Князь заговорив до нього:
— Патер чув новини? Це має бути шляхтич із війська панів гетьманів. Каже, що гетьмани розбиті, табір в облозі.
Патер стояв спочатку мовчки, опустивши очі. Нараз підніс їх і вдарив ними Маковського, ніби стрілами.
— Я вже чув ті вісті від драгунів, що прийшли з тим шляхтичем.
— О! — відізвався князь.
Патер усе ще намагався тримати Маковського очима, ніби вуздами коня.
— Вацьпан католик?
— Католик — відповів, не заїкнувшись, Маковський, приготований на таке питання.
— І шляхтич?
— Шляхтич.
— Чи маєш вашмосць у Лубнях когось, хто знав би тебе?
— Не знаю, ваша велебносте. Я тільки що приїхав.
Аж ось із гурту старшин відізвався голос:
— Я знаю пана Маковського. Наші фортуни близько себе в Брацлавськім.
Маковський глянув бистро у бік того, що говорив. Серце його забилося живіше. Він цієї людини не знав і ніколи не бачив.
А князь ізнову повів поглядом по старшинах і спитав:
— Яка ж думка вашмосць панів?
Ніхто не спішив говорити перший. Наприкінці забрав голос полковник німецької піхоти Вольф. Його ломана польська мова була переповнена німецькими й латинськими словами. Затинався часто, губився в тому, що сказав, але говорив, як досвідчений вояк. На його думку, ці вістки або правдиві, або й неправдиві. Як правдиві, то дуже неточні. Треба докладно знати, що властиво зайшло. Може й справді дійшло до вирішального бою і гетьманів нема, може вони горою, може облога табору триває дальше. Коли вістки правдиві, — тоді одне певне, що козаки, а з ними й орда, вже на волості. Словом, щоб радити, треба знати. Може ще ніщо не зайшло. Може цей шляхтич був тільки в роз'їзді, що його розбили якісь ворохібні купи, партизани, а він узяв це за погром цілого війська. На кожний випадок, він не радить вирушати в похід, не збагнувши, яка буде переправа через Дніпро. На його думку треба відкласти вимарш і заждати в Лубнях, доки роз’їзди не привезуть певних вісток.
— Має хтось із панів іншу раду? — запитав князь, вислухавши тяжкої промови німецького офіцера.
Але ніхто не мав ліпшої, тому рішено вислати сильний роз’їзд, а похід відкласти, доки не наспіють перевірені вістки.
Патер Цєцішовський, як почув, що з гетьманами погано, перший напирав, щоб зачекати на вістки. Князь рішив, що на роз’їзд поїдуть два полки: полк драгунів і полк волоської кінноти. Команду над роз'їздами передав полковникові Коморовському, старому й вірному слузі дому Вишневецьких. Після видання диспозицій, князь глянув на Маковського.
— Мосці Маковський, чи твої люди дуже
— Коні здорожені, ваша княжа світлосте. Люди держаться добре.
— То поїдеш разом із паном Коморовським. Дістанеш свіжі коні — рішив князь.
Полком драгунів, що мав вирушити в роз’їзд, мав проводити той офіцер, що ручив за нього.
— Хто він? І що це все значить? — ломив собі голову бідний Маковський.
Степан Байбуза
Як відділ полковника Коморовського залишив Лубні і доїздив до Савинець, полковник побачив, що похід не піде так скоро, як він собі це уявляв. Околиця що дальше від столиці князя Вишневецького, ставала більше й більше неспокійна. По дорозі доводилось переїздити попалені останньої ночі хутори. Міст на Оржиці згорів також, а з густої ліщини над Оржицею посипався на відділ густий дощ куль.
Коморовський зрозумів, що в’їхав уже в країну, охоплену полум'ям повстання. Треба було їхати строгим воєнним порядком, висилати наперед стежі на боки, щоб не попасти в засідку, з якої, як це старий полковник добре здавав собі справу, не було б вороття. І так тільки наступного дня сполудня прибув відділ до Золотоноші, де полковник задумав поділити своїх людей та пошукати за вістками і певним “язиком”.
Маковський і його драгуни залишились у відділі, що направився через Дніпро на Канів, на виразне бажання поручника драгунів, цього таємничого опікуна, що проводив цим відділом.
Маковський дізнався, що цим поручником був Степан Байбуза, але це ім'я нічого йому не говорило, навпаки, тепер він знав певно, що він із ним ніколи не зустрічався.
Сполудня виїхали з Золотоноші й направилися до Дніпра. Сонце заливало золотим теплом зелені степові трави. Коні збивали куряву по твердій дорозі, а драгуни підспівували під такт кінського ходу. Видно, були це самі українці, бо пісні були українські. Маковського це ні трохи не здивувало, бо драгунія і в коронних військах, і у військах поодиноких магнатів рекрутувалася майже виключно з українців.
Як роз'їзд минув Золотоношу, Маковський, що держався своїх драгунів, наблизився до Байбузи. Байбуза, побачивши Маковського, спинив коня й зачекав на нього.
Якийсь час їхали, не відзиваючись. Маковський не хотів починати, тому мовчав, Байбуза щось передумував.
Вкінці питання прийшло. Було воно для Маковського, як блиск гострого клинка перед самими очима.
— Де ми застанемо Нечая, пане Маковський?
Маковському заткало мову. Вирячив очі на Байбузу. З великої несподіванки слова не міг промовити.
Байбуза приглядався до його збентеження, підсміхаючись.
— Бачиш, пане Маковський: учора, як я тебе побачив і почув твої вістки, вони видались мені неправдиві. Я думав, що ти від Хмельницького й тому сальвував тебе. Адже я позавчора повернувся з-над Дніпра, а ти казав, що тоді був погром. Потім я розглянувся між твоїми драгунами. Між ними є один Ярошенко зветься. Це, пане Маковський, мій давній знайомий, сказати б моя колишня права рука, коли я втратив фортуну, дякуючи князеві Заславському, він мусів теж десь хліба шукати і знайшов його у гетьмана. Він мені все розказав.
Маковський усе ще не міг прийти до рівноваги. Очима, повними здивування, глядів на Байбузу. Цей говорив далі.
— Нечая знаю здавна, але ніколи й не подумав би, що він таку гру почне. Голова! Я думав, що це задум самого Хмельницького, бо справді він варт гетьманської голови! Як не допуститься до злуки княжих військ із військами гетьманів, то Actum est Poloniae.
— Так чому васць учора...
— Чому я вчора не наблизився до тебе, пане Маковський? Тому, голубе, що в Лубнях і стіни мають вуха. Ніде нема стільки донощиків, що в князя Яреми.
— У Лубнях справді здавалося мені, що хтось стежить за мною.
— І напевно так було. Там від шпигунів і від донощиків аж роїться. А душею цього всього цей клятий єзуїт!
— Той, що мене випитував?
— Він. Ох, зненавидів я це життя в Лубнях! Прокляте воно! Ніхто не вміє так обмотати людей, як єзуїти.
А як вони з людьми поводяться, ти бачив.
— Палі?
— Вчора казав князь Ярема двадцять п’ятьох застромити на них. Думаєш вашмосць, що хоч ув одного яку провину знайшов?
— Як то?
— Не було там між ними ні одного, в кого могли б яку провину знайти, хто брав участь у якійнебудь ворохібні. Все це люди сімейні, селяни, або таки княжі робітники: столярі, мельники, олійники та й інші.
— За віщо ж тоді ?
— За віщо? На пострах, брате! Не тому, що є ребелізанти, але тому, щоб їх не було.
Доїхали до Дніпра й затрималися. Сплаву, ні порона не знайшли; знайшовся тільки один човен, яким Маковський із Байбузою переправились на той бік. Тут їм пощастило, бо близько берега зустріли людей Красносельського. Незабаром над’їхав і він сам. Відшукано тоді два порони, що їх Красносельський заховав далеко в плавнях серед комишів, і до вечора драгуни Байбузи були вже на другому боці ріки. Тим часом Красносельський післав козака до Нечая, що таборував у лісах за Корсунем. Ніч була глибока, як повернувся вістовий козак із письмом від Нечая.
“Пане Красносельський — писав Нечай — Байбузу прийміть там, як брата і як друга. Я з усієї душі радію, що він із нами. В Бозі надія, що гетьман Хмельницький надійде скоро й до злуки князя з Потоцьким не прийде. Велике то щастя, що панові Маковському повірили. Витраченого часу вже не завернуть. Байбуза і його відділ нехай приходять до мене. Кількох людей залиши в себе, щоб за їх поміччю стягнути і другу частину його сотні, яка, як зучуваю, пішла на Канів. Пан Маковський нехай із ними туди добереться і їх спровадить, щоб ті люди серед завірюхи не затратилися. Доношу вам також, що проти Коморовського висилаю партію тутешніх людей під Кривенком. Нехай його турбують, або й розгромлять. Останки відділу повернуться напевно до Лубень, чого я й собі бажаю. До гетьмана Хмельницького висилаю одного гінця за другим”.
— То правда — згодився Байбуза. Люди Коморовського, розбиті, будуть розсівати вістки, що їх розбили не партії, а роз’їзди головної армії Хмельницького.
Красносельський похитав головою.
— Той про все пам'ятає!
— Де козак, що привіз листа? — спитав Байбуза. А коли молодий козак увійшов:
— Де тепер полковник Нечай?
— Я його зустрів за Корсунем, у Гороховій Діброві. В лісах кошем стоїть. Мали там сьогодні роботу, бо гетьмани роз’їзд на Білу Церкву вислали.
— Був бій?
— Так. Як я прибув, саме ділили здобич і перев'язували рани.
— А польський роз'їзд?
— Казали, що ні один із нього не втік.
— Що про гетьмана Хмельницького говорять?
— Молодий Потоцький, кажуть, згинув на Жовтих Водах. Разом із цілим військом.
Байбуза глянув на Красносельського й Маковського.
— То цікаве, панове, що такі вістки звичайно прилітають скоро, ніби з вітром. Від кількох днів ми про це чуємо, але нічого певного не знаємо.
— Будемо знати, аж Хмельницький напише. — Потім, повертаючись до козака, запитав ізнову:
— Люди до полковника сходяться?
— Сила-силенна. Як вода пливе сіромашня: з-під Корсуня, Білої Церкви, Трахтемирова, навіть із того боку Дніпра.
— Де ж польські війська? — спитав Байбуза Красносельського.
— Відступають. Досі йшли поволі. Стояли кілька днів у Черкасах. Як дізналися про погром біля Жовтих Вод, рушили вже квапно. Вчора перейшли через Мошни на Сахнівку. Дорогу мали тяжку. Три болотнисті ріки, піски, погані шляхи, ліси. Тепер застрягли на переправі через Рось. Гетьманам уже спішно. Мабуть, побачили вже, що впали, як риба в невід, але іншої дороги нема. Роз'їзди пропадають, мости валяться, люди розсипаються. Ще одна-єдина надія — князь Ярема.
Байбуза підвівся, втягнув повітря у груди, розправив руки, глянув довкола.
Дніпро шумів, переливався красками до вечірньої зорі. Багряний був, аж темний. Комиші, кущі, бузина темнішали. На небі спалахнули зорі.
Спливала ніч.
Кривенко наскочив на Коморовського ще тієї самої ночі. Люди Коморовського пішли в розтіч і тільки в кількадесять коней зміг старий полковник чудом, як сам думав, переправитися через Дніпро, щоб привезти Яремі грізні вісті. Не знав він і не догадувався, що порон був приготований для нього. Не знав і не догадувався, що коли б не виразний приказ Нечая, не було б для нього ні чуда, ні рятунку.
Нечай, вислухавши звіту Кривенка, всміхнувся.
— Гаразд! Кілька днів ми маємо спокою, а за кілька днів багато дечого може пригодитись.
І вислав післанця до Красносельського, щоб залишив стежі уздовж Дніпра, а сам із рештою людей прибував до нього, бо коронні війська наближаються.
Твою шаблю, вашмосте!
Травнева ніч кінчилася. Дерева, чагарники, кущі звільна виринали з сутінків. Легкий серпанок мряки з мочарів при загаченій річці обплітав дерева, землю, густими звоями клався в тісних балках і гущавинах.
Небо яснішало. Хмаринки на сході почали гратися барвами: ставали бурі, потім фіялкові, потім багряніли, аж під кінець залились пурпурою.
Нараз розбуджене та сполохане птаство підняло крик. Бо ось до тихої балки стали з’їздити густими рядами вершники. Панцерна зброя, тяжкі розкішні коні. У рядах пісні та сміхи. Їхали справно, безпечно, в почутті своєї сили.
Коли з’їхали на дно балки, ряди, змішані крутим з’їздом униз, вирівнялись і рушили далі. Йшов цілий панцерний полк. Напереді полковник на буйному оґирі. Дорога стала знову підноситись угору серед густих дерев, вивертів, кущів, пнів та каменюк і пішла стрімко наверх.
Нараз. . . . що це? Край дороги на закруті, на поваленому дереві показалася постать.
Командир панцерного полку стягнув поводами коня, глянув управо, в ліво. Нікого більше. Мовчав ліс, мовчала балка. Полковник рушив конем. За ним старшина.
— Козак! — півголосом промовив один із прибічних старшин. За хвилину побачили, що справді на поваленому дереві сидів молодий козак при багатій зброї і ніби не помічав відділу, що наближався до нього.
— Хто ти? — гостро запитав польський полковник, під’їхавши конем близько до козака.
Козак підвів голову і, наче дивуючись, відказав:
— Ов! Відколи це панцерні реґіменти висилається на звичайні роз'їзди? Невже у їх милостей гетьманів нема на це козаків, волохів або драгунів?
— Хто ти? Ще раз питаю! — закричав поляк, аж відгомін пішов лісом. — Хто ти?
Козак піднявся на ввесь ріст і сперся на головку шаблі.
— Я полковник Нечай. А тепер, пане Бігановський, — твою шаблю!
І витягнув руку.
— Що?? — аж захлинувся полковник Бігановський. Нечай підніс голос.
— Ви оточені, панове. З усіх боків. Якщо не здастеся, ні один звідси живий не вийде. Складайте отже зброю. Живо!
— Беріть його! — крикнув Бігановський і попер конем просто на Нечая.
Але в Нечаєвій руці грізне дуло пістоля направилось у груди коня. Блиснув огонь, кінь піднявся високо передніми ногами й нагло повалився з їздцем на землю.
В тій же хвилині, зараз за вистрілом Нечаєвого пістоля, задимилась ціла лінія поблизьких кущів і дерева стряслися від мушкетної сальви. Крики і стогони розляглися серед збитої лави їздців. Десятками панцерні повалились на землю. Тратували їх сполошені коні, що рвались до втечі.
Бігановський із трудом видістався з-під забитого коня. Вояки не знали, що робити. На крутій дорозі, що стрімко пнялась угору, оборона була неможлива.
Аж ось із-за повалених дерев вийшов знову Нечай із шаблею в руці.
Бігановський підвівся з землі. Нечай безстрашно підійшов до нього та сказав коротко:
— Твою шаблю, вашмосте!
— Не буде цього — скричав Бігановський. — По ваших черевах переїдемо, а не здамося! Вперед! — закричав і обернувся до своїх людей. — Впе... — й не докінчив.
Став, наче вкопаний у землю.
Бо ось перед собою побачив образ, що й у сні йому не міг приснитися. Саме там, де гурт його панцерних райтарів був найбільший, райтари позсідали з коней і стали скидати на купу всю свою зброю.
Нечай, сміючись, показав рукою:
— Ось бачиш, пане Бігановський! Не ти, то вони рішили.
Бігановському жили виступили на шиї. Хвилину вагався. Нечай думав уже, що він сам один кинеться на нього та на близькі окопи. Але він витягнув шаблю, подержав у руці, підніс до уст, поцілував і кинув під ноги козакові.
Крута Балка
Красносельський чвалом вертався з роз'їзду.
— Вже йдуть! — кликнув, зіскакуючи перед Нечаєм із коня. — Входять у ліс.
— Як ідуть?
— Табором. Вісім рядів возів із кожного боку. Спереду гармати. Певно, й позаду, тільки ми не могли бачити. Коні в середині. Спішене військо все при возах. Нечай глянув по старшинах, що були при ньому.
— Цікавий, як вони таким ладом через ліс підуть.
— Порядок попсується — відізвався Байбуза. Але гетьмани вважають, що ліс безпечний, бо Бігановський дав би був знати.
Під'їхав Маковський.
— Козак із листом до тебе, полковнику. Від гетьмана.
“Польські гетьмани рішили на раді відступати — писав Хмельницький. — Як ви там добрі засіки поробили, не перепустіть їх, на Бога, доки не наспіємо. Як їх затримаєте, то те військо пропало. Посилаю Кривоноса на підмогу."
Нечай звернувся до післанця:
— Де ж полковник Кривоніс?
— Я виїхав уперед, а полк рушив за мною.
Нечай глянув докрути себе і його груди наповнилися гордістю. Ще тиждень тому він був безпомічний, зв'язаний, у полоні. Сьогодні під його рукою вже сила! Самих драгунів Красносельського й Байбузи поверх шістсот. А скільки охочого люду! — Ніхто не знав певного числа, але було, коли не більше, в п'ятеро стільки. І все при зброї. Пороху доволі й куль. Кілька малих фальконетів, що їх іще в Мошнах захопив, наладованих тепер сіканим оловом, готових було нести смерть і знищення. А ввесь виряд панцерного полку Бігановського! А коні! Багато досвідчених вояків, велика поміч від Красносельського! Байбуза теж не хтобудь. Ні. Туди поляки не посунуться! До того ще прийде Кривоніс... Пропало те військо! — думав, пригадуючи собі лист гетьмана Хмельницького.