Фрідріх Дюрренматт
Вранці третього листопада тисяча дев'ятсот сорок восьмого року Альфонс Кленін, поліцейський із Тванна, побачив на узбіччі дороги, яка веде із Ламбуенна (одне із сіл у Тессенберзі), поряд із порослою лісом ущелиною Тваннбах, синій «мерседес». Надворі був густий туман, як це часто траплялося цієї пізньої осені, і Кленін уже майже пройшов повз машину, а потім раптом різко повернувся. Він кинув неуважний погляд на переднє скло із каламутними дощовими патьоками, і йому здалося, ніби водій схилився на кермо. Спочатку він припустив, що чоловік п'яний, і це перше, що спало б на думку кожній порядній людині. Потім вирішив поговорити із незнайомим як особа цивільна, а не як поліцейський. І він підійшов до автомобіля із наміром розбудити заснулого, відвезти його до Тванна, а потім протверезити за допомогою гарячої борошняної зупи та чорної кави в готелі «Берен», бо хоча їздити п'яним за кермом і заборонялося, зате не заборонялося в нетверезому стані сидіти на водійському місці припаркованого на узбіччі автомобіля. Кленін відчинив двері автомобіля і по-батьківськи поклав заснулому руку на плече. І тієї самої миті зауважив, що чоловік мертвий. Його скроні були прострелені. Тепер Кленін також зауважив, що праві дверцята автомобіля відчинені. Крові було небагато, навіть темно-сірий плащ жертви не поплямився. Із кишені плаща поблискував кутик жовтого портмоне. Кленін витягнув портмоне і прочитав, що вбитого звали Ульріх Шмід, лейтенант поліції міста Берна.
Кленін не знав, що йому робити. На своїй посаді сільського поліцейського він ще ніколи не стикався із такою кривавою справою. Він нервово пройшовся вздовж краю тротуару сюди-туди. Коли сонце піднялося над туманом і освітило вбитого, Кленіну стало не по собі. Він повернувся до автомобіля, підняв сірий фетровий капелюх, який лежав під ногами жертви, і глибоко насунув убитому капелюха на голову, щоб не бачити рани на скронях. Після цього відчув себе краще.
Поліцейський перейшов на протилежний бік вулиці, що вела до Тванна, витер піт із чола і нарешті прийняв рішення. Він пересунув убитого на сусіднє із водійським крісло, дбайливо випростав його і припнув тіло шкіряним ременем, що його знайшов у машині, а сам сів за кермо.
Мотор не заводився, але Кленін без особливих зусиль до-штовхав-таки машину стрімкою вулицею вниз, до готелю. Там він заправився, і ніхто не запідозрив у респектабельній і нерухомій постаті мертвого. Це влаштовувало Кленіна, який ненавидів скандали.
Поки він їхав уздовж озера в напрямку Біля, туман знову насунувся щільніше і поглинув сонце. Ранок став темним, як останній день перед кінцем світу. Кленін потрапив у довгу чергу автомобілів, яка з незрозумілих причин просувалася повільніше, ніж це буває в такому тумані. Він мимохіть подумав, що цей темп нагадує похоронну процесію. Вбитий непорушно сидів поруч і тільки час від часу, коли на дорозі траплялися нерівності, кивав головою, мов старий мудрий китаєць, тому Кленін намагався не обганяти інші автомобілі. До Біля вони доїхали з великим запізненням.
У Білі почали розслідування цієї справи, а сумну знахідку передали у Берн, до комісара Берлаха, який раніше був безпосереднім начальником убитого.
Берлах багато років прожив за кордоном і став досить відомим криміналістом спершу в Константинополі, а згодом у Німеччині. Спершу він очолював кримінальну поліцію Франкфурта-на-Майні, але ще у тридцять третьому році повернувся до рідного міста. Причиною цього повернення стала не стільки любов Берлаха до Берна, який він часто називав своєю золотою труною, як ляпас, що його він дав одному високому посадовцю тодішнього нового німецького уряду. У Франкфурті тоді багато говорили про цей випадок, а в Берні до цього ставилися залежно від актуального стану європейської політики. Спочатку як до жахливої зухвалості. Згодом як до вартого осуду вчинку, який, щоправда, можна до певної міри зрозуміти. І, нарешті, як до справжньої, єдино правильної позиції швейцарця. Але до цього дійшло аж у сорок п'ятому.
Першим, що зробив Берлах у справі Шміда, був наказ протягом кількох днів тримати все в таємниці. Змусити підлеглих до виконання цього наказу він зміг, лише залучивши увесь свій авторитет.
— Нам відомо занадто мало, а газети — це взагалі одна із найбільш непотрібних речей, винайдених протягом останніх двох тисяч років, — сказав він.
Здається, він багато очікував від цього тримання справи в таємниці, на відміну від свого «шефа», доктора Люціуса Лютца, викладача курсу криміналістики в університеті. На бернське відгалуження родинного дерева цього службовця благотворно вплинув у сенсі спадщини багатий дядечко із Базеля. Лютц нещодавно повернувся до Берна після відвідин нью-йоркської та чиказької поліції і тепер був вражений тим, «на якому печерному рівні ведеться розслідування злочинів у столиці Швейцарської федерації». Саме так він сформулював свою думку директорові поліції Фрайбергерові під час спільної поїздки додому трамваєм.
Ще того самого ранку Берлах вдруге зателефонував до Біля, а потім пішов у родину Шьонлерів, де на Бантігерштрасе мешкав Шмід. Берлах крокував пішки донизу вулицями старого міста, через Нюдекбрюкке, як робив це завжди, бо, на його думку, Берн був занадто маленьким містом для «трамваїв і всякого такого».
Сходи далися важко, йому було вже за шістдесят, і в такі хвилини це гостро давалося взнаки; але вже за мить він стояв перед будинком Шьонлерів і дзвонив у двері.
Відчинила йому сама пані Шьонлер, невеличка, товстенька і досить приємна жіночка, вона відразу ж пустила Берлаха досередини, бо знала його.
— Цієї ночі Шмід змушений був терміново виїхати у відрядження, — сказав Берлах. — Цілком несподівано. Він просив мене надіслати йому дещо. Я хотів би, пані Шьонлер, якщо можна, пройти до його кімнати.
Жінка кивнула, і вони пройшли коридором повз картину у важкій золотій рамі. Берлах глянув на картину, це був «Острів мертвих». [1]
— А куди поїхав пан Шмід? — запитала товстунка, відчиняючи двері.
— За кордон, — відповів Берлах і подивився на стелю.
Вікно кімнати знаходилося на рівні землі, і через ворота саду було видно невеличкий парк із старими брунатними ялинами, які, мабуть, хворіли, бо земля була рясно вкрита хвоєю. Напевно, це була найкраща кімната в усьому будинку. Берлах підійшов до письмового столу і знову обдивився довкола. На дивані лежала краватка вбитого.
— Пан Шмід напевно у тропіках, правда, пане Берлах? — поцікавилася пані Шьонлер, якій явно кортіло дізнатися побільше. Берлах злякався:
— Ні, ні, він не у тропіках, радше в горах.
Пані Шьонлер зробила круглі очі і сплеснула руками.
— Господи, в Гімалаях?
— Десь там, — відповів Берлах. — Ви майже вгадали.
Він зазирнув до теки на письмовому столі і відразу ж затиснув її під пахвою.
— Ви знайшли те, що повинні надіслати панові Шміду?
— Так, так, знайшов.
Він ще раз озирнувся, але цього разу вже не затримував погляду на краватці.
— Він найкращий пожилець із усіх, хто у нас мешкав. Ніколи не траплялося жодних історій із жінками чи чогось подібного, — сказала пані Шьонлер.
Берлах пішов до дверей.
— Час від часу я посилатиму когось або приходитиму сам. У Шміда тут зберігаються важливі документи, і, можливо, вони будуть нам потрібні.
— А чи отримаю я від пана Шміда листівку з-за кордону? — поцікавилася пані Шьонлер. — Мій син збирає поштові марки.
Але Берлах звів брови до перенісся і насуплено подивився на пані Берлах.
— Гадаю, навряд, під час таких ділових поїздок переважно не надсилають ніяких листівок. Це заборонено.
Пані Шьонлер знову сплеснула руками, цього разу розчаровано.
— Що тільки не забороняє ця поліція!
Берлах вийшов дуже втішений, що нарешті вирвався з цього будинку.
Він був глибоко занурений у свої думки, тож пообідав не як завжди, у «Шмідштубе», а в ресторані «Театральний». Там він уважно гортав теку, взяту з помешкання Шміда, а після другої повернувся на своє робоче місце, де його вже очікувало повідомлення про те, що мертвого Шміда привезли із Біля. Але він відмовився від останнього візиту до свого колишнього підлеглого, бо не любив мерців і прагнув залишати їх у спокої. Від візиту до Лютца він би теж радо відмовився, але такої можливості не було. Тому замкнув папку Шміда у своєму письмовому столі, не переглядаючи її вмісту ще раз, запалив сигару і пішов до кімнати Лютца, добре знаючи, як той щоразу дратується, коли Берлах дозволяє собі палити в кабінеті керівництва. Тільки одного разу, багато років тому, Лютц дозволив собі зробити зауваження, але Берлах тільки відмахнувся від нього рукою, відповівши, що він десять років палив у кімнатах своїх начальників у Константинополі. Доконечна неможливість перевірити цей факт надавала зауваженню ваги.
Доктор Люціус Лютц зустрів Берлаха знервовано, бо, на його думку, у справі ще нічогісінько не було зроблено. Лютц запропонував підлеглому крісло біля свого письмового столу.
— Із Біля ніяких новин? — спитав Берлах.
— Поки що ніяких, — відповів Лютц.
— Це дивно, — сказав Берлах. — А вони ж там працюють як бджоли.
Берлах сів і неуважно зиркнув на картини Траффелета [2] на стінах, кольорові малюнки пером, на яких часом під командуванням генерала, а часом і без нього марширували солдати під великим прапором, що майорів на вітрі.
— І ось ми з вами вкотре пересвідчуємося, — почав Лютц. — Вкотре з острахом спостерігаємо, що у криміналістики в цій країні ще молоко на губах не обсохло. Я багато до чого звик у цьому кантоні, але коли цілком спокійно реагують на вбивство лейтенанта поліції, так, ніби це найзвичайніша у світі річ, такий випадок виставляє компетентність сільської поліції в особливо непривабливому світлі. Я досі перебуваю під глибоким враженням від цього.
— Заспокойтеся, пане Лютц, — відповів Берлах. — Наша сільська поліція підготована до виконання своїх обов'язків не гірше, ніж чиказька, і ми знайдемо того, хто вбив Шміда.
— Ви когось підозрюєте, комісаре Берлах?
Берлах довго дивився на Лютца, а потім сказав:
— Так, докторе Лютц, у мене є підозрюваний.
— Хто?
— Цього я не можу вам сказати.
— Це цікаво, — сказав Лютц. — Я знаю, комісаре, що ви завжди ладні виправдати будь-які помилки в застосуванні сучасних методів розслідування. Але не забувайте, що час не стоїть на місці і не зупиниться навіть задля найвідомішого криміналіста. У Нью-Йорку та Чикаго я бачив злочини, про які ви тут, у нашому любому мирному Берні, не маєте найменшого уявлення. І ось убито лейтенанта поліції, це певний знак того, що навіть тут, у будівлі, яка символізує державну безпеку, не все гаразд. Тепер ми просто зобов'язані діяти рішуче.
Берлах відповів, що так він і робить.
— Гаразд, — відповів Лютц і закашлявся.
На стіні цокав годинник.
Комісар обережно притиснув ліву руку до шлунку, а правою загасив сигару в попільничці, яку поставив перед ним Лютц. Берлах сказав, що вже досить давно почуває себе не дуже добре, і лікар висловлює стурбованість. У нього часто болить шлунок, тому він просив би доктора Лютца призначити йому заступника у справі Шміда, який міг би допомогти в розслідуванні. Сам Берлах хотів би провадити цю справу з-за письмового стола. Лютц не мав нічого проти.
— Кого б ви хотіли в заступники? — спитав він.
— Чанца, — відповів Берлах. — Він ще у відпустці, у Бернських Альпах, але можна його викликати.
— Цілком з вами згоден. Чанц належить до тих, хто завжди намагається бути в курсі останніх досягнень криміналістичної науки.
Після цього він повернувся до Берлаха спиною і почав розглядати двір сирітського притулку, по якому бігало повно дітей.
За мить Лютца нараз охопило нестримне бажання подискутувати з Берлахом про важливість сучасної криміналістичної науки. Він озирнувся, але Берлаха в кімнаті вже не було.
Незважаючи на те, що доходила п'ята, Берлах вирішив ще сьогодні з'їздити до Тванна, на місце злочину. Він узяв із собою Блаттера, високого опецькуватого поліцейського, надзвичайно мовчазного, за що Берлах йому дуже симпатизував. Блаттер був за кермом. У Тванні їх зустрів Кленін із насупленим обличчям, готовий вислухати неминучі докори. Але комісар був налаштований доброзичливо, потиснув Кленіну руку і сказав, що дуже радий побачити чоловіка, здатного самостійно мислити. Кленін сповнився гордістю, хоча і не зовсім збагнув, що саме мав на увазі комісар. Він відвів Берлаха вулицею в напрямку Тессенберга, до місця злочину. Блаттер сунув за ними, незадоволений з того, що доводиться іти пішки.
Берлаха здивувала назва Ламбуен.
— Німецькою село називається Ламлінген, — пояснив Кленін.
— Он воно що, — сказав Берлах. — Набагато краще.
Вони прийшли до місця злочину. Той бік вулиці, що знаходився праворуч від них у напрямку до Тванна, був огороджений кам'яним муром.
— Де стояла машина, Кленін?
— Тут, — відповів поліцейський і показав на вулицю. — Майже посеред дороги.
А оскільки Берлах майже не дивився в той бік, додав:
— Можливо, було б краще залишити машину із убитим тут?
— Чому? — спитав Берлах і подивився на шпилі гір Юра. — Мертвих слід забирати геть якомога швидше, їм уже нічого робити серед нас. Ви правильно зробили, що привезли Шміда до Біля.
Берлах підійшов до краю дороги і подивився вниз, у напрямку Тванна. Між ним і старовинним поселенням лежали тільки виноградники. Сонце вже зайшло. Вулиця повзла між будинками, мов змія, а на вокзалі стояв довгий товарняк.
— Унизу нічого не було чути, Кленін? — спитав він. — Місто так близько, звук пострілу мав би долинути.
— Не чути було нічого, окрім звуку мотора, який працював усю ніч, але ніхто не запідозрив нічого поганого.
— Звичайно, як же інакше.
Він знову подивився на виноградники.
— Як вино цього року, Кленін?
— Хороше. Можемо спробувати.
— Непогана ідея. Я б зараз не відмовився від скляночки молодого винця.
І він наступив правою ногою на щось тверде. Нахилився і підняв випростаними пальцями плаский, подовгастий, невеличкий металевий предмет. Кленін і Блаттер зацікавлено подивилися.
— Куля з револьвера, — сказав Блаттер.
— Як вам це вдалося? — здивувався Кленін.
— Випадково, — сказав Берлах, і вони спустилися до Тванна.
Молоде вино тваннських сортів винограду не пішло комісарові на користь, наступного ранку він зізнався, що цілу ніч блював.
Лютц зустрів комісара на сходах і стривожився станом його здоров'я. Він порадив йому піти до лікаря.
— Гаразд, — пробурмотів Берлах і додав, що лікарів він любить ще менше, ніж сучасну криміналістичну науку
Діставшись до свого робочого місця, Берлах відчув полегшення. Сів за письмовий стіл і витягнув теку померлого колеги.
Берлах усе ще уважно вивчав документи із теки, коли о десятій перед ним з'явився Чанц, який повернувся із відпустки ще попередньої ночі.
Берлах здригнувся, нараз йому здалося, що у дверях стоїть покійний Шмід. Чанц був убраний у такий самий плащ, який носив Шмід, і дуже подібний до Шмідового фетровий капелюх. Іншим було тільки обличчя — кругле і трохи просте.
— Дуже добре, що ви приїхали, Чанц, — сказав Берлах. — Нам треба поговорити про вбивство Шміда. Ви повинні долучитися до розслідування, бо я погано себе почуваю.
— Так, — сказав Чанц. — Я знаю.
Чанц сів, присунувши стілець до письмового столу Берлаха і поклавши на нього ліву руку. На столі лежала відкрита тека Шміда.
Берлах сперся на спинку свого крісла.
— Вам я можу сказати це, — почав він. — Між Константинополем і Берном я бачив тисячі поліцейських, хороших і поганих. Багато з них були нічим не кращими за тих бідолах, якими ми наповнюємо в'язниці, їх відрізняло тільки те, що вони випадково опинилися по інший бік закону. Але Шмід був найбільш здібним серед них, тут нема чого сказати. Він міг заткнути за пояс усіх нас. Тверезий розум, який знає, чого хоче, і мовчить про те, що знає. Він говорив тільки тоді, коли це було необхідно. Ми повинні брати з нього приклад, він мав велику перевагу над нами.