Флешка-2GB - Іздрик Юрій Романович 7 стр.


(Зауважу принагідно, що коли й траплялися замість ковбаси коштовності, банкноти чи товсті гаманці — то лише в науково-фантастичних стрічках про закордонне життя, і це ніколи не викликало такої всеохопної коїтусної ідентифікації глядача з кіногероєм, як у випадку з магічним прутнем «Докторской Особой».)

Зрештою, класичний варіант «Допоможіть! Міліція!» також межував із абсурдом: згадки про якусь «міліцію» були такими ж безсенсовними, як і апелювання до «добрих людей», однак в роки розвинутого соціалізму архетип «дільничного» (міліціонера чи терапевта — несуттєво) був доведений майже до ідеалу і, позбавлений внутрішніх суперечностей, не викликав спротиву глядацької аудиторії. Звісно, на шляху вдосконалення совкових ідеологем траплялися й прикрі помилки. Так, покоління моїх батьків могло би згадати сюрреальний образ двірника в накрохмаленому фартусі із декоративним віником в руках та міліційним сюрчком у роті; а генерація мого наймолодшого брата ще мусить пам'ятати кіношну субкультуру т.зв. «дружинників» із червоними очима і червоними ж пов'язками на рукавах. Однак після того, як посади двірників та кочегарів остаточно зайняли художники, поети й рок-музиканти, а всіх дружинників відрядили стажуватися в Афганістан, ці недолугі вигадки госфільмівських служак відійшли в небуття.

Та досить ретроспекції. Повернімося до сьогодення. Не секрет, що в кримінальних сюжетах сучасної серіально-блокбастерної продукції жертви волають про допомогу вкрай рідко і майже ніколи не кричать «Допоможіть!» Сучасні способи повідомити про напад різноманітні, та здебільшого суто технологічні: «гарячі номери» мобілок, газова зброя, електрошок, кнопка виклику охорони тощо. І справа тут не в розмаїтті асортименту технічних засобів, а в тому, що з відходом ковбасно-совкової парадигми об'єктам нападів та зазіхань справді є що втрачати, а коштовності, гроші та предмети розкоші перейшли з категорії SF-реквізиту в розряд реальних побутових речей. Відповідно, в новому дискурсі змінилася й семантика волань про допомогу.

Тож вигук «Допоможіть, ґвалтують!» найчастіше сприймається як заклик до групової оргії (недарма зірки телевізійних сміхопанорам так часто обігрують сюжет, де жертвою ґвалту є саме сексуальний маньяк) і абсолютно (стовідсотково абсолютно!) ніколи не апелює до міфологічного сюжету про втрату дівочої незайманості, скажімо.

Подібно гасло «Допоможіть, грабують!» може привернути увагу хіба що кримінальних мародерів, які заберуть те, чим знехтував основний нападник.

Своєю чергою, крик «Допоможіть, убивають!» більшість однозначно трактує як сигнал про стосунки настільки інтимні, що це змушує делікатних громадян не лише сором'язливо відвертати погляд, а й оминати епіцентр подібних вигуків якнайвіддаленішою траєкторією.

Зрозуміло, навіть у тих рідкісних випадках, коли об'єкт бандитського нападу зненацька згадає «міліцію» чи «добрих людей», це в кращому разі буде потрактовано як фройдистську обмовку, а в гіршому — як недоречне блазнювання, що спровокує надлишкову агресивність нападника.

Існують, щоправда, й марґінальні, сказати б, контркультурні поведінкові схеми. Скажімо, члени жіночого фан-клубу Всеволода Нестайка замість газових балончиків полюбляють носити в рідікюлях раритетні міліційні сюрчки та копії дружинницьких пов'язок «от кутюр». А в момент найвищої загрози вони верещать із виразним київським акцентом: «Дядя міліціонер, туди! Дядя міліціонер, сюди!» Іноді це справді спрацьовує, і нападник зупиняється, паралізований культурним шоком. Однак такі ексклюзивні форми поведінки цікавлять хіба що культурологів із львівського часопису «Ї».

Може здатися, що описані тут тенденції притаманні лише пострадянському ментальному просторові. Це не так.

Звісно, і в тоталітарних утвореннях, на кшталт США чи ЄС, зміну суспільно-культурної парадигми не може не супроводжувати модернізація поп-медійного лексикону. Однак це відбувається зовсім інакше, ніж у контексті демократичного євразійського самоврядування.

З одного боку, в західному маскульті й далі функціонують ідіоматичні гасла, на кшталт «Help!» чи «Help me!», однак адресовані вони не супергероєві з ясним поглядом ірландського католика у виконанні Мела Ґібсона, а черговій відеокамері нагляду, всевидяче око якої розпочинає довгий сюжетно-технологічний лацюжок із поступовою активізацією бази даних поліційного комп'ютера, формування особистого досьє жертви на підставі записів касових та банківських апаратів, матеріалів, зафіксованих апаратурою автоінспекції, сканерами летовищ, жучками спецслужб, інформацією готельних кіберадміністраторів, результатами моніторинґу електронної пошти, мобільного зв'язку, чатів, блоґів, форумів тощо. Із другого боку (тобто з аверсу того ж таки «одного боку»), в перверзійних артпродуктах тарантинівського штибу лексема «Help!» може свідчити про складну схему постмодерного цитування і реферувати як до, скажімо, легендарного альбому Бітлз, так і до стандартного епізоду (що майже без змін переходить із фільму до фільму), де на тілі біснуватого, одержимого демоном героя проступає кривавий напис «Help Ме».

Із третього боку, сама ідея, точніше усвідомлення даремності прохань допомогти в критичній ситуації (чи принаймні чітке семантичне розмежування лексем «допомога» і «допоможіть», що не є очевидним в англомовному варіанті), далеко не нова. Її проголошували і в різних формах і в різні часи. В культурній спадщині совка загальновідомим є лозунг (т.зв. Апорія Ільфа-Петрова-Водкіна) «Спасение утопающего — дело рук самого утопающего». Він утратив універсальність разом зі звуженням ареалу функціонування російської мови, позаяк його адекватний переклад іншими мовами неможливий, однак породив масу квазінеологізмів, одним із яких є поліваріантний термін «самопоміч», що повноцінно функціонує в політичному лексиконі не лише України (Луценко та іже), а й інших братньо-слов'янських угруповань (Польща, Словаччина, Словенія, Придністров'я, КНДР[п] тощо).

А ще з одного боку (якщо дозволено буде наділити один феномен чотирма боками), відомо (і відомо, зауважте, не з кіна, а з реальних протоколів судмедекспертів), що сучасні трупи сучасних жертв сучасних, контемпорарних злочинців найчастіше знаходять у характерній, трохи неприродній позі, немов останнім передсмертним відрухом потерпілого була спроба дотягнутися лівою рукою до якогось рятівного артефакту. І дивним це може видатися лише на позір. Передсмертний салют лівицею просто унаочнює актуальну топологію «гелпу». Адже навіть діти знають, що в нинішньому світі вся можлива допомога, весь евентуальний потенціал самопомочі, весь можливий HELP зосереджено в лівому верхньому куті клавіатури, під клавішею

З усіх способів творення віртуальної реальності мене найбільше інспірують шпалери. Щоправда, не ті, якими оформлюють десктоп комп'ютера, а традиційні — якими обклеюють стіни. Звичайні шпалери. Фотошпалери, якщо вже бути відвертим до решти і якщо хтось іще пам'ятає такий, із дозволу сказати, артефакт.

Якщо не помиляюся, ідея фотошпалер виникла приблизно тоді ж, коли американською культурою прокотилося недовге, але повальне захоплення гіперреалізмом. Побічне й калічне дитя сюр- та соцреалізмів, гіперреалізм не запропонував практично нічого, окрім гігантських акрилових копій фотопортретів, які, на відміну від сучасних стерилізованих фотошопом гламурних фізій, не приховували, а навпаки, виділяли природні вади оригіналів. Прищики, прожилки, бородавки, висипка, віспа, виразки, діятез, закупорені пори — всі ці соромітні, за нинішніми уявленнями, вади ентузіастично й скурпульозно підкреслювалися адептами нового напрямку, підносилися до рангу «вєщдоків реальності» чи проявів «правдивої правди». Гіперреалізм проіснував недовго через очевидну тупиковість і неплідність, залишивши в історії мистецтва декілька абзаців дрібним шрифтом і одну-дві малоформатні ілюстрації, з яких важко зрозуміти концептуальний, багатометровий пафос живописної дерматології. Звісно, Прищ-як-Check-Point приватної історії — ідея дотепна, але малопродуктивна.

Заради об'єктивності додам, що відгомін гіперреалізму трапляється й у «мистецьких пошуках» сучасників: варто згадати бодай силіконових потвор by Patricia Piccinini чи гігантського гуманоїда, яким англієць Ron Mueck шугав відвідувачів Венеційського Бієнале 2001. Однак гіперреалізм нинішній відрізняється від класичного лише новими матеріалами та додатковим просторово-маркетинговим виміром: Його-Ясновельможність-Прищ тепер доступний у 3D-варіанті (купивши ампулу діоксину, 3D-прищі отримуєте в подарунок, бггг).

Усе це чудесно і славно. Славно, що людина навчилася перфектно імітувати реальність, та ще й на різні способи. Силіконові андрогіни й латексові запчастини до них (які, що не може не тішити, надаються до автономного використання). Цифрові світи, Second Life-и і вербалізовані простори літературного фентезі. Анімовані косміти зі своїми чудернацькими Н(е)Л(ітаючими)О(б'єктами) та мегапіксельні мегастраховиська… Пригадую, коли малим я дивився радянське science fiction чи інші жанрові підробки, завжди прикро розчаровувався, якщо обіцяний і очікуваний упродовж усієї стрічки казковий дракон виявлявся недбало склеєним із пап'є-маше опудалом, а моторошний Гоголівський Вій з'являвся в оточенні кордебалету обласної філармонії, у фольговій короні, позиченій із минулорічного «Праздника Нептуна». Нинішні дітлахи мають можливість бачити ціле інферно в деталях: до лусочки, до подряпини на бронтозавровому кігті, і вже нікого не окрилює анекдот, у якому маленька дівчинка з азартом першовідкривача повідомляє батькові: «Тату! Тату! Виявляється, Хрюша і Степашка — це ляльки! А я думала — 3D-анімація…» І однак, здається мені, що цілковита відмова від умовності (сценічної чи екранної), намагання показати все, «як воно є», збіднює уяву глядача, відбирає простір власної інтерпретації та можливість «додумати» свого персонального монстра, люцифера чи маньяка… Моралізую?..

Втім, повернімося до шпалер. Себто до фотошпалер. Ширпотреб епохи зрілого соціалізму майже всім асортиментом належав до розряду т.зв. дефіциту. Кахлі та вафлі, меблі й кеглі, помаранчі й мандаринки, ковбаса, лінолеум, шпроти, авто — усе це вимагало виснажливих інтелектуальних комбінацій, грошово-товарних ритуалів та багатогодинного вистоювання в чергах. Неабияким успіхом вважалася купівля туалетного паперу, що вже й казати про шпалери, тим паче — фото… По-буддійському мудрі вожді партії перетворили на зразково-показову чергу навіть оглядини найґламурнішого мерця СРСР — Ульянова-Леніна — в цьому було стільки символічної потуги, що ремствувати з приводу нестачі піпіфаксу просто не випадало. Однак секретна каста «рівніших від рівних» мала доступ до будь-яких ексклюзивів, у тому числі й до фотошпалер. Для потреб соцтабору продукували їх, здається, лише в НДР, і продукція дуже чітко поділялася на два потоки: для роздрібної торгівлі й для оформлення державних установ. Тож якщо приватний сектор нишпорив у пошуках кічових морських пейзажів зі зміщеним кольороподілом, то райкоми-обкоми, партійні санаторії, валютні ресторани та «кімнати відпочинку вищого командного складу ЗС» прикрашали ідеологічно правильні краєвиди, на ілюзорних просторах яких легко було уявити собі євангелістсько-компартійний рай (це там, де лев кладеться з вівцею, комісар — із викладачкою прикладної лінгвістики, а ІБТ цілує Кокотюху). Перевагу віддавали засніженим вершинам Непалу (змальованим із туристичного путівника Бескидами), захмарному ширянню гордих орлів (подібних на дефіцитних курей із книги «О вкусной и здоровой пище») та індустріальним панорамам матричного майбутнього (за взірець правили шпигунські знімки, що їх зробив 1957 року перший радянський супутник під час космічного дрейфу над автозаводами Форда).

Але траплялися й дотепніші комбінації. Пригадую, майже всі «дворцы бракосочетаний» прикрашали шпалерні панно із зображенням березового гаю. Це тепер цинічні класики нової літератури дозволяють собі скабрезні пародії на кшталт «я в весеннем лесу пил березовый Спрайт», а в ті часи Спрайту ніхто не знав, берізка була деревом тотемним, а березові гаї на стінах ЗАГСІВ викликали в брачующіхся неясну тривогу: «Боже, куди мене занесло, в які ж це хащі я забрів?! Утікати! Втікати, поки не пізно!» Лише згодом, після зруйнування Берлінського муру з'ясувалося, що ідею березових лісів для радянських ЗАГСів підкинули НДРівським шпалерникам резиденти західно-німецької контррозвідки з метою зменшення кількості шлюбів, а, відповідно — падіння народжуваності і, як результат, скорочення в майбутньому чисельності Радянської Армії через брак чоловіків призовного віку. Такою ж провокацією (що ґрунтувалася на спецдослідженнях західних психоаналітиків) слід уважати моду на фотошпалери з гіперреалістичним зображенням цегляної стіни. Та ж очевидно, що пересічним радянським громадянам така ідея ніяк не могла сама спасти на думку. Вселяючись до вистражданої в багатолітніх чергах, традиційно незакінченої будівельниками тісної хрущовки, ці громадяни мали інший клопіт: довести до пуття сантехніку, позароблювати шпари в дверях і вікнах, а також дістати цементу й вапна, аби доштукатурити стіни, де справжня, ненамапьована, не фотографічна цегла проглядала крізь тонкий шар крейди. Якою ж бузувірською, нелюдською технологією нейролінгвістичного програмування треба було володіти, щоби переконати цих нещасних ганяти по магазинах і базах, шукати блат, давати хабарі, аби лиш дістати шпалери з імітацією цегли та позаклеювати ними стіни, ще донедавна майже цілком цегляні по-справжньому.

Годі й казати, що після такого, з дозволу сказати, євроремонту (тоді й слова такого не було) психіка пересічної радянської людини, — по короткотривалій ейфорії з нагоди здобуття дефіциту, — запала в глибоку й затяжну депресію. Можна хіба що здогадуватись, як почувався обиватель країни з наглухо закритими державними кордонами, відгородженої від решти світу залізною завісою, країни, де добра третина населення мала прописаний у генетичному коді досвід тюремного чи табірного ув'язнення… І цей обиватель добровільно, ціною помітних зусиль влаштовує у власному помешканні подобу тюремної камери? Символізм цієї карцерної естетики мене хвилює найменше. А от психофізичні наслідки її ігнорувати не варто. Донині люди, що пережили в дитинстві шок естетичного ув'язнення, потерпають від гострих нападів відчаю, метафізичної клаустрофобії та діалектичного песимізму. Он і секс-ідол українського дівоцтва, вихованець кафедри фізики ЛНУ співає, маскуючи внутрішні конвульсії патріотичним пафосом: «Веселі, брате, часи настали… і замість мами — глуха стіна». Їй-бо, нічого трагічнішого й тужнішого в національній поезії я не зустрічав. І в цьому контексті (а також у рамках народної самопомочі) смію пропонувати такі поради, такі ото рецепти виходу із ситуації:

«Братове! Співвітчизники! Соратники!»

(Ні, не так, тут важливе індивідуальне звертання.)

Отже:

«Брате! Сестро! Майн лібер фройнд!

Якщо всередині — ніч, на серці — щем, у слухавках — «The Wall», довкола — мур, надворі — смоґ і …ядскоє самодєржавіє; якщо Твої стежки ведуть у тупики, за кожним поворотом — темний кут, а замість мами — глуха стіна, не впадай у відчай.

Не панікуй, не зводь порахунків із життям і не втікай у світ ілюзій.

Ні інтернет, ні наркомат, ні ґанджа, ні Second Life, ні «колеса» нічого, крім віртуальних обманок і 3D-пасток, Тобі не запропонують. А Ти напруж уяву. Згадай їжачка в тумані й дитячі малюнки. Довкола мур і no way out? Вихід є. Вихід завжди є. Візьми олівець і намалюй. Намалюй вихід. Свій персональний вихід на своїй персональній стіні. Тим більше, що вона паперова. Намалюй двері і світ за ними. Намалюй маму, врешті-решт. Це не гріх. Спробуй, намалюй собі маму. Навіть якщо Ти все життя вважав, ніби «мама» — це материнська плата комп'ютера. Не біда. Мама вигребе. І Ти вигребеш.

Намалюй себе. Спробуй хоч раз. Намалюєш — будеш жити».

Теорія відмови

Назад Дальше