У «Перверзії» Янус Марія Різенбокк уже не мусить належати до таємної поліції, принаймні до котроїсь із відомих таємних поліцій. Цей викидень глобалізованого світу уособлює універсального Сатану-для-всіх, він є Князем усієї Таємної Поліції, Володарем Мух, Цитрин і Вартових Веж. У цьому світі Білинкевичі працюють менеджерами середньої руки, а «худорляві південні типи» перевтілюються в біржевих маклерів. Тут усе не так просто. Тут немає «ми» і «вони», тут кожен за себе, і давнішня опозиція Совкові видається простою й зрозумілою, як дитяча складанка. Стах Перфецький, потрапляючи в цей світ, спокушається непролазними хащами конференційних джунглів, з усіма їх лексичними й стилістичними розкошами (чого варті лише імена — Леонардо ді Хатавесела, Леонардо ді Казаллеґра, Альборак Джабраїлі, Лайза Шейла Шалайзер, Цуцу Мавропуле, Амеріґо Даппертутто!), і закономірно розплачується за це власне перверзією — одночасним зляганням з інкубом-суккубом, із самим Дияволом себто. Угода зайва. Підпис кров'ю не потрібен. Перфецький у невилазній халепі.
Поет А., за браком іншого виходу, вперше намагається вбити свого протагоніста. Однак робить це максимально театралізовано, завуальовано й неочевидно. Це знову радше ритуальне заклання — черговий виверт професійного шлангіста (комп'ютере! навіть не потикайся зі своїм «штангістом»). Герой «Перверзії» просто зникає, і багатоликий Янус Марія Різенбокк, вкотре залишившись з нічим, мусить очікувати наступного сюжету. А те, що Перфецький живий, доводить бодай же незліченна кількість базованих на цьому імені юзернеймів віртуалу.
За браком місця я навіть не намагатимусь аналізувати еволюцію стосунків поет — диявол у «Дванадцяти обручах». Констатую лише, що цього разу поет А. змушений був, як то кажуть, «без обіняків» віддати нечистому цілком реальну жертву. Нею став Богу-духа-винен Карл Йозеф Цумбруннен, забитий випадковими посланцями пекла десь у міфічній карпатській забігайлівці. За що саме була ця плата, поет А., можливо, колись розповість.
Як розповість і про своє постійне протистояння із силами зла, протистояння, що все ще триває, протистояння, що переросло у війну не на життя, а на смерть — чим інакше пояснити, що заради найновішої своєї книги поетові А. довелося вивести смерть уже за межі роману. Таємничий німецький журналіст Еґон Альт, якого критики наввипередки нарекли Alter Ego автора, гине в автомобільній катастрофі. Це поки що черговий розіграш, ритуал, довколалітературне карнавальне дійство. Але воно вже вийшло з простору художнього твору. Воно стало фактом майже реальності, майже буття. Що криється за цим? Ось у чому, як на мене, справжня таємниця «Таємниці»!
А втім, мені найвищий час закінчувати. Розгромлені критики втішно потирають руки. А я шукаю бодай на кінець чогось такого ж переконливого, як остання літера абетки. Абетку я знаходжу серед текстів поета А. Перша літера цієї абетки, як і у всіх звичайних людей, — А. Зате остання — Z. У гаслі «Z» читаю: «
Називання — чи не єдина істинно людська прерогатива. Саме людині довірив Бог назвати всю сотворену живність: усіх тварин, і всіх птахів небесних, і всіляку «іншу морську сволоту» (див. Бут. 1:20, а також Подерв'янський Л. Гамлет. 1:1).
Хоч як дивно, це справді єдина справа, повністю віддана Господом на людську волю. Все решта — складна система обов'язків і табу, що з ними й до сьогодні ми не вміємо дати собі раду. Як, зрештою, не завжди даємо раду і з довіреним нам називанням. До того ж навряд чи добре усвідомлюємо всю важливість цього повноваження і всю пов'язану з ним щедрість Творця. Адже здатність і право називати — не лише в ексклюзиві Господнього всевладдя, але й у природі Його сутності: згадаймо «спочатку було Слово». Про пандиктат цього — з великої літери — «Слова» час від часу, з подиву гідною регулярністю згадують філософи, от і в наш час дериди-дельози з виглядом першовідкривачів правлять про трансцендентальну первинність письма щодо мови. Подібні псевдовідкриття завжди уможливлюються в моменти, коли загальноприйняті поняття, назви й дефініції старіють, зношуються, обростають додатковими значеннями, каламутніють від неправильного вжитку й набирають невизначеності аж до повної втрати сенсу. Тоді верткі спудеї оновлюють лексикон і проголошують початок нової філософії (хоч, як може бути новим щось таке, чого насправді не існує?).
Невідомо, чи мають речі й сутності якісь свої, властиві, «справжні», раз і назавжди усталені назви, чи навпаки — імена й означення переформатовуються з плином часу так само тихо й непомітно, як витікає із нас, смертних, життя. Незаперечно одне: дуже часто, найчастіше (по суті — завжди) ми дуже приблизні й неточні в називанні, і ця неточність дорого коштує, через неї ми завжди — боржники трансценденту. Можливо, весь так званий «містичний шар буття»: всі ці карми, чакри, фантоми, енергії, астрал, екзотерія, ритуали, ініціації, прокляття, вроки, вуду, інкуби-суккуби, замовляння, неприкаяні душі тощо — лише тіні недоречних назв. Мста невпізнаних фрагментів дійсності. Капризування номінацій. Блуд, що перетворюється на blood.
А тепер прошу вибачити мені розлогий вступ та нуднуватий відступ і перейдімо до поступу не-суті.
Як і будь-яку річ, неадекватне називання можна перетворити на виграшний прийом, стилістичний трюк, який забезпечить успіх там, де його й не очікувалося. Так, наприклад, спрацьовує зміщення лексики в рекламі. Біґборд, присвячений новій марці сигарет, скажімо, рясніє термінами з теорії газообміну, мультифільтр, зображений у розрізі, скидається на вентиляційну систему коксохімкомбінату, а сама сигарета (термін функціонування якої вкладається в 15 затяжок) нагадує останнє досягнення hi-tech. Натомість, реклама в жіночому журналі нової моделі ноутбука зосереджується не на процесорі чи ОЗУ, а наголошує на золотистому кольорі корпусу, «що геніально пасуватиме до вечірньої сукні від Dior».
Вузькоспеціалізована лексика надає слоґанам несподіваної глибини та метафоричності й дозволяє правити за копійчану пластикову пімпочку (назвавши її «революційним компенсатором», скажімо) кількадесят доларів.
Аберація значень проникає в усі сфери. Тим-то один із найцікавіших філософських трактатів сучасності має титул «Вступ до геометрії», а за логотипом славнозвісної рок-групи R.E.M. ховається медичне поняття Rapid Eye Movement (миттєві порухи очного яблука).
Використання саме медичної термінології в сферах, далеких від медицини, перетворилося на загальновживану практику з появою фройдизму та похідних від нього колоквіальних дисциплін. Там, де раніше говорилося про «честь», «наполегливість», «пунктуальність», заговорили про неврози, маніпулювання, параною. На зміну словам «сором'язливість», «героїзм», «талановитість» прийшли поняття на кшталт «комплекси», «підсвідоме» чи «анальний вау-фактор». Під материнською опікою вбачаємо феномен Big-Mam, під батьківською любов'ю — синдром Gumbert-Gumbert. Колишню «соціокультурну парадигму» називаємо лаканічно (від Лакан): психічне тло. Літературу вивчаємо крізь фільтри шизоаналізу. Мистецтво продають гомеопати. Геополітикою опікуються ветеринари. Ет, як то кажуть, цетера.
Що ж, треба визнати, психіатричні діагнози перфектно надаються до класифікації людей. Тим більше, що, за старим докторським віцом, цілком здорових немає взагалі, а поділ людства всього на дві категорії: невротиків і психопатів — не лише простий, але й гранично наочний.
Кожна класифікація хибує. Невідомо, за якими ознаками називав тварин Адам, але його бестіарій безсистемний. Систематизація Ліннея, на позір логічна, призвела до появи блюзнірської теорії Дарвіна. Досконала таксономія древньокитайських зоологів династії Кун неужиткова саме через свою досконалість. Бо про яке тваринництво може йтися, коли серед тварин розрізняють: а) тих, що належать імператору; б) одомашнених; в) забальзамованих; г) сирен; д) іграшкових; е) окремих собак; є) тих, що входять до цієї класифікації; ж) тих, що бігають, мов скажені; з) незліченних; и) намальованих найтоншим пензликом; і) інших; ї) здалеку схожих на мух?
Отож серед непридатних класифікацій віддамо перевагу найпростішим. Двох категорій більше, ніж достатньо. Опонент, як і ворог, буває тільки один.
Психопат чи невротик? Як дізнатися, хто є хто?
Невротик зазвичай невротичний. Він невпевнений у собі. Ніжний і беззахисний. Він потребує подобатися іншим, через що буває непривабливим. Або навпаки — здається милим і завжди готовим допомогти. Однак його метушливість більше заважає, ніж допомагає. Його благальний погляд породжує бажання вбити й потоптатися. Це, власне, невротики хочуть, як краще, а виходить, як завжди. Це їхніми добрими намірами вимощена дорога в житлово-комунальну контору. Невротики безпомічні в побуті. Невротики сублімативні. Це вони створили мистецтва й увесь артистичний бедлам.
Психопати рідко схожі на психів. Вони соціально адекватніші від невротиків, які завжди дивуються постфактум, коли їхній сусід виявляється вбивцею-маньяком. Що? Не може бути! Така порядна, така інтеліґентна людина! Я знав його стільки років! Він завжди був таким ввічливим! І приязним! Так, психопати ввічливі й приязні. А ще цілеспрямовані й наполегливі. Їхня патологічність співрозмірна лише з їхньою послідовністю, яку часто плутають із занудством. Психопат просто не може відмовитися від задуманого. Він іде до мети по трупах. А його добрими намірами вимощена дорога до травмпункту (і банкомату).
Невротики, як уже було сказано, створили мистецтва.
Психопати — політику й точні науки.
Невротиками всіяні позацвинтарні поховання.
Психопати складають пантеон найжорстокіших тиранів і найгеніальніших вождів.
Психопати — месії.
Невротики щонайбільше — апостоли.
Невротики продукують ідеї.
Психопати ідеї втілюють.
Невротики часто зневірюються, відрікаються, каються, просять цюцю, цицю і безстроковий кредит.
Психопати тихо вичікують і ніколи не відмовляються від задуманого.
Невротики всуціль талановиті, мислять неординарно і творять непересічно, але найчастіше банально про…ають свій талант (потрібне вставити). Іноді вони просто не можуть вибрати з-поміж своїх різнобічних талантів найважливіший і помирають від розгубленості.
Геніями бувають лише психопати. Навіть якщо їхня геніальність цілком неужиткова (скажімо, вміння ліпити з гівна солдатиків), особистість цілком зосереджена на одному вмінні. Психопати не бувають обдарованими різносторонньо (Гітлер — прісний живописець, Айнштайн — містечковий скрипаль). Якщо психопат через якийсь катаклізм не може реалізувати свій основний дар, він залишається нерозпізнаним, мімікруючи в невротика.
Невротика іноді й справді можна сплутати із психопатом: у них подібна психосоматика. Наприклад, і ті, і ті часто миють руки. Однак невротики роблять це від непевності й побутової амнезії (я помив руки? Боже, я помив руки? Мені ж зараз вітатися…), а психопати — в рамках пожиттєвого протистояння з мікроорганізмами (Що, мої маленькі друзі, скучили за таточком? А ось ми вас дихлофосиком… А ось ми вас хлоринольчиком… А ось вам мило дитяченьке, з діоксинчиком…). Руки невротиків — сухі й гарячі. Руки психопатів — липкі й холодні. Хоча буває й навпаки.
Попри те, що клінічна картина як психопатів, так і невротиків прописана детально й повноцінно, в мистецтві мало переконливих образів одних і других. Вожді, маньяки, легендарні скнари, авантюристи, полководці і т.п. в літературі-театрі-кінематографі — радше знаки і маски, аніж повноцінні психологічні портрети. Можливо, через те, що сценаристи й актори здебільшого — невротики, а режисери і продюсери — психопати, ці два полярні типи мікшуються, і в результаті ми отримуємо нежиттєздатних і неправдоподібних мутантів.
Геніальний Ніколсон у «Краще не буває» в геніальній вступній сцені геніально миє руки, раз по раз розпаковуючи новий шматок антибактерійного мила й жбурляючи попередній у смітник. Абсолютно переконливо-психопатично викидає в сміттєпровід сусідського пса. Цілком адекватно перекручує тричі дверні замки. Однак кадри оминання тріщин в асфальті замутнюють клінічну чистоту картини, демонструючи недоречний зразок невротичного блазнювання. Набагато ціліснішими видаються Ніколсонові персонажі з «Польоту на гніздом зозулі» та «Сяйва», однак у загальному пафосі цих стрічок психопатія — ужиткова й побічна лінія основного месиджу. Подібно й польський «День придурка» неприпустимо легковажно змішує в одній особі два несумісні діагнози, а в результаті — замість драми невротика або маньячного фарсу — отримуємо нестравний пародійний фарш. Більше хворобливої автентики вдається відтворити Ді Капріо в біографічному «Авіаторі» Скорсезе. Говард Х'юз, мільярдер, продюсер, меценат і, природно, психопат, дуже схожий на справжнього. Можливо, через те, що справжнього вже давно ніхто не пам'ятає. Хоч як це дивно, у найзагальніших рисах споконвічне смертельне протистояння невротиків і психопатів достовірно показане в безнадійному голлівудському бойовику «Alien vs Predator» (Чужий проти Хижака). Гадаю, хто з них хто, уточнювати вже непотрібно. Стурбованих відсилаю до Великої Медичної Енциклопедії прибульців, а також до книг Бут. 1:20, Л. Под. Гамлет. 1:1.
Почавши з тварин, птахів небесних та іншої морської сволоти, фауною хотілося б і закінчити. У згаданій стрічці «Краще не буває» роль невротика зіграв так, що краще не буває, маленький, миршавий песик (звісно, діти і звірі — найгеніальніші актори). Тут конче зауважити, що невротизм серед тварин — явище далеко не рідкісне, до того ж очевидніше. По суті, все в поведінці живих створінь, що не служить кінцевій меті виживання та продовження роду, можемо трактувати як хворобливе відхилення. Для чого бездомний пес, який цілими днями в пошуках їжі порпається по смітниках і ледве може забезпечити собі білковий баланс, із таким завзяттям і азартом ганяється за велосипедистами, витрачаючи дорогоцінні калорії? Для чого сорокам, ризикуючи життям, збиткуватися з котів? Чому бики ненавидять червону шмату? Адже це загрожує не лише окремим особинам, але й цілим видам (сєводня слушаєт он джаз, а завтра родіну продаст). Заради справедливості додам, що психопатія тваринам не притаманна. Все ж, як не крути, вона — наслідок вищої психічної активності, а не просто психо-соматичних розладів. Тому з полегкістю можна констатувати, що тупі й безжальні вбивці трапляються тільки серед людей.
P.S.: Я закриваю медичні картки, історії хвороби, журнал, розкладаю папери по шухлядах і замикаю реєстратуру. Робочий день закінчився. Виходжу надвір, відпинаю ланц, сідаю на ровер, їду додому. Вона, як завжди, з'являється не знати звідки, непомітно, з-за рогу чи з-за кущів, самовіддано біжить за велосипедом, тримаючись на рівні осі заднього колеса. Іноді я не витримую, зупиняюся і запитую: «Ну скажи, поясни, для чого це тобі? Або хоч як тебе звати?» Вона ніколи не відповідає. Лише опускає погляд, посміхається і помахує хвостом.
Мої однолітки ще, мабуть, пам'ятають, як в оптимістичних радянських кінодетективах волали про допомогу потенційні жертви. «Допоможіть! Міліція!» — верещали огрядні мосфільмівські діви, загримовані під «прядильщиць-валяльщиць», притискаючи до грудей сітку-авоську з «палкою» бутафорської ковбаси. Іноді сценаристи, орієнтовані на авангардизм слов'янського розливу, розбудовували цю фразу до варіанту «Допоможіть, люди добрі!», та це не мало успіху ані в глядачів, ані в цензорів. Не тому навіть, що оксюморонність виразу «люди добрі» надто очевидна, а тому, що: по-перше, вирафінований ідеологічною муштрою художній смак радянського обивателя-інтернаціоналіста протестував проти дешевого панслов'янізму, закладеного в цьому словосполученні; а по-друге, — і це найголовніше — поява в кадрі сакральної вареної ковбаси (режисери практикували крупний план, паралельний монтаж і навіть зйомку рапідом) була культурним кодом такої потуги й універсальності, що будь-які мистецькі експерименти в цьому контексті видавалися святотатством.