Ле Меж замовк і кинув на нас переможний погляд.
Повинен визнати, я поступився гідністю і не приділяв уваги тому, що його розповідь була призначена виключно Моранжеві.
— Перепрошую, мосьє, але ваша розповідь зацікавила мене більше, ніж я міг сподіватися. Та ви знаєте, що мені багато чого бракує, аби вас зрозуміти. Ви сказали про династію Нептуна, Що це за династія, що з неї, на вашу думку, походить Антінея? Яка її роль в історії Атлантиди?
Ле Меж, підморгнувши Моранжеві, поблажливо всміхнувся. Той сидів похмурий і мовчазний, спершися підборіддям на руку, а ліктем на коліно, і слухав.
— За мене вам відповість Платон, — промовив професор.
І додав з невимовним жалем:
— Невже це можливо, щоб ви ніколи не чули про початок «Крітія?»
Він узяв зі столу рукопис, вигляд якого так збентежив Моранжа, надів окуляри й почав читати. Можна було б сказати, що магія Платонового слова розворушила, перемінила цього чудернацького старого чоловіка.
«Кинувши жереб, боги поділили між собою землю, одні отримали більшу країну, інші меншу. Сталося так, що Нептун, діставши острів Атлантиду, поселив там своїх дітей від смертної. Це було неподалік моря, в долині, розташованій в центрі острова, як запевняють, у його найгарнішій і найродючішій частині. Приблизно за шістсот футів від цієї долини посеред острова здіймалася гора. Там жив Евенор, один з перших людей, що оселилися на острові і працювали на землі, та його дружина Левкіппа. В них народилася донька Кліто. Вона ще була дівчинкою, коли батьки померли, і Нептун, закохавшись, одружився з нею. Він перетворив гору, де вона жила, на фортецю, ізолювавши її від решти острова. Обніс фортецю поясами укріплень — трьома ровами з водою і двома земляними валами, що чергувалися: одні з них були меншими, інші більшими. Вали оточували острів колом на однаковій віддалі від центру…» Ле Меж перервав читання.
— Це вам нічого не нагадує? — запитав він.
Я подивився на Моранжа, який поринув у глибокі роздуми.
— Отже, це вам нічого не нагадує? — уїдливо повторив професор.
— Моранже, Моранже, — заговорив я, — згадайте нашу вчорашню подорож: піднімаючись, ми пройшли два коридори, перш ніж потрапити на цю гору… «Рови з водою і земляні вали…» Два коридори — два земляні вали.
— Кхе! Кхе! — озвався Ле Меж.
Він усміхнувся, поглядаючи на мене. Я зрозумів, що означає цей його усміх: «Може, він не такий бовдур, як я гадав?»
Моранж насилу заговорив.
— Та чую, добре чую… Три рови з водою… Але ж, пане, ви припускаєте у своєму поясненні, дотепність якого я не заперечую. Ви вважаєте достовірною гіпотезу про існування Сахарського моря!
— Я припускаю це і доводжу, — роздратовано відказав старий, різко вдаривши кулаком по письмовому столі. — Мені добре відомо, що Шірмер та інші виступили проти неї. Знаю це краще за вас. Я все знаю, пане. Можу вам довести. Але зроблю це пізніше. А сьогодні ввечері за обідом ви пригощатиметеся смачною рибою і потім скажете мені, чи ця риба, виловлена в озері, яке ви бачили з цього вікна, нагадує риб, котрі водяться у прісній воді.
— Зрозумійте ж, — вів далі він уже спокійніше, — помиляються ті люди, які, розмірковуючи про Атлантиду, вважають, що внаслідок катаклізму затонув весь чудесний острів. Всі вони вірили, що його поглинула морська безодня. Але острів не опустився, а піднявся. Нові землі виринули з атлантичних хвиль. Пустеля з’явилася на місці моря. Себхи, солончаки, озера Тритонів, піщані сірти[30] — все це жалюгідні сліди рухливих хвиль, на яких ішли колись флоти підкорювати Аттіку. Пісок краще за воду поглинає цивілізацію. Сьогодні від прекрасного острова, квітучого й зеленого посеред моря, відкритого усім вітрам, лишився тільки цей скелястий масив. У гірській долині, ізольованій від усього живого світу, зберігся лише цей чудовий оазис, що біля ваших ніг, з його червоними плодами й водоспадом, блакитним озером — цими священними свідками золотої доби, яка зникла. Прибувши сюди вчора ввечері, ви перетнули п’ять поясів укріплень— три рови, де колись плавали триреми та які згодом попересихали, і два земляних вали, у яких вирито коридор — його ви проминули на спинах верблюдів. Єдине, що після велетенської катастрофи нагадує про колишню велич і блиск, — це гора, де Нептун тримав свою кохану Кліто, дочку Евенора й Левкіппи, матір Атласа, тисячолітню праматір Антінеї, володарки, в залежність до якої ви потрапили назавжди.
— Мосьє, — сказав Моранж з найвишуканішою чемністю, — мабуть, цілком природне занепокоєння спонукає нас довідатись, які мотиви й мета цієї залежності. Але зверніть увагу на те, з якого боку цікавлять мене ваші одкровення: йдеться не про мої особисті інтереси. Цими днями я натрапив у двох печерах на тіфінагський напис «Антінея». Мій товариш може засвідчити, що я вважав це ім’я грецьким. Тепер, завдяки вам і божественному Платону, я розумію: не слід дивуватися, почувши, що варварка має грецьке ім’я. Але, міркуючи про його етимологію, я не менш розгублений. Чи можете ви просвітити мене щодо цього?
— Звичайно, мосьє, — відповів Ле Меж, — я згоден. Як уже казав вам, ви не перший цікавитесь цим питанням. Більшість дослідників, котрих я бачив тут протягом десяти років, були так само заінтриговані цим грецьким ім’ям, відтвореним тіфінагською мовою. Я навіть склав досить точний каталог цих написів і печер, де вони зустрічаються. Всі, чи майже всі, супроводжуються словами: Антінея. Тут починаються її володіння. Я сам наказав відновити вохрою ті з них, які почали стиратися. Але повернуся до того, що казав вам раніше. Ніхто з європейців, принаджених сюди цією епіграфічною таємницею, потрапивши до палацу Антінеї, більше не цікавився цією етимологією. Їм відразу на думку спадало зовсім інше. Щодо цього можна було б багато чого сказати: як мало важать насправді для вчених суто наукові інтереси і як швидко вони жертвують ними заради буденних справ, пов’язаних, наприклад, з їхнім життям.
— Якщо не заперечуєте, ми повернемося до цього іншим разом, — з чарівною люб’язністю промовив Моранж.
— Мосьє, цей відступ викликаний єдиною метою: довести, що я не вважаю вас одним з тих недостойних вчених. Ви справді зацікавилися коренями імені Антінея, та й ще перш ніж запитати, хто та жінка, яка має таке ім’я, або ж чому ви й ваш друг стали її полоненими.
Я пильно подивився на старого. Але він говорив цілком поважно.
«Тим краще для тебе, — подумав я. — Інакше я швидко викинув би тебе через вікно там іронізувати собі на втіху. Закон земного тяжіння, мабуть, і тут, у Хоггарі, їлає силу».
— Мосьє, вперше побачивши ім’я Антінея, ви, безумовно, побудували кілька етимологічних гіпотез. Чи не будете ласкаві ознайомити мене з ними?
— Охоче, — сказав Моранж.
І дуже спокійно перелічив ті етимології, про які я вже говорив.
Чоловік у вишневій маніжці потер долоні.
— Чудово, — сказав він задоволено. — Дуже добре, принаймні як на ті обмежені знання в галузі елліністики, якими ви володієте. Але все це нісенітниця, архінісенітниця.
— Саме тому я й запитую вас, бо бере сумнів, — лагідно промовив Моранж.
— Не мучитиму вас більше, — сказав Ле Меж. — Слово «Антінея» складається ось з чого: «ті» — це берберський артикль жіночого роду, який є варварським втручанням в слово суто грецьке. Ми знаємо чимало прикладів такої мішанини. Візьміть хоча б слово «Тіпаса», назву північноафриканського міста, що розшифровується як «ціла» і складається з «ті» і «???». У даному разі «тінея» означає «нова» від «ті» та «??».
— А префікс «ан»? — спитав Моранж.
— Мабуть, я втомився, шановний пане, — кинув Ле Меж, — розповідаючи вам упродовж години про «Крітія», що наслідки такі нікчемні? Хіба не зрозуміло, що сам префікс «ан» не означає нічого? Ви погодитесь, коли я вам скажу, що в даному разі ми маємо справу з дуже цікавою апокопою[31]. Слід читати не «ан», а «атлан». «Атл» зникло внаслідок апокопи; «ан» залишилося. Резюмую: слово «Антінея» можна розкласти на частини: ?? — ??? — ’??? — ??. Звідси й випливає його значення — «нова Атланта».
Я глянув на Моранжа. Він був безмежно здивований. Берберський префікс «ті» його буквально приголомшив.
— Чи мали ви нагоду перевірити цю хитромудру гіпотезу, мосьє? — запитав він оговтавшись.
— Вам варто лише подивитись на ці кілька книжок, — зневажливо промовив Ле Меж.
Він відкрив одну за одною п’ять, десять, двадцять стінних шаф. Перед нашими очима постала предивна бібліотека.
— Усе, усе, тут є усе, — пробурмотів Моранж з жахом і захопленням.
— Принаймні все те, що варте уваги, — сказав Ле Меж. — Усі великі твори, загибель яких оплакує сучасний вчений світ.
— І як вони опинилися тут?
— Любий пане, як ви засмучуєте мене. Я покладався на вашу обізнаність. Отже, ви забули те місце, де Пліній Старший пише про Карфагенську бібліотеку й нагромаджені там скарби. Коли 146 року місто впало під ударами цього пройдисвіта Сціпіона, те збіговисько неймовірних невігласів під назвою римський Сенат виявило до цих багатств свою глибоку зневагу. Сталося так, що цю чудову спадщину зібрав Мастанабал і передав її своїм синам та онукам: Хімпсалу, Юбі І, Юбі II, чоловікові прекрасної Клеопатри Селени, дочці великої Клеопатри і Марка Антонія. У Клеопатри Селени народилася донька, яка вийшла заміж за короля атлантів. Отже, Антінея, дочка Нептуна, має серед своїх пращурів безсмертну царицю Єгипту. Таким чином, завдяки її правам на спадщину, рештки Карфагенської бібліотеки, збагачені творами бібліотеки Александрійської, — перед вами.
Наука втікає від людини. І коли остання споруджувала ті потворні псевдонаукові Вавілонські башти — Берлін, Лондон, Париж, наука віддалилася у цей пустельний край Хоггар. Вони можуть вигадувати там свої гіпотези, що грунтуються на думці про загибель таємничих античних творів, але ці твори не загинули. Вони тут. Тут книжки іудейські, халдейські, ассірійські. Тут чудові єгипетські легенди, які надихали Солона, Геродота й Платона. Тут грецькі міфи, твори африканських магів, індуських мрійників, одне слово, всі скарби, відсутність яких перетворює сучасні дисертації на нікчемну писанину. Повірте мені, він добре помстився, цей скромний, непомітний університетський викладач, якого мали за божевільного, зневажали. Я жив, живу, житиму, регочучи з їхньої фальшивої, неповноцінної ерудиції. І коли помру, помилка, викликана осторогою Нептуна, підказаною ревнощами, який відгородив свою кохану Кліто від усього світу, ця помилка, повторюю, пануватиме як повновладна володарка над їхніми жалюгідними писаннями.
— Мосьє, -сказав Моранж розважливо, — ви твердите про вплив Єгипту на місцеву цивілізацію. З причин, які, можливо, колись принагідно поясню, хотів би отримати докази такого зв’язку.
— Хай вас це не турбує, — відповів Ле Меж. Тоді настала моя черга.
— Лише два слова, мосьє, — сказав я різко. — Не буду приховувати від вас того, що ці історичні дискусії здаються мені абсолютно несвоєчасними. Не моя вина, що у вас були неприємності в університеті і ви сьогодні не в Колеж де Франс чи ще десь. У даний момент мене цікавить лише одна річ: знати, що ми тут робимо, що роблю тут я. Значно більше, ніж грецька чи берберська етимологія її імені, мене турбує, чого від мене хоче ця дама, Антінея. Мій товариш бажає довідатися про її зв’язки з Стародавнім Єгиптом, це чудово. Щодо мене, я дуже хочу знати про її стосунки з алжірським урядом і арабськими установами.
Ле Меж проникливо засміявся.
— Я дам відповідь, яка задовольнить вас обох, — сказав він.
І додав:
— Ідіть за мною. Настав час, аби ви знали все.
РОЗДІЛ X
ЗАЛА З ЧЕРВОНОГО МАРМУРУ
Ми йшли за Ле Межем, знову проминаючи нескінченні коридори й сходи.
— У цьому лабіринті втрачаєш усяку орієнтацію, — прошепотів я Моранжеві.
— Передусім втрачаєш здоровий глузд, — тихо відповів мій супутник. — Цей старий безумець, звичайно, великий учений. Але тільки Бог знає, до чого він веде. Втім, він пообіцяв, що ми дізнаємося про все.
Ле Меж зупинився перед важкими темними дверима, суцільно інкрустованими дивними знаками. Упоравшись із замком, він відчинив їх.
— Панове, заходьте, будь ласка, — сказав він.
Холодне повітря вдарило нам в обличчя. В залі, до якої ми увійшли, була температура, наче в печері.
Темрява не давала змоги визначити її розміри. Освітлення було навмисне обмежене, його випромінювали дванадцять величезних мідних ламп у вигляді колон, що стояли на підлозі, виблискуючи червоним полум’ям. Коли ми увійшли, протяг з коридора заколихав це полум’я, і хвилину довкола нас кружляли наші збільшені й химерно деформовані тіла. Потім вітер ущух і полум’я, вирівнявшись, знову пронизало пітьму нерухомими червоними язиками.
Ці дванадцять велетенських світильників (кожен приблизно три метри заввишки) утворювали щось подібне до корони, діаметром принаймні п’ятдесят футів. Посередині цієї корони я побачив темний пагорок, помережаний мерехтливими червоними відблисками. Наблизившись, розгледів іскристе джерело. Його холодна вода підтримувала згадувану температуру.
У тій самій центральній скелі, звідки струменіло й дзюрчало темне джерело, були витесані великі сидіння, заставлені шовковими подушками. Дванадцять кадильниць посеред корони з червоних світильників утворювали другий вінець вдвічі меншого діаметра. У темряві не було видно диму, що здіймався до склепіння, але породжена’ ним млість, свіжість і шум води пробуджували у душі єдине бажання — залишитися тут назавжди.
Ле Меж посадив нас у центрі зали, в ці циклопічні крісла. Сам умостився між нами.
— Через кілька хвилин ваші очі звикнуть до темряви, — сказав він.
Я зауважив, що він говорив тихо, наче в храмі.
Справді, наші очі поволі призвичаїлися до того червоного світла. Лише внутрішня частина величезної зали була освітлена.
Усе склепіння потопало в темряві, й висоту його важко було уявити. Я невиразно побачив над нашими головами велику золоту люстру, що, як і все довкола, мінилася темно-червоними полисками. Але ніщо не давало змоги визначити довжину ланцюга, що звисав з темної стелі.
Мармурова підлога мала таку фактуру і була так відполірована, що високі лампи віддзеркалювалися в ній.
Ця зала, повторюю, була круглою, являла собою правильне коло, у центрі якого містився фонтан. Ми сиділи, повернувшися до нього спинами.
Отже, перед нами були заокруглені внутрішні стіни. Невдовзі ми прикипіли до них очима. Особливими робила їх ціла низка темних ніш, котрі зливалися в чорну смугу, що обривалася перед нами дверима, крізь які ми увійшли, а позаду нас сягала інших дверей, чорної діри, як мені здалося в темряві, коли я обернувся. Я налічив між першими і другими дверима шістдесят ніш, отже, загалом сто двадцять. Кожна з них мала три метри заввишки і метр завширшки. В кожній стояло щось подібне до футляра, звуженого донизу і закритого лише в спідній частині. Мені здалося, що в кожному з цих футлярів, крім двох, навпроти мене, я розпізнаю блискучу постать, безперечно постать людини, наче статуї з дуже ясної бронзи. У вигині кола, що був переді мною, я налічив тридцять таких дивних статуй.
Що то були за статуї? Я хотів подивитися й підвівся.
Рука Ле Межа лягла мені на плече.
— Зараз, — пробурмотів він тихо. — Зараз.
Професор утупив погляд у двері, крізь які ми увійшлидо зали і за котрими почулися кроки, що наближалися. Двері тихо відчинилися, пропустивши трьох білих туарегів. Двоє з них несли на плечах якийсь довгий пакунок, третій, здавалося, був їхнім начальником. За його наказом вони поклали пакунок на підлогу й вийняли з однієї з ніш згадуваний мною довгастий футляр, такий. само, які були в інших нішах.
— Можете наблизитися, панове, — сказав Ле Меж.
Жестом він звелів трьом туарегам відступити на кілька кроків.
— Ви щойно просили мене, — заговорив Ле Меж, звертаючись до Моранжа, — дати вам доказ єгипетських впливів на цю країну. Але спочатку що ви думаєте про цю скриню?
Промовивши це, він вказав на футляр, витягнутий слугами з ніші і покладений на підлогу.