А вже й четвертого настав час. То я згадав про добрий пшеничний хліб, що його спекла до мого від’їзду бабуся Мокрина. Ділю хліб на шматки, і четвертий кавун наминаємо з білим пухким хлібом.
Бабусин хліб був кращий за знамениту київську паляницю 50—60-х років. Але сьогодні й київської паляниці немає. І мало хто її пам’ятає. Певно небавом і про Київ київський згадка зникне.
Кавуни, що лишились, сховали в бур’яні. З’їмо в обід.
Лежимо на теплій землі. З легеньким павітром напливає густий, терпкий дух квітучих соняшників. До нього домішується гіркуватий аромат низенького сріблястого полину, євшану.
Унизу, у розлогій Совиній балці, поволеньки бредуть корови. Далі звиви балки з великими й пологими схилами. Її сухе русло десь розчиняється на сході в легкій фіалково-блакитній юзі між розлогими грудами.
І на одному груді малесенький вітрячок, мов комарик, поволі, але невпинно махає крилами. Це єдиний гороб’ївський вітряк, що вцілів і в колективізацію, і у війну.
Більше я не був у тій балці Совиній. Ані в дідовому селі, ані на станції Користівка.
Тож якщо і початок року, і літо минули в мене без дівчат, то під Новий рік справа зрушилась.
Усе влаштував Швандя. Ми з ним провчились перших чотири класи. Я вступив до художньої школи, а Швандя зник. Потім раптом з’явився. Як я тепер розумію, тому що в мене можна було чомусь навчитись. А він поволі починав малювати. Та не про це зараз мова. У мене була добра компанія – хороші хлопці і пристойні дівчата. Збиралися на чиїсь іменини, на якісь свята просто потанцювати. Збирались у дівчат. І на всіх наших вечірках був хтось зі старших. Ну й пильнував, щоб «всьо било прістойно». Я вже збирався зустрічати Новий 1957 рік із тими дівчатами і хлопцями, коли Швандя мені каже:
– Є пропозиція добре гульнути. Підписуєшся?
– А дівки будуть?
– Дівки вже є.
– Так у чому тоді справа?
– У башлях. Дівки закусь приготують, а випивон і сітро наше.
– Музичка?
– Їхня. Кажуть, «на костях» і нові платівки. Але що саме, я не знаю, тому підстрахуйся. У тебе ж є платівки?
– Та трохи.
– Ну от і порядок.
Я тоді одержував стипендію, і на Новорічний забалдон я її всю й бухнув, тобто цілих п’ятнадцять рубчиків.
Отож, маємо оковиту, напівсолодке шампанське й рожевий портвейн. Я ще для підстраховки купив докторської ковбаски та краківської.
Вечір під Новий 1957 рік казковий, не брешу. Тихо сиплеться лапатий сніг. Мороз десь градусів п’ять-шість, не більше. Ліхтарі теплим світлом малюють гала на свіжому снігу. У всіх старосвітських будиночках Кудрявця світяться вікна. Поверх фіранок на вершках ялинок видно блискучі іграшки. Десь уже з кватирки бацає «Ріоріта». На вулицях броунівський рух, хоча мета всіх перехожих відома – святковий стіл.
Швандя стоїть унизу сходів свого будинку з «Біломором» в правому кутку рота. Не торкаючися цигарки руками, по-блатному, перекидає в лівий куток.
– Давай! – вітає мене кивком своєї широкої будки. Але не вниз киває, а вгору піднімає підборіддя. – Треба сісти за стіл до курантів.
– Так куди йдемо? Далеко?
– Не кудикай! – Швандя тепер повертає «Біломор» на попереднє місце. – На Кожум’яках хавира.
– Старих не буде?
– Я що – дурний? У Таськи батьки кудись на три дні подалися ще вчора.
– А хто така Таська?
– Хазяйка хавири. Вона й дівок приведе.
До нас ще приєднуються двоє хлопців. Один Сашко, іншого не пам’ятаю, бо я його ніколи не бачив.
Топаємо по Нестерівському провулку, по кам’яному мосту на Воскресенський узвіз. Ну на узвозі рух справді святковий: одні вниз і хідниками, і бруківкою на Поділ, другі їм із Подолу назустріч до Старого міста.
Сьогодні Вознесенського узвозу, власне, немає. А тоді від моста вниз один будиночок тулиться, ліпиться до другого. Та все садочки яблуневі й вишневі в дивовижному сніговому вбранні.
Коли ми добулися до кінця узвозу, сніг почав просто вивалюватись із низького неба.
І на хавиру до Таськи ми вступали, як чотири діди морози. Крім вертлявої Тасі, ще четверо дівчат, якісь напружені.
Чи ми спершу ручкались і називались, чи вже за столом познайомилися – не пам’ятаю.
Я був проти того, щоб до бою курантів перехилити по чарці. Та Швандя, обернувшись до мене всім тулубом із непорушною шиєю, із притиском пояснив:
– Не годиться старий рік проводити на суху. Ціди нам казьонки, дівчатам давай портвешку.
Я не став наливати хлопцям оковиту. Передав Шванді, а Швандя Сашкові: Сашко й розливав. Я гарливо націдив дівчатам рожевого портвейну, і собі також.
Дівки на мене подивились, як на слабака чи недоумкуватого. Але промовчали.
А так трапилось, що ще не забряжчали московські куранти, як з’явився традиційний настрій.
Під дзвін курантів я вправно відкоркував шампанське… і точно поцілив у скляну якусь фігурку! У друзки…
Таська жалісливо вигукнула:
– Ой!
На що Швандя авторитетно зауважив:
– Це на щастя! – І запив шампанське стопариком оковитої, авторитетно пояснивши: – Це звьозди Кремля, або… шипучка з прицепом.
Після шампанського, оковитої, портвейну, ще якоїсь там наливки компанія по-справжньому звеселилася й почався маленький звіринець.
Швандя, відкинувши дебеле тіло на спинку дивана, ганяв уже не «Біломор», а «Казбек» з кутка в куток рота.
Того четвертого одна з дівчат учила танцювати танго. І не стільки він її притискав до себе, як вона до нього притискалася.
Сашко на ногах тримався добре, хоча вихилив більше за всіх. Коли котрась із дівчат запросила його на танок, він відповів, що танцювати не вміє, а от гавкає краще за всіх.
Дівчині його талант сподобався. Вона поставила його навкарачки. Сіла коло нього навпочіпки й годувала тюлькою в томаті. Так делікатно виловлювала із соку рибку, відставивши мізинчик. Другою рукою гладила Сашка по його волячій шиї й ласкаво приговорювала:
– Какая у мєня харошая сабачка…
Я на той час вже надригався в танцях, тому по черзі тягав чотирьох дівчат по рипучих дошках старого будиночка під щемну мелодію «Кумпарсіти». І досі, як чую цю мелодію, згадую, які в тих дівчат були тугі циці.
Таська «на костях» мала «Караван» Елінгтона, «бугі-вугі» та «Чубчик» Петра Лещенка. Ну, їх ми «протанцювали» по одному-два рази, бо Таська берегла ці тонкі платівки, записані на рентгенівській плівці.
Коли я по кілька разів протанцював, позажимався з усіма дівками, хтось із них вигукнув:
– Чого ми сидимо в хаті? Пішли грати в сніжки!
Усі, мов шалені, викотились надвір, навіть Сашко зі своєю «собачницею». Я думав, що він впився, як чіп. Але він, не зважаючи на всякі дивні пози, як ото в кунг-фу, жодного разу не впав.
Швандя «держал марку» приблатньонного та з височини веранди споглядав нашу веселу забаву.
Після галасливого ігрища всі знов подерлися по сходах на веранду й завалились у хавиру. І чогось за столом нас стало більше на пару хлопців і дівчат. Дівчата були всі в порядку. Але мене, крім Таськи, більше ніхто не цікавив. Яка вона була? Та таки гарна дівка. Каштанове волосся просто пінилось на голові великою копицею. Рівненькі чорні брівки. Не вищипані. Я добре роздивився, коли її скроня торкалась мого підборіддя. Очі в масть – карі, темно-карі. Носик рівненький. Вуста маленькі, нижня губка – вишенькою. А підборіддя гостре. Може, через це підборіддя скидалась на таку собі лисичку.
Танцювали ми з нею, танцювали, та й домовились, що за три дні малюватиму її, коли батьки підуть на роботу. І вони ніколи не повертались раніше від шостої.
Таська не підвела. Усе було так, як і домовились. Спочатку й подружки в неї сиділи. І дивились, як я роблю підготовчий малюнок для акварелі. Та скоро їм набридло й вони вшились геть.
Що Таська позувала мені в червоно-коричневім халаті, то поступово я спустив його з плечей. Вона сама нічого не робила, але й моїх рук не відхиляла.
Коли взявся за бретельку, в коридорні двері закуркали й щось весело загукали.
– Подружки, на мою голову! – Швидко поправила бретельку, запахнула поли халата й тугіше підперезалася. – Та йду, йду! – І зазирнула в мій малюнок. – Зітри швидко, поки не вперлись до хати!
Ну, я все те, що було нижче шиї, витер.
Із подружками Таська в коридорчику щось задовго теревенила. Тріскотіли, наче сороки.
Але коли повернулась і я почав знов з неї стягувати халатик, вона просто визвірилася.
– Облиш!
Так що «ню» не вийшло й кайф було зламано. А портрет викінчив. Хороший акварельний портрет.
І оголеної моделі мені не вдалося помалювати до кінця 1957 року.
Ту свою модель я підчепив ще влітку. Але вмовив її позувати лише в грудні. І причина для агітації була поважна – я мав робити велике панно для новорічного свята.
Тоді нам, старшокласникам, щедро виділяли рулони обгорткового паперу й цілі ящики ескізної гуаші. Ми клеїли смужки паперу. На склеєних площинах розводили свої фантазії. Коли фарби висихали, панно вішали на стіни.
Для головного класу (зали в нас не було) зробив панно Василь Авраменко. Фауст і Маргарита в нічному саду й сатана Мефістофель у міському завулку. Чи тями ні в кого не було, чи не було фотоапарата, та панно лишилось тільки в моїй пам’яті. Великих здібностей був Вася Авраменко. Та буйний норов, горілка і (загальна наша біда) відсутність культури перекреслили все й фізично знищили цю людину.
А мені дісталася стіна над сходами, що вели до хімічного кабінету.
Я собі вибрав полінезійські мотиви за книгою Ґоґена «Ноа-Ноа».
Я її якраз прочитав польською мовою. Зробив ескіз і вже з отим ескізом у руках почав умовляти свою нову знайому – Фізу.
Вона мешкала в старому, колись престижному, будинку. Але познайомились ми з нею в серпні в Одесі, на турбазі. Кудись наші групи пішли в місто на екскурсії. А ми з нею втікали на Лузанівський пляж. Сіявся дрібний теплий дощик. Крім нас з Фізою, на всьому пляжі були лише якась ятка з молдавським вином і продавець чебуреків.
Поки Фіза досхочу наплавалася, я написав етюд – темний, вогкий вохристий пісок, зелена вода, сіре низьке небо й оддалік чорний буксир з білою піною під носом.
Етюд комусь подарував. Тепер жалкую. Потім і я заліз у неймовірно теплу воду. Дуріли у воді, зажимались досхочу. Та коли, зрештою, вилізли на берег, трохи змерзли. Склянки молдавського «чорнила» зігріли нас, а соковиті чебуреки поновили наші сили. Стало нам не тільки тепло, але й гаряче. Однак нічого такого, крім зажимання, не було.
Отож, прийшов я до Фізи з ескізом і почав її умовляти. Доводив їй, що вона зі своїм тюркським лицем дуже підходить до мого сюжету. Ну, вона й погодилась роздягтись тільки до пояса.
Мене це влаштовувало, бо таїтянки на ескізі були в довгих парео.
Фізині батьки десь на півночі заробляли «длінний рубль». Десь (чи не в Мордовії?) служили на якихось об’єктах. А вона жила сама в комунальній квартирі. Крім неї, у комуналці мешкали ще п’ять сімей.
Фізу поставив просто під люстрою, у якій горіла лише одна потужна лампа.
Це я зараз пишу спокійно, коли з того часу минуло 55 років. А тоді був і мандраж, і кураж, бо хотілось і малюнок класний зробити, і Фізу повністю роздягти.
Усе йшло добре. Перший малюнок я зробив зі стоячої фігури. Другий, уже із сидячої, просто класно виходив.
І враз – затарабанили у двері.
Це стара сусідка, чи то Фаня Марківна, чи то Броня Марківна, не можу згадати точно, гуркає у двері, як на пожежу. І волає:
– Фіза, аткрой! Я же знаю, що ти там! Ти слишіш?
І тільки коли я повів очима вгору по дверях, то побачив, яку дурну помилку ми утнули з Фізою.
У замкову шпарину сусідка не могла нічого побачити: у ній стирчав ключ. Та над дверима знаходилось скляне віконце, і звідтіля просто било яскраве світло.
Сусідку наче заціпило, і вона не відступалась від Фізиних дверей. Ще й хтось до неї із сусідів приєднався. І вона то тарабанили в двері, то щось говорила комусь.
Не можу сказати, скільки насправді часу той галас тривав. Та мені цей час, як не звучить банально, видався вічністю. Небезпека, і дуже реальна, була, ураховуючи дві речі – це рік 1957, а моїй моделі чи то п’ятнадцять, чи то шістнадцять років. Отак!
Ми принишкли й сиділи тихо, мов миші під віником. Дихнути глибоко боялися, поворушитися не могли…
Навіть коли небезпека минула, мені її не вдалося зовсім роздягти. Це сталось через кілька років. Але то вже інша історія.
За нагоди я спитав, що так нагально старій знадобилось. Виявилося, що вона хотіла взнати, чи не брала Фіза її емальований друшляк. Наполеглива була стара Броня Марківна, матері її ковінька!.. Часом я проходжу повз той будинок, його тепер ніяк не впізнати. На початку приватизації будинок хтось «придбав». Тримав кілька років, поки не довів його до кондиції Сталінграда. Потім його ще раз «придбали», потім ще раз «перепридбали». І тоді вже нові господарі (імена їх нам «казлам» і «папуасам» невідомі) робили і надбудову з двох поверхів, і гранітний дизайн на першому поверсі. Повставляли євровікна та євродвері. Зрізали дерева перед будинком. І став оновлений будинок – «Hotel» із якимись там зірочками.
Коли проходжу протилежним боком вулиці, дивлюсь на третє вікно від рогу будинку, то так мені кортить дізнатися – а що ж там, за тим вікном, у тій кімнаті, де нас наполохала Броня Марківна? Чи там офіс адміністратора? Чи буфет? Чи люкс – номер із широченним ліжком-сексодромом? Секрет, панове, секрет! Адже з нашими гонорарами, любі читачі, у ті «Palace Hotel’» i, різні там «Golden-Redisson’»и зась! Центр міста тепер для людей…
Третій – «золотар»
Крізь липучий сон Нікіта чув, як його звали, торсали за плечі, лоскотали. Але прокинутись він ніяк не міг. Він спав до тієї миті, коли засмерділо смаженою камбалою. З усіх риб вона йому смерділа найсильніше. Він сів на ліжку і, поглянувши на свої ноги, побачив, що вони в штанях та в черевиках. І зовсім він не на ліжку сидить, а на старому подертому дивані. Ще раз обдивився всього себе й побачив – і байкова бобочка на ньому, і червона картата ковбойка. Почав усвідомлювати, що таки добре нажерся вчора, бо отако в повному прикиді спати?.. Але дивне диво – голова не боліла й настрій був тобі веселий. То що це вони пили? Та пам’ять наче відбило, а голова зовсім не болить. Вирішив закурити сигаретку. Поліз до кишені й витяг зім’яту пачку, але порожню. І зразу все згадав.
Та вони ж квасили грузинське вино! До Машки приїхав вірменин і притяг цілу валізу пляшок… Але от чого він потрапив до Машки в гості? Проте пригадати не дала сусідка, що, відхиливши двері, ураз засмерділа всю кімнату своєю камбалою.
– Прочуняв? Швандя двічі прибігав. Лаявся страшенно. Йому з вулиці весь час сигналили!
І тут Нікіта все згадав. Усе. Учора Швандя й Лозунько мали поділити башлі та дати його частку.
А сьогодні рано-вранці мали поїхати на халтуру!..
Сусідка ще щось торочила, але Нікіта так розхвилювався, що нічого не розумів…
Просто схопив свою кепку-лондонку з шафи і притьмом на подвір’я.
Надворі камбалою не смерділо, а все заливав запах розквітлого бузку. Коли топав прохідним двором, відчув, що конче треба відлити. Нужник смердів карболкою і нищив запах бузку.
Отут раптом відчув – треба дати по банці. Та знав, що в кишені не вистачить монет, щоб пляшку «біоміцину» взяти. І що Нікіта залізно знав – на самоті п’ють лише алкаші. Ніколи, як би не кортіло й крутило, наодинці не пив. Жодного разу не відступився.
Прискорив ходу, просто побіг до Швандиного будинку.
Ще не піднявся на веранду другого поверху, як і тут його огорнув сморід смаженої камбали. Отут Нікіта пригадав, що вчора у дворі гастроному викинули камбалу. Черга закрутилась у кілька рядів, що й хвіст черги виліз із двору й у садочок протягся.
Нікіта проскочив через веранду, де біля газової плити клопотались дві тітки, і зразу до Швандиної кімнати. Двері в манюсінький коридорчик відчинені. Швандина бабуля щось там перебирала на вішалці. Не встиг. Нікіта хотів із нею привітатись, як стара сказала: