— Успішний наступ наших військ в районі Сталінграда! Наші війська перейшли в наступ проти німецько-фашистських військ у двох напрямках: з північного заходу і з півдня від Сталінграда. Прорвавши захисну лінію противника завдовжки 30 кілометрів на північному заході (в районі Серафимовичів), а на півдні від Сталінграда — завдовжки 20 кілометрів, наші війська, долаючи опір противника, просунулися на 60–70 кілометрів… Наступ триває.
— Ура! — не стримався майор.
— Стривай, Анзоре! — зупинив його Роговцев. — Думаю, це ще не все.
Слухали далі:
— Добірна армія Паулюса, що півроку рвалася до Волги, оточена щільним кільцем переважаючих сил Червоної Армії! У сталінградському «котлі» опинилося понад 330 тисяч фашистських окупантів!
Не обійшлося й без Анзорових коментарів:
— Оце по-нашому! Знатимуть фріци, де у нас раки зимують! Тепер їхнім стратегам доведеться переорієнтуватися на «дранг нах вестен».
— Це буде не «дранг», а «драп»!
Довгенько обом не спалося, хоч відпочити було треба — наступний день обіцяв чимало роботи. Сталінград! Це не лише величезна перемога над лютим ворогом на березі Волги. Це й перемога без пострілу на далекосхідних рубежах Батьківщини, де чекали «сталінградського сигналу» Квантунська армія японського мікадо і турецькі дивізії. Що ж, сигнал є! Сигнал — принишкнути і не рипатись!
Лише далеко опісля півночі втома взяла своє.
Вранці генерал Роговцев з піднесенням дивився на панораму розкраяного бурхливим Тереком Орджонікідзе. Ще два тижні тому він, ’хвилюючись, знайомився в оперативному відділі.штабу фронту з мінливою обстановкою на бойових рубежах.
Тоді створилася пряма загроза місту, що було щитом Кавказу!
Проти нашої 37-ї армії фон Клейст кинув від Нальчика на прорив фронту багато танків. До серця Осетії ринув смертоносний потік. Німці підійшли впритул до міста, захопили західну околицю. Ще кілька кілометрів, і вони захопили б Військово-Грузинську дорогу — прямий шлях на Тбілісі і далі на Сухумі, де мали зустрітися з 17-ю польовою армією Руоффа. Весь район Головного Кавказького хребта опинився б у оточенні, а там вже засіли на перевалах «едельвейси» генерала Конрада, і теж точилися запеклі бої.
І тут, мало не в межах міста, ворогові було завдано нищівного удару. Вдалося не лише зупинити сталеві дивізії Клейста, а й перейти в рішучий наступ. Під Орджонікідзе німці опинилися в, «мішку». Кілька днів точилися бої на знищення обложених в Гізелі фашистів. Тепер Гізель наша! Небезпеку нових територіальних втрат ліквідовано.
Йдучи до управління, Роговцев на хвильку зупинився перед театральною тумбою. Був вражений: «Велика циркова вистава!» Оголошувалося про вистави в міських театрах, про футбольний матч на кубок республіки тбіліського «Динамо» з потійськими одноклубниками. І справа не в тому, що в театрах забагато вільних місць, бо заводи і фабрики працюють в три зміни, постачаючи близький фронт снарядами, мінами, патронами, зимовим одягом. І суть не в тім, що футболісти гратимуть серед сиротливо порожніх трибун, — вболівальники на фронті…
Генерал підійшов до столу, де були розкладені його матеріали до наступної наради. Узяв документ, розповсюджений днями Радінформбюро, — «Злочинна кліка Гітлера грабує і нищить культурні багатства Радянського Союзу». Червоним олівцем окреслив абзац, щоб не проминути: «Вони поклали собі за мету не тільки матеріально, а й духовно обеззброїти народи СРСР, щоб легше було перетворити їх в безсловесних рабів німецьких баронів».
Стукіт у двері обірвав роздуми генерала.
— Прошу! — радо гукнув він. Знав, кого майор Тамбуліді покликав до нього так раненько, щоб стало часу на розмову ще до наради, яка мала початися о восьмій.
— Бажаю здоров’я, товаришу генерал! — привітався полковник Василь Тарасович Іринін, що увійшов разом з Тамбуліді.
Із задоволенням глянув на міцну постать полковника.
— Радий вас бачити, Василю Тарасовичу, — привітався Роговцев. — Сідайте, і візьмемось до справ. Часу у мене обмаль, до початку наради лишається двадцять три хвилини.
— Слухаю вас, товаришу генерал!
— Що зараз відомо про загальне становище в Ставрополі?
— Дивізійні розвідники днями взяли «язика», офіцера-есесівця, який командував взводом. На допиті він показав, що в місті концентруються різні повноважені служб, команд і штабів. Зокрема, з Донбасу в Ставрополь перекинуто гітлерівське… вибачте, товаришу генерал, погляну в блокнот, — Василь Тарасович вийняв нотатник, погортав його і вичитав: — «Мельдекопф унд бефельсюберміттлунгсштеллє»…
Майор Тамбуліді всміхнувся. Але хоч як швидко майнув Цей мимовільний усміх, Василь Тарасович його помітив.
— Що вас звеселило, товаришу майор? — запитав.
— Марк Твен, — відповів Тамбуліді.
— До чого тут Марк Твен? — Полковник мовив стримано, але відчувалося, що недоречний усміх майора і ще недоречніша в їхній діловій розмові згадка про Марка Твена його роздратували.
Аж тут почув таке ж зайве, як на його погляд, пояснення:
— Марк Твен писав, що німецькі словосполучення такі ж довжелезні, як залізничні рейки, і так само зникають десь за обрієм. Прошу пробачення, товаришу полковник.
Полковник Іринін мовчки хитнув головою.
— Щодо «Мельдекопфа унд бефельсюберміттлунгсштеллє», — зовсім вільно вимовив генерал Роговцев, враз повертаючи розмову в належне русло. — Ці, за висловом Твена, рейки перекладаються лише приблизно, щось на зразок «висунута вперед голова і управління з правом наказів верховної ставки». Через цю «висунуту вперед голову» фюрер з серпня місяця намагається особисто керувати бойовими діями групи армій «А». Вперше надіслав нам повідомлення про цю «голову» майор Калина. Оповідайте далі, Василю Тарасовичу.
— Туди ж, у Ставрополь, перебазувалася у повному складі рота зондеркоманди «Кюнсберг».
— Прошу про команду «Кюнсберг» докладніше.
— Зондеркоманда «Кюнсберг» утворена ще восени 1941 року під час наступу на Москву і Ленінград. Місце породження, зрозуміло, Берлін. До її складу увійшло понад двісті есесівців з розформованих частин. Вік особового складу — від тридцяти до сорока років. Команду поділено на чотири автоматні роти, які очолюють зон-Дерфюрери. Усі чотири зондерфюрери — службовці міністерства закордонних справ. Окрім них, до кожної роти входить ще по чотири — п’ять зондерфюрерів, «наукових працівників» з різних галузей гуманітарних наук — історії, географії, літератури, мистецтвознавства. Завдання зондеркоманди «Кюнсберг» полягає в тому, щоб в окупованих культурних центрах нашої країни грабувати цінні бібліотечні зібрання, вивозити до Німеччини музейні скарби, відшукувати з тією ж метою приватні зібрання або окремі предмети, що мають історичне, наукове і мистецьке значення. Власники приватних зібрань і колекцій підлягають ліквідації. Справжній «науково обгрунтований» бандитизм! Окрім того, завданням зондеркоманди є руйнування музейних приміщень, пам’ятників старовини та меморіалів, історичних архітектурних споруд. На тимчасово окупованій території Північного Кавказу і Кубані діє четверта рота зондеркоманди на чолі з гауптштурмфюрером СС Краллертом — картографом відомства Ріббентропа.
— Пригадую, це той Краллерт, «науковці» якого знищили музей осетинського поета Кости Хетагурова і спалили його рукописи… — чи то запитав, чи то проінформував генерал.
— Саме він, товаришу генерал! — Полковник Іринін сухо перелічив: — Сплюндровано будинок-музей Лєрмонтова в П’ятигорську, руйнують будівлі, пов’язані з іменами великих російських письменників — Пушкіна, Грибоєдова, Льва Толстого, Горького і Маяковського. Оголошено наказ: «Ніякі історичні та художні цінності на Сході не мають значення». Далі…
— Досить! З цим ясно.
— Ще запитання будуть?
— Як ідуть справи з полоненим офіцером зв’язку штабу Клейста? — згадав генерал зовсім недавні події і ситуацію, коли цей офіцер-зв’язковий, переодягнений у форму рядового солдата вермахту, гукнув з колони конвойованих до майора Калини: «Шеєре! Ти продався більшовикам?..»
— Ви питаєте про обер-лейтенанта Шютце? — уточнив полковник.
— Так, про нього.
— Дані, які ми одержали від нього, застаріли. Він знав про деякі деталі планів наступу Клейста на Кавказ, але ж ці плани поламалися, а питання про відступ, за словами Шютце, в штабі 1-ї танкової армії взагалі не поставало.
— Лише про легкі перемоги і загарбання чужих земель мріяли, — погодився Роговцев.
— Слушно, товаришу генерал. І саме тому останнім часом, за свідченням все того ж обер-лейтенанта, деякі офіцери штабу почали — нишком, звісно, — піддавати сумніву можливість підкорення Кавказу, а вголос передрікали наш контрнаступ. Цими офіцерами зацікавилось СД, і вони зникли зі штабу… Але про все, в тому числі досить важливі характеристики штабістів, зроблені Шютце, викладено в докладній доповідній, яку ми підготували для вас.
— Добре! Дасте після наради, Василю Тарасовичу. А Ставрополь з порядку денного не знімайте і цікавтеся ним у плані, який ми обумовили раніше. Можливо, нам доведеться виходити саме на це місто.
— Слухаюсь.
За дверима жвавішав гомін — наставав час наради.
Розділ 5
СКАРБ НА ЛАНЦЮЖКУ
Одне з перших місць в табелі істинно арійських чеснот Хейніш надавав пунктуальності.
Оберштурмбанфюрер переглянув ранкову пошту — нічого особливого. Зиркнув на годинник. Мугикнув задоволено: з листами упорався ідеально — у точно визначений час. Надійшла година огляду окупаційних газеток, який готували йому в перекладі на німецьку мову. Віллі Майер вправно узагальнював відомості у сконденсований концентрат, що заощаджувало Хейнішу багато службового часу. Газетки ці його, дратували, оскільки він щиро сприймав їх як непотріб. І от маєш: йому поклали за обов’язок оцю паперову жуйку щоранку дегустувати до повної відрази. Аби щось там якось не проскочило. Сенсу в цьому читанні Хейніш не бачив, тим більше, що з матеріалами знайомився вже по виході газет у світ, а не до друку, коли, на випадок чого, ще можна щось вдіяти.
Віллі затримувався, що було на нього не схоже. Хейніш підвівся з-за столу, пружно пройшовся по кабінету, дослухаючись до м’якого порипування новеньких чобіт. «Чоботи, як і обличчя, беруться зморшками з віком, — подумав мимохіть. — І так само, як обличчя, їх омолоджують. Обличчя — жіночою мазаниною, чоботи — масним гуталіном». Дідько б узяв цього Віллі! Навіть пожартувати нема перед ким і разом пореготати! Де ж він зрештою?
Схопив телефонну трубку і суворо запитав:
— Майєре, чому ви примушуєте мене чекати? Чи не знаєте, котра година?
Оберштурмфюрер з’явився негайно. З папкою. Мовив заклопотано:
— Забарилися перекладачі. Отже…
— Отже, кладіть на стіл найбільш характерне, я сам перегляну, — рішуче завершив Хейніш.
Віллі розгорнув папку і поклав на стіл лише одну перекладену статтю.
— Пане оберштурмбанфюрер, гадаю, найперше слід звернути увагу ось на це…
Хейніш всівся в крісло і взяв аркушики обома руками. Читав, спершись на лікті.
— Що таке? — раптом звів на ад’ютанта гнівні очі. — «…контрударом Червона Армія досягла успіху і просунулася вперед в районі…» Що ці йолопи пишуть! «…частина населення ухиляється і намагається чинити опір окупаційній владі…» Який кретин це редагує?
— Пан Шниряєв! — коротко доповів Майєр.
— Зараз же їдьмо до редакції! — Хейніш лунко ляснув долонею по лискуче полірованій поверхні столу. — Готуйте машину, Віллі. І попередьте редактора, щоб чекав на місці. Я навчу цю російську свиню!.. Розшукайте шарфюрера Бергер — нам знадобиться перекладач. Де вона зараз?
— У готелі.
— Тож не баріться, Віллі! Даю вам півгодини. Папку залиште мені.
Фрейлейн Крістіна Бергер краєм вуха слухала ранкове повідомлення берлінського радіо. Як і минулих днів, не казали нічого конкретного, факти заступило одноманітне оптимістичне галасування:
— …Випадкові успіхи, котрих росіяни досягають взимку, не мають вартого уваги стратегічного значення і будуть легко ліквідовані під час першого ж удару вермахту!
Трохи відхилила чорний прямокутник, що затуляв вікно, аби хоч кілька хвилин помилувашся денним світлом.
Надворі було безхмарно, проте блакить неба затягувалась прозорим, перламутровим серпанком, що обіцяло несталу погоду.
У двері номера тихо постукали. Шарфюрер Бергер з незадоволенням затулила світло дня чорніш картоном, вимкнула радіо і лише по тому проказала:
— Прошу!
Увійшов Віллі Майєр. Свіжопоголений, напахчений парфумами, усміхнений.
— Доброго ранку, фрейлейн! Чудово виглядаєте… На цьому чорному фоні ваша золота голівка просто вражає! Ех, нема на вас Рембрандта, — він полюбляв такі класичні контрасти.
— Вітаю вас, Віллі! Ви, як і завжди, починаєте службовий день з компліментів. Вам самому не стає від цього нудно?
— Звичка! — з удаваною легковажністю стенув плечима оберштурмфюрер. — Ви, Крістіно, виробили у мене, мов у відданого пса, безумовний рефлекс, звісно, по-людськи поміркований. А промовляти компліменти таким молодим, вродливим, зворушливо тактовним дамам — сама насолода.
— Віллі! Ви мене запаморочили!
— Уже виправляюся, фрейлейн! Тому виголошую наказ: за десять хвилин будьте напоготові, щоб супроводжувати пана Хейніша до редакції місцевої газети. Шефу не терпиться побалакати з редактором.
— Що у нього спільного з редакцією? Навіщо?
— Гм, — мугикнув Майєр. — «Навіщо…» Запитайте краще у нього, якщо стане сміливості.
— А ви не гадаєте…
— Я ніколи не гадаю, бо не належу до віщунів. А от ви останнім часом виявляєте забагато зайвої, а тому підозрілої допитливості. — Це вже пролунало як застереження. Поки що дружнє. Поки що…
Після розмови в машині дорогою до Ставрополя на їхні стосунки ніби впала прозора тінь. Майєр подумки картав себе. За кожної згадки про власне нерозважливе поводження його обпікав сором. Аж відчував, як починало палати на щоках руде ластовиння.
Ніяк не міг збагнути, що спонукало його на відвертість. Небезпека з боку Кеслера? А хіба раніше вона не існувала? Та й, здається, вдалося її вчасно локалізувати і звести, по суті, нанівець. Адже Хейніш сам особисто затулив Кеслерові пельку, і по тому слідчий вже ні до кого не ліз зі своїми підозрами. Та й взагалі, на які факти йому спертися? Про сувенірний «вальтер» Кеслерові нічого не відомо… Так, не варто було цвірінчати. Розпатякався, мов хлопчисько. Розчулився, погруз у сентименти…
— Якщо не бажано розголошувати, — спокійно мовила Крістіна, — вважайте, я ні про що й не питала.
— До чого тут бажано чи не бажано? Невже ви ще не засвоїли просту істину: в нашій фірмі надто допитливі працівники в кращому випадку довго не слугують, в гіршому — мало живуть.
— Не перебільшуйте, Віллі, і не залякуйте! — мовила Крістіна холодно і наче замкнулася в собі. — Я мала право на запитання, оскільки йдеться про виконання моїх обов’язків. І я знову питаю вас: про що, власне, мова?
Оберштурмфюрер важко глипнув на неї, замислився, зосередився. Нарешті мовив:
— Згода — запитання слушне. А йдеться про Шниряєва, це прізвище редактора. Річ ось у чім. Оберштурмбанфюрер вважає, що в останньому номері місцевої газети для росіян викладені факти, що суперечать імперській пропаганді і можуть посіяти серед тубільців небажані для окупаційної влади висновки й зухвалі вчинки. Передбачається вельми серйозна розмова з тим панком редактором.
— І мені в цій розмові відведено певну роль?
— Ви потрібні Хейнішеві лише як перекладачка.
— А чи можу я знати, Віллі, хто цей Шниряєв?
— Коли ви, фрейлейн, зволили про нього запитати, то слухайте. Цей Шниряєв — надто колоритна фігура, як і всі тутешні, кого залучила до співпраці окупаційна влада.
Отой Борис Шниряєв, чверть віку тому штабс-капітан царської армії і переконаний монархіст, до останнього дня громадянської війни гасав по рухливих, як хвилі, фронтах під «білими прапорами» Корнілова, Денікіна і Врангеля. Накивати п’ятами за рубіж на пароплавах «союзників» не встиг, оскільки все воював та воював, навіть тоді, коли інші відвоювалися і, навантажені тлумаками, штурмували водоплавні фортеці. Тому пізніше намагався перейти кордон молодої Країни Рад суходолом. Однак минулися часи, коли таким, як він, щастило, — потрапив прямісінько за грати. Суд, вирок, ув’язнення.