**
*
Юрій Кованько не звик розпитувати начальство Він любив до всього доходити самотужки. Але тепер, позираючи на Самойлова, який напружено вдивлявся в екран, на крапельки поту на його чолі, він не витримав:
— Та скажіть же, в чому справа, Миколо Миколайовичу!
Микола не почув його слів. Він припав поглядом до групи зірочок, які безперервно блимали в темряві камери — у лівому нижньому кутку, на стику трьох пластин нейтриду. Він увімкнув внутрішнє освітлення і спрямував промінь у цей куток. Там блиснула маленька краплинка. “Антиртуть! А ось іще невеличка крапелька — також антиртуть”.
Він підвів голову, кивнув Кованьку:
— Поглянь сюди… Бачиш — краплинка в кутку, малесенька?
— Бачу, — помовчавши, сказав Кованько. — Я такого раніше не помічав…
— Це та сама речовина, від якої…
Самойлов почув за спиною чиєсь дихання і вчасно озирнувся: позаду мовчки стояли оператори. Їм було цікаво: всі знали, що Самойлов розслідує причини катастрофи в Ядерному інституті.
“Скажи їм зараз, — майнуло у Миколи в голові, — таку паніку зчинять, що…”
Він сухо звернувся до операторів:
— Ідіть на свої місця, товариші. Стежте за мезонаторами.
Люди в білих халатах зніяковіло розбрелися.
— У тебе ключі від кабінету? — спитав Самойлов Кованька. Той порився в кишенях, знайшов. — Я піду подзвоню директорові, а ти тимчасом перевір усі вакуумні системи й увімкни допоміжну відкачку.
Самойлов прочитав німе запитання в карих Кованькових очах.
— Це… те саме, що спричинило вибух у лабораторії Голуба, — стиха сказав Самойлов. — Тільки нікому ні слова, інакше… сам розумієш…
**
*
Голос у Власова був сонний і благодушний. Очевидно, директор уже збирався лягати.
— Здрастуй, Миколо Миколайовичу! Звідки ти дзвониш?
— Я з заводу, Альберте Борисовичу… — Самойлов запнувся. — Товаришу директор, я вимагаю негайно зупинити завод, точніше — мезонаторний цех.
— Що-о? Ти збожеволів! — сонливість у директоровому голосі як рукою зняло. — В кінці року! Ми ж зірвемо план! Та в чому, власне, справа?
— Справа невідкладна, Альберте Борисовичу. Я прошу вас зараз же приїхати на завод.
— Гаразд! — Власов сердито повісив трубку.
**
*
Якій бачив, як, блиснувши фарами, під’їхала до прохідної довга чорна машина. Повз нього швидко пройшов невисокий огрядний чоловік у плащі й напіввійськовому кашкеті. Вартовий виструнчився. “Власов! — здогадався Якін, дивлячись йому вслід. — Значить, Микола вже почав діяти…”
Отже, їхнє припущення виявилось правильним: сам директор приїхав. А він сидить тут, немов бідний родич, нікому не потрібний. Якін почервонів від образи, згадавши, як чверть години тому йому довелося пояснювати солдатові, хто він такий, чому тут і на кого чекає.
Він поглянув на годинник: ого, уже пів на другу! А що, коли Самойлов застряне там на всю ніч? І таксі не знайдеш, а до міста кілометрів п’ять по снігу…
Через півгодини сталося найобразливіше: Самойлов вийшов і, не помічаючи на лаві Якіна, швидко попрямував до машини. Яків гукнув його дзвінким від обурення голосом. Микола оглянувся і ляснув себе по щоці:
— Ах, чорт! Я ж зовсім забув про тебе! А знаєш…
— Знаю! — голосно перебив його Якін: він вирішив сказати все, що думає про Самойлова. — Давно зрозумів, що ти хочеш відставити мене від цієї справи. Ну, що ж, Якіна всі відпихали! Він зробив свою справу — він може йти, чи не так?
Микола не відразу збагнув, що каже Яків. У голові сталося якесь хворобливе роздвоєння. Там — страшенна небезпека, що ховається в мезонаторах, нова речовина, від якої загинули Голуб і Сердюк. Тут — стоїть Яшко Якін, з яким вони разом училися, разом працювали, разом пішли в зруйновану лабораторію під обстріл смертельної радіації, стоїть і верзе якусь нісенітницю… Нарешті він зрозумів:
— Ділитися захотів, сволото?!
Самойлов дивився на Якова з такою люттю, що той відчув: зараз ударить… І мимоволі втягнув голову в плечі. Ця мить змінила все: Яків відчув себе таким негідником, яким насправді, можливо, й не був. “Що я кажу?!” Він підвів на Миколу очі й винувато пробурмотів:
— Пробач мені, Колю… Я сам не знаю, що верзу, дурень.
Самойлов уже заспокоївся і похмуро глянув на Якіна. “Зараз не час сваритися. Та й я гарний — забув про нього”.
— Гаразд. Сідай у машину, поїдемо в інститут за нашими скафандрами й приладами..
Вони сиділи позаду шофера й мовчали. Потім Микола сухо мовив:
— Перевірили три мезонатори. В усіх виявили антиречовину, вірніше, антиртуть. Малесенькі краплинки на стінках і на згинах камери… Вирішили поки що зупинити завод, вимкнути все, крім вакуум-насосів, і зібрати цю антиртуть. Потім десь випробувати… Тільки ж як її витягти звідти? Вона рідка, розтікається, а кожен міліграм, що залишиться в мезонаторі, — це вибух, сильніший за бомбу…
Якін кивнув. Вони знову замовкли. Яків відчув, що зараз йому допомогла б виправдатись перед Самойловим тільки якась надсмілива вигадка, і почав розмірковувати. Коли вже під’їжджали до Ядерного інституту, Якін несміливо сказав:
— Слухай, Миколо, а це ж дуже просто…
— Що просто? — буркнув Самойлов.
— Зібрати цю антиртуть. Розумієш, треба взяти трубочки з нейтриду, з тієї ж нейтрид-плівки, й охолоджувати їх у рідкому азоті. Вони щонайменше годин десять зберігатимуть температуру мінус сто дев’яносто шість градусів. Адже теплопровідність нейтриду мізерна! І антиртуть до цих трубочок примерзатиме, розумієш? У неї, мабуть, як і в звичайної ртуті, точка замерзання — мінус тридцять вісім градусів. Правильно?
Микола розсміявся:
— Та ти геній, Яшко! — і додав: — Хоч і дурень…
Якін винувато зітхнув:
— Вдача в мене така. Сам не розумію, як це сталося. Взагалі ти даремно тоді мене не вдарив, краще б запам’ятав!
— Нічого… Коли сам кажеш, що даремно, значить, зрозумів. Забудьмо про це. Все.
Яків мовчки відвернувся.
**
*
Потужна трьохосна автомашина захисного кольору їхала засніженою хвилястою напівпустелею, то ховаючись поміж валами, то з’являючись на гребенях невисоких барханів. У цьому місці, на межі степу й середньоазіатської пустелі, колись була зона випробування атомних бомб. Випробувань уже давно не провадили, і в зоні перебувала тільки маленька інженерна команда, що підтримувала порядок. Невеликий аеродром з бетонованою злітною доріжкою для реактивних літаків сірів двокілометровою смугою на білому сніговому полі.
Вдалині було видно будиночки служб; позаду них, за кілька кілометрів, містилися старі бліндажі для спостережень над вибухами.
Машина обминула рештки випробувальних будівель: глинобитні стіни були зруйновані вибухом майже до самої основи, уламки саману лежали відкинуті в один бік.
Морозний пронизливий вітер бив у обличчя. Машина ревла, буксуючи в снігу. Нарешті вона пробралася туди, де на розчищеному від снігу майданчику стояв нескладний пристрій: багатотонний маленький циліндрик з нейтриду і намертво з’єднаний з ним електродвигун контролюючої системи. В циліндрику було близько двох десятих грама антиртуті, добутої з мезонаторів. Мотор повинен був вигвинтити з нього герметичну кришку, щоб усередину через невеличкий, неначе проколотий голкою, отвір зайшло повітря і там згоріло у вогні ядерного спалаху.
Микола Самойлов стояв у кузові й стежив, як із величезного барабана швидко змотується і лягає на сніг чорний звивистий кабель.
Коли він летів сюди, залишивши на заводі Якіна й Кованька добувати решту антиртуті, в літаку його охопили сумніви. А що, коли це просто ртуть, а не антиречовина? Ця несподівана думка змусила його почервоніть від сорому: отже тоді зупинка заводу і весь галас виявляться ганебною, злочинною справою. “Адже з нейтриду може відновитись і звичайна ртуть. Негативні мезони, розпавшись, перетворяться на електрони, а відновлені з нейтриду ядра ртуті можуть бути звичайнісінькими ядрами… Чому ми раніше про це не подумали?!”
Він дуже стомився, Микола Самойлов. У цьому величезному білому степу він почував себе маленьким чоловічком, на якого звалили непосильний тягар відповідальності. Біганина на заводі, потім — оці півтора місяці, протягом яких витрачено більше енергії й сил, ніж за півтора року роботи в лабораторії. Він зовсім виснажився: запали щоки, очі, на чолі з’явилися зморшки від постійних роздумів… Самойлов помацав щетину на щоці: “Коли ж я голився?”
Сумніви шарпали, мучили його. “А що, коли це не мінус-речовина? Власне, які у нас були підстави? Ага, небувалий вакуум, блимання… Не дуже переконливі докази для такого величезного відкриття. А чому б вакууму не бути просто так — від доброї герметизації та безперервної роботи насосів? Чому б не бути блиманню від того, що в ці краплинки ртуті (звичайнісінької ртуті!) зрідка потрапляли мезони і викликали світіння атомів? Адже прямого доказу немає. Можливо, в Голуба вийшло одне, а в них — інше? Можливо… Нескінченні “можливо” і нічого певного…”
Сьогодні вранці прилетіла комісія з центра; за винятком директора заводу Власова, всі незнайомі. Недовірлива, як здавалося Самойлову, увага членів комісії вкрай збентежила його. От і сюди він поїхав, щоб бути далі від цієї уваги, хоч прокладання кабеля можна було довірити іншим інженерам.
Машина, стиха рокочучи, зупинилася біля майданчика. З кабіни вийшов стрункий технік в окулярах, запалив цигарку.
— Товаришу Самойлов, киньте мені кінець.
Микола зняв із барабана кінець кабеля, подав його і сам зліз із машини. Технік зняв рукавиці, подивився на цигарку, засміявся:
— Звичка.
— Що, куріння? — не зрозумів Микола.
— Та ні. Я колишній мінер-підривник. За воєнні роки стільки мін підірвав — не злічити. І завжди бікфордів шнур запалював од цигарки. Зручно, знаєте! Відтоді не можу до вибухівки підходити без цигарки. Умовний рефлекс! — Він знову засміявся й потяг кабель до електродвигуна.
Микола глянув навкруги. Сніг лежав аж до обрію, білий, чистий. Де-не-де з-під нього стирчали схилені за вітром кущики ковилу. Шофер, літній чоловік з вусами, вийшов з кабіни і знічев’я почав стукати чоботом по скатах. Технік, пускаючи димок і щось наспівуючи, ладнав кабель до контактів електродвигуна… Все було таким буденним, що Миколу знову охопили сумніви: не може бути, щоб так просто здійснювалось велике відкриття…
Він підійшов до циліндрика, закріпленого на вкопаній у землю бетонній тумбі, торкнув його пальцем. “Та що ж у ньому, нарешті: антиртуть чи просто ртуть?” На заводі він ставив цей циліндрик маніпуляторами в мезонну камеру й кидав у нього скручені з нейтрид-фольги охолоджені трубочки з примерзлими до них блискучими краплинками. Потім обережно загвинчував кришку…
Чорний бік циліндра аж обпік пальці холодом. “Що там?” Самойлов поклав руку на диск сполучної муфти.
“А що, коли… крутнути зараз муфту?” Страшна, нерозумна цікавість, подібна до тієї, що тягне іноді людину кинутись під колеса поїзда або, дивлячись у дуло пістолета, натиснути гачок, на мить оволоділа ним. “Крутнути муфту — і циліндр одкриється. В нього рине повітря… і відразу все стане ясно…” Він навіть напружив м’язи, стримуючи руку, щоб не зробити цього руху.
— Товаришу Самойлов, усе готово! — неначе здалека долинув голос техніка. — Можете перевірити.
“Тьху, чорт! — Микола відсмикнув руку, залишивши на морозному металі шматочок шкіри. — Я, здається, божеволію…”
Він підійшов до техніка, поторкав прикріплені до контактів кабелі:
— Гаразд, їдьмо назад…
**
*
Темно-сіре з кошлатими хмарами небо здавалося з бліндажа особливо низьким. В амбразури дмухав вітер, залітали грайливі сніжинки. Члени комісії підняли на пальтах коміри, позасовували в кишені руки. Власов підійшов до Миколи, тривожно глянув йому у вічі, але нічого не сказав і відійшов. “А ніс у нього посинів”, чомусь відзначив Самойлов. Його трусила нервова пропасниця.
Голова комісії, академік з Москви, огрядний і немолодий уже красень, подивився на годинник.
— Що ж, Миколо Миколайовичу, коли все готово, скажіть кілька напутніх слів і починайте.
Усі замовкли, поглянули на Самойлова. йому стало тоскно, як перед стрибком у осінню, крижану воду.
— Я коротко, товариші, — несподівано хрипким голосом почав він. — Там, у циліндрі, близько двохсот міліграмів добутої нами з мезонаторів антиречовини. Ясна річ, ми не могли точно зважити її. Якщо це, як ми гадаємо, антиртуть… (“Боягуз, боягуз, боюся!”) А це повинна бути саме антиртуть! — голос його зміцнів і зазвучав упевнено. — Якщо ця кількість антиречовини відразу сполучиться з повітрям, станеться ядерний вибух, який за кількістю виділеної енергії дорівнюватиме приблизно ста тисячам тонн тринітротолуолу. — Микола перевів подих і глянув на сіруваті в напівмороці обличчя. Він помітив, як академік-красень ритмічно кивав на його слова. (“Точнісінько, як Тураєв колись на заліках, щоб підбадьорити студента”, подумав Самойлов). — Одначе вибуху ми робити не будемо, — казав він далі, — по-перше, тому, що це небезпечно, а по-друге, — це нецікаво, та й непотрібно… Буде здійснена, так би мовити, напівкерована реакція перетворення антиречовини в енергію. Отвір у нейтрид-циліндрі такий малий, що повітря проникатиме в нього в дуже незначній кількості… За нашими розрахунками, “горіння” антиртуті триватиме п’ятдесят-шістдесят секунд. Якщо ми не помилилися, то одержимо принципово новий метод використання ядерної енергії. Оце й усе, — закінчив Микола і з жахом відчув, що тільки-но набута впевненість зникла з останніми словами.
— Скажіть, — запитав хтось, — а циліндр із нейтриду витримає таке навантаження?
— Повинен витримати. В усякому разі, встановлено, що нейтрид витримує температуру сильного уранового вибуху.
Самойлов помовчав, потім глянув на голову комісії.
Академік кивнув:
— Починайте… З богом, як казали діди.
Микола натиснув кнопку сирени. В зоні пролунало протяжне страхітливе завивання, сигнал усім: “Бути в сховищах!”
Усі стали біля перископів. Через хвилину сирена замовкла.
Самойлов, ні на кого не дивлячись, підійшов до столика, на якому стояв сельсин-мотор системи керування увімкнув рубильник і взявся за ручку… Серце калатало так, що здавалося, стукіт його чути в усьому бліндажі “А що, коли система керування відмовить?”
Тепер електричний кабель точно передавав зусилля руки за вісім кілометрів — у мотор, з’єднаний і кришкою циліндрика. Спочатку ротор піддавався туго. Та ось опір ручки ослаб — кришка циліндрика там, у степу, почала відкручуватися. Микола, припавши до окуляра свого перископа з темним світлофільтром, крутнув ще й ще раз…
Засніжена рівнина, яка крізь фільтр здавалася синювато-чорною, раптом спалахнула вдалині широкою сліпучою біло-голубою загравою. Неначе кількасотметрова електрична дуга ввімкнулася в степу! Очі, до болю засліплені спалахом, вже нічого не бачили, крім цієї яскравої смуги.
Після кількох секунд тиші долетів пронизливий, скреготливий звук. Зі стелі бліндажа посипався пил. Це можна було б назвати свистом, коли б силою своєю він не був схожий на нестерпний рев. Там, біля самого горизонту, з малесенького отвору в нейтрид-циліндрику вихоплювалась перетворена в пару антиртуть і згоряла космічним вогнем.
Чимало випробувань бачили ці люди, члени комісії — військові, інженери, конструктори, творці атомних електростанцій, учені-експериментатори. Вони бачили перші атомні вибухи, вибухи водневих бомб, що оплавляли землю і затьмарювали сонце, спостерігали гігантський зловісний гриб високо в небі… І завжди до захоплення перемогою людського розуму домішувався жах перед страхітливістю застосування величезного відкриття. Але такого, як сьогодні, вони ще не бачили. Ось уже десять, двадцять, сорок секунд із крихітної цяточки край степу з ревом виривається ядерний вогонь! Тепер не було страху, тому що це норовисто ревла міцно загнуздана, підкорена й знешкоджена, наймогутніша з енергій — енергія взаємного знищення речовини й антиречовини. Люди бачили не лише вогняну смугу в степу; вони бачили майбутню безмежно могутню людину — володаря цієї енергії; бачили космічні ракети, з нейтридних дюз яких виривалося це полум’я, могутні машини з нейтриду, які створювалися цим вогнем; розплавлену ними кригу на Півночі й покриті зеленню пустелі Півдня. Вони ясно бачили майбутнє.