«Так, справді, я працюю в університеті, викладаю англійську мову, — каже вона, - - значить, ми могли бачитися в гоголівському корпусі». Пропоную познайомитися. Відрекомендовуюся. «Дуже приємно. А я — Лідія Анатоліївна».
Гарне ім'я. Кутиками уст вона легко усміхається й мовчить. Ми переходимо вулицю й невдовзі опиняємося біля Покровської церкви, пірнаємо в один із провулків, проходимо метрів двадцять, і Лідія Анатоліївна показує на свою хату. Прикро, що ми так швидко прийшли, але я не показую цього, кажу, що приємно було познайомитися. Викладачка знову усміхається, мабуть, я виглядаю кумедним і незграбним. Вона ввічливо дякує і зникає за металевою хвірткою, а я ще кілька секунд стою як укопаний і нарешті забираюся. Лише тепер помічаю, що від важкої ноші в мене понабрякали пальці: ручки трьох пакетів (двох її та одного мого) боляче в них врізалися. Я повертаюся зі своєю картоплею, морквою та цибулею в общагу, приголомшений цією дивною, вродливою жінкою.
Думаємо з Декою, що подарувати Тані на день народження. Два дні простим олівцем малюю її портрет з невеличкої минулорічної фотографії, а Дека складає із сірників церкву, що він робить досить професійно й красиво. Йому не вистачає сірників, ми вже задовбалися ходити по общазі і стріляти їх у знайомих. Сірників все одно не вистачає. На квіти не маємо жодної гривні. Після обіду приходить моя маленька Настя, вона виглядає засмученою, змарнілою і стривоженою. Розпитую, що сталося, рідна, але вона мовчить. Дека делікатно встає, каже, що має йти, але я його затримую:
«А як же квіти?»
«Я куплю вам квіти», — озивається Настя, вона здогадується, що ми думаємо про день народження Тані. Дека знічується ще більше, йому незручно це слухати. Я усміхаюся й мовчки за ним спостерігаю, він підводиться і прощається з нами, Насті каже, що буде про неї думати під час медитації, аби в тебе, сонечко, все було добре. Вона дивиться на нього, як на ескімоса, здивовано кліпає очима. «Дивні в тебе друзі», — каже глухим голосом через кілька секунд після того, як Дека покинув кімнату. Настя виглядає збентеженою, ніби її мучать важкі роздуми. Погляд байдуже блукає по кімнаті, лише зараз вона помічає те, чим ми займалися. Настя підходить до письмового столу й розглядає розпочатий портрет Тані, очі її розширюються, в них з'являється незрозумілий блиск. «Вона часто тут буває?» — гостро дивиться на мене. Я усміхаюся, хочу пожартувати, але не маю слів, на її ревнощі не можу реагувати серйозно. Обличчя Насті похмурішає, губки надуваються, ніби в дитини, яку за малу провину поставили в куток. Порожнім поглядом вона дивиться на портрет, який я так і не завершив, і багатозначно хитає головою, ніби хоче сказати: все тепер зрозуміло. Я підходжу, стаю на праве коліно й обіймаю її за талію. Настя сидить, склавши руки на колінах, і на мене не реагує. Притискаюся до неї й шепочу «дурненька», цілую непорушні, холодні долоні. Вона запитує, навіщо це все. Підводжуся, беру її обличчя в руки.
«Маленька, що з тобою?»
«Ти на мене більше не звертаєш уваги».
«Дурненька».
«Не звертаєш».
«Господи...»
«Що ти робиш?»
«Тебе роздягаю», — цілую її у вушко і продовжую.
Настя неохоче пручається й запитує, чи в мене є інша. Сміюся й кажу, що ні з ким не зустрічаюся, бо це мені не потрібно. Пауза. Стає сумно. Я брешу. Я змушений брехати, як останній негідник, як дешевий покидьок, який користується довірою. Навіщо я брешу? щоб її заспокоїти? щоб вона не знала турбот і болю? щоб її оченята усміхалися? Шкода, що Настя не хоче мене розуміти, їй би тоді легше жилося. Якщо неможливо змінити світ і себе, мабуть, краще змінити своє ставлення до світу. Чому вона не хоче цього збагнути? Бідолашна. Думаю, мені пора схаменутися й більше не займатися подібними речами, бо так я лише віддаляюся від того, що визначив для себе за найважливіше. Дека мене просто не зрозумів би в цій ситуації.
Я цілую Настю в губи, вони здригаються, оживають від смутку й відповідають взаємністю. Дивиться уважними і водночас сполоханими оченятами, ніби мовчки каже: я вірю, тільки не обманюй. Господи, я втрачаю голову. Ми підводимося й переходимо на ліжко, Настя підкоряється, звільняється від теплого светра, я обіймаю її худенькі плечі, цілую їх, обличчям занурююся між чорні чашечки бюстгальтера. Вона притискає мене до себе й гаряче шепоче: «Я хочу, щоб у нас усе було добре». Все буде добре, маленька, все буде добре. Скидаю з неї чорні вельвети, а за ними колготки. Настя в самій нижній білизні, каже, що холоднувато, я вмикаю саморобний обігрівач. Починаю її пестити, цілувати, оголюю груди, але відчуваю, що вона дуже напружена й чужа, певно, знову думає про всіляку маячню. В такі хвилини думати не варто, бо нічого гарного з цього не вийде, але й говорити їй про це не слід, бо образиться. Настя допомагає мені роздягнутися і — знову цей тривожний погляд, ніби я хочу в неї забрати найдорожче, ми ж це робили сотню разів... Я розвертаю її, ставлю на коліна, губами занурююся в її масивний зад, підстрижена шубка навколо двох рожевих пелюсток злегка поколює мені рот і підборіддя, язиком підіймаюся до ануса й масажую його (Рембо колись гарно про це сказав: шоколадне око); легко запускаю в нього вказівний палець, але Настя здригається й швидко перевертається на спину: «Що завгодно, тільки не це». Відразу пропадає настрій. Кажу: я хочу туди. Вона — ні. Від розчарування всередині мене аж в'януть фіалки. Я лягаю поруч неї й мовчки дивлюся в стелю. Нам тісно на вузькому студентському ліжку. Настя підводиться, спирається на лікоть і настороженим поглядом вивчає моє обличчя. Несподівано розумію, що не можу бути з нею, хочу, аби вона пішла. Вона запитує, що сталося, і це мене ще більше заводить. Я знову втрачаю спокій, втрачаю рівновагу, чого щоденно намагався досягнути за останні місяці. Знову стаю залежним від емоцій, які підкорюють і змушують робити дурні вчинки.
«Що сталося?»
Пауза.
«Йди додому».
Від цих слів Настю аж пересмикує, кілька секунд вона мовчить, як раптом накидається на мене з лавиною звинувачень, що я егоїст, що я думаю лише про себе, що більш байдужої людини вона не зустрічала, яка говорить, що любить, і разом з тим брутально відштовхує, ніби зневажає того, кого любить.
«Віталік, може, це в тебе пішов тепер психоаналіз? і ти на мені проводиш досліди? раніше тобі подобався абсурд, потім буддизм, а тепер що? експерименти над людьми? Може, завтра ти ще нацистом станеш? зрозумій, я не можу підлаштуватися під усі твої захоплення й жити так, наче вони мене переймають і страшенно подобаються; пауза; я не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, — чуєш мене? — не хочу!»
«До чого тут це, — перебиваю її, — мене збуджує твоя дупа, а ти мені лекцію читаєш».
«Ти ж знаєш, я проти такого».
«Ти цього не пробувала». Вона обурюється ще більше, і це мене втомлює. «Йди додому», — знову повторюю.
Настя застигає на місці, обличчя сіріє, раптом зіскакує з ліжка, швидко хапає свої лахи й одягається. Спостерігаю за її знервованими, хаотичними, різкими рухами. Збуджено й недоладно натягує на себе бюстгальтер, колготки, вельвети, светр, хапає високі зимові чоботи, різко смикає замки на них, на правому чоботі замок трохи заїдає, і Настя дратується ще більше, хочу допомогти, але вона мене обрубує, тремтячи від люті, що справиться сама. На плечі кидає пальто й вибігає. Лежу й розглядаю посірілу від років стелю, ЇЇ давно не білили, певно, років десять. Спустошений, знищений, жалюгідний, я не знаю, куди подітися, як усьому цьому зарадити. Я міг би все змінити, пояснити, що наші стосунки останнім часом потребують значних взаємних зусиль, що якби ми захотіли, могли б їх покращити. Але... заради чого все це? заради чого ці кумедні сцени? Я не можу нічого змінити, я не хочу нічого змінювати, бо тоді треба відмовитися від найголовнішого — від пошуку тиші, в якій немає агресії, зневаги, брехні, обману, в якій нема ницості. Бхікшу, який себе стримує у всьому, звільняється від печалі. Все правильно, бхікшу повинен на все насрати. Я не можу звільнитися від печалі, я не можу звільнитися від пристрасті, я не можу звільнитися від страху, що одного дня мене знайдуть тут, у Ніжині, і тоді... не знати що буде. Господи, я втомився жити з цим, щодня носити це в собі, постійно думати про це, думати у снах, у час безсоння чи навіть кохання. Я хочу навчитися жити в спокої, лягати й прокидатися з чистим серцем, нікому не бажати й не робити зла.
Під вечір Дека каже, щоб я особливо не парив себе Настею, бо тоді буду ще більш залежнішим від неї, зрозумій, що жінки над нами панують лише тоді, коли ми про них думаємо, коли переймаємося своїми стосунками з ними, а якщо ми звільнимося від цього, не відштовхнемо жінку, а просто ставитимемось до неї — як би це сказати? — ну, спокійно, неемоційно, лише тоді нам вдасться дотриматися рівноваги, погоджуєшся? Як тут не погодитися? Ми сидимо в його кімнаті, п'ємо чай, гріємо руки об гарячі кружки. Сьогодні як ніколи холодно. «Погано працює опалення, — озивається Дека, — в підвалі, кажуть, трубу прорвало, вночі буде ще холодніше, мороз як ударить — настануть гайки». Приходить Юля, на стіл ставить миску з пісочним печивом. Дека наливає їй чаю, і вона сідає поруч із нами. В домашньому халаті, з накинутим на плечі теплим светром, Юля схожа на дівчину, яка працює в сільському господарстві. Я кажу їй про це, і вона усміхається. Юля каже, що скучила за нами, що не могла побачитися, бо мала надто багато справ, вивчала нову партію на скрипці, а ще писала нудний реферат з філософії «Феномен любові в культурі». Ми з Декою сміємося, а потім розпитуємо, і який же він, цей феномен? Юля вдавано ображається: да ну вас. Я їм печиво: дуже смачне, сама пекла? Вона дивиться на мене здивовано і водночас незадоволено. «Я що, схожа на тих, хто вовтузиться на кухні?» Дека підморгує: певно, ти феміністка. Юля закочує очі, ніби ми її остаточно задовбали. Я згадую про нещодавню розмову з Настею, про те, що повівся з нею черство й по-жлобськи, і мені стає сумно. Вони говорять про якогось дивного студента з музпеду, який ходить узимку без верхнього одягу, лише в одній фланелевій сорочці, про те, що він лівша, струни на його гітарі стоять навпаки і через це ніхто не може позичити в нього інструмент.
«От жук, — каже Дека, — і це ж треба таким індивідуалістом вродитися». Він підводиться, йде до невеликого програвача, що стоїть на тумбочці біля вікна, порпається між платівками, вибирає одну, витягує з футляра й ставить. Вівальді.
«Чого сумуєш?»
«А?» — здригаюся від запитання Юлі.
«Це він з Настею ніяк не помириться», — замість мене відповідає Дека.
«Тю, — каже Юля, — хіба з гарною дівчиною так можна? Гарну дівчину треба любити. Ну, Віталя...»
«Не чіпай його, — усміхається Дека, — йому зараз паршиво. Старий, якщо тобі паршиво, тобі не світить дзен, я серйозно, задумайся над цим».
«Знаю. Вже задумався».
«Знати мало. Треба вміти».
«Не вмію».
Почуваюся настільки спустошеним, що неохота з ним сперечатися. Юля всідається мені на коліна, бере моє обличчя в долоні, цілує в очі: ну, маленький, не сумуй, усе буде добре, ти помиришся зі своєю Настею, обіцяєш мені, що помиришся? да? молодець. Ми цілуємося взасос, вона запускає язика в мого рота, і я його легко смокчу. Юля гладить мені груди під сорочкою, злегка пощипує соски, я заводжуся й одразу стає легше, забуваються турботи.
«Все буде нормально, — каже мені; пауза. — Дека, скажи йому, що все буде нормально».
«Да, саме так і буде, — угукає він і наливає собі ще одну кружку чаю, — головне, Віталік, розслабитися».
«Я вже розслабився», — на мить відриваюся від губ Юлі.
«Рідні, — каже вона, — в моїй кімнаті такий дубак, я хочу, щоб ви були зі мною».
«Нема питань».
«Угу», — підхоплює Дека. Він сьогодні — як ніколи — не балакучий. Може, в нього щось трапилося? Його замислений, ніби заглиблений в себе, вираз обличчя аж ніяк не узгоджується з тим, що ми про Деку знаємо, яким його часто бачимо в нашому тісному колі серед друзів і близьких, коли він поводиться природно, легко, невимушено, коли показує свою жваву, енергійну вдачу в жартах і балачках на необов'язкові, але приємні теми, коли навколо нього всі сміються й почуваються щасливими. Я прошу трохи стишити музику, бо мінорні речі Вівальді ще більше пробуджують у мені тривогу й смуток і переді мною постає образ Насті.
«Віталік, альо, — торсає мене Юля. — Ти де?»
«Він любить «зависнути», це в нього мазохізм такий», — жартує Дека.
«Сам ти мазохізм ходячий. Я заплутався. Нічого не знаю», — кажу їм.
«Ну, старий, всі ми не знаємо... он Юля, певно, також не знає...»
«Як цікаво! А що саме?» — сміється вона.
Пауза.
«Я не знаю. Всього так багато, а я один. Не знаю».
«Ти просто це сприймаєш неправильно, — серйознішає Дека. — Не ганяйся за книжковими істинами».
«Легко тобі казати».
«Які ви дурненькі, — сміється Юля, — треба тільки любити».
«Кого?» — дивлюся на неї.
«Чому обов'язково «кого»? Просто любити...»
«Листочки, жабки... як св. Франциск», — сміється Дека.
«А чому б ні?» — пожвавлюється вона.
«Шмарклі коханої», — вставляю я.
«Да ну вас».
Ми ще говоримо про всілякі дурниці, поки Юля не просить мене на вечерю насмажити картоплі: «Віталіку, у тебе найсмачніша смажена картопля, яку я коли-небудь їла». — «Єдине, що трохи вмію робити». «Не говори так», — каже вона з серйозним виразом обличчя. Потім ми мовчки дослуховуємо Вівальді, Дека порпається в музиці і ставить закордонну платівку з бюргерськими піснями, яку ми любимо найбільше. Час від часу до кімнати заходять знайомі, одні просять підручники, інші стріляють цигарки. Я кажу, що йду чистити картоплю, бо на кухні ще треба зайняти чергу на електроплиту. Дека вибачається, що не зможе допомогти, хоче попрацювати з церквою, яку складає із сірників для Тані (на день народження). Юля біжить по картоплю, моркву й цибулю. Я йду до себе, і невдовзі вона приносить до мене продукти. Засмучено каже, що, на жаль, немає олії або смальцю, треба йти клянчити по кімнатах. Витягую з тумбочки викидного ножа, якого кілька років тому зробив і подарував мені покійний Сергій, він ще сказав тоді, що це для захисту, дорогий, чуже місто, всілякі дибілоїди, сам розумієш. Тримаю викидуху в руках, натискаю на кнопку, лезо миттєво вискакує. Міцна сталь, добра сталь. Сергій узяв найкращу, здається, таку, що використовують на клапанах між вагонами. Я зважую ножа на долоні й плачу про себе, в мені все здригається. Сергій робив його три місяці, виточував на всіляких станках, шліфував, у знайомих зеків, які працюють у Тернополі на Комбайновому заводі, замовляв необхідні деталі для механізму викиду леза. Я любив цього ножа. Раніше, коли я захоплювався італійським фашизмом і всілякими мілітарними штуками, носив викидуху з собою. Я носив її протягом першого й другого курсів, особливо тоді, коли проводжав ніжинських дівчат на Фрунзівку, Гуньки чи на Магерки, а ці райони глухі, зовсім відбиті, і пацани там серйозні, будь-що могло на мене чекати. Глибокої ночі я міг повертатися з околиці міста, всю дорогу відчуваючи постійну небезпеку: на лавках сиділи по п'ять-шість незнайомців, курили й мовчки зирили на самотнього подорожнього, було чути їхнє перешіптування, мабуть, з'ясовували, з якого я району, до мене в будь-яку хвилину могли «доєднатися», а тоді... тоді почули б мою мову і дуже швидко вкурили б, що я не місцевий. Звичайно, за таких обставин найлегше було б всю цю біду перевести на гнилі тьорки, але тьорки не пройдуть, бо я говорю українською, як і всі гопи, наріки, бандюки і пацани в Тернополі... а цього просто не зрозуміли б: тут усе це труть по-російськи. В такі хвилини я сильно стискав рукоятку викидухи, відчуваючи, як вона пріє в моїй долоні, нагрівається від її тепла. Деколи я думав, що вона мене врятує чи захистить, а деколи, якщо йшов наче мішком прибитий, думав, що викидуха стане серйозним випробуванням: нарвусь на серйозного штемпа, а тоді доведеться з ним виходити на ножах, якщо стане духу... про це важко думати, бо такого ще не було; деколи, коли мене конкретно давив депресняк, я виходив у ніч, на безлюдні ніжинські вулиці, йшов у їхню темряву, де поблискували вогники цигарок і гримів грубий п'яний сміх, аби знайти біду на голову... Я не знав, чи був героєм, чи боягузом, хоча страх мене завжди переслідував, інколи змушував іти далі. Одного вечора я повертався з Фрунзівки і нарвався на вгашеного, агресивного мужика, який несподівано накинувся на мене й шарпнув за комір; усе сталося настільки несподівано, що я лише потім від хвилювання мало не наклав у штани, але тоді ще нічого не відчував. Я натиснув кнопку і зарядив лезо мужику в стегно, потім ще раз і ще раз, я це робив настільки безжально й відморожено, що стояв кілька хвилин над ним, вкляклим, і спокійно перепитував: «Хочеш ше, лох тупорилий?» Тільки відійшовши від нього, лежачого на асфальті, я несподівано підірвався, ніби тільки догнав, що накоїв, і драпонув аж до своєї общаги — я безперервно біг два кілометри і відхекався лише на своїй Воздвиженській. Господи, і все це під впливом тих смішних кохань, які мене вибивали з рівноваги; ха! Дека правильно каже, що з жінками треба бути в рівновазі, не реагувати на власні почуття до них, тримати їх міцно в кулаці. Після того як Дека відкрив мені буддизм і останнього Далай-ламу — не те, про що пишеться в сухих підручниках і про що розповідається в нудних лекціях, а про живе в наших прекрасних вечірніх дилетантських розмовах за кружкою чефіру чи за косяком з чаєм (бо на цигарки не завжди є гроші)... — після того, слава Богу, я більше не тягаю з собою зброю, бо все, що має статися, станеться саме по собі, незалежно від наших вчинків і помислів, бо воля наша — омана, яка підкорює свідомість. Викидуха — це єдине найдорожче, що зв'язує мою пам'ять із Сергієм Бритим, я бережу її, як амулет. Ніякий це не фетишизм чи інша пурга — це свідчення нашої дружби — єдине, що з неї залишилося, єдине, що є в мене з минулого. Я згадую Сергієві розповіді про те, як треба правильно користуватися ножем, у які точки тіла валити, щоб був швидкий результат, я з гіркотою згадую про те, від чого він загинув, не знаючи ще тоді про свою подальшу долю. В цьому криється нахабна й дика диявольська містика, в цьому той страшний фатум, про який мало думають. Людина деколи говорить про власну смерть, говорить напрочуд правдиво, натуралістично, але, певно, знає про це лише підсвідомо. Я начищаю картоплю, ледве тамую сльози.