«Бора» дме і дме.
На етюди вже не можу ходити. Тому й малюю натюрморти при денному світлі. Або краєвиди з вікна електромайстерні, що на самому верху будівлі, поруч із ліфтовою шахтою.
Бора дме і другий день, і третій, на третій день аж ніяк не вщухає.
Як тільки після вечері я вмикаю світло, приходить моя модель.
І кожного разу, коли вона роздягається, бачу, що нічого в ній нема цікавого, ніякої виразності. Коротше кажучи, як модель, на відміну від інших дівчат, не викликає в мене ніякого захвату. Але щовечора її малюю до того часу, поки вона не схаменеться й не полізе в кишеню по свій «будильник». Але що справді добре – вона мовчить. Коли виноград і яблука, і гранати, і горіхи, і смокви намальовані, починаю ними пригощати свою модель. Власне, пригостивши, малюю, як вона обриває гроно по виноградині, потім друге яблуко гризе. Потім ласує смоквами, тримаючи однією рукою на колінах миску з ягодами, а другою підносячи її до рота.
Якось усі ці дні бора все йде, мов якийсь годинник заведений. Свистить, шипить бора, брязкотять шибки в галереї-переході з одного корпусу в другий, клацає повсякчас метроном-дороговказ.
Відчуваю, що під цей несамовитий шелест вітру починаю десь пливти, мов у якомусь заколисуючому шепоті-мареві.
І що дивно: працюється в цьому плині звуків і часу неймовірно вдало.
На додаток дієтсестра Людмила, пригощаючи мене вкотре моїми улюбленими млинцями з яблучним джемом, просить показати малюнки.
– Ну, художнику, у тебе, як у Пушкіна, Болдінська осінь!
Ніяк не чекав таких слів від моєї прихильниці, фарбованої пергідролем блондинки Людмили.
Болдинська – не болдинська осінь, а малюнків і акварелей вже набрався добрий стос.
Усе, що могло зламатися, злетіти, зрушитися й упасти, першого ж дня полетіло в море.
Пожовкле листя, суха хвоя, перегоріла трава, поліетиленові пакети, усе туристичне сміття вітер позмітав зі схилу гір і вимітав у море. Бора – не суховій, пилу не приносить.
Зелені хвилі несамовито мчать від берега, розриваючись у гребенях на пронизливий холодний туман.
Вітер такий навальний, що відганяє воду від берега, може, метри на півтора. Оголюються осклизлі зелені камені й купи водоростей. Їх теж відриває вітер, змішує із хвилями й жене кудись у море до обрію.
А обрію немає – над водою клубочиться крижаний туман і все в собі розчиняє.
Увечері приходить модель.
Тепер я не виходжу, поки вона розбирається, бо поки відчиниш двері й вийдеш та зайдеш, холодне повітря заливає й моє тепле кубло.
Цього вечора модель лежить голічерева, злегка підібгавши ноги. Тримає гроно чорного винограду, що мені принесли хлопці, і відщипує від нього по ягоді. Що не кривиться, то, певно, виноград солодкий. Малюнок, як і попередні, виходить пристойно. Видно, як кажуть тренери боксерам: «Відпусти руку, і вона знайде ціль».
Отут я, певно, і пропустив зворотній удар. Як кажуть, знов таки, у боксі, упав від удару, якого не побачив.
Малюнок швидко закінчую. Кажу їй вдягтися, бо все ж у кімнаті не як на пляжі. Вона швиденько вдягається. Щоб не дивитись, як вона вдягається, займаюсь своїм приладдям. І, взагалі, не люблю дивитись, як при мені роздягаються чи від оголення вдягаються.
Потім я підводжусь зі свого стільчика та йду до тумбочки, щоб вимкнути потужну настільну лампу. І просто наштовхуюсь на дівчину. Прихоплюю її за плечі, щоб вона не впала. Але враз її руки охоплюють мій поперек. І дивне, незбагненне відчуття: таке, ніби ці руки тебе обіймали не раз і не два! Якась мара!
Та я вже не можу зупинитися, відпускаю її плечі й починаю розстібувати ґудзики на її цупкій вовняній кофті…
Та на ніч вона не лишається в мене. Ще три дні й ще три дні (усе відбувається за Ставриком) «бора» гне дерева і людей, зносить у море необачних птахів.
У якийсь із вечорів моя модель питає:
– Можна, я до вас удень прийду? Я не заважатиму, коли дивитимуся, як ви малюєте?
– Та мені ніхто не заважає. Я свого часу і на базарах, і на пляжах, і на вокзалах, і в лазні малював. Тільки вдень я не сиджу у своєму «люксі».
– А де?
– Та до хлопців ходжу до майстерні чи там на горищі сиджу.
– Чого?
– Бо звідти добре видно берег, гори і море. І, головне, вітер не видимає з тебе душу.
– І там малюєте?
– Аякже! Пишу акварелі, поки добре видно. Ну, а ввечері – радо прошу до мого «люксу».
– Це до вечора чекати. Збожеволіти можна. Цей шалений вітер усе дме й дме! У палаті холодрига! Вікна ніхто навіть і не збирається клеїти… А можна – я туди з вами полізу?
– Ніяк не можна: там хлопці працюють. То їхня велика ласка, що я в них зі своїми фарбами й альбомами примостився.
– Шко-да! Збожеволіти можна – цей шалений вітер. Усе дме й дме.
– То підіть до бібліотеки. Там справді затишно й тепло. І вибір пристойний. Сидіть, грійтесь і читайте, ну а ввечері зустрінемось у мене.
Моя модель здригається, струшує плечима, немов намагається від чогось неприємного звільнитись.
– Мені вже те читання в печінках сидить! Хоч тут не читатиму!
– Чому? – Дивуюсь я такій вперше гострій реакції на згадку про читання.
– Тому що я – секретар-читець при їхньому голові товариства сліпих.
– Хіба воно справді так важко бути у сліпого секретарем?
– Якби тільки секретарем!..
– Не розумію.
– Господи, та невже це треба пояснювати, що я цьому азіату ще й за наложницю?! Ну, до завтра. Якось там переб’юсь до вечора.
Від її слів у мене щелепа не відвисає.
Чухаю свою худу потилицю, згадую великого чарівника Гоголя. То ж чи не він казав, що заглянемо в жіночу душу… але ні, краще туди не заглядати. І що ж це виходить? Чи я звабив наложницю сліпого азіата? Чи чужа наложниця мене взяла, як ото беруть необачну дівку?
Думаю, думаю. І, зрештою, усвідомлюю, що саме я був необережним, за що й одержав.
Та що дивно: ті роздуми анічого не змінюють у наших діях. Просто я й вона чинимо перелюб. При кожній нагоді.
А вітер все завиває, шелестить, свище й шипить.
Та ось і день прощання.
Мені того ранку від діда Діми перепадають три здоровенних яблука «Макінтош». Значить, пам’ятає мене й знає про мій від’їзд. Чого ж він, одначе, так і не схотів мені розповісти про часи Кубанської Ради? А от яблука передає, як гостинець у Київ.
Вона приходить після сніданку.
– Попрощаємось?
– Попрощаємось.
Але ні вона не підходить ближче до мене, ані я не ступаю до неї.
Мовчимо.
Чогось я відступаю до тумбочки й беру найбільше яблуко та простягаю їй.
– Беріть. У вас там таких яблук точно немає.
– Авжеж.
Бере яблуко.
Але ні я не тягнусь її обійняти, ні вона не поривається до мене.
– Прощавайте! – каже вона й злегка похитує головою.
– Прощавай! – зривається вперше в мене їй «ти». Та вона вже йде з кімнати. Але я не наздоганяю її, не кажу нічого.
Тільки дивлюсь, як вона з темної частини довгого коридору ступає на пронизану сонячним сяйвом скляну галерею-перехід.
Тут, на межі світла і тіні, зупиняється, упівоберта повертається до мене.
У мене ще зіркі очі, і я на такій відстані бачу, як спалахує золотом яблуко в її руці.
І в ту ж мить вона ступає вперед, далі. І просто зникає в сліпучих навкісних променях сонця.
І за якусь хвилю в галереї-переході – тільки ті навкісні промені сонця й танок порошинок у тих променях.
І невпинний стукіт дороговказу-метроному для сліпих. Але і його час від часу глушить свист нестримної «бори».
Басейн
Кицю я знав не перший рік. Розведена зграбна молодиця й мала двох дітей. Старша – донька, сама на той час вибилась на дівицю. Менший був ще хлопчиком. Обох своїх дітлахів називала «короїдами».
Я й гадки не мав, що можу чимось зацікавити Кицю, ну в певному аспекті.
Якось я зайшов на харчоблок підлататись доброю чайною заваркою. Виходжу й прямую через плац між корпусами та здибуюсь із Кицею. Так слово за слово. Сонце тоді, у квітні, пражило добре. Але з моря тягла холодна, пронизлива «полудьонка». Це той вітер, коли вранці сонце швидше нагріває сушу, ніж воду. І тоді холодне повітря вривається на берег. Я Киці й кажу, що море ще холодне, та й під таким вітерцем не дуже етюди писатимеш.
– Ну, художнику, етюди тобі не допоможу малювати. А от замість холодного моря влаштую тобі «жемчужную» ванну. Прийдеш?
– А для чого мені? Поплавати хочеться.
– Так приходь завтра після обіду. Я тобі басейн організую. Плавай, скільки хочеш.
– Як скажеш.
– Ну, то приходь.
Настало завтра. Сонце пече. Дме прохолодний вітерець.
Іду до великого такого, ніби ангару, спортивно-оздоровчого комплексу.
Киця зустрічає мене у вестибюлі.
– Заходь у бокс і залазь у ванну – я вже приготувала. Я зараз дівок відправлю. Треба про все домовитись – бо аж чотири вихідних дня.
Не знаю, чого Киці так хотілось запхати мене в ту «жемчужную» ванну. Якось ніби хтось казав, що вона ніби бадьорить.
Заліз я до ванни. Узагалі ванни мені не подобаються. Як на мене – найкраще то душ.
Мокну я в тій ванні й міркую: «Ну, яка може бути від неї бадьорість»?
Тут заходить Киця й починає мене розглядати. Узагалі, то моє діло – когось уважно розглядати. А тут мене починають вивчати. Не знаю, що вона хотіла побачити? Якісь незвичні розміри? Може, вона це собі втовкмачила в голову, що в мене постійно були нові й нові дівки?..
Урешті, вона переводить погляд на моє лице, потім на пісочний годинник.
– Як скінчиться час – давай до басейну. Уже всі пішли. Вестибюль я зачинила.
– Слухай, – питаю, – шмотки тут лишити?
– Чого ти їх мусиш тягати по всьому комплексу? Ти заходь через перші двері. А я зайду через жіночу роздягалку. Душ прийму, геть сьогодні забігалась.
Закінчився пісок, і я виліз із тієї ванни. Натягнув плавки й чимскоріш по коридорчику до потрібних дверей.
Від води парує тепло й від найменшого звуку йде гучна луна попід скляним склепінням даху.
Неквапно ляпаю мокрими ногами по теплій підлозі.
На тому боці гуркають двері й луна котиться по всій будівлі.
Дивлюсь – виходить із жіночої роздягалки наша Киця. Голесенька, як мама народила. І кричить мені з того боку.
– Ти б іще краватку вдяг!
Луна котиться, накочується, б’є об скляні стіни, і здається, що то цілий циганський хор верещить.
Знімаю плавки.
– Попливли! – І Киця плюхкає у воду.
Я ж швидко, але тихо, без бульбашок і ляпів, занурююсь у воду.
Ну й пливемо назустріч одне одному.
Киця краще плаває за мене (як не як, а на морі живе). І швидко допливає до мене. А я тільки третину басейну переплив.
Ну, починаємо, значить, обійматись у воді на плаву. Дна ноги не торкаються. То думаю, що це виглядало з боку, як якась неоковирна боротьба, чи щось таке. Мені зовсім не до смаку отакі пестощі без твердого під ногами. Кажу Киці, що краще поплисти на мілке. Хоч дно слизьке, але все ж дно.
Пливемо.
Щось мене ці водні процедури зовсім не збадьорили. А Киця аж порум’янішала.
«Цікаво, – пливу й думаю, – з іншими своїми фраєрами вона теж такі купелі та оглядини влаштовувала?»
Та от тільки став на дно, як почав заводитись!
Як раптом – дзень! дзень! дзень! – у скляну стіну з боку тераси.
Сонце якраз повернуло й б’є просто в очі.
То й не можу дібрати – хто воно?
Та Киця вмить уторопала. Як ошпарена вискочила з води і чимскоріш до скла.
Починає скрізь скло перегукуватися із якоюсь жінкою. Та швидко щезає. А Киця, як на змаганнях, по периметру басейну мчить до жіночої роздягалки.
– Що там трапилось? – кричу, й луна лящить з усіх боків.
– Зараз, зараз!.. – і щезає в жіночій роздягалці.
Я теж вилізаю з води.
А вона вже біжить мені назустріч і ключа простягає. Ляпає босими мокрими ногами, мов ціла юрма в долоні плеще!
Підбігає. І очі аж рогом лізуть, і геть захекана, перетинаючись, хапаючи повітря ротом, проказує:
– Довбня, стерво, на бульдозері приперся! За мною, бач, заїхав!!!
– Який Довбня?! Який бульдозер?!
– Мій чоловік, добра б йому не було! Ось тобі ключ. Зачинись і плавай скільки хочеш. Як закінчиш – усе позамикай – ключ скрізь підходить. І здаси ключ дівчатам у другому корпусі. Вони знатимуть… – і вилетіла з басейну.
Ключ мені лишила великий. Із отакими ніби крильцями на обидва боки від стержня. Не знаю, не можу пригадати, чи то з переляку, чи з люті, але, як дурний, кинувся до дверей, щоб замкнути їх на ключ.
Вічко замка під ручкою, велике й широке.
Пхаю туди того здоровенного ключа. Крутнув раз, другий, третій. І ніяк не можу зачепитись. Зрештою, чіпляю. Клацає раз, другий. Я від радості кручу ще раз. Різкіше і сильніше! І – жах!.. Мокрий ключ вислизає із моїх пальців. І вилітає крізь вічко замка у коридор!..
Добре чую, як він із срібним дзвоном котиться по кахляній підлозі…
Торкаю двері, шарпаю ручку. Усе глухо!!! Бігом у жіночу роздягалку. Тут уже теж Киця постаралась – зачинила – і тамбур, і двері в коридор.
І що дивно – у всьому комплексі двері риплять і хитаються. А ці, з чоловічого боку, мов під ниточку підігнані всі двері, лутки.
Сказати, що мене розпач охопив? Я просто якось скаменів від перспективи провести два вихідні й два святкові дні в басейні. Басейн за містом. Котельня сьогодні працює останній день. Ніхто зі сторожів сюди не поткнеться – свята якісь паскудні. Електорат, висолопивши язика, шукатиме спочатку випивон, за тим – «похмєлку». А чого такі свята паскудні?
А тому що «Райкін» Мішка «внєдряєт» сухий закон. Горілка по талонах на весілля та похорон. Улаштували в Москві помпезне тусовище «совєтскіх пісатєлєй». У голодний час розкішні рибні разносоли. А замість випивону – «Фанта», «Буратіно», «Пепсі-Кола» і ще всяка солодка рідина. Багато хто з великоросів, нажравшись разносолів та запиваючи їх солоденьким, так блював, як від найгіршого шмурдяку не блюють…
Оскільки я не знав, що робити, а думати я геть нічого не міг, то я поліз у воду й почав плавати – туди й сюди, туди й сюди. Здається, що стільки я ніколи до того ні в басейні, ні на морі не пропливав.
Зрештою, отако плаваючи, я почав думати, що треба думати про те, як звідсіля вибратись. Наче б можна було піти на ризик і висадити одну секцію скла. Але нічого не вийде – скло в нижніх рядах армоване та ще й претовстенне.
Рухав я ногами й руками, а думка якось зовсім зупинилась. Ну не працює голова, та й годі!
Нараз став відчувати, що не те щоб стомився. А почав мерзнути. Але плаваю, потім таки додумався – треба вилізти з води й зігрітись під душем.
Та в обох кранах прохолодна, хоча не зовсім, водичка. Значить, котельня вже не працює…
І шмаття моє, і рушники в боксі у ванному відділенні.
Почав лазити по всьому басейну, щоб хоч якусь тканину чи якийсь халат знайти та насухо обтертись.
І підлога з підігрівом охолола. А холодні кахлі для босих ніг – ох і неприємна ж річ!
Почало мене потроху від холоду трусити. Шкіра пуп’янками пішла.
І тоді, коли вже почав я й зубами цокотіти, десь наче гуркнули двері.
Потім цокання жіночих каблучків по кахляній підлозі.
Ближче. Ближче! Ось каблучки минають мої двері. Тоді я подаю голос.
У відповідь мені Киця:
– Відчини. Це я!
– Не можу!.. – відказую я, цокотячи зубами та затинаючись. – Ключ вилетів через вічко в коридор! Подивись – де він там?
– Не бачу… Не бачу… Нічого не бачу… Та де ж він? О! Є! Під батарею залетів!
Киця клацає замком і звільняє мене.
– Ось тобі ключ, не губи!
– Слухай! А чому ти повернулась?
– Згадала, що труси в роздягалці забула.
І Киця притьмом кидається до жіночої роздягалки.
Мені дивно – де ж ті труси лежали? Я ж усі кімнати й шкафчики продивився.