— Найцікавіше — далі. Вас, Крістіно, таку винятково гарну, геть розчулений бабій Мюллер повіз машиною додому. Ви — остання, хто бачив обер-лейтенанта живим. Простий збіг? Випадковість? Що ж, можливо… Проте особисто я вірую — побожно вірую! — у випадковість лише тоді, коли, скажімо, горобець на льоту забруднить мені капелюха.
Крістіна засміялася:
— Віллі, ви — просто диво! Невже вважаєте…
— Я не вважаю, — похмуро зазначив він, — я розмірковую.
— А чи не заслабла у вас, пане оберштурмфюрере, пам’ять? — лукаво запитала фрейлейн. — Якщо заслабла, я вам теж дещо нагадаю.
— Прошу!
— Коли я прощалась з Мюллером, до нас підходив патруль. Солдати засвідчили, що від мене обер-лейтенант поїхав живий і неушкоджений. Останній, хто бачив живого Мюллера, був постовий поліцай Зазроєв. Але і його звільнено, як не причетного до вбивства. Адже все це доведено і запротокольовано!
— Ет! — недбало кинув Віллі. — Я нічого не забув. Навіщо повторювати все сказане й записане? Зараз я просто вголос розмірковую про те, про що, хвала богові, ще не було мовлено.
— Але ж у вбивстві Мюллера звинувачено і страчено Есмеральду!
— Ах, у хід пішла ще й Есмеральда! — скривився Віллі. — Це фальшива карта в нашій грі, і спомин про неї не на вашу користь, Крістіно, — мовив, приховуючи щось. — Гадаю, вам ліпше, ніж будь-кому, відомо, що Есмеральда — випадкова жертва. Нагодилася, щоб загинути… Ви краще скажіть, де поділи «вальтер»?
— Облиште, Віллі! — різко обірвала його Крістіна. — Пожартували, і годі! Все має межу… Слідство давно завершено, винних покарано, а справу Мюллера спалено разом з непотрібним архівним мотлохом.
Тільки тепер Майєр повернувся до неї. І не лише обличчям, а всім корпусом, що було незручно, бо сидів за кермом.
— Гадаєте, жарти? — спитав збуджено. — У тім-то й суть, що справу не спалено і слідство, напевне, ще триватиме. Ось чому я й почав цю неприємну розмову. Між іншим, я за вчасне попередження чекав подяки, а не кпин…
Запала тиша. І було чути, як за горами гриміла війна.
— Як це сталося і чому? — зосереджено звівши брови, руба запитала Крістіна.
Пес на задньому сидінні, мабуть, відчув зміну настрою хазяйки, бо заворушився і загарчав.
— Нарешті чую путнє слово! — вже трохи роздратовано кинув Віллі. — Тож слухайте. Архів спалювали за списком, який складався поспіхом у зв’язку з наказом про нагальну передислокацію. Справу Мюллера я вписав на спалення своєю рукою. І от серед інших матеріалів, приготовлених для знищення, я не знайшов справи Мюллера. Вдарив на сполох, нагримав на солдатів. Аж тут прибіг Кеслер: «Якого лиха ви репетуєте, Майєр?» Я пояснив. А він каже: «Я переглянув список і вилучив справу Мюллера з відповідною поміткою. Вона спаленню не підлягає!» — «Чому?» — поцікавився я. «А це вас не обходить!» — відрізав Кеслер. Кажу йому: «Список затвердив оберштурмбанфюрер, і я мушу доповісти Хейнішу…» — «Доповідайте — це ваше право і обов’язок. Але завважте: ця справа для пана Хейніша не має особливого значення. Недарма він мав намір подарувати її Адольфові Шеєру». Я — йому: «Кеслер, невже ви збираєтеся писати мемуари? Чи не завчасно? Мемуаристи з. нашої фірми довго не живуть». Він: «Не вдавайте з себе дурня, Майєр! Якщо хочете, складіть доповідну, що справу я залишив у себе для дальшої розробки. Не хвилюйтеся — не загублю». — «Нащо вона вам? — питаю. — її давно закрито». Він: «Але для мене, як для слідчого, що вів справу, деякі моменти лишилися нез’ясованими. Однак то вже мій клопіт». Отак, Крістіно! А Кеслер…
— А Кеслер, — рішуче поставила крапку Крістіна, — підозрює мене! Ви це хотіли сказати?
— Так, — понуро відповів Майєр.
— Віллі, навіщо були всі ці словесні вихиляси? Невже ви гадаєте, що мені й досі невідомо про безглузді підозри Кеслера? Чого ви боїтесь?
— Річ у тім, шановна фрейлейн, що, як тільки слідчий доколупається до історії з «вальтером», ви загинете. І не допоможе вам ніякий патруль з поліцаєм Зазроєвим на додачу. Припустимо таке: настирливий Мюллер повернувся до вас. З машиною це робиться швидко… А Кеслер вміє витягати будь-які зізнання! І тоді ниточка потягнеться й до мене. А мені шкода втрачати власну — підкреслюю: власну! — таку напрочуд руду голову.
— До чого тут ви? — з досадою запитала Крістіна. Відчувала, що зачепила Майєрову таємницю, яка, ніби міраж, невиразно поставала в його багатозначних недомовках і враз безслідно зникала.
— До того! — Майєр явно не поспішав відповідати. Розмірковував: чи варто?..
Нарешті наважився.
— Доведеться розповісти і про це, інакше ви ні мене, ні свого становища до кінця не втямите. Було так: першим вранці відвідав Есмеральду я. Вона ще перебувала в ліжку з важкою після нічної пиятики головою… Після мого візиту — підкреслюю: після, зрозуміло? — майор абверу Штюбе знайшов у неї відомі вам речові докази. Але серед них не знайдено найголовнішого — «вальтера», хоча за логікою версії мусив би там знайтися, як знайшлася пляшка з-під «Мартелю» і лайкова рукавичка від Ельзи… Збагнули? Тепер вам ясно, чому посилання на Есмеральду у розмові зі мною було б не на користь ваших логічних суджень?.. Якщо вбила не Есмеральда, то знову виникає найперше: хто?.. І за ним — друге: хто і навіщо підставив під удар непричетну до вбивства Мюллера агентку СД Несмітську — Есмеральду?.. Ось як кепсько виглядають наші з вами справи, Крістіно. Я просто змушений був все повідомити вам і пояснити. Отже, віднині ми — спільники…
Це було визнання. Надто важливе. Воно висвітлювало весь перебіг не завжди зрозумілих подій. Головне — Майєр розкрився. Та чи повністю? Але й так віднині він уже не становив для фрейлейн Бергер загадки, отже, не становив і можливої небезпеки. Крістіна напружено міркувала, навмисне — для Майєра — проказуючи свої думки вголос:
— Здається, ви перебільшуєте небезпеку… Хейніш сам закрив справу і не дозволить якомусь там слідчому ставити під сумнів його особисті висновки, та ще й офіційно — це перше… Звіт про розслідування і його наслідки надіслано в Берлін, що сприяло підвищенню Хейніша у званні,— це друге… Кеслерові вистачить термінових справ: про це можна й вам потурбуватися, — третє…
Крім того, є ще варіанти… А втім, Віллі, все це пусте, бо я, повірте, ні до чого не причетна, незважаючи на всі ваші полохливі химери… Не розумію тільки, чого ви так необачно вплуталися в цю справу, коли й без того потерпаєте за свою руду голову?
— Чого? — неохоче буркнув Майєр. — Бо тоді ще не було Шеєра, якого ви зволили покохати. Інакше… — Не закінчив і раптом розсердився: —А Мюллер — покидьок! Брудна свиня! Погань! Досить погортати його щоденник… Уявляю, що сталося! Я б і сам… Тому й поважаю вас, Крістіно, бо жінка, яка з чисто чоловічою рішучістю вміє себе захистити…
— Ви знову за своє, Віллі!
— І справді — досить!
— Які ж ваші наміри?
— Ет! Будучи на моєму місці, Кеслер, мабуть, давно подбав би про «нещасний випадок» для слідчого, якого побоюється^Кінці — у воду, справу — у вогонь.
— За чим же зупинка, Віллі? Чи вважаєте такий вчинок нелогічним?
Майєр примружився, відповів коротко:
— А так… Шеєр загинув!
— Не бачу зв’язку. У вас ще є таємниці від мене? Шкода…
— Так шкода, що ви не хочете мене зрозуміти. Чому?
— Що ви, власне, маєте на увазі?
— У вас був надійний щит — Адольф Шеєр: з відомством Геббельса справи кепські, коли що… Ви намірялися побратися і поїхати в Берлін.
— Не треба про це…
— Зараз навіть необхідно! — стояв на своєму Майєр. — Тепер Адольфа нема в живих. Проте поряд з вами я. Якщо дозволите, буду вашим захисником. В усіх випадках… Адже я вас ні в чому не звинувачую, не засуджую, не шантажую, ні до чого не змушую. Мені б тільки вашу товариську приязнь, та й годі… Маю надію, що навіть за цих несприятливих для мене обставин я висловлювався достатньо делікатно і нічим не образив вас. І ще згадайте: за життя Адольфа я вам обом не заважав, а вам особисто не набридав ніколи…
Машини наближалися до околиці Нальчика. Перед одноповерховими будинками було посновано колючий дріт, виднілися залізобетонні надовби, зварені в «їжаки» залізничні рейки. Людей біля будиночків, у садах не було. Мабуть, їх переселили в концтабори або вивезли на рабську працю до Німеччини. Поміж деревами сіріли доти, гніздилися кулеметні й мінометні підрозділи, масно темніли погрузлі в ями танки.
Місто навпіл перетинає залізниця, ніби відмежовуючи закоптілі корпуси зруйнованих заводів на півночі від жилих будинків та адміністративних будівель в південній частині. Здаля було видно, як по крутосхилу Кизилової гори на оглядовий майданчик один по одному, мов каліки на милицях, пнуться понівечені стояки з обірваними тросами — колишня канатна дорога.
— Ви не відповіли, Крістіно, — з докором нагадав Майєр. — А наш час минає. То як із нашою угодою?
Хвилюючись, він замовк і стиснув щелепи.
— Що сказати? Усе це так несподівано і навально…
— І все ж?
— Давайте поки що домовимося так: я буду радитися з вами, Віллі, — лагідно відповіла вона. — Влаштовує?
— Крига рушила! — бадьоро вигукнув оберштурмфюрер. Це знову був веселий, дотепний Віллі Майєр, а не понурий, похнюплений «змовник». — Чому дають імена річкам, морям і горам? Навіть урагани і тайфуни мають імена. Та й ще виключно жіночі! А я найбільшому айсбергу дав би ім’я Крістіни!
— Ой, не смішіть мене, Віллі…
— Таж ви, фрейлейн, справді, істинний айсберг! Не смійтеся… Отой самий крижаний велет, що виставляє про людське око лише свій сліпучо блискучий краєчок, а сам ховається в темній глибині. Це ж треба вміти — у всій нашій розмові ви, Крістіно, зуміли не відповісти на жодне моє запитання. Спритно ухиляєтеся… Так і лишили мене, нещасного, наодинці із здогадами та сумнівами. І надією… Але на що?
— На добро, Віллі. Повірте мені…
Машини повернули на південь, до центру міста.
Розділ 3
СЛІДЧИЙ КЕСЛЕР ОБУРЮЄТЬСЯ
Зранку, коли з добром, узятим у карателів, покинули Нальчик, слідчий Кеслер перебував у чудовому настрої: поважчала одна із валіз.
За сталевими бортами бронетранспортера почував себе затишно.
Їхали за маршрутом Чегем Перший — Баксан — Гарячеводськ — П’ятигорськ. В останньому передбачалася двогодинна зупинка на обід.
Погідне небо милувало блакиттю, пригрівало сонце (чудова пора — бабине літо!), а з гір повівало холодом — і виникало дивне відчуття теплої прохолоди. Таке на Кавказі трапляється частенько. Земля дихає теплом, а повітря бадьорить прохолодою. Напрочуд здоровий клімат! Ось той життєвий простір, що не менше, ніж на Україні, придатний для утворення маєткових «гегендвальдів» — безлюдних округ для культурного освоєння працьовитими німецькими переселенцями з переможних військ СС, природженими месіями нордичної цивілізації.
Місця стане й акуратно впорядкованим трудовим таборам для концентрації дешевої робочої сили. Адже унтерменші мусять бути на щось придатні та використані з істинно німецьким педантизмом! Так буде, бо так мусить бути! Кожному своє…
А найбільше втішав Кеслера шлях — зовсім вільний од цивільних тупцюнів. Таки допомогла вказівка зі ставки фюрера за підписом начальника оперативного відділу генштабу ОКВ Адольфа Хойзінгера, який з далекого «Вовчого лігва» під Растенбургом якнайсуворіше дбав про зразковий, суто німецький порядок і повну безпеку на шляхах окупованих територій, в тому числі й на Кавказі. Хойзінгер наказував всім дивізіям, полкам, поліційним батальйонам і всій польовій жандармерії систематично і ревно проводити в місцевостях свого розташування очистку шляхів від будь-яких «мандрівних елементів». Усякий, хто вештається без конвою, повинен віддатися в руки службистів СД або гестапо. Дозволялося, правда, йти до найближчого евакопункту, де брали на роботи у Великонімеччину. На завершення мудрий генерал Хойзінгер слушно радив, щоб для всіх девізом і мірилом очисних діянь стали слова: «Справді німецький шлях — вільний від будь-якого росіянина»[9].
Такі думки мляво і солодко снували в черепній коробці слідчого Кеслера, заколисуючи його в блаженну дрімоту. Однак у П’ятигорську цей розважливий життєвий тонус, що так благодійно сприяє нормальному травленню, упав.
Почалося з того, що хазяїн бронетранспортера оберштурмбанфюрер Хейніш вельми приязно запросив слідчого відвідати якусь місцеву мечеть, де мала відбутися відправа місцевих унтерменшів на честь фюрера-«визволителя». Ясна річ, відмовитися — не молена! Не підеш — хтось донесе. Слідчий Кеслер у таких ділах— знавець, тямив що, як і до чого. От і мусив лізти в натовп, у задуху, щоб вмиватися потом, пріти з повним шлунком по висококалорійному обіді. А ще весь час гнітила думка: за що ж страждати в мечеті, коли по відправі все одно не потрапиш на розкішно сервірований бенкет? Необхідно їхати— до вечора конче мусять прибути на місце призначення, до Ставрополя.
У натовпі поважно насуплених місцевих «діячів» декого впізнав — якось пиячив з ними з якоїсь «вікопомної», але вже забутої нагоди. Насамперед помітив «правителів» Кабарди і Балкарії з утвореного рейхслейтером Східних земель доктором Альфредом Розенбергом маріонеткового «уряду», князів-таубів Зафіра Келеметова і Довлатгері Тавкешева. Інші — то вже дрібнота — сиві, підупалі дідки, що чверть віку тому накивали п’ятами звідси і ось повернулися під штандартами фюрера-«визволителя».
Але хто найбільше вразив Кеслера, то вже генерал кавалерії фон Макензен, якого вояцька доля пересадила на танк. Слідчий краєм вуха чув, нібито барон прийняв магометанство і сповідує іслам, але й на мить не йняв у це віри. Та як тепер не повірити, коли на власні очі бачиш прусського генерала в зеленому тюрбані, в білому, як сніг, балахоні з високосортної верблюжої шерсті, босоногого, та й ще й з кораном у руці?!
Дошкуляла ще й освітлювальна апаратура кінозйомочної групи. Потужні юпітери, як сліпучі рефлектори, що широко використовувалися під час допитів, припікали. Кеслер спливав жирним потом, бо ж не ховався від безжальних променів у тьмяному затінку, як це робив у своєму кабінеті під час сумлінного виконання службових обов’язків. У нього смажилися, обпікали шкіру в’язні…
І тільки коли, важко сопучи, вичовгав із мечеті на свіже повітря, з полегшенням зітхнув, жадібно хапаючи роззявленим ротом цілюще гірське повітря.
А церемонія тривала, та вже на звично помпезний німецький лад, усталений, чіткий, ущільнений в часі, як зразково показовий годинниковий механізм, без зайвини і затримки, розкладений по хвилинах, як по нотах.
Взвод сурмачів слинить пересохлі губи, щоб за мить розірвати врочисту тишу «Маршем Пруссії». Рота почесної варти вермахту, військ СС і польової жандармерії косить очі праворуч, на вхід до мечеті.
Довготелесий «магометанин» з Пруссії в оздоблених перлами капцях, із задертими догори носками крокує вздовж шеренги почесної варти. Оркестр грає гімн нацистів «Прапор угору», і під його звуки на щоглу повзе штандарт новоявлених посланців аллаха — дві срібні блискавки на чорному, глухого нічного кольору полотні — емблема СС.
Ліва рука фон Макензена тисне до серця коран, а правиця — скинута в нацистському салюті.
Здавалося б, на цьому й кінець. Таж ні, доля готувала Кеслерові несподівану прикрість.
Спершу його насторожила розмова оберштурмбанфюрера Хейніша з оберстом із ставропольського «Абверштеллє» Арнольдом. Власне, насторожила не уся розмова, а її уривок, бо начальство з огляду на врочистість відправи перемовлялося стиха. Але й те, що Кеслер спромігся почути, посіяло в його душі сум’яття й негарні передчуття. А його великі вуха ось що вловили з того шепоту:
Арнольд: «Я на колесах — маю швидкохідний «хорх».
Хейніш: «А в мене бронетранспортер з крупнокаліберним кулеметом».
Арнольд: «Схиляюся перед силою і капітулюю».
І от маєш — справдилося найгірше. По відправі Хейніш недбало мовив:
— Пане Кеслер, у мене гість. Ідемо разом у Ставрополь. Прошу вас виявити люб’язність і пересісти до власної машини. Зі мною поїде оберст Арнольд.
Люб’язність… Хай би він скис, той оберст!
Переселяючись до своєї чотириколісної службової власності, Кеслер бурчав Майєрові:
— У мене безпомилкове тваринне передчуття. Завжди чомусь ввижається, що загину десь безглуздо, на шляху, від партизанської кулі.