– Хто пізно ходить, сам собі шкодить. Поїхали без тебе. Приїхав той піп, і його і Лозунька ще похмільних забрав.
– А чого вони квасили?
– На радощах! Привезли під вечір мішок грошей…
– Який мішок?!!
– З-під цукру! Повний мішок. По рубчику, по трьошці й трохи по п’ятьорці. Сиділи й розкладали на купки. Потім почали ділити. Видно, вже піддаті були, ще до того, як я повернулась. Я прийшла якраз тоді, коли вони геть показились. Почали гроші хапати жменями й підкидати. Усю хату засипали грошима. Я на них лаюсь, а вони, сучі діти, сміються і гроші жбурляють. Та ще накурили так, що хоч сокиру вішай! Цигарки якісь заграничні, то в мене аж задуха почалась. Ну вони, як побачили таке, то почали збирати гроші… А я вийшла надвір продихатись…
Нікіта уздрів межи тумбочкою й купою взуття пачку «Winston» а. Нахилився, щоб підняти. Узяв її і відчув, що під нею папірець. Підчепив його мізинцем і затис між долонею та двома пальцями. А двома прихопив пачку сигарет. Розігнувшись, подав сигарети старій.
– Оці?
– Ага! Добра б їм не було! Де він тільки їх дістав? Мало мені тих конструкторів? Сидять у бюро й цілими днями тільки чадять та в отой пін-понґ на столі клацають. Зайдеш прибиратись, так хоч сокиру вішай!
– Бабулю! Можна я цю пачку візьму?
– Та бери! Бачу, що ти якийсь не якийсь… З похмілля голова лускає?
– Тріщить! – збрехав Нікіта.
– То подивись отамо, за диваном. Наче туди сховали, як я почала їх сварити.
Нікіта ступив у невеличку кімнату й запхав руку за спинку старого, оббитого шкірою дивана.
Намацав три горла. Одне «горло» не відкорковане.
– Знайшов? – спитала з коридорчика стара, щось там шарудячи в тумбочці. – Фужер візьми в комоді.
– Бабулю, не перехилите, за компанію, зі мною?
– Ні, ні! У будній день? Ні, ні!
– Ну тоді я візьму з собою. Почастуємось із хлопцями. То наодинці тільки алкоголіки п’ють. Сам чув від одного професора медичних наук.
– Ну як хочеш.
– То я піду.
– То йди.
– Ой, спасибі, бабулю! Ви мене поправили.
– А то я не знаю? Як чоловікові голова розвалюється й муторно на душі, то треба похмелитись, і все як рукою зніме.
Нікіта вислизнув із коридору, на ходу засовуючи пачку «Winston’»а до лівої кишені, а пляшку до правої.
Чимскоріш подався до свого двору. Там, під кущами бузку при столику, збиралася компанія перекинутись картішками чи постукати костяшками доміно. Але там було порожньо. Прикриваючи горло пляшки полою бобочки, підійшов до двірничихи.
– Здрасьтє, тьоть Машо! А де пацани?..
– Толян збив команду й поїхав грати кудись чи в Бучу, чи в Біличі. А Колька з пацанами поперся рибалити на Довбичку…
Далі Нікіта не став слухати – бажання заковтати животворну вологу все сильніше охоплювало його думки.
Тому подався через прохідняки на кудрявецькі схили. Там або пацани в карти ріжуться, або на гітарі бацають.
Та враз спинився й вирішив засмалити дефіцитну сигаретку. Витяг пачку, відкрив – майже повна! Витяг одненьку, затис варгами. А останні вийняв усі і, перевернувши фільтром униз, знов запхав до пачки.
І раптом просто над вухом пролунало:
– Де це ти дістав?! Такий дефіцит!
– Га? – Шарпонувся Нікіта й побачив біля себе Віруню.
Його давненько спокушало підвалити до Віруні та зафалувати її. Але боявся дістати доброго відкоша. Віруня вирізнялася поміж дівчат із їхнього кутка. Фігуриста, соковита й, до всього, язиката.
Коли Нікіта тільки голубів ганяв та верховодку на причалі смикав, Вірунька вже з дівками гуртувалася. І її водили в кіно приблатнені пацани, морозивом пригощали. Чи вже й тоді її хтось шворив, Нікіта не знав. Але коли її стали проводжати старші корефани, а бувало й на таксі до двору підвозили, зрозумів – із цими Вірунька не могла «динамо крутонути». Не те було братство. Отоді Нікіта й вирішив, що йому немає на що сподіватись, бо як вона не відшиє його, то її фраєри можуть… Ні, краще про це й не думати! Нікіта був пацан мирний і ні втикаловок, ні кіпішу не любив…
А от зараз Віруня стояла перед ним і нахабно вирячила свої чорні, з поволокою, очі.
– Що робиш, Нікіто? Куди це ти подався?
– Та… розумієш… хотів із пацанами засмоктати. Після вчорашнього поправитись. Та всі в розгоні. Хто куди – хто на пляж, хто грати у волейбол. А я один ніколи не п’ю, то тільки алкоголіки наодинці п’ють.
– Звідки знаєш?
– Один професор медичних наук казав. Сам чув!
– Овва! А в тебе є щось? Бо бакалія ще зачинена.
Нікіта відхилив полу бобочки й показав запечатане горло пляшки.
– Ухти! І сигарети шикарні, і «Мадера». Добре живеш! Кажуть, що ти із Швандею й Лозуньком халтуриш? Правда?
– Ми не халтуримо. Швандя розробляє картон, а ми з Лазуньком утілюємо задум.
– Якось ти закручуєш… Ти куди йдеш?
– Та сам я не п’ю, хочу хоч когось із наших знайти, щоб за компанію. Я ж не алкоголік, щоб самому пити…
– Хочеш я тобі складу компанію? Якби горілка, то й не подивилася б. Ну а вино – інша річ…
– Та я з радістю! Просто не наважувався тебе запросити… У тебе така компанія…
– Ой, перестань! Я їх усіх подалі послала!..
– Ну так пішли до тебе.
– Розігнався! Рідня приперлась у гості. Жлоби. Пішли краще в Павлівський садок.
– Так там увесь час лягаві патрулюють. Навпроти садка райком… Забула?..
– Отож-бо! Там із боку Гоголівської такий закуточок є – клас! І пеньочок, і стара лавочка. Поруч пройдеш – ні чорта не побачиш. А як не базлатимеш, то ніхто й не почує…
Ну й пішли по Обсерваторній, по Павлівській, а тоді – щоб завернути на Гоголівську та з неї вже між старосвітськими будинками дістатись у тихий закапелок.
А по дорозі треба ще й добре роздивитись, чи лягаві на своїх місцях стовбичать, чи по садочку нишпорять. Ну з лягавими все було гаразд – усі стояли, як у почесному караулі, на своїх місцях.
Та коли прослизнули з Гоголівської в той райський закуточок, виявилося, що він окупований іншими.
І дуже авторитетними пацанами. Один, як тільки Нікіту і Віруню побачив, зразу рвонувся з лавочки в їхній бік.
Та той, що здавав карти, гаркнув на нього: «Ти що, здурів?! Гру ламати?!»
Тож Нікіта й Вірунька потихеньку, потихеньку порачкували за здоровенний кущ квітучої бузини. А далі по Гоголівській прямо на Артема.
– Слухай, – вирішила Віруня, – поїхали на кладовище. Там є один закуток. Туди ніхто не полізе. Дивись – уже відчинився магазин. Купимо по сирку.
І вони купили два плавлених сирки «Дружба» і сто грамів ірисок. Ну іриски вони зразу почали жувати. Тут і тролейбус підкотив.
Нікіта хотів попертись уперед. Але Віруня прихопила його за руку й усадовила поруч себе на заднє сидіння.
– Ти чого? Тут так гоцає! Якби були сидіння дерев’яні, то всю дупу повідбивав би.
– А мені подобається, як гоцає.
Пасажирів було небагато.
Нікіта й Вірунька не поспішали брати квитки.
І кондукторка сама підійшла до них.
Упізнала Віруньку, хоч та була не з тролейбусного, а з трамвайного:
– А це ти, Вірунько? Куди ти з хлопцем так рано?
– Та треба до слюсарів, а він їх не знає…
– Послухай, Вірунько, бери квитки, бо он бачиш: отой лисий здоровило контроль тут править…
Довелось узяти квитки.
Кондукторка, вдоволено усміхаючись, пішла від них до кабіни.
Потім зайшли кілька хлопців, квитків вони не брали. А лисий і не рипнувся зі свого місця. Тільки провів їх поглядом.
Коли вони вийшли, Вірунька зле лайнулася:
– От сучка! На понт мене взяла із-за двох сраних квитків.
– А я ще хотів її сигаретою пригостити. Така привітна баба.
– Сука вона недовбана!..
Тепер у них лишився м’ятий рубчик і ціла жменя мідяків.
Коли вони чимчикували через Лук’янівський базар, Віруня наказала:
– Гони 30 коп.!
– Для чого?
– Букет купимо на могилку. Якщо підемо з порожніми руками, то…
– Зрозумів! – І Нікіта виділив Віруньці тридцять копійок.
У старенької купили здоровенний букет уже прив’ялого бузку. Та запах від нього плив приголомшливий.
– Нікіто, ти любиш бузок?
– Не знаю. Гарно пахне.
– А я ой як люблю! – Вірунька запхала обличчя в букет і цмокнула, ніби цілуючи квіти.
Людей на цвинтарі здибали зовсім мало. Усе літні жіночки та древні бабусі щось там порядкували біля надгробків. Нікіта та Вірунька попиляли проходами між могилками, поки Віруня вивела його в якийсь закапелок цвинтаря.
Там густою стіною росли кущі якоїсь тернини й жасміну, ще добрий кущ квітуючого білого бузку.
– На ‘кий біс цей бузок купувала, як його тут цілий ліс?
– Помовч. Уже прийшли.
Віруня низько нахилилася й відхилила пагони бузку. Нікіта за нею.
Через вузький і низький прохід опинилися вони на клаптику, зарослому шовковистою травичкою. З одного боку – цегляна стіна старовинного склепу. А з трьох боків – непролазні кущі. Травичка вже підсохла від роси й нагрілась. Вони присіли, і Нікіта заходився відкорковувати пляшку «Мадери».
– З горла питимемо? – спитав Нікіта, не відводячи очей від корку, що поволі виповзав із пляшки.
– Не переймайся! – звідкілясь із-за спини прощебетала Віруня.
– Що ти там робиш?
– Святкові бокали дістаю…
Нікіта обернувся і побачив: Віруня із стіни склепу витягає цеглину. Засовує руку в дірку й дістає дві гранчасті склянки.
– Ов-ва! – Тільки й виголосив Нікіта й повернувся до свого делікатного діла.
Коли Віруня сідала поруч, вона погладила себе всю від наливних цицьок, по животу, по стегнах і далі до колін, так що суконка ніби прилипла до тіла.
Хоч Нікіта тільки краєм ока те бачив, та йому більше закортіло пізнати Віруню, ніж засосати склянку «Мадери».
Зрештою Нікіта здолав корок і затис його зубами. Націдив одну повну склянку вина. А коли другу налив наполовину, Віруня схопила його за руку.
– Мені досить! Я свою дозу знаю.
– Так це ж усього лишень вино! Ти що?!
– Мені й від цього буде добре!
– Як знаєш… – розчаровано протяг Нікіта й ось що подумав: «Ну хіба після половини склянки дівка дасть? От якби цілий гранчак засмоктала! От тоді б я її на раз-два відшворив!»
А Віруня поволі-волі смоктала солодке пахуче вино й насмішкувато позирала на Нікіту своїми чорними, ледь вирлатими очима.
Нікіта, навпаки, засмоктав свою дозу одним духом. І зразу ж відчув такий «приход» радості й упевненості, що обійняв дівку за тугі плечі. Поставив склянку в траву і ковзнув другою рукою під поділ сукні до тугого, гарячого підкоління.
– Нікіто! Зачекай! – гостро остудила хлопця Віруня. – Дай посмакувати. Не поспішай!..
– Посмакувала? – спитав Нікіта, коли в неї не лишилося й на денці.
– Ще й як! Класне вино! Націди ще стільки.
– Так ти ж казала, що твоя доза отака! – і Нікіта показав пальцем на склянці.
– То моя перша доза.
– А скільки тобі тих доз треба?
– Побачиш… Не поспішай!
– Та я не поспішаю. Просто…
– Ну, якщо просто, то посидь і почекай.
Після кількох маленьких ковтків, Віруня поставила склянку межи колін і попрохала:
– Дай сигаретку. І запальничку.
Припалила сигарету. Затяглася з усієї сили. Жар просто з’їв шмат сигарети, перетворивши його на сизий попіл.
За тим одним ковтком допила мадеру.
– Слухай, де ти подів сирок? Я закусити хочу. А ти?
Нікіта поколупався в своїй бездонній кишені й витяг плавлені сирки.
Один подав Віруні.
Вона вмить розколупала фольгу й впорала сирок.
– А ти чого? Не хочеш?
– Я не сирка хочу! – по слову вичавив із себе Нікіта, бо втрапив всякий терпець. І почав боятись, що прутень упаде й буде повна дурня та глум.
Більше Нікіта не говорив, а мовчки поліз до Вірунькиної пазухи. Як стис її голу цицю, то заспокоївся. Відчув, що, якби й годину Віруня мазькала те вино, у нього б нічого не впало.
Віруня ж поволі-волі допила вино, допалила сигарету й опустилась на спину. Спадаючим голоском проказала:
– От тепер я готова… Тільки не поспішай…
Нікіта полишив у спокої її пазуху та розстібнув важку, з напаяним оловом, пряжку флотського ременя. Штани не зняв, а тільки спустив…
Віруня заплющила очі. Щосили схопила Нікіту за плечі й без угаву, як заведена, повторювала:
– Не поспішай, не поспішай, не поспішай…
А сама стегнами потроху підбивала. І так у них те діло добре пішло, що Нікіті здалося, що він так собі гойдається чи то на хвилях, чи на гойдалці.
Далі Віруня перестала повторювати те своє: «Тільки не поспішай».
Тільки шепотіла пересохлими губами: «Ой ти мій зайчику, ой ти мій котику, ой ти мій солоденький, ой ти мій тверденький, ой ти мій гаряченький… Ой як ти гарно мене… ой як гарно…»
Потім вона замовкла й наче завмерла.
– Що тобі не так? – спитав Нікіта, продовжуючи неквапно, але глибоко її пізнавати.
– Солоденький, помовч… Я прислухаюсь – як ти мене…
Ну Нікіта заспокоївся й продовжував те солодке для обох дійство.
Ураз Віруня прошелестіла:
– Рибонько, зайчику, давай швидше… Я зараз, зараз…
І саме тоді Нікіта відчув, що вона грається з його мошонкою. Так ніжно, обережно перебирає його тестікули. Водночас вона обома руками обхопила його за шию.
Нікіта шарпонувся й видер свою шию з її обіймів. І озирнувся.
Та й побачив таке, що його мов окропом плюснули в обличчя.
До них, поки вони піддавали один одному наснаги, підповз собі чолов’яга. Та й «пестив» Нікіту.
Нікіта зором ухопив усе. І шкіряний фартук, що як панцир захищав його груди, черево й стегна.
Зав’язки від цього фартука на шиї, на попереку й на обох підколіннях.
Виходило, що він, як на полозах посувається по землі, не розриваючи одягу й не здираючи руки. Нікіта підхопився. Та через спущені штани перечепився та гепнувся на землю. Та встав навкарачки й поповз за тим паскудою-«золотарем». Намагався вжучити його по морді, в шию. Та це погано виходило в Нікіти. Бо «золотар» мовчки, на диво швидко, повзком рачкував і ухилявся від ударів із якоюсь звірячою спритністю. Якось вже Нікіта підвівся, підтяг штани й тільки один раз вжучив «золотаря» носаком черевика під ребро.
Поки Нікіта замахувався вдруге, той встиг заднім ходом прослизнути в непомітний прохід під кущем жасміну.
Що було далі, я не знаю. А оскільки всі мої оповідки реальні «малюнки» реальних подій, то вигадувати фінал я не можу й не бажаю. Хотів спитати в самого Нікіти, що було далі біля покинутого склепу.
Телефонував кілька разів. Але телефон мовчить. А от Швандя точно помер кілька років тому.
Мальовані горщики
Хвалилася кобила, що вози горшків побила
Перший курс проходив літню практику в Каневі, у присілку Бессарабії. Туди ми й прибули на колісному пароплаві «Іван Котляревський». Просто над дебаркадером на високій кручі серед буйної зелені сховалася наша база. До бази можна було піднятись крутою стежкою праворуч і похилою дорогою ліворуч. Наше невелике кодло, звичайно ж, поперло до крутої стежки.
На початку стежки довелось перелізати через здорову купу соснових стовбурів. Без сумніву, їх сюди привезли, щоб полагодити місток через яр. Той яр невеликий перетинав дорогу від Канева до Могили. А від старого містка стирчали лише товсті палі з намулу.
На тому боці рову стояла дебела жінка з возиком. На возику повні лантухи, закаляні червоною глиною. І блискуча лопата згори.
Ми зі своїми лахами, етюдниками та підрамниками подерлися вгору глинистим схилом гори. А попереду нас теж дряпався чоловік із лантухом. Ноша була така важенна, що чоловіка аж пригинало до землі. Здавалося – ще трохи і він стане навкарачки!..
Коли я обминав чоловіка, він закректав і вправно перекинув лантух з одного плеча на друге. З-під подертого солом’яного капелюха було видно лише важку нижню щелепу в рудуватій щетині. Уважніше я не роздивився чоловіка, бо не час було озиратись.
Треба було зайняти хороше місце, і ми свого не проґавили. Та ще й сачконули від важкої праці. Не ми першого дня тягали воду для кухні з глибокого провалля. Тільки я кинув на ліжко свої лахи, то вхопив ковдру й гукнув хлопців. І ми побігли до найрясніших лип. Та й зачали дерти з тонкого гілля медові пахучі квіти.