Гетьман зупинився при Нечаєві й поклав руку на його плече.
— Якби йшло тільки про Христю, Даниле, я сказав би: Даниле, забудь про неї, і все. Не стільки сонця, що у вікні! Але тут діло не про саму Христю. Ти є той прокажений, Даниле, так само, як я і всі, що з нами. І Косів, і Тризна, це люди Кисіля, а який Кисіль, ти сам знаєш. Тепер же дійшло до моїх вух, що по київських манастирях поховалося дуже багато шляхти, не тільки жінок та дітей, але й озброєних, на все готових поляків. Я довго думав, що з тим робити, бо не хотів іти проти митрополита. Одначе тепер думаю, що коли ми це викриємо, нанесемо їм страху, а в цьому й діло наше. Візьми, Даниле, одну сотню та перешукай місцеві манастирі. Знайдеш там Христю, але знайдеш і багато несподіваних гостей.
Нечай піднявся із стільця також і спитав:
— Що з тими людьми робити?
— Віддаси їх Кричевському. Це його полкове місто і його володіння. Але ліпше, як ти візьмешся до обшуку, не Кричевський. Я його повідомлю про все і то зараз. Нехай ладить приміщення й харчі для тих людей. Гей! Іванцю!
У дверях явився тихо, наче тінь, Брюховецький.
— Іванцю, виряди післанця до полковника Кричевського, щоб негайно до мене приїхав, і попроси генерального писаря до мене.
Виговський прийшов зараз, тому що його квартира була поруч із гетьманською і він також вибирався з гетьманом у Чигирин.
Коли вислухав від Хмельницького, в чому справа, схвилювався так дуже, що аж шаблею тріснув із пересердя.
Нечай здивувався, що Виговський, завжди такий спокійний та опанований, узяв аж так гаряче до серця його справу, але гетьман сам скоро вияснив йому причину.
— Це, бачиш, Даниле, Іван залицяється до Олени Стеткевичівної, доньки Богдана і Олени княжни Соломирецької й заходиться її посватати. Вона — православна. Коли митрополитові вдасться зробити з тобою таке, то й він не буде певний.
— А хто буде? — гнівно спитав Виговський.
— Тому й кажу, що митрополита треба перехилити на наш бік — відповів Хмельницький. — І я не знаю нікого, хто ліпше на це надавався б, як ти, Даниле. Напиши, Іване, письмо Данилові, що йому доручається переглянути всі манастирі в Києві та в околиці, як також інші будівлі, що могли б мати оборонне значення.
— Добре.
— Подбайте також, щоб Кричевський був тут, знав про все і підшукав житла для людей.
— Добре.
— Але ми тим часом поїдемо в Чигирин — засміявся гетьман. — Навіть до нікого на скаргу не буде могти Косів піти, як йому стане гаряче.
— Добре! О, добре — повторив Виговський.
Отець протодиякон
Страх і гнів, і лемент і широкий крик обурення понеслися по Києві, як відчинилася брама Свято-Михайлівського манастиря, й відтам вивели шістдесят п'ятьох по зуби озброєних поляків. Юрби людей стали громадитись коло манастирів. Озброєні міщани й козаки самохіттю кинулися, щоб ченці їм брами відчиняли, бо хотіли шукати за шляхтою. Серед натовпу щораз частіше було чути оклики обурення, а то й погрози в бік манастирів, ченців і митрополита, так що військові відділи з київських частин мусіли розганяти роз'ятрені й роз'юшені товпи й привертати лад, заспокоюючи людей тим, що полковник Нечай сам огляне всі манастирі та зробить, що треба.
В митрополичій палаті блукав страх і почалося безголов'я. Цей страх іще збільшився, головно в серці самого митрополита, коли він почув, що не Кричевський, тільки Нечай кермує обшуками. Скоро вислав посланця до гетьмана, але ще більше затривожився, коли незабаром посланець повернувся з вісткою, що гетьман виїхав у Чигирин.
Новий посланець пігнав зараз до Виговського, але повернувся з тією самою вісткою. Не було нікого, до кого можна було б звернутися з просьбою про поміч.
Післали протодиякона Пристальського, що був найметкішою, гнучкою правою рукою Косова, до Кричевського.
Цей прийняв його з належними почестями, вислухав скаргу, а тоді здвигнув раменами й відповів:
— Нечай багата й щедра людина. Коли відчинить манастирські брами, не обійдеться без того, щоб жменю одну-другу червінців не жертвував на манастирські потреби.
— Але люди...
— Ченцям, ані черницям жадної кривди не зробить. Будьте того певні!
— Але іншим людям...
— Хто ж інший має право перебувати в манастирі? Ще раз кажу: заспокійтеся, панотче. Нечай не з тих, щоб кривдити манастир, чи духовенство. Коли б у якомусь іншому манастирі сталося таке, що сталося в Свято-Михайлівському, в що я не хочу вірити, то він тими людьми поклопочеться, а ченців оставить у спокою. Думаю, що вже найпревелебніший владика сам покарає ігуменів тих манастирів, які сміли перетворитись із святих для кожного місць у заїзні господи.
З цим отець Пристальський повернувся до Косова.
Западав скоро зимовий вечір і холодно було в митрополичій кімнаті. З міста доносилися крики і свисти, там і сям на темних вулицях з'являлися смолоскипи.
— Що в місті? Що з іншими манастирями? — питав митрополит.
В місті рух. Люди кричать, збираються самі відчиняти навстіж манастирі.
Митрополит підніс дрижачі руки до чола.
— Кажуть, що завтра полковник Нечай знову буде робити обшук.
— Але чей же вночі не буде? — спитав Косів.
— Напевно — ні!
— То вночі можна б очистити всі манастирі.
— Це неможливе, владико.
— Чому?
— Бо біля брам кожного манастиря є сторожа з київського полку, щоб охороняти манастирі від юрби людей, які розпалили вогнища і ночують під манастирями. Хто вийшов би тепер із манастиря, мусів би згинути страшною смертю з рук черні.
— Де є той Нечай?
— Певно на квартирі в себе, де і його люди. Казали, що вислав листи до кількох ігуменів із повідомленням про свій приїзд до них завтра.
Митрополит задрижав знову, не знати, чи зі страху, чи з холоду.
— Це ви, отче протодияконе, намовили мене післати Христину в манастир.
Пристальський підвівся з крісла.
— Коли щось не вдасться, то Пристальський завжди винен, відомо. Але це не було діло Пристальського, що стільки збройних поляків є по київських манастирях.
— Що робити? Коли військо і Хмельницький довідаються, що ми переховували стільки поляків, то не буде добре.
— Ой, ні! — похитав головою отець Пристальський.
— Все це Кисіль наробив. Він мене спонукав, він переконав. Треба з Нечаєм говорити.
— З Нечаєм? — здивувався отець Пристальський.
— Чи ви, отче протодияконе, маєте іншу раду?
— Ні. Але як же? їхати владиці до козака?
— Ні. Ви, отче, поїдете і попросите його сюди.
— Я?
Голос отця Пристальського заламався. Це була місія куди тяжча й неприємніша, ніж їзда до Кричевського, тим більше, що отець Пристальський не мав чистого сумління. Його це була у великій мірі вина, що Христя пішла в манастир. Він це знав.
— І я радив би їхати зараз, поки він не піде спати.
— Не міг би хто інший їхати? Хтось, хто його знає? Отець Ґізель?
— Отець Ґізель не поїде.
— Чому?
— Я говорив уже з ним. Він їх приятель. Він казав, що Нечай правий.
— Ось як!
— Ґізель — мудра людина. Шкода, що не такі, як він, тут при мені. Не було б того всього.
— Дякую вам, високопреосвященний.
— Ви, отче протодияконе, радше їдьте вже!
— Що йому сказати?
— Що я хочу його бачити.
— А як не схоче приїхати?
— То тоді спитайте, коли я можу його відвідати.
З тяжким серцем і зо страхом увіходив отець Пристальський до Нечаєвої квартири. На подвір'ї застав багато козаків, які поклопотались його кіньми і його візником, а його самого ввели до малої кімнати. В кімнаті був стіл, стояло кілька стільців; на стіні висіли хрест і дві шаблі. За столом сидів Нечай, пишучи щось.
Коли побачив гостя, підійнявся на ввесь ріст. Отцеві Пристальському мурашки побігли поза шкурою, бо козак був, як гора, високий, широкоплечий. При ньому він сам почував себе малим, нікчемним.
Відізвався козак:
— Це отець Пристальський, що приїхав від отця митрополита до тебе, полковнику.
Вже перші слова Нечая розвіяли страх та привернули отцеві Пристальському певність себе.
— Отець Пристальський? Чув я, чув я. Права рука високопреосвященного владики. Дуже радий вас, панотче, вітати в себе. Дрозде! Дрозде!
Дрозд увійшов у тій самій хвилині, несучи на великому підносі різнородні напитки та закуски. Виглядало, наче б він уже ждав з усім тим під дверима.
Просимо вашу милість — говорив далі Нечай — сідати й загрітися трохи після їзди, бо мороз бере щораз дужчий. Дрозде, подбай також, щоб візник всечеснішого отця теж мав щось з'їсти та чим загрітися. Від чого ви, пан-отче, хотіли б зачати? Горілка, мед, чи вино? Надворі зимно, може б горілка була найліпша? Вона в мене запікана та заправлена. Бачите, мій Дрозд — майстер від усього.
Дрозд витріщив очі та розширив уже уста, але схаменувся й не сказав ані слова.
— То може зачнемо від горілки? — спитав отець Пристальський, потираючи руки.
— Дрозде, наливай!
Дрозд став обережно наливати до дерев’яних кубків.
Нечай підніс чарку.
— На ваше здоров’я!
Отець Пристальський ковтнув горілку, рішив, що добра, і так вирішив свою власну майбутність.
— Я казав вам, отче. А тепер закусимо, чи повторимо?
— Як то кажуть? По першій не дишуть.
— Дрозде, наливай!
— На здоров’я!
Отець Пристальський не звертав уваги, що Нечай робить із своїм напитком. Коли б був стежив, був би помітив, що Нечай не дуже то сумлінно дотримує йому товариства. Для нього ж самого по цілоденному напруженні, страху, їздах, холоді горілка була, наче бальзам на рану. Отець Пристальський підбадьорився, думка почала працювати краще, кров кружляла живіше. Він поглянув на Нечая, затер руки, перехилився в бік полковника і, підносячи палець угору, промовив:
— А по другій не закушують.
— На здоров’я!
— Дай, Боже. Я до тебе, полковнику, від владики. Владика...
— А може б тепер чим закусити? — перервав йому Нечай. — Тут є добра вуджена риба, тут правдива чернігівська ковбаса з часником, тут київська ковбаса. Вибачайте, панотче, що нічого іншого нема, але що ж, чоловік сам, як палець, життя тверде, вояцьке. Годі! А що, добра ковбаса? Милости просимо, не гордіть, панотче. Вип’ємо?
— Дай, Боже, здоров’я! — відповів отець Пристальський, вихиляючи нову чарку.
Горілка вже почала розбирати його, вдарила до голови, розв’язала язик і він, забуваючи про свою місію, зачав говорити, що йому на язик прийшло.
— Ти, пане Нечаю, незвичайна людина. Не розумію, що вони всі мають проти тебе. Але панна Христина ще не монахиня, ще не черничка, вона ще могла б вийти з манастиря, коли захотіла б. Від неї це залежить.
— Від неї? А в котрім манастирі вона?
— В Панянськім Печерськім.
— Я так і думав.
— Нічого. Завтра поїду та з нею поговорю.
— Не знаю тільки, чи завтра буде безпечно туди їхати.
— Чому?
— Бо на завтра там обшук заповіджений.
Руки отця Пристальського задрижали і він повторив:
— На завтра...
Тепер пригадав собі бідолашний протодиякон, із чим його післали до Нечая.
— Владика просив... — почав, але Нечай перервав йому знову:
— Щоб я приїхав до нього, правда? Гаразд. Поїдемо. Ось іще по чарці на дорогу.
Отець Пристальський наново віджив, бо все складалося так гладко, що гладше й не могло. Вихилив чарку, поправив бороду та глянув із подивом на Нечая.
— Пане Нечаю, владика не любить пиянства і гостро карає за це. Я хотів би ще чарочку вихилити з тобою за спільну дружбу.
Нечай підвівся. На устах мав усмішку, але сірі його очі були холодні, як січень надворі. Нахилився над Пристальським.
— На дружбу, панотче, треба заслужити. Чим же ви заслужили? Тим, що вислали Христю в манастир?
Пристальський мовчки видивився на Нечая, вирячивши очі. Горілка била йому в голову щораз більше, все пішло ходором і давніший страх повернувся. Встав із крісла, але світ йому закрутився ще більше, так, що мусів спертися на стіл.
— Але тепер, пане Нечаю, я заслужу на дружбу.
— Побачимо — засміявся Нечай. — Хто зна, може вже запізно. Дрозде!
Дрозд увійшов.
— Мої санки готові?
— Готові, полковнику.
— А тамті?
— Візник упився так, що світу Божого не бачив. Ми відіслали його й коні додому.
— Гаразд. Поможи отцеві надягти шубу.
На холодному повітрі отцеві Пристальському стало значно гірше; він мало пам’ятав, що з ним твориться, куди вони їдуть. Коли висіли з саней, два козаки мусіли вести його по сходах, при чому він постійно повторював іще різні нісенітниці про дружбу і приязнь.
Так увійшли обидва до митрополичої кімнати.
Нечай пустив наперед отця Пристальського, а сам поступав поволі за ним, держачи в руках шапку та злегка побрязкуючи шаблею.
Митрополит підвівся. Коли побачив, у якому стані отець Пристальський, затрусився і зблід.
— Високоппп-реосвященний! Ось тут є пан Нечай, що я при-и-и-віз. Він...
Але митрополит кликнув на своїх:
— Візьміть отця Пристальського, покладіть у гостинній кімнаті та залишіть мене з полковником.
Як залишились обидва самі в кімнаті, митрополит підніс очі на Нечая.
— Цього сорому міг ти мені заощадити, полковнику. Я й так маю доволі турбот.
Очі Нечая були холодні, як сталь.
— Чи моя в тому вина?
— Чого ти хочеш?
— Я не прийшов сюди тому, що я щось хочу. Це ви, владико, хотіли мене бачити.
— Я хочу, щоб ти занехав обшуків манастирів.
— Це вже неможливе, владико. Як ми цього не зробимо, то зробить це чернь і тоді буде куди гірше.
— Чернь можна розігнати.
— Чернь, владико — наші люди. Ми проти неї не підемо. І що люди говорили б, якби ми так лишили озброєних ляхів за нашими плечима?
— Але жінки, діти...
— Київський полк готовить для них житла й харчі.
— Чому тоді не веде цього Кричевський, що київським полковником, тільки ти?
Нечай здвигнув раменами.
— Як вам, владико, відомо, Кричевський сам недавно перейшов до нас. Тим то йому не було б це зручно. Подруге, як київський полковник він може частіше мати діло з владикою. Тому гетьман рішив доручити це мені. Потретє, я хотів цього.
— Знаю. Ти вчився в київській колегії?
— Так.
— Отець ректор Ґізель про тебе дуже добре говорить.
— Тому отець Ґізель у манастирі, натомість отець Пристальський — права рука владики.
— Був. Уже не буде.
— Кому буде з того кривда?
— Піде на село.
— Прошу дати мені його, владико. В Тульчині священика немає, в інших містечках та селах також. Князь Вишневецький багатьох замучив минулого року. Отець Пристальський буде мати курей та качок більше, ніж зможе з'їсти.
— Не зробиш йому кривди?
— Бог із ним, владико. Не хочу я його кривди.
— То нехай їде в Тульчин, в Немирів, чи де йому місце призначиш, коли так. Даси йому підводу?
— Дам і поможу.
— Так кажеш, що обшуків манастирів ти не можеш спинити?
— Ні, владико. Але...
— Але що?
— Але вийшло ще щось інше. Як із тим буде, годі ще знати.
— Що таке?
— Чернь стала сьогодні ввечорі шукати по заможніших домах за шляхтою.
Митрополит поблід.
— Кажуть, що познаходили поляків і повели до Дніпра. Ті, що попадуть у мої руки, будуть безпечні за життя, але тамті пропали.
Митрополит повернувся, став перед різьбленим хрестом, що стояв між двома свічками на малім столику. Мовчав довго, може в думках молився, але устами не рухав. По хвилині такої мовчанки глянув на Нечая.
— Не можна б їх із рук черні вирвати?
— Ні.
Митрополит підступив до Нечая.
— Чи ти знаєш, що їх кров спаде на мою душу?
Нечай не відповів нічого.
— Коли б я Христі не післав був у манастир, не було б того всього.
Нечай і дальше не обзивався.
— Приїжджають комісари. Під їх опікою ці люди могли б повернутися в Польщу живими. А так...
Нечай мовчав.
— Кожна людина може згрішити: і проста, і священик, і митрополит. Тільки як митрополит согрішить, тоді і Господня кара більша і покута більша. Признаюсь тобі, так я согрішив, пане Нечаю, бо використав час, у якому тебе не було, щоб Христю намовити в манастир. Але я, полковнику, не злий чоловік. Я хотів би всім добра. Я подбаю якнайскоріше направити зло, яке я тобі зробив. Віриш мені?