Моранж глухо скрикнув.
Перед нами була одна з тих скринь, де зберігаються мумії. Те саме блискуче дерево, ті самі барвисті написи, з тією лише різницею, що ієрогліфи було замінено на1 тіфінагські літери. Навіть сама їх форма — вузька внизу і ширша зверху — переконувала нас у цьому.
Я вже казав про те, що спідня частина цього великого футляра була закрита, — це надавало йому вигляду прямокутного сабо.
Ле Меж став навколішки й закріпив на чільному боці скрині прямокутний білий картон, велику етикетку, котру він узяв зі свого письмового стола кілька хвилин тому, перш ніж залишити бібліотеку.
— Можете прочитати, — сказав він просто, але все ще тихим голосом.
Я також став навколішки, бо світло великих ламп ледве давало змогу прочитати етикетку. І все ж я пізнав почерк професора.
Там були прості слова, написані великими круглими літерами.
«Номер 53. Майор сер Арчібалд Рюссель. Народився у Річмонді 5 липня 1860 року. Помер у Хоггарі 3 грудня 1896 року».
Я скочив на ноги й скрикнув:
— Майор Рюссель!
— Тихше, тихше, — промовив Ле Меж. — Тут ніхто не має права підвищувати голос.
— Майор Рюссель, — повторив я, мимохіть скорившись наказові, — той, хто торік вирушив з Хартума, аби дослідити Сокото?
— Це він, — підтвердив професор.
— І… де ж тепер майор Рюссель?
— Він тут, — відповів Ле Меж.
Професор подав знак. Білі туареги наблизились. У гнітючій тиші, що враз запанувала в таємничій залі, чути було лише свіже дзюрчання фонтана.
Троє негрів узялися розгортати пакунок, який вони поклали біля розмальованої скрині.
Ми з Моранжем дивилися, скуті невимовним жахом.
Незабаром побачили якусь задерев’янілу постать, постать людини. На ній блищали червоні спалахи. Перед нами лежала на підлозі, загорнута у щось подібне до білого муслінового завою, статуя з ясної бронзи, подібна до тих, що стояли довкола у нішах, виструнчені, й, здавалося, дивилися на нас незбагненним поглядом.
— Сер Арчібалд Рюссель, — прошепотів Ле Меж.
Моранж мовчки підійшов і спромігся підняти тканину.
Він довго, дуже довго дивився на похмуру бронзову статую.
— Це мумія, мумія, — нарешті заговорив він.
— Помиляєтеся, мосьє, це не мумія.
— Власне кажучи, ні, — погодився Ле Меж. — Це не мумія. Але перед вами тлінні рештки сера Арчібалда Рюсселя. Я повинен зазначити, шановний пане, що спосіб бальзамування, здійснюваний за наказом Антінеї, відрізняється від того, який був поширений у Стародавньому Єгипті. Тут немає ні натрію, ні пов’язок, ні пахощів. Промисли Хоггару за короткий час досягли результатів, до яких європейська наука прийшла лише після довгих і невдалих спроб. Коли я прибув сюди, то дуже здивувався, побачивши застосування методів, котрі, як гадав, відомі лише цивілізованому світові.
Ле Меж постукав зігнутим пальцем по блідому чолу сера Арчібалда Рюсселя. Пролунав металевий дзвін.
— Це бронза, — прошепотів я. — Це не людське чоло. Це бронза.
Ле Меж знизав плечима.
— Це людське чоло, — категорично заявив він, — а не бронза. Бронза темніша, мосьє. Цей метал — чудовий невідомий метал, про нього пише Платон у «Крітії». Він являє щось середнє між золотом і сріблом. Його можна видобути лише в горах Атлантиди. Це орішалк.
Нахилившись ще нижче, я переконався, що це той самий метал, яким оздоблені стіни бібліотеки.
— Орішалк, — провадив далі Ле Меж. — Здається, ви не розумієте, як може людське тіло перетворитися на статую з орішалку. Капітане Моранж, невже ви, освічена людина, ніколи не чули про метод доктора Варіо, що дає змогу зберігати тіло, не бальзамуючи його? Невже ви ніколи не читали книжки[32] цього лікаря-практика? Він викладає метод гальванопластики. Шкірну тканину, яка є провідником, вкривають шаром дуже легкої срібної солі. Відтак тіло занурюють у ванну з мідним купоросом, і поляризація робить свою справу. В такий спосіб металізували й тіло цього вельмишановного англійського майора. В такий самий, але мідний купорос було замінено дуже рідкісним розчином — орішалковим купоросом. Таким чином, перед вами не бронзова статуя бідняка, а статуя з металу, благороднішого за золото і срібло, одне слово, статуя, гідна онуки Нептуна.
Ле Меж подав знак. Чорні невільники підняли тіло. За кілька хвилин вони вклали цей привид з орішалку до дерев’яного розписаного футляра. Останній поставили сторч у нішу, поряд з тією, де стояв такий футляр з етикеткою під номером 52. Зробивши свою справу, вони мовчки вийшли. З дверей повіяло холодом, затріпотіло полум’я бронзових ламп, і навколо нас затанцювали величезні тіні.
Ми з Моранжем застигли, наче ці бліді металеві примари, які оточували нас. Раптом я зробив зусилля і, хитаючись, наблизився до ніші, розташованої біля тієї, де було тіло англійського майора. Мої очі шукали етикетку під номером 52.
Спершись на червоний мармур стіни, я прочитав:
— «Номер 52. Капітан Лоран Делінь. Народився в Парижі 22 липня 1861 року. Помер у Хоггарі 20 жовтня 1886 року».
— Капітан Делінь, — прошепотів Моранж, — 1895 року вирушив з Коломб-Бешара до Тіммімуна, й про нього більш нічого не було чути.
— Так, — сказав Ле Меж, кивнувши головою.
— «Номер 51, — прочитав Моранж, клацаючи зубами. — Полковник фон Віттманн, народився в Ієні 1855 року. Помер у Хоггарі 1 травня 1896 року». Полковник Віттманн, дослідник Канему, зник десь поблизу Агадесу!
— Саме так, — підтвердив Ле Меж.
— «Номер 50, — у свою чергу прочитав я, тримаючись за стіну, щоб не впасти. — Маркіз Алонзо д’Олівейра, народився в Кадіксі 21 лютого 1868 року. Помер у Хоггарі 1 лютого 1896 року». Олівейра, котрий вирушив вАрацанІ
— Саме так, — знову сказав Ле Меж. — Цей іспанець був високоосвіченою людиною. Ми з ним вели цікаві дискусії про географічне положення королівства Антея.
— «Номер 49, — мовив Моранж, зітхнувши. — Лейтенант Уодхауз, народився в Ліверпулі 16 вересня 1870 року. Помер у Хоггарі 4 жовтня 1895 року.
— Майже дитина, — зазначив Ле Меж.
— «Номер 48, — сказав я. — Молодший лейтенант Луї де Майєфе, народився в Провансі…»
Я не договорив. Судома перехопила горло.
Луї де Майєфе, мій кращий друг, друг дитинства, у Сен-Сірі, всюди… Я дивився на нього, я впізнавав його під металевою корою. Луї де Майєфе!..
Плечі мої затремтіли. Притуливши чоло до холодної стіни, я заридав.
Долинув хриплий голос Моранжа, який звернувся до професора.
— Мосьє, ця сцена надто затягнулася. Годі вже.
— Він хотів знати, — відповів Ле Меж, — хіба я винен?
Я підійшов до нього й схопив за плечі.
— Чому він тут? Чому помер?
— З тієї самої причини, що й усі інші, — відповів професор, — що й лейтенант Уодхауз, капітан Делінь, майор Рюссель, полковник фон Віттманн, сорок сім мужчин, які померли перед ними, і всі ті, хто прийде завтра.
— Від чого вони померли? — настоював Моранж.
Професор подивився на нього, і я побачив, як мій товариш зблід.
— Від чого вони померли, мосьє? Вони померли від кохання.
І додав дуже тихим і сумним голосом:
— Тепер ви знаєте.
Обережно, з чуйністю, якої ми й не підозрювали в ньому, Ле Меж відірвав нас від споглядання металевих статуй. За хвилину ми з Моранжем знову опинилися посередині зали й сіли чи, скоріше, впали на подушки. Біля наших ніг жалібно дзюркотів невидимий водограй.
Ле Меж сів між нами.
— Тепер ви знаєте, — повторив він. — Знаєте, але ще не все розумієте.
І дуже тихо промовив:
— Ви, як і всі вони, в’язні Антінеї… І Антінея має помститися.
— Помститися? — запитав Моранж, який вже опанував себе. — За що, дозвольте запитати? Чим ми з лейтенантом завинили перед Атлантидою? Чим ми прогнівили її?
— Це давня, дуже давня історія, — поважно відповів професор. — Історія, яку вам важко зрозуміти, мосьє Моранж.
— Прошу вас, професоре, поясніть.
— Ви Чоловіки. Вона Жінка, — мрійливо промовив Ле Меж. — У цьому й полягає причина.
— Справді, мосьє, я не розумію… ми не зовсім розуміємо.
— Зрозумієте. Хіба ви справді забули, як у глибоку давнину прекрасні цариці варварів зазнавали лиха від чужоземців, котрих доля прибивала до їхнього берега? Віктор Гюго досить вдало показав їхні мерзенні вчинки у колоніальній поемі «Дівчина з Таїті». Хоч би в яку далеку давнину не сягали наші спогади, ми скрізь побачимо те саме — шахрайство й невдячність. Ці пани досхочу втішалися красою жінки та її багатствами, потім одного ранку зникали. Добре ще, коли такий суб’єкт не повертався з ескадрою та окупаційними військами.
— Ваша ерудиція, мосьє, захоплює мене, — сказав Моранж, — розповідайте далі.
— Вам потрібні приклади? На жаль, їх безліч. Згадайте, як Улісс залицявся до Каліпсо, Діомед до Каллірої. Що вже казати про Тезея і Аріадну? Язон повівся з Медеєю незбагненно легковажно. Римляни підтримали цю традицію ще брутальніше. Еней, в якого стільки спільного з преподобним Спардеком, поставився до Дідони, як негідник. Цезар показав себе перед божественною Клеопатрою як увінчаний лаврами грубіян. Нарешті, Тіт, цей лицемірний Тіт, проживши з Беренікою цілий рік на Ідюмеї за її рахунок, привіз нещасну до Рима, аби ще більше зганьбити. Настав час, щоб сини Яфета заплатили дочкам Сіма за тяжку образу, яку вони заподіяли їм в минулому[33].
Знайшлася жінка, котра відновить на користь своєї статі великий гегелівський закон коливання. Відмежована від арійського світу грізними запобіжними заходами Нептуна, вона зваблює чоловіків — наймолодших, найвідважніших. У цих сміливців вона бере все, що вони здатні дати. Вона віддає їм своє тіло, але панує над ними духовно. Це перша владна жінка, яку пристрасть не може й на мить перетворити на рабиню. Їй не доводиться оговтуватися, бо вона ніколи не втрачає самовладання. Це єдина жінка, якій пощастило роз’єднати дві неподільні речі — кохання й насолоду.
Ле Меж на мить замовк, потім повів далі.
— Вона щодня приходить до цього підземелля. Зупиняється перед нішами. Розмірковує перед цими застиглими статуями. Торкається цих холодних грудей, пал яких відчувала. Потім, помріявши перед порожньою нішею, де незабаром засне навіки у своєму холодному орішалковому футлярі той, хто на неї чекає, вона спокійно повертається до нього.
Професор замовк. У сутінках було чути, як дзюркоче водограй. У мене несамовито гупало в скронях, вогнем горіла голова, жорстока лихоманка палила груди.
— І всі, всі, — скрикнув я, забувши, що це за місце, — всі погодилися! Всі скорилися! О! Нехай вона лиш прийде сюди, я їй покажу.
Моранж мовчав.
— Любий мій, — дуже лагідно сказав Ле Меж. — Ви говорите, як дитина. Ви не знаєте. Ви не бачили Антінеї. Зрозумійте, серед них, — він жестом окреслив мовчазне коло статуй, — були чоловіки, такі ж сміливі, як ви, і, можливо, не такі нервові. Пригадую, один із них, що спочиває під номером 32, був флегматичним англійцем. Він постав перед Антінеєю з сигарою в зубах. Так само, як і всі інші, він скорився своїй володарці.
Не кажіть нічого, доки ви не побачили її. Університетська освіта мало стає у пригоді в дискусії про пристрасть, і мені важко пояснити вам, що являє собою Антінея. Єдине, в чому я можу запевнити, це те, що, коли ви побачите її, ви забудете все. Сім’ю, батьківщину, честь — усе, ви зречетесь усього задля неї.
— Усього, мосьє? — дуже спокійно запитав Моранж.
— Усього, — відповів Ле Меж з притиском. — Ви забудете все, зречетесь усього.
Знову залунали кроки. Ле Меж глянув на годинник.
— Зрештою, побачите.
Двері відчинилися. Увійшов білий таргієць, високий на зріст, ще вищий за тих, яких ми досі бачили у цій непевній оселі, й попрямував до нас.
Вклонившись, він легко торкнувся мого плеча.
— Ідіть за ним, — сказав Ле Меж.
Не кажучи жодного слова, я підкорився.
РОЗДІЛ XI
АНТІНЕЯ
Я довго йшов за провідником незнайомим коридором. Моє роздратування дедалі зростало. Бажав лише одного — якнайшвидше опинитися перед цією жінкою і сказати їй… Зрештою, ладен був пожертвувати навіть своїм життям.
Я помилявся, сподіваючись, що це зухвальство відразу обернеться героїзмом. У реальному житті жанри часто-густо перемішуються. Мені слід було пригадати, беручи до уваги безліч деталей у минулому, що в моїй безрозсудності бурлескне постійно перепліталося з трагічним.
Підійшовши до маленьких світлих дверей, мій провідник відступив і пропустив мене вперед.
Я опинився в напрочуд затишній туалетній кімнаті. Стеля з матового скла кидала на мармурові плити приємне рожеве світло. Першим привернув мою увагу настінний годинник, де цифри було замінено знаками Зодіаку. Мала стрілка ще не досягла Овна.
Третя година, лише третя!
Цей день здавався мені довгим, як століття. А минуло лише півдня.
Потім на думку спало інше, і я конвульсійно зареготав.
«Антінея бажає, щоб я постав перед нею в усій своїй красі».
Значну частину стіни займало велике дзеркало орішалку. Глянувши в нього, я зрозумів, що претензії до моєї зовнішності не були б перебільшенням.
Неголена борода, запорошені пилом очі, бруд стікав по щоках, мій одяг, вичовганий всіма пісками Сахари й подертий у чагарниках Хоггару, — все це робило мене досить жалюгідним кавалером.
Я мерщій роздягнувся й поринув у порфірову ванну, що була в центрі туалетної кімнати. У теплій, духмяній воді відчув блаженний спокій. Перед очима миготіла безліч маленьких баночок, розкиданих на дорогоцінному різьбленому дерев’яному столику. Вони були всіх розмірів і кольорів, грановані з надзвичайно прозорого нефриту. М’яке вологе повітря заспокоювало мої нерви.
«До біса Атлантиду, і підземелля, і Ле Межа», — ще спромігся я подумати. І заснув у ванні.
Коли розплющив очі, мала стрілка годинника майже досягла знака Тельця. Переді мною стояв величезнога зросту негр, спираючись чорними руками на край ванни. Обличчя його було відкрите, руки голі, а голову обгортала величезна оранжева чалма. Він дивився на мене з німим усміхом, показуючи всі свої білі зуби.
— А це що таке? — вигукнув я.
Негр гучно зареготав. Не промовивши ні слова, він підхопив мене, наче пір’їнку, й витяг з моєї духмяної ванни, вода в якій стала такого кольору, що краще не згадувати.
Я вмить опинився на похилому мармуровому столику.
Негр заходився масажувати мене з надзвичайною силою.
— Гей, спокійніше, тварюко!
Мій масажист нічого не відповів, але зареготав і почав розтирати мене ще дужче.
— Ти звідки? З Канема? З Борка? Як на таргійця, ти надто багато регочеш.
Він не озивався. Цей негр був такий само мовчазний, як і веселий.
«Зрештою, — сказав я собі, — мені наплювати. Адже становище безвихідне. Такий, як є, він симпатичніший за Ле Межа з його набридливою вченістю. Але, бачить Бог, якою знахідкою був би він для гаммаму[34], що на вулиці Матюрен!»
— Сигарету, сіді?
Не чекаючи відповіді, негр вклав мені в губи сигарету, дав прикурити і знову почав мене масажувати на всі лади.
«Він не красномовний, але послужливий», — подумав я. І пустив йому клуб диму просто в обличчя.
Цей жарт припав йому дуже до смаку. Він одразу ж виявив своє задоволення, нагороджуючи мене лункими ляпанцями. Розтерши мене належним чином, він узяв з туалетного столика маленьку баночку й почав змащувати все тіло рожевим кремом. Утому як рукою зняло з моїх омолоджених м’язів.
Пролунав удар молотка по мідному дзвінку. Мій масажист зник. До кімнати увійшла стара, хирлява негритянка у лахмітті кричущих кольорів. Вона була балакуча, наче сорока, але я спочатку не зрозумів нічого в нескінченному потоці слів, які вона нанизувала, мов чотки; а тим часом, заволодівши моїми руками, потім ногами, завзято, з гримасами полірувала нігті.
Знову вдарив дзвінок. Стара поступилася місцем іншому негрові, статечному, зодягненому в усе біле, у вовняній в’язаній ярмулці на довгастому черепі. Це був перукар, рука якого виявилася напрочуд вправною. Він, визнаю це, належним чином підстриг моє волосся, потім, не питаючи, якої довжини я волів лишити бороду, поголив її цілком.