Так зазначалося офіціально. А насправді Іван Гаврилович хотів більшого. Він шукав “мезоній” — речовину, без якої не може обійтися нейтридна промисловість, речовину, яка зробила б добування нейтриду легкою і недорогою справою. Досліди безрезультатно тривали вже кілька місяців. Ніхто не вірив у гіпотезу “мезонію”, навіть він, Микола.
До того ж, під час досліду виник незвичайний ефект — відштовхування мезонного променя від плівки нейтриду. Для Івана Гавриловича Голуба це означало, що до головної мети дослідження додалася ще одна: дізнатися, зрозуміти причини цього ефекту. Під впливом чого нейтрид якось дивно заряджається негативною електрикою?
Микола читав далі:
“5. Виявлено коротке замикання в електромагнітах, які витягали з головної камери позитивні мезони й продукт їхнього розпаду — позитрони. Це замикання не могло статися під час вибуху, бо тоді мезонатор був вимкнутий…”
Отже, витяжні електромагніти зіпсувалися під час досліду, а можливо, й раніше. Не можна було не помітити цієї несправності: електронні контрольні прилади повідомляють навіть про найменше відхилення від режиму, не кажучи вже про коротке замикання. Найімовірніше, що Іван Гаврилович після багатьох невдалих дослідів ухопився за цю ідею, підказану випадком: опромінювати нейтрид не в чистому вакуумі, а в атмосфері позитронів.
Вони почали дослід. Очевидно, Іван Гаврилович, заклопотаний і зосереджений, у білому халаті, зійшов на мостик допоміжної камери, натиснув кнопку. Моторчик, вмурований у бетонну стіну, запрацював і підняв захисне скло. Іван Гаврилович поставив у камеру зразок, перемкнув моторчик на зворотний хід — скло герметично закрило ввід у камеру; потім увімкнув вакуумні насоси, які відкачували з камери залишки повітря.
Вакуум поновився — можна відкривати головну камеру. Голуб стальними штангами маніпуляторів вніс у неї зразок…
Олекса Йосипович, не дивлячись на пульт, звично й спокійно перебирав пальцями кнопки й перемикачі. Спалахнули різнобарвні сигнальні лампочки, брязнули силові контактори, застрибали стрілки приладів; лабораторний зал сповнило приглушене гудіння. Іван Гаврилович зійшов униз і, мружачись, дивився в розтруб перископа, наводив руками потенціометрів мезонний промінь на чорну поверхню нейтриду. Вони не розмовляли між собою: кожен знав і розумів іншого без слів.
Опромінювання почалося. Того вечора була нерівна листопадова погода: то налітав короткочасний дрібний дощ, періщив у шибки, в залізне підвіконня; то з кошлатих хмар визирав блідий місяць, неясно освітлюючи темний зал, сірі колони, столи, мезонатор. Настрій у них був, мабуть, поганенький, як завжди буває, коли щось не виходить. Голуб і Сердюк по черзі підходили до розтруба перископа, дивились, як гострий пучок мезонів упирався в темну блискучу плівку нейтриду. Змін не було…
“4. У зразку нейтриду, знайденім у ямі, виявлено мікроскопічну щербинку, розміром двадцять п’ять на тридцять і на десять мікронів”.
Ці пункти свідчили про те, що відбувалося в камері мезонатора, в якій (тепер уже не в вакуумі, а в позитронній атмосфері!) мінус-мезони з величезною швидкістю вдиралися в темну плівку нейтриду.
Зміни були, тільки вони їх ще не помічали. В уяві Самойлов бачив, як негативні мезони передавали свій заряд нейтронам і нейтрид заряджувався. Це бувало й раніше, але все закінчувалося тим, що величезний негативний заряд антипротонів на поверхні нейтриду просто відштовхував чергові порції мезонів, і вчені бачили розпливчастий мезонний промінь. А коли виймали плівку нейтриду, нічого не було.
“Чому ж тоді не було вибуху? — причіпливо запитував себе Самойлов. — Та тому, що антипротонів було надзвичайно мало, мізерний шар на поверхні. Могло бути тільки слабке нагрівання нейтриду в цьому місці… Ще кілька дослідів — і Голуб, мабуть, зрозумів би, в чому справа!”
Того вечора через несправність у фільтрах мезонатора все відбувалося інакше. Антипротони, вірніше — антиядра, що виникли в нейтриді в мікроскопічній ямці, почали захоплювати з вакууму позитивні електрони. Виникали антиатоми: негативно заряджені ядра обростали позитронними оболонками. З нейтриду народжувалась якась антиречовина.
Яка? Можливо, це була антиртуть, адже ядра нейтриду, які осіли з ртуті, могли зберегти свою структуру… Її було небагато — мізерна краплинка антиртуті, що синювато поблискувала під променем мезонів.
Щоб краще було спостерігати за камерою, вони вимкнули світло в лабораторії. Вікон можна було не затемнювати: надворі вже стояла ніч. Хтось із них, Голуб чи Сердюк, перший помітив, як ІЇІД голубим вістрям мезонного променя на плівці нейтриду з’явилось щось, поки що незрозуміле. Що вони почували тоді? Мабуть, то були такі самісінькі почуття, як і при відкритті нейтриду. Радість, надія, таємничий страх? А що, коли випадковість, ілюзія?.. Півтора року тому під хмаринкою мезонів повільно й незрозуміло осідала ртуть, і всі вони, радісно схвильовані, бігали по лабораторії… Олекса Йосипович дістав з інструментальної шафи вкриту пилом пляшку вина, яку беріг, чекаючи цього дня. Чи запасся він пляшкою і на цей раз?..
Трохи згодом, коли краплинка антиртуті збільшилася, вони розглянули її і, мабуть, були вражені. Звичайна ртуть! Адже у вакуумі антиртуть нічим не відрізнялася від неї… Що й казати, це теж було надзвичайно, чудово: знову перетворити нейтрид на ртуть!
“2. Відомості від головного енергетика: вибух стався не під час досліду, а пізніше, коли мезонатор було вже вимкнуто з високовольтної мережі інституту”.
…Нарешті “ртуті” зібралося досить для аналізу, вони вимкнули мезонатор. Микола пам’ятав ту глибоку й спокійну тишу, яка наставала в такі хвилини у лабораторії. Увімкнули світло, зійшли на мостик. Хвилювались, ясна річ. Адже, якщо це навіть була звичайнісінька ртуть, все одно: це ж вони, Голуб і Сердюк, зробили ці атоми!
Мабуть, Іван Гаврилович знов узявся за ручки маніпуляторів; сталеві пальці обережно підхопили пластинку нейтриду і перенесли її в допоміжну камеру. У свинцеве віконце було добре видно темну пластинку, що лежала на бетонній плиті і маленьку блискучу краплинку “ртуті”. Вона все ще лишалася звичайною краплинкою, ця антиртуть, поки в камері зберігався вакуум.
Увімкнули моторчик, скло почало підніматися. Обоє нетерпляче схилилися до камери… В щілину між бетоном і склом вдерлося повітря — звичайнісіньке повітря, яке складається із звичайних молекул, атомів, протонів, нейтронів, електронів і яке стало тепер найсильнішою ядерною вибухівкою. Вростанню мить свого життя вони побачили, як маленька краплинка на нейтриді починає збільшуватись, перетворюючись у нестерпно гарячу й блискучу ясно-голубу кулю… Вибуху вони вже не почули.
**
*
За вікнами чорніла ніч. Лампочки під стелею тьмяно світилися в прокуреному повітрі. На голих стінах кімнати висіли тепер уже непотрібні бузкові фотокопії креслень мезонатора. Якій і Самойлов сиділи за столом, заваленим паперами, і мовчали, думаючи кожен про своє. Микола ще бачив, як відсахнувся від сліпучого блиску Іван Гаврилович, як затуляє рукою обличчя Сердюк (вони все-таки встановили, що силует на кахляній стіні належав йому), як усе щезає у вихорі атомного спалаху…
А Якін… Якін зараз люто ненавидів Самойлова.
Чому він, Якін, який завжди прагнув зробити відкриття, не сказав перший: “Це — антиречовина?” Хіба ж він не підходив до точнісінько такої думки? Хіба не він бачив спалах, встановив і довів, що в камері мезонатора були позитрони, що вибух стався після досліду?! Чому не він перший збагнув усе?
Досі все пояснювалось просто: Кольці Самойлову щастило, а йому, Якову, хоч він нітрохи не гірший за нього, а може, навіть кращий, талановитіший, не везло в житті. І ось тепер… Просто він був надто обережний. Звичайно! Адже у нього ця ідея виникла тоді ж, коли й у Самойлова, якщо не раніше. Злякався, що це буде надто грандіозно? Ех…
— Розумієш, Яшко… — Самойлов звів на Якова червоні від безсоння очі. — А це ж, мабуть, і є отой “мезоній”, що його шукав Голуб. Адже при взаємодії антиречовини із звичайною речовиною обидві вони перетворюються на безліч мезонів. Краплинка антиртуті може замінити кілька мезонаторів!.. Уявляєш, як здорово?!
Яків уважно глянув на нього, потім відвів очі, щоб не виказати своїх почуттів.
— Слухай, Миколо! Схоже на те, що ми з тобою зробили велетенське відкриття! — Голос його звучав неприродно лунко. — Антиречовина — це ж не тільки мезони… Адже вона виділяє подвійну повну енергію — два ем це квадрат! Можна робити які завгодно малі і які завгодно великі вибухи. Керовані вибухи!.. І ще — ямка в нейтридній пластинці. Це ж спосіб обробки нейтриду! Розумієш? Пучком швидких мезонів можна “різати” нейтрид, як сталь автогеном. Антиртуть, що виділяється при цьому, можна знищувати повітрям або збирати… Тепер ми можемо поводитися з нейтридом так само, як із сталлю: обробляти його, різати, кроїти, нарощувати. Гігантські перспективи!
— Так, звичайно… Тільки чому “ми”? До чого тут ми? — Самойлов мляво знизав плечима. — Не ми зробили це відкриття. Коли вже на те пішло, ми тільки розшифрували його. Відкриття належить їм…
КОСМІЧНИЙ ВОГОНЬ
Вони бігли мокрим від талого снігу шосе, пильно вдивлялися, шукаючи за сніговою пеленою зелений вогник таксі. Мимо проходили люди із згортками, мчали легкові машини з прив’язаними зверху ялинками. Через тиждень Новий рік… Ніхто навіть не запідозрював, яка величезна небезпека нависла над містом.
Швидше! Швидше! Тепер усе можуть вирішити хвилини!.. Ага! Самойлов голосно свиснув, замахав рукою. До них підкотила клітчаста “Победа”.
— У Нове селище, швидше!
Вони причинили дверцята, й машина помчала по шосе у снігову темінь.
…Ще півгодини тому вони сиділи в кімнаті й міркували, як повторити дослід Голуба. Тепер вони вже знали, що треба шукати.
— А ти пригадуєш, — мовив Яків, — місяць тому було повідомлення про атомний вибух в Америці, у Нью-Хенфорді? Там був нейтрид-завод. Чи не сталося у них чогось подібного?
Микола подумав:
— Пригадую… Але ж там виробляли атомні снаряди з нейтриду. Представник концерну сам визнав, що на заводі зберігався збагачений уран. Навряд…
— Гаразд, давай не відхилятися, — вирішив Яків, Проте це був перший поштовх.
Як приходять у голову думки? Іноді досить незначного зовнішнього поштовху, щоб виникла низка асоціацій, малюнків, картин, з яких народжується нова ідея.
Запитання Якова повернуло думки Самойлова до свого заводу. Подумати тільки, адже він не був там більше місяця!.. Як там справляється Кованько? Стривай, стривай, а чим вони займалися тоді, напередодні катастрофи? Микола згадав дивні “блимання” в камерах…
Це був другий поштовх.
Блимання! Адже він хотів про них поговорити з Іваном Гавриловичем… Микола вийняв з кишені блокнот, перегорнув списані цифрами й формулами сторінки.
“Подумати:
1. Вакуум підвищився до десяти у мінус двадцятій степені міліметра, — за межі можливого для вакуумних насосів. Чому? Від безперервної роботи? Вплив нейтриду?
2. У головних камерах — дивні мікроспалахи на стінках з нейтриду. Коли буду в Ядерному, обговорити з Іваном Гавриловичем”.
Від цих похапцем написаних рядків на Самойлова війнуло ще не зовсім усвідомленим жахом. Блимання і вакуум!.. Здогад промайнув у голові так швидко, що викладення його забрало б у тисячу разів більше часу. Якін щось запитував, та Самойлов уже не чув.
…На стінках мезонаторів блимали голубі зірочки то в одному, то в іншому місці. Промінь негативних мезонів несе в собі мезони різних енергій — про це свідчить статистика. Частина їх, нехай невелика, буде з підвищеною енергією. Вони не засвояться ртуттю, а розсіються й осядуть на нейтридних стінках, утворюючи антипротони.
Тепер про фільтри. Фільтри не можуть витягнути з камери абсолютно всі позитивні мезони, частина їх неодмінно залишиться. Отже, в камерах заводських мезонаторів є всі умови для утворення антиречовини
“Спокійно, спокійно! — умовляв себе Микола. — Не гарячись… значить, блимання на стінках камери — це сліди елементарних вибухів атома повітря й антиатома. Крім того, є вакуум — неймовірний, ідеальний вакуум! Антиречовина знищувала залишки повітря, вона з’їдала його…”
Він поглянув на Якова й здивувався його байдужості: той спокійно причісувався, дивлячись у шибку. Коли Микола розповів йому про свій здогад, Яків одразу ж запалився:
— Я ж казав тобі про завод! Я передчував!
— Та слухай же! — гарячково вигукнув Самойлов. — Мезонатори працюють у форсованому режимі — три зміни на добу. Хтозна, чи завжди добре працювали витяжні фільтри, чи завжди мезонний промінь був налагоджений як слід, чи багато мезонів пішло на нейтридні стінки за ці десять місяців безперервної роботи? Над цим ніхто не замислювався! Антиречовина може назбируватись непомітно. Вона нагромаджується за рахунок нейтриду, вона роз’їдає нейтридні стінки…
— І коли проїсть хоч найменший отвір, — ревниво підхопив Яків, — у камеру ввійде повітря і… вибух, як в Америці!
Після цього вони й кинулися на вулицю, у мокру грудневу заметіль: мерщій на завод!
**
*
Місто залишилось позаду. На безлюдному шосе водій перейшов на граничну швидкість. На пологих заглибинах асфальту “Победу” підкидало, немов на бруківці.
— В усякому разі, треба перевірити, — заспокоюючись, сказав Микола. — Можливо, нам і не доведеться повторювати Голубів дослід, а пощастить відразу одержати антиречовину.
— Американці, мабуть, теж гнали свої мезонатори кілька років підряд, от у них нейтрид і проїло… — задумливо мовив Яків.
Завод займав обнесене кам’яною огорожею квадратне поле з кілометровими сторонами. Вони проїхали повз кілька охоронних будок, і таксі зупинилося коло прохідної. Біля віконечка курив молоденький солдат заводської охорони. Побачивши начальство, він кинув цигарку й виструнчився.
— Ех, чорти б його забрали! У тебе ж перепустки немає! — глянувши на Якова, з досадою мовив Самойлов. — І як ми не замовили вдень?.. Тепер не пропустять.
— Так точно, товаришу головний технолог, не пропущу, — співчутливо підтвердив солдат. — Не можу вночі, не маю права. Мені за це, знаєте, як перепаде?
— От іще морока! — Самойлов на секунду замислився. — Ну, що ж, доведеться тобі почекати мене тут. Я знайду начальника охорони, скажу йому…
Микола віддав свій жетон і пішов на заводське подвір’я. Яків розгублено глянув йому вслід, а потім сів на лаву і став чекати.
**
*
У мезонаторному цеху було так по-діловому спокійно, що Самойлов на якусь мить завагався: чи не даремні всі ці їхні страхи? Довгою шеренгою стояли чорні, лискучі при світлі лампочок, симетричні громаддя мезона-торів. Біля пультів сиділи оператори в білих халатах. Деякі, вдивляючись в екрани, щось регулювали. Величезний високий зал сповнювало стримане монотонне гудіння.
На проході з’явилася висока постать у халаті. Самойлов упізнав у ній свого помічника й заступника Кованька. Його гострий ніс був прикритий знизу респіратором.
— А-а, Микола Миколайович! — Кованько підняв респіратор, щоб мова його звучала ясніше. — Чого це ви серед ночі? Як там в інституті?
— Потім, Юрко, — Самойлов нервово потиснув йому руку. — Скажи, всі мезонатори завантажені?
— Так. А що?
— Давай погасимо один. На якому зараз дуже блимає?
— На всіх… — (Від його спокою Самойлову стало моторошно). — Давайте вимкнемо дванадцятий… — Кованько підійшов до найближчого мезонатора, вимкнув прискорювачі, іонізатори і взявся за рубильники вакуумних насосів.
— Зажди! Не чіпай! — крикнув Самойлов і схопив його за руку.
Опівночі охорона в прохідній змінилася. Новий вартовий поглядав на Якіна підозріло.
“Еге ж, так і побіжить Микола шукати начальника охорони! Він, мабуть, як тільки зайшов у цех, одразу забув про мене… — сумовито роздумував Яків. — Навіщо я йому? Він на заводі хазяїн, сам усе зробить… Не спромігся навіть пропуска організувати! А хто ж, як не я, на штовхнув його на думку про завод… Ех, Самойлов, Микола! Ще товаришем себе зве! Відіпхнути мене хоче, в генії пнеться… Ні, я його таки дочекаюся!”