— Розумію, полковнику.
Блукаючи очима по ріці та по людях, Нечай продумував щось далі. Під кінець затримав свій погляд на офіцері драгунів, другому після Красносельського в команді.
— Пане Маковський!
Маковського знав Нечай віддавна. Була це людина не першої молодости, мовчазна, повільна, але розумна.
— Коли б так до князя Яреми дісталося кільканадцять драгунів, які подавали б себе за розбитків коронних військ, то князь Ярема не вирушив би з Лубень, доки не провірив би вістки. Заки дізнався би правди, проминуло б кілька днів. Князь Ярема, це дуже небезпечна людина і фортель дуже небезпечний. Чи ти, пане Маковський, схотів би піднятись того? Я вашмосць знаю як дуже резолютного каваліра.
Маковський почервонів, смикнув вуса й погодився.
— Коли так, то ти, пане Маковський, не зволікай. Вибери собі з-поміж драгунів найпевніших людей і їдь.
По тому боці Дніпра напевно зустрінеш васць роз’їзди князя Яреми. Людей треба навчити гаразд, що мають казати. Отже: Хмельницький уже тут. Гетьмани розбиті. Розбитки втікають на Білу Церкву і Сквиру. Татарів — хмара. Вони облягають іще табір. Де гетьмани, невідомо. Тільки: голови на карку. Одне нерозважне слово і голів не буде!
З докладними вказівками обидва відділи від’їхали. Нечай із своїми людьми повернувся назад на Мошни і в білий день, у полуднє, сіючи пострах, паніку наскочив знову на нові частини, що появилися там. Вулиці Мошен укрилися знову новим трупом; багата здобич була нагородою за зухвалу відвагу козацького полковника. Люди, що були з ним усього три дні, готові були тепер скочити за ним в огонь і воду.
Князь на Лубнях
Лубні і лубенський замок уявляли собою в тих днях картину похідного таборового життя. По тісних вуличках малого містечка товпилися гуртами княжі вояки. Завулки, загороди, ринок були завалені возами. На замку, що був гордістю князя воєводи Вишневецького, годі було протиснутись між військовими й шляхтою.
Князь заповів похід. На збірку своїх військ призначив свою резиденцію в Лубнях. Отже з усіх містечок його широких волостей збирались його полки і його люди. Були там наємні німецькі та шотляндські реґіменти, були драгуни, райтарія, гусарія, легкі козацькі та волоські корогви, була княжа артилерія, піхотні полки, був відділ яничарів, самим князем формований, і незліченна кількість таборових возів, обслуги й челяді. До тих княжих сил долучалася шляхта з різних околиць Лівобережжя, бо скрізь дійшла вже грізна чутка, що буря з Запоріжжя неминуча.
Лубні були переповнені вщерть. Кількадесят тисяч люду зібралося тут. Багато панів приїхало з жінками, дітьми та з усім добром. Там чекали вони на знак, щоб рушити в похід. Так, як восени збирається перелетне птаство, щоб на зиму шукати нового сонця й нового краю, так зібрались тут усі ті, яким мороз бігав поза шкуру на саму думку, що повстання може закінчитись успіхом.
Численні роз’їзди пішли в напрямку Дніпра на захід, на південь. Їх завданням було подати свіжі й певні вістки, втишити тут і там зловісну ворохібню, піднайти пригоже місце для переправи через Дніпро, зібрати порони й сплави в такій кількості, щоб перевезти всіх утікачів з їх незліченними возами та зв’язатися з коронними гетьманами.
Врешті прийшов день, у якому князь Ярема заповів:
— Назначаю похід на післязавтра зранку.
Закипіло в замку, в містечку, в околиці. Готовили вози, мазали колеса. Служба виносила речі, опорожнювала з усіх цінностей пишні кімнати замку й вантажила їх на безконечний ряд возів.
Прийшла ніч. Передостання ніч у Лубнях. Ніхто не вмів сказати, чи повернуться вони ще під оці дахи, що їх мали залишити і що застануть на місці тих палаців і достатків, коли доля позволить їм повернутися? Шляхта й офіцери багатьох княжих полків хотіли гідно попроїдати дотеперішнє життя, тому всі заїзди, шинківні і княжі гостинні кімнати були переповнені шляхтою. Лились річки горілок, медів, наливок, угорських вин, пива і всякого іншого питва, при чому широко обговорювано події останніх днів. Для шляхти не все було ясне й зрозуміле. Чому князь не получився вже з гетьманами? Чому ж усе таки рішився на злуку? Чому князь, що його всі знали як нестерпучого і найзавзятішого ворога козацтва, сам не рушив проти Хмельницького, як цей тільки почав гуртувати козацтво на Січі, і не стер його з лиця землі? Були це питання, над якими шляхта широко розводилася в одному місці голосніше, в другому тихцем, щоб непогамований князь не почув.
Люди різно все це вияснювали й різні знаходили відповіді. Одначе найбільше було таких, які впевняли, що князь ображений тим, що велика булава дісталась Потоцькому, не йому та й що польовим гетьманом став Калиновський, а не він.
Хто знав велику честолюбивість князя, його гордість, його жадобу влади, той прихилявся до такого міркування.
Пригадали собі, що коли кілька тижнів тому один із полковників запитав князя, чи вони не рушать проти Хмельницького, він здвигнув раменами й відповів коротко:
— На це маємо тут аж двох гетьманів.
Але справа повернулась інакше. Показалося, що гетьмани нездатні на те, щоб упоратися з Хмельницьким і придушити повстання. Зависла небезпека, що повстання змете корінні війська і розіллється по волості. І тоді... Горе шляхті, горе панам, горе князеві Яремі!
Знала це добре шляхта, знав і князь.
До князя небезпечно було наближатись, як він не був у доброму настрою. Але таким лютим, як тепер, не бачив його ніхто. Цього дня застромили його посіпаки двадцять п’ятьох людей на палі на замковім подвір’ї і досі чути було крізь відхилене вікно їхні стогони. Князь навмисне заборонив закривати вікна. Стогони мучених людей мішались із співом соловейка в княжому саді, а князь слухав, слухав і його широкі уста розширялися ще більше у грізній, кровожадній усмішці.
Для нього не було вже сумніву, що там, на тому боці, гетьмани, які гайнували час на безглуздих сварках, не спинять повстання. Воно перевалить понад їх голови й грозитиме заваленням цілої польської держави. А хто ж буде винуватий? — Король! Для нього, для Вишневецького, що найбільше надавався, булави не було! Була для цього п’яниці Потоцького, була для цього сліпого плебея Калиновського, для нього — ні! Бо що ж Калиновський супроти князя Вишневецького, як не плебей? Що став сватом Оссолінського? А сам Оссолінгький що супроти нього? Ха-ха!
— І що? Я маю тепер іти під їх команду? Я?... Я?!!
Але іншої дороги не було.
Князь Ярема перебігав думками своє життя. Ще недавно могло бути інакше. За перших років митрополита Могили, коли ще був у взаєминах із козацтвом, говорили йому висланці з Січі, що вона зв'язана з ім’ям його діда Дмитра Байди Вишневецького і старалися стягнути його до себе, світили перед його очима золотою великокняжою шапкою Мономаха, то знову манили булавою. Одначе він відкинув. Гра не була певна. Жінка Гризельда й родина Замойських мали свій вплив. Це було колись. Потім змінив віру, зненавидів цілий нарід і став зненавиджений. Пізно! Тепер вороття немає, мости геть усі попалені, в річках забагато крови. І на руках братня кров. Запізно!
Князь воєвода став при відхиленому вікні і глядів у темну, травневу ніч. Хотів пробити поглядом темряву, щоб побачити свої Лубні, своє удільне князівство, де був сильніший, як король у Варшаві, де його слово було абсолютним законом.
— Усе кинути? Йти? Куди?
— Ваша княжа милосте! — почув голос за собою.
Князь Ярема повернувся. Біля нього стояв ксьондз
Цєцішовський, єзуїт, єдина людина, що мала необмежений вплив на князя й кожночасно могла ввійти в його кімнати. Йому то орден єзуїтів доручив опіку над князем, що тільки недавно перейшов на католицизм.
— О! Патер!
— Я. — Голос патера був глибокий. Говорив поволі. — Гарне володіння дав Господь вашій світлості. Земля обіцяна! Медом і молоком текуча! Стільки слави, стільки ясних днів тут! Княже володіння. Заселив, управив, укріпив, володів. Стільки костелів! А тепер?.. За два дні той самий місяць буде глядіти на пожарища та на руїну всього того, що треба було будувати десять років.
— Патер думає, що ми не повернемось?
— Як повернемось, то до руїн. Степ заллє собою і палац і замок, і все, що ваша світлість збудувала. Степ зруйнує, бур’яном засіє, кров'ю сплямить.
— Патере!
— Треба душу гартувати, до дочасних дібр не прив’язуватися. Все суєта...
— Суєта...
— Я до княжої милости з новинами.
— Що за новини, патере? Добрі?
— Добрих тепер нема. В Миргороді й Хоролі почалось повстання. Двори вашої милости в огні. В Миргороді орендатора, пана Скубка, вбили разом із цілою родиною. Пан Жеребінський із Хоролу ледве втік.
Князь став, наче вкопаний.
— Що? — ревнув по хвилині несамовито. — Хлопи вже голову підносять? О, ні! Доки я тут, ребелії не буде!
І склав руки, щоб заплескати на службового офіцера.
Але єзуїт швидко поклав свої довгі, худі пальці на руки князя.
— Ваша княжа світлість...
— Патере! Досить мені цього! Рушу полки і горе тим, що ворохібню сіють! За Миргород і Хорол вони мусять заплатити.
— Ваша княжа світлість хоче вловити невловиме. Вони в лісах уже, в дебрах, байраках, у степу...
— То зберу всіх мешканців з околиць і всіх прикажу на палі посадити. Викореню ребелію і схизму, коли ти так хочеш...
— Богоугодне було б це діло, але...
— Але що? Невже патер стане жаліти тепер цих хлопів і схизматиків?
— Чи ж я сьогодні боронив їх, як їх садовили на палі? Чи ж я сказав слово в їхній обороні? Я ж казав, що ваша княжа світлість матиме заслугу перед Богом, коли втихомирить край.
— Так, але це не були ребелізанти. Їх я казав посадити на палі тільки для постраху.
Єзуїт замахав руками.
— Всі вони ребелізанти! Всі! І ті, що виють там іще на палях, і ті в Миргороді та в Хоролі. Але... Але вирушити на них вашій милості небезпечно.
— Небезпечно? Ха-ха-ха! Для кого?
— Для вашої княжої світлости. Для нас. Для Речіпосполитої. Для святої католицької віри.
— Чому, патере?
— А як за ними прийдеться гонити по степах? А як вони аж за Псьол підуть?
— То й за Пслом їх знайду. З-під землі добуду! Знищу гідру!
— А як за той час щось станеться з гетьманами? Ні. Бог створив вашу княжу світлість для вищих цілей, як уганяти по безлюдних степах за своєвільними купами гультяйства!
Єзуїт знав як говорити із своїм вихованцем.
— У руках вашої світлости salus Rei Publicae і правдивої католицької віри. Впадуть гетьмани, впаде й Річпосполита, впадемо й ми! Запанує схизма, запанують хлопи! Вашій княжій милості треба до цього не допустити. Як ваша княжа світлість не поб’є того ребелізанта і схизматика Хмельницького, то ніхто не поб’є.
— То значить, тим хамам за Миргород і Хорол не заплатити?
— Ребелія, то стоголова гідра. Котру голову скоріше відрубати, яка різниця? Палі можна стругати і в Золотоноші, і в Переяславі, і потім боці Дніпра. Страшніший удар для ребелії буде злука з гетьманами, ніж розбиття хорольської, чи миргородської ватаги.
Настала хвилинна мовчанка. Тільки з подвір’я доходили стогони людей, що конали на палях. По хвилині князь повторив, як учень лекцію:
— Все одно, яку голову гідрі найперше відрубати. Тут і потім можна буде зробити суд і покарати.
— А вже ж — притакнув сквапно єзуїт.
— Завтра, патере, рушаємо за Дніпро.
Ще тієї самої ночі пішов із княжого замку приказ, що реченець походу прискорюється на полуднє наступного дня. Мало хто клався спати. Кожний мав багато роботи зо своїми клунками, возами, слугами, кіньми та всіляким іншим достатком. По всіх домах світилися світла цілу ніч і мало хто звертав увагу на широкі заграви на небі, що росли з години на годину, доки їх не розігнало вкінці сходяче травневе сонце.
Що це значить?
Як сонце сходило, князь вже не спав. Сидів у довгому халаті і приглядався, як його надвірний медикус, італієць із Генуї, приготовляв для нього купіль. Мішав зела та всипував живо-срібляні солі, що вже тоді були відомі, як найкраще ремедіюм проти французької недуги. Але князь Ярема й тим не був вдоволений. Уперта виразка на чолі не вступалася. Крім неї, стали появлятися нові на шиї, на тілі, зуби стали хитатися й псуватися, з рота добувався гидкий, осоружний запах. Медикус не міг тому зарадити. Князь почав уже втрачати надію, щоб йому масті й купелі помогли, змінював своїх медикусів, їздив до Неаполя й Парижу, але недуга не вступалася. Два роки вже! Що йому з його княжих володінь, замків, сили, двору, підданих, війська, маєтків, коли страшна недуга точить його тіло, як червяк дерево.
В сінях за дверми князь почув метушню. Не любив того. В полуднє похід, у полуднє вирушить, але тепер мусить прийняти купіль, бо після неї виразка все таки вступається.
Його камердинер відхилив несміливо двері.
— Що таке, Клеменсе? Знаєш, що я тепер зайнятий.
— Ваша княжа світлосте! Поручник Барановський із роз'їзду з дуже важливими вістями.
— Давай його до наріжної кімнати, а мені дещо зодягтися.
Коли князь, трохи зодягнений, увійшов до вказаної кімнати, застав там, крім запорошеного, спітнілого поручника Барановського, ще кількох своїх старшин і одного офіцера в драгунському колеті, якого не знав.
— Що там, Барановський?
— Ваша княжа світлосте! Вертаючись із Богуславки, наткнувся я на купу драгунів пана Одживольського з паном Маковським. Перейшли на цей бік Дніпра й задумали йти зо страшними вістками до вашої княжої світлости.
— Кажи!
— Гетьмани, кажуть, розбиті. Табір під Городищем іще борониться, а комунік відступає на Білу Церкву.
Криваві клейма виступили на лиці князя воєводи. Виразка прибрала темноцеглясту барву. Кінці широких уст подались вниз і так застигли.
— А з гетьманами?
— Не знати. Але присутній тут пан Маковський, як очевидець, здасть краще реляцію.
Князь повернув погляд на Маковського, який поклонився вдруге в пояс князеві.
— Васць пан Маковський?
— Слуга вашої княжої світлости. Товариш легкого знаку пана каштеляна Одживольського.
— Кажи васць, що знаєш.
— Ваша княжа світлосте! Нещастя. Позавчора напав Хмельницький із цілою ордою на наші війська. Кіннота, головно панцерні, ставали добре, але їм татари, що їх там хмара незліченна, зайшли з-заду і наші мусіли з поля зійти. Тоді почалася паніка. Як до того дійшло, докладно не знаю, бо ми з роз’їздом поверталися з паном Красносельським і по дорозі нас розбито. Де пан Красносельський, не знаю. Я з купою драгунів опинився над Дніпром. Довкола нас були татари й повстанці. Ми знайшли сплав і переправилися на цей бік. Пан Красносельський був ранений. Що з ним, не знаю, казали...
— Чекай васць! — перебив князь. — Не завертай мені голови паном Красносельським!.. Що з гетьманами?
— Не знаю, ваша княжа світлосте! Знаю тільки певно, що табір, де окопалася піхота, борониться від орди під Городищем.
— А кінні полки?
— Відступають на Білу Церкву і Сквиру.
— Коли це сталося?
— Позавчора почалося. Вчора ми переправилися через Дніпро.
— Коли ви мали першу вістку про Хмельницького?
— Позавчора зранку. Вдосвіта, бо гетьмани попереднього дня не вислали роз’їздів. Перших побачили ми татарів. Військо було неприготоване, як то буває в часі походу. Вийшли кінні полки в поле, ми виходили також, але потім диспозицію змінено і нас вислали на роз’їзд.
Князь стояв на середині кімнати. Страшлива усмішка не сходила з його обличчя.
— Що далі?
— Ми виїхали на роз’їзд. Але як переїхали ліс, вискочила на нас хмара татарів і гультяйства і розпорошила цілий відділ. Із татарами на наших карках ми верталися до табору. Комуніка там уже не було, тільки табір посувався в напрямку на Богуслав, відбиваючись від орди.
— А козаки?
— Не знаю, ваша княжа світлосте.
Князь мовчав, переводячи погляд від одного офіцера до другого.
По хвилині мовчанки промовив:
— Що панове на це?
Ніхто не хотів перший відзиватися.
Тим часом до кімнати увійшов патер Цєцішовський.