«Немає значення, де жити».
«А що має значення?»
«Тільки любов», — усміхаюся й намагаюся її обійняти. Вона відхиляється й жартує, що це завжди має значення — на словах.
Стукають у двері. Відчиняю, на порозі стоїть Таня. Заходь, Танюша, кажу їй. Вона заходить до кімнати, але при гострому поглядові Насті трохи запинається, вітається з нею, каже, що приїхала мати і запрошує нас із Декою на обід, щоб обов'язково прийшли, смакоти стільки — ум-м, тільки без запізнень, і Настю бери, добре? а Дека прийшов? ні? ну, словом, підтягуйтесь. Добре, — зачиняю за Танюшею двері. Обертаюся до Насті, з нею щось не те: обличчя посіріло, лоб помітно зморщився, губи насупилися, а погляд згаснув. Я підходжу, беру її голову в долоні й пошепки запитую: що сталося, маленька? Настя дивиться на мене мало не з відчаєм. «Що сталося?» — знову перепитую й погладжую пальцями її вушка — вона це найбільше любить, ніби одразу підкоряється й хоче пестощів. Але Настя не реагує, спирається на бильце крісла і віддаляється від мене. Я стаю на коліна перед нею, руками обхоплюю її сідниці й цілую в литки. «Що сталося?»
Пауза.
«В тебе є інша?» — в її погляді бачу сльози.
«Ти ревнуєш до Тані?»
«Віталік, я ж запитала», — дивиться спантеличено, ніби потрапила в безвихідну ситуацію.
«Рідна».
«Не грайся зі мною».
Бачу, як вона страждає і безпідставно мучиться, як сумніви наповнюють її, вибивають із рівноваги, через що погляд сповнюється смутком, а тіло на очах в'яне, ніби зрізана квітка. Не хочу, щоб це тривало далі, тому заспокоюю Настю, що твої тривоги безпідставні, що Таня (як і Дека) — це один із моїх найкращих друзів, що в нас зовсім інші стосунки, ніж ти подумала.
«Досить, — утомлено каже, — я давно все зрозуміла, ще тоді, коли почав раніше (як ніколи!) від мене повертатися, в тебе в общазі є якась лярва, я знаю це, Віталік, тільки не перебивай мене!» Пробую сказати бодай слово, не дає. «Я знаю це, бо ти на мене останнім часом дивишся зовсім по-іншому, навіть у коридорах університету ти поводишся не так, як раніше, став чужим і байдужим». Я називаю брахманом того, хто вільний від прив'язаностей і нічого не має, для кого нічого не існує ні в минулому, ні в майбутньому, ні в теперішньому. Дивлюся на карту світу, яка замінює штори, яка рятує мене від денного світла, й бачу Тибет — далеку, втрачену країну, якої більше ніколи не буде, в якій нам ніколи не бути, я дивлюся на Тибет і хочу відчути його в собі. «Чому ти мовчиш? чому ти останнім часом постійно мовчиш? ти більше не маєш що сказати? не хочеш зі мною говорити? ти навіть не реагуєш на мої слова, ставишся до мене так, ніби я порожнє місце, як мені це розуміти? як? Віталік, я хочу бути з тобою, я боюся тебе втратити, але... я не можу тебе зрозуміти, що з тобою відбувається? ти мене більше не любиш?» Намагаюся сказати, що все це не так, я не можу тобі цього пояснити, Настя, але ти помиляєшся. Вона знову перериває мене, збуджено говорить, хапає пальто, швидко одягає його. Оторопіло підходжу до неї, вона агресивно відступає крок назад і випалює: «Не торкайся до мене, я не хочу, щоб ти до мене торкався, і не треба мене проводжати, я дорогу знаю».
Зникає несподівано, швидко, ніби ураган, який прийшов із океану на побережжя, поломив дерева, розвалив хати й знову зникнув у сірятині над водними широтами. Трусяться руки, я сідаю за стіл, беру цигарку, закурюю, зиркаю на стіну, бачу портрети Гонти, Черчіля, Коновальця, Наполеона, Роберта Планта, Івана Павла II та інших, які я намалював олівцем і які висять навколо письмового столу. Стає не по собі, дихання важчає, хочу плакати.
Вже в Таниній кімнаті за столом, під пильним і теплим поглядом її матері, я поволі заспокоююся й забуваю про конфлікт із Настею. З одного боку, я гризуся тим, що вона так переймається підозрами, які насправді не мають жодних підстав, а з другого — прекрасно усвідомлюю, що моєї вини в її душевних терзаннях нема, якби ж вона хотіла зрозуміти мене, бодай те, чим я живу, а не влаштовувала таких ідіотських скандалів... Таня запитує, чому я без Насті, навіть не знаю, що на це відповісти, кажу, що пішла додому. Таня зважено киває головою, ніби хоче показати, що не треба нічого пояснювати, все зрозуміло без слів; дякую тобі, рідна, я давно помітив, що ти все розумієш з одного погляду, ти справжній друг. Таня тепло дивиться на мене, і я заспокоююся. Деки так і нема, хоча в його дверях я залишив записку, щоб він обов'язково, на всіх парах, летів до нас. Я вже з'їв суп, а ще надзвичайно смачні голубці з грибами, дві відбивні, засмажені в яйці, салат із солодкавої квашеної капусти з перцем, а Танина мати знову припрошує й припрошує, наливає домашнє малинове вино. Це надзвичайно вродлива, добра старша жінка, яка дбає, аби в її близьких і рідних усе було добре, з достатком і радістю.
«Віталік, — звертається до мене, — ти вдома так і не був? І це вже третій рік? Так? Відколи вступив?»
«Так».
«Бідний... і що... ніяк не можна? А може, вже все нормально? А з матір'ю хоча б розмовляєш? Телефонуєш у Тернопіль?»
«Позавчора».
«І як вона?»
«Нормально».
«Нелегкі часи пішли... нелегкі. Нічого, все має якось владнатися, правда? Давай за це і вип'ємо».
Їм. Дуже смачно. Великі характери не створюються за кілька років — на думку спадають слова Лао-Цзи. До горла підкрадається важкий клубок, я мало не ридаю, насилу себе стримую. Згадую свого нещасного друга Сергія, який так і не вибрався з того ідіотизму. Це трапилося перед моїм вступом до університету. Він переховувався цілий рік в одному з райцентрів на Львівщині. Він також довго не був удома, не витримав — і приїхав до матері — приїхав на власний похорон — його вже чекали гаврики сорокарічного Патри, з якими розмовляти і щось їм доводити нема сенсу, бо вони швидше діють, аніж думають, швидше ламають, аніж говорять. Приходить Дека, виглядає збудженим і веселим, його запрошують за стіл, сідає поруч зі мною, каже мені, що Юля передавала вітання. Деці дають миску гарячого супу, він дивиться на запашну пару, яка здіймається перед його носом, радісно шкіриться, що це найбільший спокій, який собі можна уявити. Я усміхаюся, але мовчу, бо зараз знову піде повний дзен та інші прибамбаси. Стукають у двері, на порозі добродушна пика Хо-хо: Sorry, цибулини не буде? нема на чому супчик засмажити. Йому дають цибулину, він ще раз перепрошує за вторгнення, говорить цілу купу компліментів Тані, що в неї добре серце, що Господь усе це бачить і відзначає у своїх записниках, так-так, Танюша, він такий; ми сміємося, поки той не йде. Невдовзі мати Тані подає нам чай і нарізає пиріг із яблуками. Смачно. Тьотя Валя дякує й усміхається, каже, що й добавка буде. Говоримо про всілякі дурниці, я хвалю храми Прилук, звідкіля родом Таня і де я був на початку осені — приїздив до приятеля, який навчається на музпеді. Говоримо про те, що упродовж XX століття в східноукраїнських містах під тиском індустріалізації та совка дуже помітно й згубно затерлися риси феодальної культури козацької доби, а місцева влада доволі примітивно здійснює забудову поблизу пам'яток архітектури; я вставляю слівце: особливо, коли поблизу дозволяє відкривати пивниці з кумедними назвами «Альона», «Сабріна», «Наташа», в яких допізна товчуться зграї закінчених хануриків і потім відливають у навколишніх кущах свій «аміак»; запах упродовж років стає настільки стабільним, що здається, ніби це тхне від древностей; такі собі облюрені історичні надбання як новий варіант народної пам'яті. Дека кидає маяки, що ми за столом, не забувайся. Більше не буду. Таня, оскільки вже звикла до мене, лише усміхається й каже, що я, як завжди, у своєму стилі. «Чого він такий веселий? — запитує Дека про мене. — Як ніколи... щось сталося, чого я не знаю?» Таня каже, що це він із Настею посварився, того й такий веселий... Тьотя Валя запитує, чи щось серйозно.
«Серйозно? — усміхаюся. — Навіть не знаю. Мабуть — усе серйозно, або все несерйозно, залежно від того, що важливо. Бхікшу, який знаходить задоволення в серйозності, не здатний до падіння...»
«Ну ти і загнув! — перебиває Таня й сміється. — Ма, це вони з Декою на буддизмі з'їхали».
Таня настільки красива й чиста, що я не хочу нічого говорити, не хочу, щоб змінився її дивний лик, на який мені приємно дивитися. Її мама каже, що нам вже пора женитися. «Мне, кроме просветления, не нужно ничего», — сміється Дека. Тьотя Валя каже, що на все дається свій час, дивіться, щоб його не пропустили, з кожним роком вибрати гарну дружину буде все важче, бо найкращі виходитимуть заміж, а лишаться ті, яких мало хто захоче взяти, розумієте мене? тільки потаскані залишаться, подумайте над цим.
«Нам ще рано про таке думати», — втручаюся я.
«Ну, — розводить вона руками, — ніхто не каже пороти гарячку, можна просто придивлятися («принюхуватися», — вставляє Дека), зустрічатися, це ж ні до чого не зобов'язує».
Потім ми багато говоримо, з чаєм і після чаю, врешті дякуємо за гостинність, покидаємо жінок і виходимо в рекреацію курити. Назустріч нам іде мій приятель, викладач польської мови Ігор Ковінько, який живе на четвертому поверсі викладачів (на мій поверх ходить, здається, до коханки-студентки). Інколи ми з ним двоє мекаємо пляшку-другу і багато говоримо про польську літературу; студентом він стажувався у Варшавському університеті і знає багато цікавого. Завдяки йому я навчився більш-менш читати польською і познайомився з творчістю Лесьмяна, Тувіма, Бронєвського, Мілоша, Ружевича, Твардовського, Конвіцького. Ігор — начитана людина, але страшенний і лінивий балабол, за це я його і люблю. Він вітається з нами, відводить мене на кілька слів, каже, що якраз сунув до тебе, маю прохання. Я усміхаюся, бо знаю, яке це прохання: знову якусь дурочку-снігурочку хоче натягнути. Він каже: Віталя, виручай, на днях дружина має поїхати в Київ до тітки, а в мене тут любов, сам розумієш, треба кімнату. Нема питань, завжди радий допомогти. Він, утішений, плескає мене по плечі й біжить, каже, що має гостей. Ковінько часто водить до мене студенток, які від нього дуріють. Малого зросту, з помітними залисинами, з чортячим виразом обличчя, з постійними цитатами з польської літератури мовою оригіналу... про таких кажуть — «жук». Дека мовчазний, певно, кілішкує про своє, дивиться на засніжене місто з восьмого поверху, над яким зависає сіро-біла мла, непомітно покриває дахи будинків, голе чорне гілля дерев і випадкові автомобілі, що ліниво ідуть із центру в напрямку військового містечка — аж на вулицю Космонавтів. Запитую в нього: про що думаєш? Дека глибоко затягується, видихає дим і каже, що вирішив більше не писати музику, бо вона руйнує і суперечить тому, як намагаєшся жити. Я заспокоюю його:
«Може, ти йдеш до власної музики через почуття? Пам'ятаєш, як писав у своєму романі Рільке про поезію, що поезія — це не почуття, а досвід. Задля одного вірша потрібно багато чого побачити, перепустити крізь себе, ввібрати світ так, як вбирає губка пролиту на столі воду, розумієш? Може, твоя музика ще спить, може, вона ще не народилася, може, ти робиш марні зусилля, коли намагаєшся добувати її із себе?»
«Да ну це все...» — перебиває мене. Пауза. Дека важко мовчить — мовчить непорушно, втупившись в одну точку на склі вікна, а насправді його погляд нічого не бачить, наче заморожений цією сіро-білою млою. «Я більше не можу», — несподівано видушує із себе, від цієї фрази він звільняється, ніби від важкого тягаря. «Я більше так не можу», — повторює спокійніше. Дека виглядає розгубленим, утомленим, ніби цілу ніч боровся з безсонням, розмовляв із ним, поки те не пожаліло і лише під ранок відпустило. Він каже, що хоче побути сам, Віталік, тільки не ображайся, добре? Плескаю його по плечі й залишаю самого.
Вечір. Приходить А. Він стоїть на порозі в темному блоці, в якому не горить лампочка, наче не наважується зайти без дозволу, помічаю його розпашіле від морозу обличчя. Запрошую до кімнати. Він заходить у короткому зимовому пальті зі снігом на плечах і на чорній плетеній спортивній шапці, від нього віє важким і серйозним холодом. Надворі, певно, справжній дубак. Він каже, що приніс трохи чаю та яблук. Я щиро дякую. Зі свого наплічника, з яким А. ніколи не розлучається й тягає в ньому все, що має, — списані «прустівською прозою» та безкінечними постмодерними верлібрами й п'єсами зошити, підручник зі структуралізму, кілька книжок, чорнильні ручки, бо має звичку писати лише ними, — він дістає невеликий дбайливо замотаний і перев'язаний маленькою ґумкою целофановий пакетик із чорним чаєм і два розкішних жовто-рожевих яблука, довго тре їх об грубий синій светр, одне з яблук простягає мені. Смачне яблуко, відкушую добрячий шмат, А. і собі відкушує, дивимося один на одного й кусаємо яблука. Він першим не заговорить, бо не має такої звички, ми й далі сидимо мовчки, я зосереджений на тому, що їм яблуко, він, мабуть, також. А. зиркає на мене, в нього витягується обличчя, погляд гострішає, у ньому проглядає холод та осуд. Мабуть, він зараз про мене погано думає. Я також дивлюся на А. так, ніби він поцупив у мене останні гроші. Ми доїдаємо яблука, качани кладемо на стіл і далі стежимо один за одним. Раптом А. знічується, спирається на стіну, ніби капітулює й відступає перед моїм наступом, його очі м'якшають, стають добрими й жалібними, в них з'являється пелена туману й відсутності, ніби його зараз нічого не обходить. Я розумію, що вчинив погано: не треба було допускати агресії, бо це позначилося на А., я знову виявив слабкість, яка взяла наді мною гору й пробудила в мені негативні риси. Я, мабуть, дешевий гівнюк, який ставить експерименти над собою й ближніми. «Чайку можна?» — несподівано озивається А., якого, певно, вже задовбала наша бараняча вперта мовчанка. Виходжу в блок, навпомацки відкручую кран і набираю в чайник воду, стукаю до сусідок, прошу скористатися електроплитою, вони мені не відмовляють, бо давно до таких вторгнень звикли і сприймають їх як належне. Общага є общага, солідарність тут на кожному кроці, нікуди від цього не дінешся, треба когось любити, комусь набридати. Не встигаю зайти до себе, як за дверима сусідньої з моєю кімнати чути дівочий вереск і крики, звідти вискакують сусідки й галасують, що в кімнаті миша, підскакують до мене, смикають за руку, аби вигнав її, чуєш, прожени або злови мишу... А. запитує, що там таке, й також виходить у блок. Дівчата заштовхують нас обох до своєї кімнати, аби ми ловили мишу, яка причаїлася за ліжком біля вікна. А. відмовляється ловити мишу, оскільки їй тоді не буде де жити, хай живе з вами, тихо каже він таким голосом, ніби його зараз поб'ють або закидають яйцями, дівчата дивляться на нього, як на ідіота.
«Вона нічого поганого не робить, — знову каже він після паузи, — лише трохи їстиме крупу і все».
«Віталік, що в тебе за друг? Дивний якийсь...» — оторопіло дивляться на мене сусідки і знову благають прогнати мишу.
Я підходжу до ліжка, нагинаюся й бачу мишу: вона забилася в кутку, мабуть, її добряче колошматили віником, якщо вона не має куди подітися й залишається на місці. Прошу віник. Між стіною і тумбочкою, яка стоїть біля ліжка, є невелика прогалина, плінтус не дозволяє підсунути тумбочку впритул до стіни. Закладаю прогалину ганчіркою, щоб миша туди не шмигнула, коли її ловитиму. Миша відчуває небезпеку, зривається, але я швидко притискаю її віником до стіни. А. гукає мені: «Садист, не муч мишку, за це на тебе мало в суд подати, хай живуть миші! миші наші друзі! свободу миші! свободу!» Миша намагається вирватися через міцно зв'язані соломинки віника, шарпається. Сильніше притискаю віник і намацую тепле тільце.
«Дівчата, з вас чай», — піднімаюся з колін, тримаючи за хвіст мишу.
«Ой!»
«Зловив!»
Не звертаю уваги на їхні вигуки, дівчата трусяться від страху й благають, аби ненароком не пустив її. А. знову вигукує, вже російською: живодьор, отпусті мишку! Я тицяю нею кожному з присутніх під носа, сусідки пищать і називають мене ненормальним, потім виношу мишу в загальний коридор і випускаю, але їй, здається, погано, бідолашна нікуди не хоче бігти, лише прибилася до плінтуса на підлозі і не ворушиться. А. запитує: може, в неї крововилив? Ага — інфаркт міокарда. «Мишка, ей, мишка, — підштовхую її пальцем, — ану біжи...» Мишка відбігає сантиметрів на двадцять. «Залиш її, — каже А., — вона образилася на тебе, ти поводився, як свиня». Катя, найменша з моїх сусідок, що живуть у кімнаті, де я зловив мишу, кличе до столу. Повз нас проходить Хо-хо, я зупиняю його: обережно, не наступи на мишку. Здивований Хо-хо дивиться на підлогу, бере мишку за хвоста і з радістю на обличчі біжить у сусідній блок, певно, лякати дівчат. І справді — через десяток секунд звідти чути пронизливий писк кількох голосів, після чого Хо-хо вилітає з блоку, ніби ошпарений, а за ним виринає могутня фігура Галі — найгабаритнішої студентки на нашому поверсі. Вона тримає в м'язистих руках рушника й спопеляє Хо-хо злобним поглядом. Той злякано задкує й щораз повторює «більше не буду», а Галя пре на нього, мов танк, поки не відганяє на десяток метрів від власного блоку. Хо-хо проходить повз нас із мишею, яку тримає за хвоста, каже, що піде на дев'ятий поверх, ги-ги, там першокурсниці. Ми йдемо до моїх сусідок і сідаємо за стіл. Нам наливають чай і дають по шматку печеного пирога, здається, з вишнями. Ложечкою відламую пиріг, їм і запиваю чаєм. Дівчата насідають на А., мабуть, він своєю мовчазністю та дивним поглядом справляє на них враження. Потім вони говорять про власні проблеми, всілякі пари, до яких треба готуватися, про теорію музики, про інші предмети, про якусь ідіотку з першого курсу, яку кинув хлопець, як вона з горя розбила термометр і наковталася ртуті, зараз, нещасна, лежить у лікарні, важкий стан. «Да, — після короткої паузи каже Катя, — мужикам не можна вірити». «Канєшно, не можна», — підхоплює інша. «Так, так, не можна», — долучаються інші сусідки. А. мовчки їх слухає і ледь помітно усміхається кутиками рота. Вони це помічають і накидаються на нього, від сорому й несподіванки бліде обличчя А. покривається червоними плямами, він винувато кліпає очима й виправдовується, що нічого особливого не мав на увазі. Інна — ще одна моя сусідка — підозріло кидає, що всі ви не маєте нічого особливого, а насправді... Вмикають тихо музику. Звучить «Good Feeling» Гендрікса, і в мене починається приємний депресняк, я завжди під нього чомусь хочу плакати, і водночас він мені подобається.