У двері стукають. Чути незнайомий чоловічий голос. До кімнати заходить Вічний Студент, імені й прізвища якого ніхто не знає, бо він вчиться з перервами, за різними даними, чи то дев'ять, чи десять років; і навіть пам'ятає, як тут колись (за Союзу) вчилися казахи, як вони в гуртожитках смажили оселедці й влаштовували тим самим справжнісіньке пекло для інших мешканців, які не зносили запаху смаженого оселедця; а ще в тих блоках, де жили казахи, чомусь завжди забивалися унітази, і з багатьох вікон часто вилітали консервні банки з лайном або тонким струменем била сеча. Вічний Студент має під два метри зросту, худющий, у довгому чорному пальті з піднятим коміром він більше схожий на чорносотенця, який виліз із ніжинських підвалів, де переховувався з часів імператора Миколи II. Він пильно обводить присутніх поглядом, зупиняється на мені. Його запрошують за стіл (так заведено — запрошувати Вічного Студента за стіл, коли той випадково забреде до кімнати), він люб'язно погоджується, роздягається, розтирає змерзлі руки й сідає між моїми сусідками. Про Вічного Студента ходять різні чутки: одні кажуть, що він дешевий злодій, який тирить по кімнатах всякі дрібниці, на місцевому базарі працює валютником і знається з усією шантрапою; інші ж, навпаки, його хвалять, кажуть, що він здатний допомогти, ніколи не відмовить, одній студентці, яка лежала в реанімації, першим пішов здавати кров. Вічний Студент дістає пляшку червоного вина, відкорковує її й каже, щоб ми доливали вино до чаю, гарна штука вийде — попівський чай, кістки зігріває. Ми так і робимо. Мені подобається, хоча я не відчуваю, щоб мої кістки зігрілися. Може, це тому, що вони не змерзли? А. зиркає на мене й тихо каже: «Мишку шкода, гарна була мишка». Так, гарна була мишка, пропала ні за цапову душу. Хо-хо, мабуть, і досі бігає з її трупиком по кімнатах і лякає дівчат. Хо-хо завжди любить вигадувати всілякі дурниці, ніби не може без цього жити, ніби вони — єдиний сенс, у який він вірить. Вічний Студент розповідає трохи цинічні анекдоти, дівчата ніби вимушено посміхаються й насторожено переглядаються. Вічний Студент дивиться на мене й запитує:
«Ти з Тернополя?»
«А? Ні. Я з Івано-Франківська». Чого його це хвилює?
«А мені казали, що ти мій зємєля — з Тернополя».
«Да? Ні, поплутали. Я — з Франківська».
«Ясно», — каже він і п'є чай. Потім він розпитує в мене, який курс долара на Західній Україні, ще всіляку малоцікаву туфту, чи чув я про серйозну війну в Тернополі, яку цього року вели дві конкурентні групи, з численними вбивствами та пишними похоронами, на які приїхали бандюки з Росії, Білорусії, Польщі та з різних регіонів України. Ні, не чув. «Так ти точно не з Тернополя?» — зиркає на мене Вічний Студент.
«Ні, не з Тернополя». Бляха, задрав.
Якраз починає грати «Hey Joe», і в мене депресняк зростає ще більше.
А. запитливо втуплюється в мене, мабуть, не розуміє, чого я брешу. Сусідки також замовкають і зацікавлено дивляться. Я неодноразово говорив, що народився і виріс у Тернополі. Вони цього не могли забути чи пропустити повз вуха, бо, скажімо, Катя часто розпитує в мене про матір, про Тернопіль, на що я з важким серцем глухо відповідав, що все нормально, хоча, якщо чесно, нічого нормального нема, більше того — все дуже ненормально, якщо я вже третій рік боюся туди сунутися. В такі хвилини я нічого не бачу, лише втомлене обличчя Сергія, який мені посміхається з того світу й каже, що хотілося, аби все було на краще. Хотілося. Багато чого нам хотілося, ми ще тоді ні про що конкретно не думали. Хоча... Тоді ми думали тільки про бабки, про багато бабла, да-да, ми тільки про це і думали. Сергій мутив, як тільки міг. Завдяки своїм широким знайомствам серед пацанів із різних районів Тернополя він багато знав і вмів користуватися інформацією. Один бригадний штемп, який працював на тернопільського дядю Патру, по п'яній сказав Бритому, що біля ресторану «Пролісок» у Березовиці під Тернополем стоять дві фури з італійським взуттям, яке «влупили» на одному зі складів у Польщі і через надійний канал на митниці перевезли в Україну. Сергій «злив» новину конкурентам серйозного дяді, і ці фури невдовзі ніби під землю провалилися. Наступного дня у «Галактиці» він отримав свій конверт і ми пристойно нажралися. На вихідні я поговорив по телефону зі своєю далекою родичкою-блядюжкою, яка треться біля Патри, і вона сказала, що дядя дуже злий, що кидалово вивело його із себе, що Патра вже шукає, коли знайде — буде катувати, ах, да, ідіотові, який навів на фури, вже поламали пальці, і він вас назвав, так шо, пацани, драпайте, лижи не пізно, ви штук на двадцять влетіли. «Ти хотів кудись вступати? — увечері по телефону запитав у мене Сергій. — Вважай, що ти вже почав учитися, збирай манатки, документи, іншу біду, звалюємо». До прийому документів в університетах ще місяць. Сергій сказав, що всю цю катавасію пересидимо в Рівненській області, там у мене далека родина, рибку половимо, тета Рада працює вчителькою української мови, підтягне тебе до вступних, бабок на перші місяці вистачить. Тета Рада порадила мені поступати в Ніжин, там у неї подруга в університеті працює, може, допоможе. Через місяць я зателефонував матері і сказав, що поїхав поступати в Київ, а сам подався до Ніжина. На прощання Сергій мені сказав, що назад дороги нема, в Тернопіль повертатися не можна. «Не повернуся», — пообіцяв йому.
Невдовзі ми дякуємо дівчатам за гостинність і покидаємо їх, я забираю чайник і разом з А. йду до моєї кімнати. Вічний Студент також підводиться, плескає мене по плечі, каже, ще побачимося, зємєля. Прощається з усіма та йде. В моїй кімнаті А. сідає біля столу, а я на ліжко. Він запитує: навіщо збрехав, що не з Тернополя? Відповідаю, що на це є свої причини. А. каже, що постійно боятися — це не вихід із ситуації. Я насторожуюся: до чого це він сказав? що він має на увазі? Потім він говорить про Пруста, що той сприймав світ як сукупність рухомих частинок, які наповнюють реальність, і від цього його проза стає ще більш чутливою, ніби наповненою звуками, запахами, кольорами. А. дивиться на політичну карту світу, що висить на вікні замість штори, розглядає азіатські країни, каже, що сьогодні пригодницько-географічні романи чомусь непопулярні, а все тому, що немає письменників, які могли би постійно подорожувати, знаєш, подорожі розширюють світогляд, дають нові враження, новий досвід, а значить, нові вираження, нові відтінки для кольорів, а коли цього немає, тоді все перетворюється на сіру, нерухому масу, через це сучасні художні твори такі мляві й незграбні, статичні, нудні муляжі; пауза; А. каже, що автор, який постійно вариться в одному й тому ж тісті, не може дистанціюватися від того психологічного стану, який його переслідує, тими будинками, людьми, деревами, тими вулицями, небом, ну не знаю, чим ще... словом, усім тим, що він щодня бачить, що на нього постійно, безперестанку впливає, а значить, сковує його уяву. А. сьогодні говорить, як ніколи. Я кажу: «Це не обов'язково мусить бути географія, це можуть бути інші ресурси». «Які?» — дивиться на мене. Не знаю навіть, скажімо, якщо говорити про XX століття, особливо ж про першу половину, то таким потужним струменем, який надихав творчість, був комунізм.
«Комунізм? Ха, ха...»
«Чого смієшся? — дивуюся йому. — Ти сприймаєш це як політику, а тоді це сприймалося як своєрідна футурологія, нова віра. Знаєш, коли читаю Назима Хікмета, Лайоща Кошшака, Лацо Новомеського, Маяковського чи навіть нашого Семенка, в мене складається враження, що без цього ідеологічного наркотика їхні твори не мали б жодного сенсу».
А. кривиться й каже, що вони надто ліві, а всі ліві письменники неуважні до деталей, неуважні до людини, їм, козлам, на це насрати, вони завжди дбають лише про схеми, модель і дурнувату глобалістику, розумієш, через цю хрінатєнь — авангард завжди приречений, бо наприкінці своєї мети скочується до порожніх абстракцій, у гіршому ж разі — до дурненьких агіток. Я кажу: «Все одно — це класно».
«Машина комунізму, — сміється А., — знищила твій Тибет». Не розумію, що він хотів цим сказати, цілком можливо, що це проявився лише його скепсис до мого захоплення буддизмом.
«Ти краще й далі читай Далай-ламу, дрочи і ставай просвітленим», — кепкує А. Не ображаюся на такі слова, бо люблю його, як брата.
За стіною чути звуки скрипки.
«Це Катя», — кажу А.
Ми сидимо мовчки, слухаємо музику; дівчата часто грають, готуються до екзаменів. Катя кілька разів збивається й повторює знову, я відчуваю, з якими зусиллями вона підкорює інструмент, шукає потрібну тональність, потрібну інтонацію й ноту. До мене стукають, мабуть, знову проситимуть сковорідку, гукаю: заходьте. З'являється Юля. Вона стоїть на порозі, несміливо нагинається корпусом уперед, але не переступає за поріг, запитує, чи можна увійти. Дивна якась, звичайно, що можна. Я знайомлю її з А., він дивиться на її домашній халат, який ледве прикриває груди, і ніяковіє. Юля моститься мені на коліна, цілує мої пальці, запитує, чим це вони смердять.
«Смердять? Мабуть, мишею».
«Ти ловив мишей?»
«Так, ловив».
Вона заходиться сміхом, каже, що Хо-хо зараз бігає на дев'ятому поверсі й усім показує здохлу мишу. Померла, бідолашна. А. ще більше ніяковіє, очима шукає свою сумку й одяг, каже, що йому пора. Може, він на мене образився? Він добре знає Настю, з якою я зустрічаюся вже більше ніж півроку, і, певно, незадоволений моїм ставленням до неї. Хоча ми про жінок ніколи не говоримо, але ж він не сліпий, бачить усе, що між нами відбувається. Прошу його залишитися бодай на півгодини. А. бурмоче, що на нього чекають, мусить віддати знайомій книжку. Я проводжаю його до сходів, А. зупиняється, дивиться на мене й каже, що написав п'ять нових сторінок «прустівської прози». Усміхаюся, прошу його при нагоді почитати, але він зітхає, що там нема нічого особливого, бо це ж лише «прустівська проза». Я тисну йому на прощання руку й кажу: до завтра. Повертаюся в кімнату. Юля сидить і слухає магнітофон, поставила касету «Мертвого півня». Агов, мої маленькі чортенята...
«Дивний цей твій друг, — каже вона. — Він трохи кумедно поводиться...»
«А. завжди так поводиться, і в цьому він мені найбільше подобається, бо нічого не планує, не вигадує, а просто живе, приходить у гості, просто говорить, говорить без причини на різні теми або взагалі говорить не на теми, таких людей я більше не знаю». Юля каже, що з Декою знову біда, набрався в срачку, повний труп, наші підібрали його під гуртожитком у снігу; пауза; якби не пацани, міг би замерзнути, Віталік, мені за нього страшно, він з кожним днем усе більше котиться вниз. «Я спробую з ним поговорити, — заспокою її, — але думаю, що це нічого не дасть, ти ж знаєш, який він упертий, як баран».
«Так, Дека упертий, — сумно посміхається Юля, — він — фаталіст із романтичним серцем, одна наша викладачка, яка поважає Деку, сказала, що це в нього минеться, йому треба одружитися — і все минеться, багато хто так мучився, поки не відмовився від музики, уявляєш, вона так сказала!» Нічого не говорю, бо знаю: він не відмовиться, бо це означатиме — піти на зраду, а Дека не такий. «Я сьогодні буду з тобою, бо в моїй кімнаті холодно», — каже Юля після кількох хвилин мовчання. Цілую її в губи і кажу: залишайся, в мене тепло, ввімкнено обігрівач, залишайся.
Ще з десятої ранку, коли внизу на вахті мені вручили повідомлення про гонорар, я відчуваю щасливе збудження й радість. Як-не-як — перший гонорар — прийшов грошовий переказ на двадцять гривень. Це малі гроші, але коли в кишені — голий вася, то й такі бабки в радість. В обласній газеті надрукували мою невелику статтю про гоголівську конференцію, що відбулася в університеті. Коли мій приятель Валік, який рік тому закінчив наш вуз, а зараз працює в тій газеті заввідділом культури й науки, запропонував мені писати, я не надав цьому жодного значення, не зробив цього й тоді, коли місяць тому настукав на друкарській машинці матеріал і відіслав йому в Чернігів. А тепер маю двадцять гривень! Пів моєї стипендії! Через економічну кризу нам стипендій не виплачують по кілька місяців, а тут — двадцять гривень! Я зможу купити картоплі, моркви, цибулі й олії, я зможу дотягнути до середини весни! Бо мені вже соромно ходити поверхами по кімнатах і клянчити в одних — картоплину, в інших — склянку гречки та інші складники для звичайної юшки. Я тепер сам зможу пригощати й давати, коли до мене приходитимуть. А коли в мене ще залишиться трохи грошей, зможу купити нові шкарпетки, бо старі вже геть нещасні, штопані-перештопані. Бляха, я називаю брахманом того, хто тут, у цьому світі, не бере те, що непотрібне. Біжу на пошту біля музичного факультету, стаю в чергу за кількома бабусями, які розмовляють про базарні ціни на продукти харчування. Дивне це поштове відділення — сюди приходять переважно самі пенсіонери, й інколи студенти, але ті бувають рідко. Слухаю бабусь і думаю, що мені також треба буде зганяти на ринок і купити все необхідне. Гарний сьогодні день: підвалили бабки, несподівано прийшла сонячна погода (як у Еліота — весна серед зими), тане сніг, пригріває, швидко кінець лютого, завершиться цей нестерпний холод, від якого в мене постійно холодні плечі й груди, не кажучи вже про руки й ноги. Дякувати Богу, цієї зими мене оминула застуда, бо не знати, чи викараскався б із неї, а минулої, якраз на зимові канікули, коли сам сидів у порожньому гуртожитку, маючи жахливу застуду, боявся, що не витримаю. Добре, що провідувала Настя, яка мене лікувала й виходила, тоді в тілі була така слабкість, що не міг підвестися з ліжка, лише лежав і марив, заплющував очі й шепотів у сні, розплющував, кволо дивився на темінь за вікном і не знав, скільки діб усе це триває і котра зараз година, вечір чи світанок. Настя приносила з дому в півлітрових баночках гарячі бульйони, котлети й годувала мене, купувала ліки і змушувала пити всілякі таблетки, антибіотики від кашлю й застуди, а ще натирала спиртом, тепло одягала; від такої ласки я плакав і за неї молився. Хочу, щоб їй поталанило, бо в неї добре серце, нехай знайде заспокоєння, якщо цього запрагне. Бляха, який же я мудак! До неї зовсім неуважний!
Нарешті мені дають гроші, хоча перед тим я мусив заповнювати квитанцію, вписувати свої паспортні дані і таке інше. Відразу йду купувати продукти. Виходжу на ніжинську набережну над Остром, тут найменше людей, і прямую в бік ринку, перестріваю знайомого викладача з сучасного ділового мовлення, говоримо кілька хвилин, запрошує мене, коли матиму час, до себе на чарку; деколи ми випиваємо, бо він живе в моєму гуртожитку на четвертому поверсі, де мешкають (знизу аж до сьомого) викладачі. На ринку від раптового потепління сніг під ногами перетворився в мокре, сіро-брудне місиво. Як на зло, промокають ноги, спершу ліва стопа повністю і пальці на правій. Дивлюся на свої подерті черевики й полегшено зітхаю — носити їх залишилося ще від сили місяць, а потім можна буде взувати туфлі. Кручуся біля похилих бабусь у темних куфайках, розпитую про ціни, хоча яке це має значення — в них однакові ціни; в однієї, найдобрішої з лиця, купую два кілограми картоплі, моркву та цибулю. Повертаюся. Переді мною йде молода жінка в червонясто-рудій дублянці й несе два важких пакети, набитих продуктами. Раптом в одному з пакетів обривається ручка, і в брудне місиво вилітають покупки: поліетиленовий пакет молока, пачка масла, пляшка олії, цигарки, сірники, консерви, яблука. Від розпачу вона скрикує, зупиняється й не знає, що робити. Жінка дивиться навколо, я дивлюся на красиве обличчя й впізнаю її: вона часто буває в старому корпусі, там, де мій історико-філологічний факультет, а на третьому поверсі — факультет іноземних мов, на якому вона, мабуть, і працює. Пропоную допомогти, піднімаю розсипані покупки і складаю в надірваний пакет. Жінка розгублено дивиться, затинається, белькоче слова подяки та дурнуваті виправдання, що треба було кращий пакет купити, я перебиваю її й пропоную якраз це й зробити, он, бачите, вусатий чорнявий чоловік продає міцні, місткі пакети, купіть один. «Справді?» — перепитує вона і йде. Спостерігаю за нею: жінка витягує коричневого шкіряного гаманця, дістає гривню й простягає продавцеві, а той дає їй пакет. Вона бере його, з розгубленою усмішкою дивиться на мене. Ми складаємо покупки в новий пакет, я кажу їй, що допоможу нести. Жінка запитливо зиркає, її очі стають широкими і зніяковілими, мені стає не по собі, я беру в неї пакети, запитую, куди йти. Господи, яка вона красива... Жінка каже, що тут, недалеко, біля Покровської церкви. Через ринок ми пробираємося мовчки, навколишній галас, метушня і скупчення людей не дають можливості поговорити. На виході з ринку, де людей значно менше, ми йдемо поруч, і я зважуюся задавати незначні запитання.