрморту.
На сніданок я таки спізнююсь. А по дорозі мене перестріває Янек і вручає кульок із в’яленою ставридкою.
– Це гостинець від голови колгоспу.
Іду до свого столу. І раптом чогось ноги несуть мене далі. До столу вчорашньої моєї моделі.
– Пригощайтесь! – Виймаю із кулька повну жменю спливаючих жиром ставридок і кладу їх на блюдечко.
Не чекаю, що вона скаже, і вертаю до свого столу.
І теж пригощаю своїх кубанських баяністів. Попереджаю, щоб вони були обережні – бо в ставридок ідуть шипики рядочком.
– Ми знаємо. Не бійтеся – ми самі впораємось! – заспокоює мене молодший сліпець.
Швидко з’їдаю сніданок. Швидко роздираю ставридок і смакую ними з білою пухкою кубанською паляницею. Паляницею мене, як завжди, коли її чергування, пригощає дієтсестра Людмила. Адже паляниця в калькуляцію їдальні не внесена.
Повз мене проходять ті двоє сусідів моєї моделі. Підстаркуватий сліпець питає:
– То отой їй рибу приніс?
– Той, той, що вона його вчора підчепила! – У саме вухо стверджує йому проводирка. Але голосно, бо й мої баяністи наставляють у їхній бік вуха.
Проте ця пара більш нічого не виголошує. І моїм баяністам лишається тільки дерти рибок й смакувати моїм пригощенням.
Я зразу ж чимскоріш поспішаю до свого боксу-«люксу».
Найбільша втіха – малювати натюрморт. Він ось – увесь перед тобою. І мовчить. І як ти його поставив, чи поклав, так він і стоятиме. Його не треба вмовляти. Його не треба поправляти. Його не треба розважати байками чи запускати музичку.
Єдине, що все ж допікає – шерхіт, шелест, а то й шипіння, сичання вітру з усіх боків.
Але робота йде так добре, що вже й не звертаю уваги на ті всі звуки, якими переповнений простір. До обіду встигаю написати два натюрморти. Один із катраном-акулою з перевернутим черевом до глядача. На другому – катран зі спини. А скат-лисиця так і лежав нерухомо. Біле «сліпе» черево було б добре з другим темним шипастим покласти…
Отож акварелі закінчено, і починаю складати пензлі, як стукають у двері. Це Янек приносить мені ще теплих перепілок. Летіла велика зграя перепілок, і вітром її занесло на дроти. Кільком перепілкам не пощастило.
Сліпі понадягали на себе все що можна, і стали вдвічі товщі. Тільки мої кубанські козаки, як ходили у картатих нейлонових сорочках, так і ходять на обід і на вечерю.
Підвішую перепілок за ніжки, як на старих фламандських натюрмортах. Та й біжу пообідати.
Люди ще йдуть до зали, а я вже швидко все заковтав і бігцем до себе. Поки є денне світло – треба поспішати.
Пристойну акварель закінчую саме тоді, коли швидко, як завжди на півдні, опадає сутінь.
Отож, сьогодні день не пропав – написав три натюрморти.
Тепер треба відвезти акулу й ската нагору до електромайстерні.
Янек і його колеги збираються додому. Але я затримую їх, і ми швидко патраємо акулу і розрізаємо її на шматки.
Складаємо в емальоване відро й засипаємо сіллю. І тоді вже електрики відбувають по домівках. А я – відмити руки та поспішити на вечерю.
Тільки повертаюсь із вечері й вмикаю світло, – може, і п’яти хвилин не минуло – тихий стук у двері.
Відчиняю – учорашня моя модель. Правда, стала товстішою, бо вдягла все, що могла.
– Нічого, що я так рано? Просто я в себе замерзла. Так сифонить, аж страх! Я подумала: може, у вас тепліше? Я вам не заважатиму?
– Ні, все гаразд. Заходьте.
Я складаю всі свої причандали до коробки. А моя модель сідає на стілець так само, як сиділа вчора. Боковим зором споглядаю її й подумки лаюся: «Ну на який біс, дівко, ото треба було зрізати свою гриву? І оголена без своїх кіс ти теж ніяка. Ні худа, ні товста, і взагалі ніяка».
– У вас так тепло. – перша не витримує вона.
– Бо в мене тут закапелок. І протягу немає.
– Так. Немає. Тільки й у вас цей шум вітру. Ні, шелест. Ніяк не звикну. Усю наскрізь пронизує. Я вчора не спала цілу ніч. Так холодно, і в душі така туга! Наче має статись якесь лихо. Усю просто перекручує.
– Це у вас від бори. У всіх настрій падає до нуля.
– Що таке «бора»?
– Оцей вітер. Він же – знаменитий новоросійський норд-ост.
– Це надовго? Бо сліпці всяке говорять…
– Фантазії…
І я їй слово в слово повторюю лекцію мого знайомого старого рибалки Ставрика. Ще й на додачу розповідаю, як Ставрик їв сиру, тільки виловлену, ставридку.
– Ой, ваша рибка така смачна! Але запах – ну просто попсована риба. І все. Ви вибачайте, що я таке кажу. Але я не наважилася її покуштувати, поки не побачила, що ви самі їсте. А що то за хліб вам принесли – такий білий, пухкий?
– Па-ля-ни-ця. Запам’ятали? Кубанська паляниця. То мені гостинець до чаю. Сьогодні в мене добрий день: аж три натюрморти написав. І риби, і дичина. – І зовсім несподівано для себе додаю: – І ви в гості прийшли.
Хоча, щиро кажучи, ніякої радості від її візиту я не відчуваю. Буває ж таке: зовсім цього і не думав, і не хотів говорити, а ляпнув.
Я продовжую приводити до ладу свої інструменти. Дівчина сидить і мовчки, без жодного виразу, спостерігає за моїми рухами. Зрештою, усе ж питає:
– Якщо ви не стомились, то я можу роздягтися. У вас тут так тепло й затишно.
– Гаразд, давайте.
Цього разу я не виходжу в коридор, а просто відвертаюсь і займаюсь своїм приладдям.
І знов я її малюю. Я таки стомився, то й не вигадую їй ніяких поз. Хай сидить, як їй хочеться. Тільки щоб не крутилась. Коли вона бачить, що я завершив малюнок і зрізаю аркуш паперу, лізе до кишені своїх кльошів. Виймає великий чоловічий годинник.
– Ще можу у вас трохи побути. Ви не проти?
– То будьте.
Поки вона вдягається, я ставлю кип’ятильник і заварюю чай. Лишились на двох три ставридки «з гар’ю», окраєць паляниці та в двох баночках з-під майонезу запашний і міцний, міцний-преміцний краснодарський чай.
Коли модель підносить до рота першу рибку, у неї роздуваються ніздрі, і вона ледь здригається. Але гризе жирну спинку, ковтає, переводить дух.
– Так тхне… а така смачна!
– Насолоджуйтесь. У вас такої рибки немає.
– І раків. Я так хотіла раків, я їх ніколи не куштувала. А чай мені розбавте. У мене від такого серце скаче.
– Ну, яка ж ви сибірячка? У вас же всі там чифірять, як скажені.
– Я не їхня. Я з висланих.
І, наче схаменувшись, лізе в кишеню й витягає свій здоровий чоловічий годинник.
– Ой, мені вже час! Дякую, дякую, так усе смачно!
– Ну, хоча б ковтніть чаю, щоб рота після рибки освіжити.
– Чхати! Мені ж не цілуватись із цією зміюкою.
Вона швидко підходить до дверей, повертає ключ. Затримується в напіврозчинених дверях, обертається до мене. Може, щось і хоче сказати, але обличчя її нічого не говорить. Швидко й тихо причиняє за собою двері.