Тож коли Ілля Ніссонович Штільман, керівник практики, почав роздавати завдання, то пересвідчився, що ми вже давно працюємо для загального добра. Того чудового липового чаю вистачило до самого несподіваного фіналу моєї першої практики. Але хоч наша кімната була десь у кінці списку, та черга є черга. І одного дня довелось і нам працювати на кухні.
Коли я спускався по воду в провалля, то зауважив – смолисті соснові болонки щезли й по них і трісочки не лишилось.
Автобуси по піску і бакаїнах об’їздили зруйнований місток.
Згори мені назустріч ішов той чоловік у солом’яному подертому капелюсі. Він спинився, щоб не переходити мені дорогу з порожніми відрами. З його засмаглих, аж червоних плечей звисала бита майка, а шелесткі від засохлої глини штани замітали холошами пилюку. Як годиться в селі, привітався з чоловіком. Він відповів і здійняв руку до капелюха.
Пообіді ми з Гомом мили посуд. Тут до нас із новиною підкотились Генка й Сашко та сповістили, що підчепили на пляжі розкішних дівчат. Дачниці з Ленінграда. На цілий місяць. Треба ще когось із хлопців, бо дівчат семеро. У мене були гроші, більше ніж зараз. Тому я не жмотився. Сказав трьом нашим, що треба купити, і дав їм гроші. Та й вони свої рубчики доклали. Але головне було, щоб зразу після вечері чкурнути з кухні. Тому ми всі крутились на кухні, як скажені! І за півгодини все попорали! Навіть на ранок натягали води. Каламутної, зате повний бак.
Ми зустрілися з дівчатами на вигоні за присілком. Хлопці при повному параді, виголені, сорочечки свіжі. Хтось навіть чуприну бріоліном намастив. Лише я в подертих штанцях-дудочках. На сідницях латки. На правій – біла, на лівій – чорна.
Славко потихеньку видзвонював на гітарі «Полюшко-поле». І так ми дісталися до затишного гаю. Під низьким навислим гіллям пройшли на галявину. Та галявина просто буяла запашними квітами. Ось тут наше галантне товариство розстелило «скатертину», тобто чисте простирадло. На «скатертину» виставили щедрі дари. Кожен із хлопців приніс щось своє і поклав на «стіл». А в дівчат велику чорну торбу притягла одна непримітна дівчина.
Коли ми розсілися навколо скатертини, то вийшла справжня жива картина «Вечеря на траві». Тільки не Едуарда Мане. І не 1863 року в Парижі. А 1960 року в нашому славному Каневі. Ну а жодної голої дівчини в нашому товаристві не було.
Усе відбувалося дуже пристойно й дуже традиційно, як і все в ті далекі часи. Виголосили «за знайомство», випили й закусили. Виголосили «за дружбу», випили й закусили. Після третьої почали всі виставлятись. Але як на теперішні часи, це виглядало, наче чаювання в англійському аристократичному клубі. Спочатку всі залицялися до найвродливішої – Інги. Але вона сказала, щоб хлопчики даремно не напружувались – вона за кілька тижнів розписується.
Ну, після цього була певна пауза, якісь там тости. Після тостів усіх потягло до Оленьки. Її батько був директором «Пасажу», якогось там…
Що Гом п’яний, я зрозумів, коли він підвівся «з-за столу» й почав жонглювати двома пляшками з-під «Советского» шампанського. Підкидав їх так високо, що, якби кому попало по голові…
Певно, і я був не зовсім тверезий, бо не кинувся спиняти Гома, а чекав, чи не впустить кому-небудь на голову ті пляшки.
Славко обривав струни гітари. А тендітна Оленька схилила біляву голівку йому на плече. І щось подібне почало творитись і з іншими персонажами цієї живої картини «Вечеря на траві». Тут і мене підняло на ноги й повело до тієї, найдальшої від мене, дівчини. Поки я виголошував тости, горлав пісні та витанцьовував з однією чорнявкою, я чомусь приглядався до тихої дівчини. Так, краєм ока. За весь час вона менше за всіх розкривала рота. І це мені дуже сподобалось.
Я схопив її за туге плече та звів на ноги.
– Ходімо! Я покажу тобі, як сходить місяць!
Ми попхалися навпростець крізь густу ліщину, під низьким липовим віттям. Нарешті вийшли на випас. І тут, справді, з-за найвищої гори з’явився край яскравого золотого місяця. Здоровенного, «як млиновеє колесо».
Я здивувався більше, ніж дівчина, бо вона таки чекала обіцяного. Я ж не думав ні про що, а бовкнув навмання.
Місяць виплив увесь із-за гори. І наче завис на гіллі засохлого дерева.
Тут ми повернулись один до одного. І почали цілуватись, як у поганих голлівудських фільмах. Але нам було дуже весело.
Ми цілувалися й тоді, коли збирали посуд і згортали «скатертину», адже всі наші були такі веселі, що чхати хотіли на всяке там начиння.
Уже біля їхньої хати я спитав:
– Поїдеш зі мною на острів порибалити? Так, на всю ніч?
Тут від сіней її почали гукати на всі голоси. Просто хором! І вона, ніби всім їм на зло, відказала:
– Поїду! – І, повернувшись на одній нозі, побігла до хати, до подруг…
…По набіжному сну мене підняв один із наших гуляк:
– Молю і благаю! Побудь за мене на кухні до сніданку!..
А що я не мішав знаменитої канівської самогонки з «хересом» (урожаю 1947 року) та напівсолодким «Советским» шампанським, то й голова була в мене свіжа й ніякої втоми.
І, як і вчора, я заходився патрати здоровенних щук, яких хлопці й чергові принесли дві повних сапетки з рибстану. А з хлопцями чогось прийшов рибалка на ім’я Толік, та й на прізвище – Рибалка. Цей білявий велетень із зовнішністю голлівудського вікінга подивився-подивився, як я патраю рибу. А тоді взяв ножа й показав, як по-рибальському роблять надріз коло грудних плавців і одним порухом видирають геть усі нутрощі.
Отак я і познайомився із Толіком Рибалкою.
По сніданку був живопис. Писали портрет дівчини на пленері. Графіків навчав Сергій Миколайович Єржиківський. У двадцяті роки справжній авангардист. А в мій час соцреаліст третьої категорії. Він ось так навчав нас живопису: «Вы постепенно усиливайте тон. Ну… как бы проявляя фотографию… А потом затягивайте, затягивайте!..»
Ілля Ніссонович Штільман, якщо не помиляюсь, ніколи не був авангардистом. І метода в нього була інша. Він простягав драматичним жестом слабу, випещену ручку й виголошував: «Если я пишу баржу, то это таки баржа получается! А вот как у вас из баржи получается не баржа – не пойму! Вот когда я делаю натурщицу, так это таки получается натурщица. А вот когда вы делаете натурщицу, так я не понимаю, что у вас такое получается. Для меня это секрет, как у вас такое получается?!»
Постановку на пленері я закінчив раніше за всіх. Єржиківський зазирнув на роботу й… так і так… Зітхнув з глибокою розпукою і махнув рукою.
– Ну хорошо, хорошо… Ну закончили… Идите куда-нибудь и делайте свои наброски… и ради всего святого, не мутите воду!..
I я зразу ж подався на кухню баламутити воду. Тобто домовитися з хлопцями, щоб вони притирили на вечірній забалдон трохи хліба й риби. І звідсіля, з підвищення, побачив, що внизу на сусідньому подвір’ї ходять оті чоловік і жінка. Виставляють на сонце сірі горщики й глеки. Я ще раз нагадав хлопцям про вечір і зістрибнув униз на межу.
– Добрий день! До вас можна? Подивитись…
– Здоров, якщо не жартуєш! А чого ні?.. Заходь, чуєш…
Господаря звали Василем Гордійовичем, а господиню тітонькою Катериною. Ще з хати, із сіней, виглядала їхня мала донька на милицях. Об її слабі ноги терлося смугасте сіре кошеня.
Господар показав на виставлений посуд:
– Це, чуєш, сирець. У хаті добре висох. Ніде й не похватався.
– Що «не похватався»?
– Чуєш, то так кажуть – «хватає сирець»… Коли від протягу тріскається глина.
Ми зайшли до майстерні. Господар умостився за гончарний круг на товстій лаві. Вибрав з купи глиняних грудок одну й кинув її на кружалко.
– Ну що, закуримо? – чи то спитав, чи то ствердив Василь Гордійович. Я витяг коробку албанського «Люксу», білу із золотою смужкою. Добрі були сигарети – товсті й духмяні.
– Для мене слабі… Ми свого ручкового тютюнцю, щоб аж у тімені заграло!
Василь Гордійович завів правицю за спину, обтер вогкі, у глині, пальці. А тоді видобув із макітерки добру пучку рубленого тютюну. Насипав тютюн на шмат районної газети. Обслинив край газети до скляної прозорості і зліпив по всій довжині. Я вже закурив свій «Люкс» і підніс Василю Гордійовичу сірника. Він затягся щосили їдким сивим димом. Відклав цигарку на лаву й бадьоро зачовгав по важкому спідняку. Розганяв щосили, поки круг не пішов рівно й плавно. Тут Василь Гордійович умочив руку у великій мисці. Струсив зайву воду рясними бризками на долівку. І почав зводити глину.
Спідняк обертався велетенською дзиґою. А на кружалку межи пальцями гончаря виростав глиняний конус. Кружалко вертілось швидко й рівно, а пальці Василя Гордійовича вже почали «осаджувати» – надавлювати на конус. І він перетворювався наче на якусь подобу чаші. Потім він «проколов» грудку – видавив великими пальцями в глині заглибину.
А далі почалося взагалі якесь чародійство. По спідняку ритмічно вдаряли босі ноги гончаря. Круг обертався із такою швидкістю, що видавався нерухомим. На верхняку з-під пальців гончаря, теж наче нерухомих, глина витягалася вгору. Потім розширювалася, опускалась. Опуклювалася крутими боками й закладалась притовщеним вінцем готового горщика.
Тоді Василь Гордійович відрізав мідною дротинкою горщик від кружалка. І обережно поставив його на полицю.
Що всі рухи за кожним горщиком повторювались, то я накнопив на свою дошку кілька листків паперу зразу. Починав на одному листку одну схему рухів. Коли рухи переходили в іншу фазу, починав другий начерк і по фазах змальовував увесь процес.
Захопився новим сюжетом, що й не помітив, як по рейці вдарили на обід.
– Чуєш, ти що – на обід не заробив? Чи Мотря погано куховарить?
– Хіба вже били? – схаменувся я.
Але малюнки все ж показав господарю. Василь Гордійович примружив важкі повіки зі світлими віями, покрутив головою, придивляючись, схвально закивав:
– Чуєш? Приходь увечері. Сьогодні горно зарядимо. Палитиму горщики і глечики.
Зразу по вечері не вийшло, бо нашим дівчатам закортіло покататись на човні. Я й подався мерщій до рибстану в затоці під Лисою горою. Там знайшов свого нового знайомого Толіка Рибалку. І таки вмовив покатати нашу компанію при місячному сяйві.
Місяць уже добре пощербився, проте заливав потужним блакитним сяйвом і Дніпрове плесо, і урвисті кручі, і білі хатинки на горах. Хатки крізь темну зелень садків мигали золотими вогниками віконець. Наші дипломовані «дами» тільки «охали» та «ахали» при кожному звороті човна, коли краєвид відкривався з іншої точки… У прозорому повітрі навіть із фарватеру було видно, як на деревах гончарової садиби мерехтять червоні відблиски вогню.
Після катання всім кодлом добре поплавали в затоці. А тоді з піснями й придибенціями на всю Бессарабію провели дівчат додому…
І знову подружки не дали моїй Мурі (у неї була лише одна прикмета – дрібненьке ластовиння) досхочу націлуватися. Я не пішов спати, а подався до Василя Гордійовича.
У пічці гоготіло полум’я. А з отвору горна виривався гарячий дим і вилітали червоні сяючі іскри. Дівчинка стояла поруч, зіпершись на милиці. Дивилась, як батько метушиться в пригребиці й закладає поліняки в челюсті печі.
– А, це ти? Чуєш, думав, що не прийдеш… А як там ленінградки? Кажуть, що ти при всіх на вулиці з рудою цілувався?..
– Я на тій вулиці вночі нікого не бачив…
– Та то я так, чуєш, для жарту! А якщо, по правді, то магніт є?..
– Та наче є…
– Ото й добре! Бо як межи дівкою і хлопцем магніту немає, а гуляють – то паскудство!.. Ну, закуримо!..
Він виліз із пригребиці й сів на окоренок. Обтер чоло й змахнув піт рукою. І на попіл впали темні краплі. Я вмостився навкіс від господаря на гарячій землі. І малював напів усліпу, напів при спалахах вогню в жерлі. Було в мене два кольори: чорний – туш, та акварельна цинобра – яскраво-червоний.
Полум’я фуркотіло в горні, облизувало довжелезними, зміїстими язиками горщики й череп’я. Поступово почало зоріти в горні. Темні, обкурені горщики й череп’я ставали все червонішими. Сажа на них поволі почала зникати. Чи то згорати в струменях полум’я, чи то вилітати з димом.
Зоріло, зоріло в горні, поволі-волі насичувалося. А тоді враз глиняні горщики й глеки стали золотаво-рожеві. Наче прозорі, наче із золотого матового скла!..
За одну ніч я зробив не менше двох десятків начерків. Куди вони поділись – ті неоковирні, але такі виразні малюнки?..
Тепер кожного дня я забігав до Гордійовича. З великої самовпевненості кинувся ліпити горщики. Але спідняк у мене не йшов, а рипався, як старий трамвай на Євбазі. І глина вилазила крізь пальці, як погане тісто.
Василь Гордійович вирік:
– Чуєш, ти хлопець запальний! Але до гончарства в тебе магніту немає…
Тоді я заходився ліпити всякі фігурки. Та ще Гордійович виліпив мені кілька глеків, горщиків та дві тикви. Ну і я їх прикрасив малюнками. А Гордійович випалив, і тепер вони стояли в майстерні на полиці. У кімнату я посуд не взяв, щоб часом хто не побив мої горщики. Отож мої мальовані горщики й стояли в майстерні Василя Гордійовича до того дня, коли трапилась велика халепа. Але як же було весело перед тим!
Славний рибалочка Толік, на прізвище Рибалка, узяв човна (без батькового дозволу) і відвіз нас із Мурою на острів. Ото пісня! На чорно-синій бані неба можна було роздивитися всі сузір’я, які там висипали. А під високим чорним берегом цокали копитами коні по кам’янистій стежці. Їх не було видно, але було чути, як вони порскають, п’ючи воду. З того берега було чути сюди, на острів!..
Толіку батько дав прочухана за човна. І він приїхав на острів у ясний день. Та й висадив нас навпроти колодязя перед дебаркадером. І там вся наша братія етюди писала.
Я пішов трохи поспати, бо ніч була таки гарна. Як казали ваганти на поганій латині: «Omnius animale post coitem est tristum, nullun qallum et famina». А мої сучі друзі побігли до Мури взяти інтерв’ю для газети «Ночная Бессарабия». На питания: «Чому ви віддались Л-у?» Мура відрубала: «Бо він злий і розумний». Після подорожі на острів Мура вже не тягала за всіх торбу на пляж. І не бігала рано-вранці на прибережний базарчик. Коли дівчата наладнались у Пітер, вона позабирала в них рештки грошей. І лишилася ще на тиждень: «Переб’ються! Їх усіх папаші в Пітері лишили. А я призначення в Карелію підписала, к бісовій мамі»… Зрештою, і Мура поїхала.
І тут, на диво, відремонтували той клятий місток під нашою горою.
Пішла по Бессарабії чутка, що тепер, як і раніше, на містку збиратимуться на танці.
На той час і Василь Гордійович подався з горщиками на якийсь ярмарок. І доньку вони взяли із собою.
– Канєшно! – зауважила куховарка. – Вони посадовлять її з милицями коло горщиків. Усі побачать, що каліка. І в них купуватимуть краще, ніж в інших…
Щоб не було нудно, я вирішив влаштувати дійство з містком. Як би тепер сказали: «Шоу». Хлопцям така ідея сподобалася. Ми написали й намалювали афішу й повісили її на турбазі. На місток людей приперлося чимало. Моя «офіційна» промова, чиїсь вірші та ексклюзивна пісня про манну кашу на сніданок і канівський самогон на вечерю… Почали танцювати на дзвінких дошках під патефон. Коли тут зайшов дощик. Патефон забрали, і танці скінчились… Коротше кажучи, місток відкрили…
А через день було зовсім інше кіно.
Зранку я подався вниз по течії на риболовлю. Став біля заповідника коло забори. Голованьчики скидалися, може, за якихось метрів десять від пружної піщаної рінні. Але жоден навіть коника не збив із гачка. Я плюнув на риболовлю й пішов на луки малювати спутаних коней.
Повернувся я на базу добре пополудні. Зразу відчув – сталася якась халепа. Але, що головна персона в цій пригоді я сам, мені було невтямки.
Довго патякати не варто. Справа була проста. На «відкритті містка» ошивалося одне зальотне гівно з двома кралями. За кілька днів перед тим цей фраєр із ними приперся на старовинний цвинтар на кручі. А я сидів на краєчку урвища. І малював старовинні кам’яні хрести, Лису гору, затоку під горою та рибальський стан, і чого цей непотріб приперся на покинутий цвинтар, досі не можу збагнути… І почало воно мене повчати, які сюжети треба вибирати радянському художнику. Ну а я йому без жодної лайки пояснив, що його наскоки – звичайна заздрість імпотента до чужих можливостей. Як не дивно, хоч воно було таки добре старше за мене, нічого путнього не змогло відповісти. Та й потихеньку, потихеньку подалося геть.
А після «відкриття містка» воно написало листа до райкому про пропаганду буржуазної ідеології на базі художнього інституту й навело «яскравий приклад» цього – «відкриття містка»!