Прибігає радісна Юля, показує півсклянки олії, яку вициганила в Мар'яни на дев'ятому поверсі. Мар'яну переважно оминають десятою дорогою, бо в жовтні минулого року, як усілякі гниди патякають, у неї знайшли побутовий сифіліс, але все це жалюгідні плітки, на які ми не зважаємо, а тому радо ходимо одні до одного в гості й ділимося тим, що маємо. Все, що народилося на землі, — належить землі, а тому є природним. Треба не боятися давати і не боятися просити. Юля бере сковорідку й біжить на кухню, нагріти її на електроплиті. Дочищаю картоплю, теж несу її в невеликому банячку з водою на кухню. Юля просить, аби нарізав кубиками, так смачніше. Кубиками то кубиками, хоча й соломкою непогано. Через півгодини я приношу смажену запашну картоплю в кімнату, де на мене чекають і потирають руки Юля і Дека, який притарабанив миску квашених огірків. О, живемо! Тільки-но сідаємо за стіл і беремо виделки, стукають у двері. На порозі стоїть моя одногрупниця, вона просить мене вийти, щоб переговорити, каже, що півгодини тому телефонувала до Насті, в неї неприємності, лежить із високою температурою. Я мовчки одягаюся, на здивовані запитання Юлі й Деки нічого не відповідаю, лише кидаю, що буду через дві години. Майже біжу. Мене трусить, руки тремтять, у грудях страшно калатає. Це все через мене, ідіота. Пробігаю повз корпус свого факультету, звертаю на Чернігівську, ненароком ступаю у калюжу з нерозталим снігом і намочую ноги. Через кілька годин вдарить мороз, мені стає страшно, так можна застудитися. Аби ноги не змерзли, починаю бігти, спершу по Широкомагерській, потім по Московській і врешті звертаю на вулицю Насті. Відчиняє її батько, який завжди кумедно кліпає очима, легко усміхається й каже, що мала трохи прихворіла. Настина мати виходить із сусідньої кімнати, вітається, зітхає, она вся заболіла, тімпіратура високая, даже нє знаю, шо дєлать. Роззуваюся й прямую до Насті. Вона в ліжку під теплою ковдрою, біля її голови на тумбочці тьмяно горить світильник, ліниво осяваючи кімнатний морок. Біля Насті помічаю кота, який завжди лежить поруч, коли вона погано почувається. Настя дивиться хворобливим, заплаканим і скорботним поглядом, в її очах стоять густі сльози. Я падаю на коліна й осипаю її поцілунками, вона тулиться до мене гарячим, розпашілим і мокрим від сліз лицем, шепоче, я знала, що ти прийдеш. Так, так, я прийшов, маленька. Настя обіймає мене, цілує насупленими губками й каже: думала, що тебе вже втратила.
«Дурненька, — притуляю її долоню до своєї щоки, — яка ти дурненька».
«Від тебе смердить общагою».
«Справді?» — удавано обнюхую себе.
«Від тебе завжди смердить общагою. Але я все одно тебе люблю».
«І я тебе».
Пауза.
«Чому ти так любиш общагу?»
«Не знаю. Може, там добре».
«Я її ненавиджу, ненавиджу твою общагу».
«Ти все не так сприймаєш».
«Слава Богу, що не так. Ваші таргани, буддизм, пиятики, оргії... я не хочу цього розуміти».
«Давай не будемо».
«Давай. Бо не маю сил».
Навіщо я повернувся до неї? Дурнувате запитання. В мене ж був шанс дати Насті спокій... Але ж такий порив! Чого собі відмовляти! Людина під час пориву стає інакшою, патетичною і піднесеною. Мені це сподобалося. Я повертаюся від неї, ніби прибитий мішком, поволі плентаюся нічними ніжинськими вулицями, відчуваючи, як від морозу мерзнуть мої холодні ноги. Вдихаю на повні груди гостре зимове повітря й не думаю про застуду, нікуди не хочеться йти, ноги самі несуть повз тихі, сонні подвір'я Магерок, на які, як подейкують, ходив на кавалєрку Гоголь. Мене веде мій неспокій, в якому б'ється внутрішній голос, і на сотні запитань у розпачі він не може дати жодної відповіді. Не хочу його слухати, лише втомлено п'ю очима тьмяне провалля темені попереду, там, у невідомому, потопають дерева, людські хати, чорний асфальт зі скляними плямами замерзлих калюж. У такому стані добре писати вірші або вішатися. Поганий стан: у ньому не досягнеш гармонії, не настроїш на потрібний лад свій внутрішній оркестр, і залізна флейта не подарує тобі свою вічну мовчазну музику, в якій стихають пристрасті, замовкають голоси, заспокоюються серця і тривоги. Ніколи не почуєш великий звук Лао-Цзи.
Дека заходить до мене в костюмі та при краватці, дивлюся на нього і сміюся: в такому одязі він виглядає кумедно, повним бовдуром. Насуплено дивиться на мене: ти чого? Вибрався, ніби на женячку, — плескаю його по плечі. У правій руці він тримає вішака з костюмом для мене, якого позичив у приятеля з музпеду; Дека каже, щоб без фокусів, обережно, це концертний костюм, щоб не порвав його, не обстругав м'ясним салатом чи не облив вином, у ньому півмузпеду виступає та здає екзамени. Заспокоюю друга: постараюся. Він підганяє мене, щоб швидше чухався, бо з такими темпами запізнимося, а Таня любить точність. Я морщуся, бо Настя так і не прийшла, її зневага до общаги, мабуть, взяла гору над тим дружнім і справжнім теплом, із яким Таня запрошувала на власний день народження. Пропадає настрій, намагаюся не думати про Настю. Все ж таки не слід було до неї йти, можливо, так би вже порвали стосунки. Одягаюся, беру портрет Тані власного виконання, а Дека — сірникову церкву, над якою мудохався тиждень, і ми йдемо до іменинниці. В Таниній кімнаті за великим столом, складеним із кількох менших, сидить чоловік вісім, кілька наших спільних знайомих і невідомих дівчат, певно, її одногрупниці з природничо-географічного. Таня накидається на нас, чого спізнилися на дванадцять хвилин, я виправдовуюся, що не орієнтуюся в часі, золотце, ти ж знаєш, у мене нема годинника. Ми з Декою цілуємо її, висловлюємо свої побажання. Таня вродлива, як ніколи: в елегантному вечірньому платті, з новою зачіскою, погляд відкритий, чистий, наповнений незрозумілим блиском і радістю. Вона захоплена подарунками, дякує нам, знову по черзі цілує, розглядає портрет і зізнається, що давно мріяла, аби я її намалював. Таня садить нас навпроти один одного, між дівчатами, щоб ми їх розважали. Праворуч від мене — гарна брюнетка, здається, з Дебальцевого, ми з нею пиячили на першому курсі й говорили про багато приємних речей, про які тепер нічого навіть не згадаю; ні, ні, пам'ятаю — я з нею намагався говорити російською, але мене вистачило лише на дві хвилини. Я відразу забув, як її звати. Таня представляє по черзі своїх гостей. Я згадую: симпатичну брюнетку звати Ніна. Наливаю їй шампанського, а собі горілки. Дека зі свого боку також обслуговує дівчат. Ми випиваємо за Таню, потім ще раз. Стукають у двері, заходить Юля, вибачається за спізнення, каже, що з красивим мальчіком познайомилася, такий хороший, не п'є, не курить, що аж хочеться. Моє коліно ненароком торкається ноги Ніни, я заводжуся, вона цьому не надає жодного значення й далі говорить з чорнявою куркою навпроти, як гарно було цього літа в Криму, правда, там дуже напружено, всі чекали, що почнеться громадянська війна, але минулося. Кладу їй праву руку на коліно, Ніна не звертає уваги й говорить далі, що треба обов'язково поїхати в Крим і цього літа, «в іюлє, да, да, в іюлє, вода будєт тьоплая». Виголошуються ще кілька тостів. У двері знову стукають. Таня каже, що вже, здається, всі є, кого ж принесло на цей раз. Вона відчиняє двері і до кімнати заходять два сорокарічних мужики в довгих темних пальтах, один, біловолосий, з великим пузом, тримає торт і дві пляшки шампанського, а інший, двометровий, широкоплечий шланг із зеківською мордякою, вручає Тані велетенський букет вишневих троянд. Усі замовкають і дивляться на нежданих гостей. Біловолосий повільно чіпким поглядом оглядає присутніх, очима зупиняється на Тані, вітає з днем народження від імені Володі Бери, а також від себе особисто. Таня запрошує їх до столу. Біловолосий і його велетенський друг скидають пальта, вішають на цвяхи, забиті у двері, і сідають до нас. Таня шепоче, що це пацани з Бобровиці, які Бері на зону передають бабки. Біловолосий відрекомендовується Віктором Андрійовичем, каже, можна просто Вітя, тут, я віжу, все своі. Він оглядає стіл пильним оком і своєму напарнику каже, аби поставив горілку «Смірнов». Той підривається з місця, порпається в кишенях пальта й дістає маленьку пласку плящину. Я відкорковую її і наливаю. Він просить дозволу сказати тост від себе, а головне — від імені Бери, каже, що той хоча й далеко, але передає свої найтепліші побажання. Вітя говорить довго, всі погляди зосереджені на ньому, видно, що звик, аби його слухали. Ми перехиляємо, його напарник п'є компот (мабуть, за кермом).
«Малиш, — звертається до мене, — подай мнє грібочков». Я тягнуся за грибочками й подаю йому. Він задоволено хекає, каже: правильні грібочки, нічьо би нє єл, только грібочки. Я спостерігаю за його напарником, глибоко запалі очі, широкі вилиці, рубці над правою бровою і над ротом, чіпкий, гострий погляд... відразу видно, що він завжди на роботі. Сидить напружено, все уважно слухає, зважує, оглядає нас, ніби дослідник кроликів. Їсть мало, лише пасе за присутніми. Наливаю собі й Віті ще по одній, через деякий час знову. Пляшка закінчується. Я беру «Княжий келих», який стояв не відкоркованим, і хочу налити. Вітя показує, що не треба, такої не п'є. Потім дивиться на свого напарника:
«Міхал, нада „Смірнов"». Той каже, що не знає міста. «Малиш, — звертається Вітя до мене, — покажи таваріщу город».
«Нема питань, тільки збігаю до себе й одягнуся».
«Майо пальто накінь, так будєт бистрєє».
Вже на сходах, якими спускаємося на перший поверх, з Міхалом знайомлюся ближче.
«Віталік, студент».
«Міхал, просто Міхал», — усміхається він.
Непогано: просто Міхал, ніби просто Марія. Пальто, яке я накинув на себе, мені здається трохи заважким, машинально запихаю руки в кишені, здригаюся — під правицею натикаюся на холодний предмет, обмацую його пальцями, ніби сліпець обличчя незнайомця, йо — це волина! справжня волина! Мені страшенно кортить на неї подивитися. Вказівним пальцем погладжую гачок курка і від задоволення по тілу бігають мурашки, зброя завжди має незрозумілий вплив на людину. Біля входу до общаги сідаємо в синій «бемер», вирулюємо на Воздвиженську, потім на міст через Остер і їдемо в напрямку до центральної площі, де біля 1-ї і 2-ї університетських общаг стоять кіоски, і тільки в них можна знайти те, що треба. В першому кіоску — голяк, тільки в другому є «Смірнов». Продавщиця простягає пляшку через віконце, але Міхал несподівано хмурнішає й каже: «Чорт, нада с сінєй етікєткой, а такую он нє пьйот». Я дивлюся на пляшку «Смірнова» з червоною етикеткою, яку тримає продавщиця, й запитливо на нас зирить, і про себе думаю: да один хуй, яку пити. Міхал питає, де ще можна купити горілку. «Поїхали», — кажу йому. Ми сідаємо в машину, і Міхал нервується ще більше: «Блін, гдє я єму ету водку достану, ми же нє дома, блін». Я пропоную поїхати на Березанівку, там, біля міської лікарні, є два кіоски, в них може бути горілка. Дорогою розпитую в нього, як справи Бери, яку йому статтю впаяли і таке інше. Міхал на мене запитливо дивиться й мовчить. Я знову задаю запитання, але він мене обрубує, тіпа, забагато, малий, треш.
«Ти шо — прокурор?»
«Да ні. Я буддист», — втягую голову в плечі.
«Хто?»
«Ну, це різновид розпіздяйства такий».
«Хє», — вигукує Міхал і просить повторити.
«Буддист я, хулі тут розуміти». Міхал дивиться на мене, як на повного придурка, і каже, що він також розпіздяй, але краще тримай язик за зубами. «Добре, більше не буду».
Вже біля міської лікарні він несподівано запитує:
«А ти шо, знав Беру?»
«Да. Він часто приходив до нас в общагу. Одного разу навіть фотки показував свої з В'ячеславом Чорноволом».
«З політиком?»
«Ну а з ким? Не з космонавтом же...»
«А Бера звідки його знав?»
«Не знаю. Чув, львівські пацани подзвонили, щоб Вова забезпечив охорону, коли той приїздив у Ніжин перед виборами».
«Да?» — видовжується обличчя Міхала.
«Вова — був серйозний дядя, — кажу я таким голосом, ніби розповідаю про легенду. — А це правда, шо йому корону вручали, а він відмовився?»
«А? — здригається Міхал, у темряві салону я бачу, що йому не дуже хочеться розмовляти на цю тему. — Та нє, нє знаю...»
Ми під'їжджаємо до кіоска з цигарками, пивом, горілкою та дрібним хавчиком, біля якого крутиться купка шмаркачів у чорних куртках і спортивних шапках, Міхал виходить, а я залишаюся його чекати. Я знову мацаю пальцями волину у кишені пальта, не стримуюся й витягую. Тримаю пістолет, як найбільшу цінність у своєму житті. Раптом я розумію: нехай іде до сраки буддизм із його запереченням зброї... пістолет прекрасний, важкий, його контури ледь зримо поблискують у темряві. Хороший «макар». Я обводжу запобіжник, зараз лише клацнути, перезарядити і можна стріляти. Цікаво, як поведеться Міхал, коли помітить дуло, спрямоване в його ідіотський череп? Клац — і бовдура нема. Ще один клац — для контролю — а потім за баранку, газу, розворот із пробуксовками — і в центр. Я уявляю, як вилітаю «бемером» на центральну площу, як на мене зглядаються люди на зупинках. Можна було би під'їхати до випадкової кралі, зупинитися біля неї і сказати: «Кроха, може, покатаємось?» Повертається Міхал, я швидко ховаю пістолет. Він сидить понурий і темний.
«Ну шо?»
«Хуйові діла», — каже Міхал і показує пляшку горілки «Смірнов».
«Ну, які проблеми?»
«С красной етікєткой, а нада с сінєй!»
Міхал несподівано вибухає тихою лайкою й стає схожим на перелякане, побите кошеня. Я знічуюся, а він і далі шепоче роздратовані фрази, ніби це допоможе. Думаю — нервова система в тебе геть посаджена, треба відпочивати, їздити на курорти, відвідувати масажистів, бо спишуть ні за цапову душу, спишуть і оком не моргнуть, зараз довго не думають... життя середньостатистичного бандюка рідко коли дотягує до сорокаріччя, це як шестерня, в котрої рано чи пізно поламаються зубчики і її просто викинуть на смітник; Міхал, подумай про це, подумай, ти ж хлоп не дурний, певно, й дітей маєш, а так себе по-школярськи поводиш... Зрештою, який із тебе бандюк, Міхал, ти ж плуг, руки маєш робочі, які звикли до лопати, морду, як у колгоспника, про тебе відразу вкурять, шо ти — му-му, герасим, а не бандюк; тобі б на заробітки їздити і фізично працювати... мало мати кулаки, як гирі, му-му.
«Чьо мовчиш?» — питає Міхал.
«Не знаю».
«Малий, слиш, Вітє скажем, шо весь город об'єзділі і нє нашлі».
«Нема питань, скажемо».
Ми повертаємося в кімнату Тані, де всі мовчки сидять і слухають, як Дека грає на гітарі. Вітя стоїть біля відкритого вікна й курить. При нашій появі пожвавлюється, зачиняє вікно, потирає руки й сідає за стіл. «Ну шо?» — дивиться на Міхала, який одразу швидко виправдовується, що пляшки з синьою етикеткою ніде не знайшли, перетрусили всі кіоски Ніжина, он, малий підтвердить, правда, малий, всі кіоски перетрусили, правда, малий, скажи, що всі кіоски, всі до одного; пауза; да, да, правда, всі кіоски, жодного не пропустили. Вітя кисло дивиться на пляшку «Смірнова» з червоною етикеткою, каже: «Ну ладно, так і бить». Ми знову сідаємо за стіл. Обличчя Міхала поволі набуває здорового, усміхненого виразу, він накладає собі салат «мімозу» і їсть. Бляха, ці козли нічого не знають про становище Будди, що треба тягнутися до блага істот, які блукають у круговерті буття. Бляха, як вони мене розсердили... І це погано, що вони мене розсердили... і погано, що я розсердився, бо я знову втратив рівновагу, до якої так довго йшов, яку так довго шукав у своїй неспокійній душі. Через півгодини пацани з Бобровиці підводяться, дякують за гостинність, кажуть, що пора звалювати, ждуть діла. Ми залишаємося своїм вузьким колом, і я помічаю, що навіть атмосфера кращає, стає психологічно розрядженою, невимушеною. Дека бере гітару й грає, а ми його уважно слухаємо.
До мене несподівано підсідає брюнетка з Дебальцевого, але ніяк не можу згадати, як її звати. Ох, яке серденько! Вона поводиться весело, видно, що вино трішки накрило діваху, чеше мені на вухо всілякі дурниці: бачила, як я гарно танцюю рок-н-рол, але на неї не звертаю уваги, відверто тулиться до мене тілом, наче прагне, аби відчув її принади. Все нормально, рідна, відчув. Я пропоную вийти подиміти, вона погоджується, й одразу за дверима Таниної кімнати ми накидаємося одне на одного, збуджено облизуємося і таке інше, шастаємо руками одне по одному, в мене активізуються бойові ресурси і я тягну малу в рекреацію. Нам так добре, що ми забуваємо про все на світі, а мала від того, що оголюю груди й мну їх руками, починає реготати, аж заходиться. Спершу я оторопіло на неї зиркаю, може, в неї дашок поікав, таких баб із кожним роком стає все більше, береш її, затягуєш до себе, починаєш розігрівати, а в неї труби гнилі, каналізація тече, і ти весь по вуха у лайні її хворої психіки, але потім думаю, що, мабуть, так має бути, і продовжую. Саджу її на підвіконник. Господи, я раптом згадую, як її звати, адже Таня нас знайомила: Ніна. Я осипаю її шию поцілунками, шепочу, Ніна, зайчик, ще всілякі сюсі-пусі. Хочу натягнути її тут і тепер, це накриває з головою все моє буття і час, але на ній катони, а під ними колготки. «Мала, — кажу їй, — пішли». Ми завалюємо до мене в кімнату, я навіть не вмикаю світло, накидаюся на Ніну. Згодом, коли повертаємося до кімнати Тані за стіл, на порозі мене перестріває Дека й каже, що хоче зі мною поговорити. Я посилаю Ніні повітряний поцілунок, мовляв, зараз, маленька, підтягнуся.