Коли вервечка машин проминула сильно укріплену станицю Зимевську, Віллі Майєр, не обертаючись до Крістіни, мовив:
— Щодо Адольфа Шеєра, якщо це вас цікавить… Усі його фронтові фотоплівки і вирізки газетних публікацій відправлено за призначенням — Берлін, Вільгельмштрассе, міністерство пропаганди.
Крістіна Бергер поглядала обабіч шляху. Одразу за Зимевською по схилах горбів тяглися укріплення. Всюди — глибокі, повного профілю траншеї. Густо — кулеметні гнізда або бетоновані гарматні доти. Подекуди замість дотів були вкопані і добре замасковані танки. Міцна позиція. Таку пройти нелегко…
— На превеликий жаль, свій нотатник із записами до книги «Завоювання Індії на Кавказі» Шеєр завжди тримав при собі. От він і пропав разом з хазяїном.
— Нащо ви мені про це розказуєте? — сторожко спитала фрейлейн Бергер, не відриваючи погляду від оборонних споруд. Мінні поля… Скільки тисяч замахів на життя там зачаїлося? Не злічити цей згубний посів бога Тора…
— Навіщо? — перепитав Майєр. — Пошту готував і відправляв я особисто. За розпорядженням оберштурмбанфюрера. Хейніш наказав надіслати до відомства Геббельса все, що належало Шеєру, до останнього папірця.
— То й що? — знизала плечима Крістіна. Вона ніяк не могла збагнути, до чого веде Майєр.
— Справа в тім, що одну річ Адольф Шеєр особливо дбайливо оберігав. Тримав у непромокальному мішечку із церати. Мабуть, ця річ становила для нього неабияку цінність. Хоча я не розумію, навіщо таку гидоту…
Та враз схаменувся: щось навіть стороннє, але негарне казати жінці про загиблого обранця серця, то паскудство. Мовив коротко:
— Цю річ, фрейлейн Бергер, я зберіг для вас.
— Для мене? — щиро здивувалася Крістіна. — Але чому?
— Так, для вас. Бо гадав і тепер певен, що ця річ вас зацікавить, А от «чому»… Візьмете в руки — дізнаєтесь.
— І коли ж це буде?
— Зараз.
Майєр витяг із внутрішньої кишені целофановий пакет. Крізь прозору плівку було добре видно досить грубенький блокнот в ладній обкладинці з гаптованої штучної шкіри. Поклав його на коліна Крістіні.
Фрейлейн Бергер узяла його без особливої цікавості, та аж завмерла, глянувши на першу сторінку. На ній було каліграфічно виведено: «Щоденник лейтенанта Ф.Мюллера. ГФП[7]. 1942 рік».
— Читайте тут, у машині, фрейлейн. Іншої такої зручної нагоди може не трапитись… Я не полінувався, переглянув щоденник. Мушу сказати, що Мюллер не заслуговував смерті від кулі.
Крістіна допитливо глянула на нього. Майєр усміхнувся і спокійно пояснив:
— Куля врятувала Мюллера від ганебного покарання, — мовив переконано. — Його місце на шибениці! — І знову наполіг: — Прошу вас, не зволікайте і читайте. Я не хотів би, щоб ці мемуарні вправи Мюллера потрапили ще комусь на очі. Адже я, Крістіно, наважився порушити свій службовий обов’язок.
— Не розумію, що вам може загрожувати… Хіба Мюллер не міг подарувати свій щоденник вам, а не Шеєрові?
— Виключено. Панові Шеєру цей щоденник подарував сам оберштурмбанфюрер Хейніш. Уже по загибелі Мюллера. Я був при тому.
— Ах, так!..
— Саме так! Читайте.
Шарфюрер Бергер розгорнула щоденник навмання (а може, він сам так розкрився, бо читаний був у тому місці не раз) і вп’ялася очима в каліграфічно списані сторінки, вельми заохочена інтригуючою передмовою Віллі Майєра.
«25 лютого. Я й не чекав, що цей день буде одним із найнапруженіших у моєму житті… Комуністка Катерина Скороєдова за кілька днів до атаки партизан на Будьонівку знала про неї! Вона негативно висловлювалась про росіян, які співробітничають з нами. її розстріляли о 12.00… Старигана Савелія Петровича Степаненка і його дружину із Самсонівки також розстріляно… І чотирирічне дитя коханки Горавиліна, бо не знали, що з тією сиротою робити. Близько 16.00 до мене привели чотирьох вісімнадцятирічних дівчат, які перейшли по кризі з Єйська… Канчук зробив їх слухняними. Уся четвірка — студентки і красуні… У переповнених камерах жах…
26 лютого. Події переважають усе пережите… Красуня Тамара дуже мене заінтригувала. Потім привели ще шістьох хлопців і одну дівулю. Не допомагали ніякі умовляння, катування канчуком… Дівчисько не зронило ні сльозинки, лише скреготало зубами… Я бив, що аж рука затерпла… Одержав як подарунок дві пляшки коньяку— одну від лейтенанта Коха зі штабу графа фон Ферстера, другу — від румунів. Я знову щасливий. Дме південний вітер, починається відлига. Перша рота польової жандармерії у трьох километрах північніше Новоазовська спіймала п’ятьох парубків років сімнадцяти. їх привели до мене… Били канчуками. При тому я розтрощив рукоять на дрібні тріски. Проте вони нічого не розповіли… «Обробляю» шевця з Будьонівки, що дозволяв собі говорити проти нашої армії. Ниють м’язи правої руки. Триває відлига…
1 березня. Ще одна воєнна неділя… Одержав утримання 105 марок 50 пфенігів… О 16.00 мене несподівано запросили на каву до генерала фон Ферстера…
2 березня. Мені кепсько. Раптом почався пронос. Змушений відлежуватись…
4 березня. Чудова сонячна погода… Єфрейтор Фойгт уже розстріляв шевця Олександра Якубенка… У мене жахливо свербить тіло.
6 березня. Пожертвував 40 марок до фонду «зимової допомоги».
7 березня. Ми й досі живемо гарно. Одержую вершкове масло, яйця, кури, молоко. Щодня вживаю різні закуски для посилення апетиту. О 16.00 знову привели чотирьох молоденьких.
9 березня. Як усміхається сонце, як виблискує сніг! Але навіть золоте сонце не може мене розважити. Сьогодні був важкий день. Мені привидівся моторошний сон, і я прокинувся о третій ночі. Причиною сновидіння були 30 підлітків-шпигунів, котрих я уколошкав напередодні. Сьогодні вранці Марія почастувала мене смачним тортом. О 10.00 знову привели двох дівуль і шістьох хлопчаків. Довелося всіх нещадно відшмагати. Потім почалися розстріли: вчора шістьох, сьогодні тридцять три. Я не можу спокійно їсти. Горе, якщо вони мене впіймають. Я більше не можу почувати себе безпечно в Новоазовську. Мене, звичайно, ненавидять. Але я змушений так діяти! Якби мої рідні знали, який важкий день минув! Рів майже до краю завалений трупами. А як героїчно вміє вмирати ця більшовицька молодь! Що це таке? Любов до Вітчизни, до комунізму, що пройняла їхню плоть і кров? Навіть дівчата не зронили й сльозинки… Ні, якщо схоплять, мені капут! А ночами таки моторошно.
11 березня. Нижчу расу треба виховувати тільки екзекуціями. Поряд зі своєю квартирою я наказав збудувати пристойний сортир і повісити об’яву про те, що користуватися ним цивільним особам суворо заборонено. Навпроти моєї спальні знаходиться канцелярія бургомістра, куди вранці приходять робітники, зморені на земляних роботах. Незважаючи на об’яву, вони користуються сортиром. І як же я за це їх гамселю! Надалі буду просто розстрілювати, бо це прояв непослуху окупаційній владі.
23 березня. Сьогодні допитував жінку, яка обікрала мою перекладачку фрау Рейдман. Ми добряче відпрасували злодійку по голому заду. Навіть фрау Рейдман розрюмсалася, дивлячись на те. Потім я гуляв по Ново-азовську і завітав до нашого м’ясника, що готує для мене особисто ковбаси. Надвечір принесли мені ліверну. На вигляд — вельми апетитна! Я збирався було одшмагати одну комсомолку, але ковбаса виявилася спокусливішою…
1 квітня. Одержав 108 марок. Валя знову купає мене й робить масаж…
10 квітня. Сонце пече. Коли вранці Марія відчиняє вікно, сонячні промені лягають на моє ліжко. Це чудово! П’ю гаряче молоко і з’їдаю омлет… Наказав відшмагати кількох дівчат і хлопчаків за те, що не з’явились на реєстрацію. Серед них і дочка старости. Порядок є порядок! Однаковий для всіх без винятків! Наказав батожити привселюдно по голому тілу.
16 квітня. Румуни принесли горілку, сигарети і цукор. Я знову щасливий — нарешті мене нагороджено хрестом «За бойові заслуги» другого ступеня, хоч і не воюю на фронті. На радощах у себе на квартирі я відстьобав двох гарненьких дівуль. Зрозуміло, голеньких. Це чудово збуджує емоції, що так необхідно для фізіологічно здорових мужчин».
Віллі Майєр, скоса позираючи на Крістіну Бергер, помітив, що вона вже не читає, а задумливо дивиться кудись у далечінь.
— То як вам каральна белетристика Мюллера? — запитав навмисне, щоб Крістіна отямилась. — Справляє сильне враження, хіба ні? Стиль, щиро кажучи, примітивно утробний, але ж скільки кендюхової експресії!
Крістіна спершу не відчула в словах Майєра відверто злої іронії. Мовила з неприхованою ворожістю:
— Садист!
— Додам: з хрестом «За бойові заслуги». А точніше — за оголені дівочі задки.
— Віллі, хоч ви не бавтеся тваринним цинізмом, — докірливо попросила Крістіна.
— Не буду.
А Крістіні мимоволі пригадалася ота ніч, коли несподівано з’явився лейтенант Олексій Марков, він же — Владислав, він же — гауптман Лотар Краузе, в якому Мюллер зовсім випадково, але безпомилково впізнав радянського розвідника… І тоді вона стріляла вперше в житті. Стріляла не роздумуючи. Куля, що обірвала злочинне життя Мюллера, гострим жалом вислизнула з жіночого мініатюрного «вальтера», лише за кілька хвилин перед тим подарованого їй тепер уже мертвим обер-лейтенантом Мюллером… Тоді її, незрозуміло чому, врятував від підозр слідчого Кеслера оцей незбагненний Віллі Майєр. За вбивство Мюллера сплатили своїм життям Варвара Іванівна і Есмеральда… Хто була Варвара Іванівна насправді, Віллі, напевне, й досі не догадується… Тому й казав: «Вам замало двох трупів, флейлейн?» А їх було три… Потім, на радість Крістіні, як з неба впав (а воно ж так і було!) Костя Калина, її коханий Костя — з чужим військовим званням гауптмана, під чужою личиною історика з Берліна, з чужим ім’ям та прізвищем. Німці знали його тільки як Адольфа Шеєра. Інакше… Проте смерть, безглузда і випадкова, від куль свого ж, радянського, винищувача не минула Костика… Ой, скількох ще поглине війна!..
Похідна колона оберштурмбанфюрера Хейніша, не зупиняючись, посунула вулицями надійно укріпленого Лескена. До Нальчика було недалеко.
— Будь ласка, поверніть мені щоденник, — попросив Віллі.
— Ви ж казали…
— І повторюю: він — ваш. Але цьому небезпечному твору потрібна надійна схованка. А що може бути безпечніше, ніж кишеня ад’ютанта Хейніша?
— Скажіть, Віллі, чого ви домагаєтесь?
— Одверто?
— А нащо ж інакше? Звісно, якщо ви цього прагнете…
— Так, я цього хочу. Я багато чого хочу. І насамперед хочу, Крістіно, щоб ви мали на плечах власну голову.
— Не розумію…
— А це зрозуміти неважко. Що таке своя голова? Це власні думки, власні уявлення, власні принципи… Власні!
— І ви їх маєте?
— Не про мене йдеться… Я хочу сказати: коли людина віддає свою голову чужому впливові і живе чужими — навіть не думками, — найпростішими, як інфузорія, гаслами, то хіба вона не втрачає свою розумову здатність, отже, й свою людську особистість. Така людина ніби й носить власну голову, а насправді ж — безповоротно її згубила… А ми з вами бачимо, як це робиться в прямому розумінні. Скільки вже німців склали свої задурманені голови під березовими хрестами!
— До чого ви хилите, Віллі?
— До чого? Хейніш подарував вам «Майн кампф» фюрера, і ви пообіцяли визубрити цю біблію «третього рейху» напам’ять. А мені не хочеться, щоб ви стали подібною на інших. Носіть, Крістіно, власну голову, а не просто чарівну прикрасу.
— Чи не занадто сміливо розмовляєте, пане оберштурмфюрер?
— Бо змушений.
— Що вас примусило?
— Обставини.
— А ви не відверті, Віллі! Хоч обіцяли…
— Можливо. Тема ця й справді хитка… Тож перейдемо до конкретного і визначеного. Сподіваюся, щоденник Мюллера вам дещо нагадав. Певні епізоди… Тепер дещо нагадаю я. Це вас не лякає?
— Анітрохи…
— Тим краще!
Було помітно, що Майєр хвилювався. Він переступив межу, за якою «власні голови» стинають ножем гестапівської гільйотини. Та й Крістіна не лишилася байдужою: така гостра і водночас слизька розмова виникла у них вперше. І що цікаво — з ініціативи оберштурмфюрера. Хоча й раніше траплялися двозначні натяки, але вони не були висловлені з такою прямолінійною відвертістю.
— Оповім я вам цікаву побутову історійку, — спроквола мовив Майєр. — Жив-був собі один такий пересічний обер-лейтенант Мюллер.
Крістіна старалася не пропустити жодного слова.
— У нього була наречена на ім’я Ельза, — вів далі Майєр. — Вона, як і він, самовіданно слугувала рейхові, але не на російських курортах, а в серці Франції — Парижі. Порозкидала-таки війна заручених німців та німкень по білому світу!.. І вирішила наречена зробити своєму обранцю гарний подарунок. А що більше зворушить серце бравого вояка з бойовим хрестом на грудях, як не ящик чудового французького коньяку всесвітньо-відомої марки «Мартель» і лайкові рукавички, в яких зручно тримати канчук хрестоноському цивілізатору? Наречений, ясна річ, розчулився. Поклав собі гідно віддячити коханій. А чим спроможний потішити паризьку модницю бувалий у бувальцях бравий вояк? Хіба що вишуканою зброєю… І от Мюллер роздобув гарненького «вальтера», завбільшки з іграшковий сувенірний пістолет. Він би чудово пасував до венеціанського дзеркальця і флакончика «Шанель» в супермодній сумочці з мавпячої шкіри! Зразковий сувенір з фронту!.. Того фатального для Мюллера вечора подарунковий «вальтер» був при ньому. Я бачив його на власні очі — обер-лейтенант зі мною радився…
«Чому Віллі завів мову про пістолет? — гарячково подумала Крістіна. — Невже це — провал?.. Нібито не схоже… Бо якщо її «засвітили», навіщо була б ота пересадка з машини в машину і веремія з чемоданами Кеслера? А втім, її ж попереджували про можливість витончених провокацій, безконечних перевірок на лояльність, а надто — щоб була обережною в стосунках з цим дивним Майєром… Як про це ж казав і Хейніш? Здається, так: «Мата Харі[8] загинула через свою фатальну красу, бо не могла й кроку ступити без нагляду… А ревнощі невдатних залицяльників породжують найфантастичніші версії, часом — дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти». І все ж: чому Віллі завів мову саме про пістолет?
І, ніби відповідаючи, оберштурмфюрер проказав:
— Експертиза виявила, що куля, вилучена з тіла Мюллера, саме з «вальтера» отакого іграшкового зразка. А пістолет, з якого було зроблено постріл, не знайдено… Виникає запитання: чи не похвалявся того вечора своїм пістолетиком Мюллер ще комусь? Якщо так, то цьому «комусь» зараз дуже небезпечно…
Майєр скоса глянув на шарфюрера Бергер. Фрейлейн слухала з цікавістю, але спокійно. Віллі загадково усміхнувся.
Зрештою, він був задоволений, що не сталося істерики з жіночим рюмсанням і запізнілим каяттям. Шарфюрер Бергер — таки кремінець, з якого нелегко викресати іскру порозуміння. Що ж, доведеться твердо тримати курс далі…
— Давайте, Крістіно, вдамося до елементарної логіки. Запитання: куди міг подітися пістолетик Мюллера? Відповідь: найвірогідніше, що обер-лейтенант його комусь подарував, — того вечора це у нього була ідея фікс, а сам він борсався на штормових хвилях коньяку. Друге запитання, що випливає з попередньої відповіді: кому подарував? Тут сумніву нема: безумовно, жінці, бо пістолет і призначався у дарунок дамі. Третє запитання: якій жінці? Відповідь: неодмінно такій, що набагато переважає красою його кохану Ельзу, — п’янюги вперті у своїх намірах. Тут потрібне щось надзвичайне, до краю вражаюче… Отже, приходимо до банального — до пошуків жінки з особливою прикметою — вродою.
І Крістіні мимоволі пригадалися слова оберштурмбанфюрера Хейніша: «Боже мій, ну який дурень бере до розвідки чарівних дівчат? Краса — найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша. Розвідка — справа сіреньких і непримітних». А Віллі таки дотримує слова про дещо нагадати…
— Чому ж свого часу, — з сухою іронією запитала Крістіна, — ви не доповіли про свої логічні вправи з домішкою психологічних екскурсів панові Хейнішу? Такі цікаві фантазії, та ще з банальною розв’язкою…
По обличчю Майєра майнула і одразу зникла поблажлива усмішка. Мовив суворо: