Відбув належний строк покарання, вийшов на волю і оселився в Ставрополі. Роботу одержав за обраним фахом. Працював лектором у краєзнавчому музеї, читав історію в педагогічному інституті і в середній школі. Потрійний заробіток забезпечував пристойне, безжурне життя. Південне підсоння, курортний клімат. Тільки фашисти вступили у Ставрополь, як «історик» першого ж дня окупації став на порозі фашистської комендатури. Відрекомендувався «багатостраждальною жертвою комуністичного режиму». Хутко знайшов «спільну мову» з карателями. Гестапівці нарядили «пана науковця» в офіцерський мундир вигаданої ними ж «Російської визвольної армії», і «культуртрегер» Шниряєв опинився у збитому докупи добірному товаристві запроданців.
Закривавив руки по лікті. Внаслідок дослужився до звання «капітана РОА» і фашистського Залізного хреста. Згодом був призначений редактором окупаційної газетки. Сягнув апофеозу сенсаційної «знаменитості», коли на станиці Кубані і Тереку геббельсівська рота пропаганди почала скидати з літаків листівки, на яких красувався «пан» Шниряєв власною особою. У мундирі зрадників. З орденським хрестом окупантів на грудях. З власноручно писаним (під диктовку завойовників) і фотографічно відтвореним закликом «будувати нову Росію без комуністів і жидів».
Коли їхали до редакції, Майєр запитав Хейніша:
— Пане оберштурмбанфюрер, арешти передбачаються?
— Вирішимо на місці, — процідив Хейніш. — Викликати варту — не проблема.
— Чи можу поцікавитись, — не вгавав Віллі, — в якому ключі вестимемо розмову з Шниряєвим?
— У цій країні на всіх тубільців один ключ. — Хейніш повчально звів догори вказівний палець. — Запам’ятайте це назавжди, Віллі!
— Який же?
— Страх! — пояснив коротко. — Заляканий раб шанує навіть свій ошийник з ім’ям хазяїна. — Він всміхнувся до Крістіни: — Гадаю, ви, фрейлейн, переконалися У цьому, коли виховували свого пса. — І меланхолійно завершив: — Відмінність одна — пес віддячує всім своїм життям, а від двоногої істоти цього чекати годі. Для двоногих рабів, окрім канчуків, потрібні ще кулі та шибениці, як у Древньому Римі були потрібні каральні хрести для профілактичних екзекуцій. Не варто нехтувати класичною спадщиною! Іноді досить лише вивчити і вдосконалити історичний досвід!
Редактор газети зустрів прибулих привітно. Певне, й гадки не мав про наслідки. На його обличчі не майнуло й тіні занепокоєння — ясно, не відчував за собою жодної провини. Говорив статечно, з послужливим самовладанням, як і належить в його становищі,— щоб виглядало і гідно, і догідливо, та ще й пристойною німецькою мовою, чим зняв з фрейлейн Бергер необхідність перекладати, отже, й заощаджував оберштурмбанфюрерові дорогоцінний час.
— Радий вітати вас, пані й панове! Прошу сідати, — люб’язно вказав на м’які крісла і присунув їх ближче до столу, не лінуючись здмухнути невидимі порошинки. — Чим зобов’язаний?
Це був дужий, міцно збитий чоловік, трохи заогрядний, проте цю ваду вдало скрадав щільно припасований до тіла офіцерський мундир. Залізний хрест визивно блищав на випнутих грудях.
Хейніш уважно оглянув приміщення.
Кабінет, як на унтерменша, — запросторий. Широкий полірований стіл з старовинним кріслом для господаря стояв у центрі, у простінку поміж вікнами. Навпроти — півколом — десь реквізовані лискучі шкіряні крісла. Не стільці або табуретки, як в місцевих управах чи поліційних постах, а крісла. Було видно, що пан редактор тяжів до розкошів і комфорту.
За спинкою редакторського крісла, на стіні,— кольоровий портрет фюрера, одягненого в просту коричневу форму штурмовика часів боротьби за імперську владу. На стіні ліворуч — італійський дуче, праворуч красувався портрет самого пана редактора — збільшена фотокопія з листівки. Були й плакати — бравий, лагідний і сентиментально розчулений вояк вермахту ласкаво годує російське нужденне дитинча з блідим личком і голодними оченятами. Між іншим, до цієї плакатної фантазії існувало завбачливе застереження рейхсміністерства пропаганди, що плакат з годуванням придатний для використання тільки в місцевостях, де населення ще не вимирає з голоду…
На плакаті «Виходьте з лісів?» було зображено заплакану матір, що радісно обіймає «блудного сина». І ще плакат із закликом: «Берися за роботу! Твоя праця наблизить кінець війни!»
У кутку, на журнальному столику, стоси брошури «Галя Заславська» — байка про чергову Попелюшку, колись убогу і пригнічену «більшовицьким ярмом», а нині щасливу, добре годовану й охайну слугиню «доброї феї» в німецькій благопристойній, культурній і освіченій родині.
— Пане Шниряєв, — без усякої передмови одразу взяв бика за роги Хейніш, — чи не здається вам, що матеріали вашої газети не відповідають інтересам окупаційної влади?
— Тобто як? — сполохався «хрестоносець». — Не може бути! Проте я весь увага, пане оберштурмбанфюрер. Завжди корисно вислухати об’єктивні й кваліфіковані критичні зауваження з боку вельмишановних спец…
— Не базікайте! — обірвав його на півслові Хейніш. — Матеріали вашої газети часто-густо справляють на читача протилежний ефект, аніж той, що передбачався і був би доцільним. Чому? Тому, що фактичний матеріал рясніє запереченнями реальної дійсності. Виникає запитання: чи не навмисні отакі підривні контрасти? Чи, може, ви вважаєте, що ваші читачі сліпі і чудодійно прозрівають лише тоді, коли тримають в руках вашу газетку? Чи вам не відомо, що за словом «опір» повинно стояти слово «розстріл»?
Але «пан» Шниряєв, на диво, й оком не змигнув. Навіть насмілився захихотіти:
— А про сліпців, що прозрівають, — дуже образно і влучно!
— Ви що собі дозволяєте? — почав буряковіти Хейніш. — Отак відверто — при свідках! — нехтуєте тією високою відповідальністю, яку на вас з довірою покладено владою?
— Вибачте, пане оберштурмбанфюрер, — пополотнівши, пробелькотів редактор, — але я не нехтую!.. Я виконую вказівки… Накази згори… Я лише виконавець інструкцій і розпоряджень… Хоч ви маєте абсолютну рацію!
— Ви що верзете?!! — визвірився Хейніш. — Ні, ви лишень гляньте на цю брудну свиню! — театрально звернувся він до мовчазних підлеглих. — За його словами виходить, що я навчаю його діяти всупереч інструкціям і наказам! Хіба не рідкісний екземпляр мерзотника? — І до Шниряєва: — Ну, рило ти свиняче, що іще бовкнеш?
— Пане оберштумбанфюрер, — скиглив пан редактор, чоло якого зарясніло потом, — благаю… Дозвольте пояснити…
— Пояснюйте, тільки зважте, що за кожне слово брехні — у пику! Майєре, потурбуйтеся про це…
— Слухаю!
Віллі підійшов до редактора впритул, взявся кулаками в боки.
— Тільки ж не скалічте цього йолопа завчасно, — попередив Хейніш, помітивши, як люто нап’ялися у Майєра жовна.
— Усе, що скажу, легко перевірити! — верескнув Шниряєв, з острахом позираючи на показного, довготелесого Віллі. — Зараз поясню. — Шниряєв увібрав голову в плечі і втупився у Хейніша благальними очима.
— Ви багато теревените! Викладайте саму суть!
— Вам, безумовно, відомі організаційні принципи видань для місцевого населення. Таких газет виходить чимало — від «Німецької газети для Сходу» в Ризі і аж до «П’ятигорського відлуння». І що показово: зміст їх усіх разом узятих однаковий, хоч між ними пролягли величезні відстані і друкуються вони різними мовами…
— Ви ухиляєтеся!
— Присягаюся — анітрохи!.. Прошу дослухати, бо все, про що кажу, прямо стосується й моєї газети… Звідки ж ота інформаційна одноманітність? Справа проста: матеріали для місцевої преси готуються централізовано трьома пов’язаними між собою новоутвореннями рейхсміністра доктора Геббельса. Це «Прес-служба Ост», «Фотослужба Ост» та «Спецслужба інформації». Отже, ви докоряєте, — він скосив очі на Майєра і знову зіщулився, — вибачте мені, але я виходжу з існуючої реальності — ви докоряєте мені за чужу провину… Зрештою, у цьому легко переконатися, якщо є бажання…
— Ось що, пане Шниряєв, не вдавайте дурника, краще розгорнемо сьогоднішній номер вашої газети, — мовив Хейніш. — Шарфюрере Бергер, прочитайте вголос окреслене олівцем. — Він простягнув Крістіні газету, — Може, цей покидьок швидше збагне, про що йдеться, коли почує текст російською мовою.
Крістіна байдуже прочитала:
— «Тимчасові успіхи Червоної Армії не розчарували звільнене від більшовиків населення окупованих територій. Доказом цього є те, що люди охоче і добровільно виїжджають працювати до Великонімеччини…»
— Стоп! — зупинив її Хейніш і знов до Шниряєва: — Тож про які успіхи червоних мовиться? Хто дозволив вам їх пропагувати друкованим словом?
— Але ж тут нема нічого конкретного, — розгублено забубонів Шниряєв.
— Ах, вам тільки цього бракує!
— Визнаю, недогледів… Я розберуся з цим, пане оберштурмбанфюрер… Знайду винних… Певно, трапилася помилка…
— Помилка? Фрейлейн Бергер, читайте далі!
— «Лише мізерна купка збільшовичених фанатиків ухиляється від виконання наказів окупаційної влади, чинить перешкоди і намагається вести злочинний опір!..»
— Стоп! — знову підняв руку Хейніш. — Це теж помилка? Чи, може, завуальовані заклики, що розповсюджуються через вашу газету?
— Чий там підпис? — вичавив із себе редактор, який нарешті втямив, що справа повертає на зле.
— Підпису нема, — холодно повідомила Крістіна.
— А ви навіть не читаєте власну газету? — гнівно запитав Хейніш.
— Цей номер виходив без мене… — пригнічено промимрив Шниряєв. — Я виїздив до П’ятигорська… Який паразит скористався?..
— Нарешті чую розумну мову! — зазначив Хейніш. — Про згаданого вами паразита поміркуйте конкретніше.
Шарфюреру Бергер цікаво було спостерігати, як майстерно оберштурмбанфюрер здирає з редактора машкару солідності, самоповаги.
Стукіт у двері перервав її роздуми. Із-за прочинених дверей сказали:
— Перепрошую, пана оберштурмбанфюрера кличуть з СД!.. Черговий вимагає пана Хейніша негайно!.. Прошу до телефону…
— Можемо перемкнути на мій, — послужливо запропонував редактор.
— Так! — Хейніш зміряв його поглядом. З глузливою посмішкою запитав: — Хочете почути, про що йдеться?
Редактор знітився, ніяково пробурмотів:
— Я лише бажав…
— Гадаю, мова поки що не про вас! — урвав його Хейніш. — Де телефон? — І він стрімко вийшов з кабінету.
Шниряєв розгублено поглянув на Майєра і Бергер, важко зітхнув і повів, як і належить гостинному господареві, «світську» розмову:
— Чаю, кави? Ні то й ні.— Силувано пожартував: — Моє діло — запропонувати, ваше — відмовитись. — Гречно звернувся до Крістіни: — Фрейлейн дозволить запалити?
— Прошу.
— Красно дякую!
Витяг пачку «Біломору», чирконув сірником, жадібно затягся — хотів угамувати нерви.
— Звідки у вас радянські цигарки? — спитав Майєр.
Шниряєв, не глянувши на нього, присунув до себе попільничку і спроквола відповів:
— Із старих запасів… Але не подумайте, що я утворив цигаркові поклади на весь час війни, як це зробили деякі… Пригадую, з початком війни скуповували все — сірники, гас, мило, сіль, тютюн, борошно… Адже в Росії не було карткової системи, як у рейху…
— Добре, що вас не чує пан Хейніш! — з чарівним усміхом дошкулила йому Крістіна. — Малюєте такі великі переваги…
Шниряєв зиркнув на неї.
— То звідки ж цигарки? — не відставав Майєр.
— Це — просто: іноді підрозділи РОА удають із себе партизанські загони і приходять в села, що на підозрі… Камуфляж від кирзяків та вушанок до «Біломору» і махорки. Усе до нитки — справжнє, радянське. Ото й збереглися…
— Отам, у партизанських селах, і хрест заробили? — спитав Віллі і значуще глянув на Крістіну.
— Добре, що не осиковий кілок на могилу, — знехотя зронив редактор.
— Чому так похмуро?
— А ви самі хоч раз брали участь в каральних акціях, в ході яких села спалюють, а населення знищують? Я мав таку сумнівну честь, аби заслужити довіру…
— Сміливо кажете! — знову втрутилась у розмову Крістіна.
— А чого лякатися? — Він втупився у неї важким поглядом. — Після тих акцій мені все одно… Тільки навіжений полізе добровільно у зашморг… До того ж я не з породи страусів, щоб під піском ховати очі. Єдине, чого побоююсь, — довершив галантно, — що порушена тема для вас, фрейлейн, зовсім не цікава.
— Можете запропонувати цікавішу?
— Якщо є таке бажання, спробую.
— Чекаємо!
— Що ж! — прийняв виклик редактор. — Приміром, вам, фрейлейн, до вашої форми бракує гарної оздоби. Безумовно, до чорного найкраще пасує золотий партійний значок[12], але ж ви не належите до когорти «старих бійців».
— Неважко дійти до такого висновку.
— Так, молодість зраджує, — мовив і сам злякався двозначності, тому заспішив: — Я лише хотів сказати, що вам би личило золото. Але золоте шитво на вашому мундирі теж є надто проблематичною перспективою.
— Кажіть прямо: для німецької жінки — неможливою.
— Так, це точніше. Життєве коло німкені окреслене трьома «К»: кюхе, кірхе, кіндер[13]… Хоча ви особисто зараз далеченько від цього.
— Слухайте, пане! — осмикнув його Віллі Майєр. — Що ви варнякаєте? Чи уявляєте, до чого вас призведуть ці теревені?
— Гм, уявляю… Але маю також надію, що ви зараз, пане оберштурмфюрер, зміните думку щодо мого глузду. Річ у тім, що у нашого редакційного перекладача з кримських фольксдойче є стародавній златник часів Володимира Святого, уславленого князя Київської Русі. Ця золота монета була виготовлена в обмеженій кількості з єдиною метою — звеличення новоствореної держави. На одному боці її зображено самого князя, на зворотному — карбовано родовий знак Рюриковичів. Нині златник воістину ціни не має — по музеях і приватних колекціях усього світу цих монет налічується лише десяток. Отже, у нашого перекладача є одинадцята. Але й це ще не все! Златник підвішено по центру на звичайнісінький ланцюжок. Навколо нього — по шість з кожного боку — всі дванадцять зодіакальних монет середини другого століття нової ери. Монети зі знаками Зодіака теж унікальні, бо теж були виготовлені в Александрії єгипетській в обмеженій кількості — на ознаменування шістдесятиріччя з дня народження римського імператора Антонія, який над усе вірував у гороскопи. І хоч монети карбовано з міді — золоті і срібні виготовлялися монопольно в Римі, вони мають величезну вартість. Оце намисто носить наш фольксдойче під білизною, на голому немитому тілі, бо не наважується роздягатися в солдатській лазні, а до іншої йому — зась…
— Звідки ж ви дізналися? — недовірливо запитав Майєр. Було видно, що історія монети його зацікавила.
Заслухалась і Крістіна.
Шниряєв відповів ухильно:
— Пощастило… Випадково побачив… Та суть не в цьому…
Майєр не дав йому уникнути прямої відповіді:
— Точніше — де і як?
Але хто не дасть збрехати людині, коли вона прагне щось приховати?
— На медичному огляді! Підходить? — відкараскався Шниряєв. — Але повторюю: суть не в цьому. Я спитав, звідки у нього таке оригінальне намисто. Він навіть злякався. А потім почастував мене баєчкою для невігласів, бо не знає, що я розуміюся на історії і працював у музеї. «Така собі дрібничка, — каже, — типова оздоба. у кримських татарок… От і виканючив у одної старої відьми, що в могилу дивилась… як сувенір на спогад про східний похід». — «Скільки ж та річ коштувала?» — питаю. «Страшенно дорого! — поскаржився він. — Тій скаредній відьмі я віддав свій місячний харчовий пайок, хоч і міг дешево обміняти на свинцеве намисто з автомата… Воістину для цивілізованої людини гуманне поводження з унтерменшами — завада?» Хоча, — сумно завершив Шниряєв, — гадаю, що було інакше…
— Невже? — спитала Крістіна.
— Навіть — певен! Одарував стару намистом з автомата! Недарма ж каже, що в могилу дивилась.
— Скільки ж златник коштує насправді?
— Важко сказати… Мабуть, не менше, аніж відомий унікум — марка «Маврікій». А може, й більше, бо «Маврікіїв» збереглося двадцять шість штук, зареєстрованих златників — лише десять.
— Яка ж вартість марки? — Майєр тяжів до точності.
Шниряєв споважнів і навіть набрав лекторського тону:
— Вартість «Маврікія» щоразу визначає міжнародний аукціон, ціна марки весь час зростає. Скажімо, англійський король Георг П’ятий колись придбав на лондонському аукціоні «Маврікія» за півтори тисячі фунтів стерлінгів, за що зажив було слави марнотратника. Нині ця ж марка коштує близько півмільйона доларів і зберігається в королівській скарбниці. Отож, не мені визначати вартість старокиївського златника! Якщо ж додати до нього ще й зодіакальну дюжину, то можна уявити, який скарб тягала на собі татарка. Та ось потрапило на очі нашого перекладача, який спромігся відрізнити оте «спадкоємне намисто» від звичайних брязкалець… Пощастило йому, як у казці. Такі чудасії можливі тільки на Сході… Коротко кажучи, отака королівська прикраса була б до лиця найпримхливішій красуні. Ще б пак — півмільйона доларів на персах!..