Підійшли до низького муру, але ворота, що вели всередину, виявилися замкненими. Іржаві залізні прути, крізь які вони розглядали будинок, здіймалися понад муром.
Сад світив голими гілками дерев, а поміж тополями, неначе великі тварини, лежали лімузини. Світло не пробивалося назовні, і все це справляло досить похмуре враження.
У темряві вони ледь змогли розгледіти таблицю, що криво висіла посередині заґратованих дверей, мабуть, вилетів один із цвяхів, якими вона була прибита. Чанц посвітив кишеньковим ліхтариком, прихопленим із машини. На таблиці була намальована велика літера Г.
Потім вони знову опинилися в темряві.
— Бачите, моє припущення було правильним, — сказав Чанц. — Я стрельнув навмання, а поцілив влучно.
І додав, задоволений собою:
— А тепер пригостіть мене сигарою, комісаре, я заслужив.
Берлах дав йому сигару.
— Залишилося довідатися, що означає це «Г».
— Це не складно: Ґастманн.
— Чому?
— Я подивився в телефонному довіднику. У Ламбуені є тільки два «Г».
Берлах здивовано засміявся і сказав:
— А це не може бути те друге «Г»?
— Ні, друге «Г» належить жандармерії [5]. Хіба що ви припускаєте, що жандарм може мати щось спільне із цим убивством.
— Усе можливо, Чанц, — відповів комісар.
Чанц запалив сірника, але на сильному вітрі прикурити йому вдалося не відразу. Вітер люто трусив тополями.
Берлах дивувався, чому поліція Ламбуена, Діссе і Ліньєра не звернула уваги на цього Ґастманна, адже його будинок знаходиться у відкритому полі і цей дім добре видно з Ламбуена. Непомітно зібрати тут таке велике товариство взагалі практично неможливо, навпаки, це відразу ж повинно впадати в око, особливо в такій глушині. Чанц також не зміг цього пояснити.
Вони вирішили оглянути все довкола будинку і розійшлися в різні боки.
Чанц зник у темряві, і Берлах залишився сам. Він пішов праворуч, піднявши комір пальта догори, бо було холодно. У шлунку знову відчувалася важкість, щось боляче кололо зсередини, на чолі виступив холодний піт. Він пішов уздовж муру, повернув праворуч. Будинок і далі ховався в цілковитій темряві.
Берлах зупинився і сперся на мур. Під самим лісом він бачив вогні Ламбуена і пішов у напрямку до них. Мур знову змінив напрямок його руху, цього разу на захід. Задня стіна будинку була освітлена, з вікон на першому поверсі пробивалося яскраве світло. Чулися звуки рояля, а коли він прислухався уважніше, збагнув, що грають Баха.
Він пішов далі. Згідно з його розрахунками, мав би вже зустрітися з Чанцом, і він напружено вдивлявся в залитий світлом простір, тому занадто пізно зауважив, що навпроти стоїть якийсь звір.
Берлах непогано знався на тваринах, але такого велетенського чудовиська ще не бачив. Хоча він не міг розгледіти деталей, а лише силует, який підіймався над освітленою ділянкою землі, тварюка виглядала такою страшною, що Берлах боявся поворухнутися. Він бачив, як звір повільно і ніби випадково повернув голову, втупившись у комісара двома круглими, неначе світлі, але порожні кола, очима.
Несподіваність цієї зустрічі, велетенські розміри тварини і її незвичайність змусили Берлаха вклякнути на місці. Він продовжував чітко мислити, але забув про необхідність діяти. Дивився на тварину без остраху, але не міг поворухнутися. Ось укотре зло притягнуло його до себе, привабило складною загадкою, яку кортить розгадати.
Раптом пес кинувся на нього, став велетенською тінню, що впала згори, випущеним на волю страховиськом, втіленням сили і бажання вбивати. Берлах упав під тягарем розлюченої тварюки. Ледь устиг затулити лівим рукавом горло, але не видав із себе жодного звуку, жодного зляканого крику. Усе це видалося йому вкрай природним, підпорядкованим законам цього світу.
Але ще до того, як пес встиг покалічити йому ліву руку, на якій зосередив усю свою лють, Берлах почув постріл, тіло над ним здригнулося, по долоні потекла кров. Пес був мертвий.
Тварина лежала на ньому важким тягарем, і Берлах провів рукою вздовж гладенького вологого хутра. Потім важко підвівся і витер долоню об ріденьку траву. Підійшов Чанц і сховав револьвер назад у кишеню.
— Ви не поранені, комісаре? — спитав він і з недовірою подивився на знівечений лівий рукав пальта.
— Ні, він не зміг прокусити.
Чанц нахилився і повернув голову тварини до світла, яке заломилося в мертвих очах.
— Зуби, як у дикого звіра, — сказав він і здригнувся. — Він роздер би вас на шматки, комісаре.
— Ви врятували мені життя, Чанц.
Той лише спитав:
— Ви ніколи не носите зброї?
Берлах ворухнув ногою нерухому масу перед собою.
— Рідко, Чанц, — відповів він, і вони помовчали.
Мертвий пес лежав на голій брудній землі, і вони дивилися на нього згори. Біля їхніх ніг розпливалася велетенська чорна калюжа крові, що витікала з його горла, мов вулканічна лава.
Після того як вони знову підвели голови, картина довкола них змінилася. Музика замовкла, з освітлених вікон піднялися завіси, і люди у вечірньому одязі висипали назовні. Берлах і Чанц подивилися одне на одного, бо їм було соромно опинитися відразу перед таким численним трибуналом, та ще й у забутій Богом глушині, де дідько каже надобраніч, як із роздратуванням подумав Берлах.
У середньому із п'яти вікон стояв один чоловік, відділений від решти натовпу. Чоловік дивним дзвінким голосом спитав, що вони там роблять.
— Поліція, — спокійно відповів Берлах і додав, що вони хотіли б поговорити із паном Ґастманном.
Чоловік зауважив, що його дивує необхідність вбивати пса для того, щоб порозмовляти із паном Ґастманном, а крім того, йому більше до вподоби слухати Баха, після чого він знову зачинив вікно. Зробив це впевненим рухом, без зайвого поспіху, а говорив без обурення, радше з великою байдужістю.
Із вікон долинали голоси і вигуки: «Нечувано!», «Що ви на це, пане директоре?», «Скандал», «Що ця поліція собі дозволяє, пане радник?» Потім люди знов позаходили до будинку, вікна зачилинися, і все затихло.
Обом поліцейським не залишилося нічого іншого, як піти геть. Перед входом до воріт загорожі саду на них чекали. Це була одна-єдина постать, яка збуджено ходила сюди-туди.
— Швидко дайте світла, — прошепотів Берлах Чанцу, і у промінці світла кишенькового ліхтарика з'явилося товсте, підпухле обличчя, не те щоб зовсім пересічне, але трохи примітивне, — воно нависало над елегантним вечірнім костюмом. На пальці поблискував великий перстень. Після тихого шепоту Берлаха світло знову згасло.
— Хто ви такий, чорт забирай? — гаркнув товстун.
— Комісар Берлах, а ви — пан Ґастманн?
— Я — національний радник фон Швенді, полковник фон Швенді, дідько би вас забрав, якого чорта ви тут стріляєте?
— Ми провадимо розслідування і мусимо поговорити із паном Ґастманном, пане радник, — невимушено відповів Берлах.
Але радника було складно заспокоїти. Він продовжував кричати:
— Ви, мабуть, сепаратист, хіба ні?
— Пане радник, ви помиляєтеся, я не маю стосунку до проблем локального патріотизму, — обережно зауважив Берлах.
Але не встиг Берлах продовжити свою думку, як радник урвав його мову ще більш знервовано.
— Отже, — комуніст! — проревів він. — Я не дозволю стріляти, коли грає музика! Я категорично забороняю будь-які демонстрації проти західної цивілізації. Інакше швейцарська армія наведе лад!
Позаяк радник виглядав цілком дезорієнтованим, Берлах змушений був вдатися до іншої методи:
— Чанц, те, що говорить пан радник, не треба заносити до протоколу, — діловито наказав він.
Радник миттєво протверезів.
— Який ще протокол?
Берлах пояснив, що він комісар поліції Берна і провадить розслідування вбивства лейтенанта поліції Шміда. Загалом він зобов'язаний заносити до протоколу всі відповіді людей на свої питання, але оскільки пан, — він зупинився і подумав, котрий із чинів зараз назвати, — пан полковник, здається, неправильно оцінює ситуацію, він не вноситиме цієї відповіді до протоколу.
Полковник був ошелешений.
— То ви з поліції? — сказав він. — Це вже зовсім інша річ.
Радник попросив вибачити його, бо сьогодні був обід у турецькому посольстві, після обіду його обрали головою «Об'єднання швейцарських лицарів», а після всього цього йому ще довелося підняти почесний кубок у кнайпі, де збирається Товариство гельветів [6]. Окрім того, вранці він був на позачерговому скликанні фракції своєї партії, а тепер ось цей прийом у Ґастманна, на який запрошено всесвітньо відомого піаніста. Він страшенно втомився.
Берлах ще раз спитав, чи могли б вони побачити пана Ґастманна.
— А що ви хотіли від Ґастманна? — поцікавився фон Швенді. — Що він має спільного із убитим лейтенантом поліції?
Минулої середи Шмід був у нього в гостях, а дорогою додому його вбили.
— Ось вам, будь ласка, і перші неприємності, — відповів фон Швенді. — Все через те, що Ґастманн запрошує всіх підряд, а потім починається ось таке.
Він замовк і замислився.
— Я адвокат Ґастманна, — врешті продовжив він. — Але чому ви прийшли саме цієї ночі? Можна ж було принаймні зателефонувати.
— Ми щойно довідалися про зв'язок убивства із Ґастманном, — пояснив Берлах.
Але полковник і далі виглядав невдоволеним.
— А що трапилося з псом?
— Він кинувся на мене, і Чанц змушений був вистрелити.
— Тоді все гаразд, — досить привітно сказав фон Швенді. — Із Ґастманном зараз справді неможливо поговорити, навіть поліція мусить часом рахуватися із певними світськими формальностями. Я завтра приїду до вас і ще сьогодні переговорю із Ґастманном. У вас часом немає фото Шміда?
Берлах витяг із портмоне фотографію і дав її фон Швенді.
— Дякую, — сказав радник, кивнув і пішов до будинку.
Берлах і Чанц знову опинилися самі перед заіржавілими ворітьми саду, у будинку нічого не змінилося.
— Проти національного радника нічого не вдієш, — сказав Берлах. — А якщо він, окрім того, ще й полковник і адвокат, то це три чорти в одному тілі. Ось ми застрягли на місці з нашим вбивством і не можемо нічого зробити.
Чанц мовчав і напружено думав. Потім сказав:
— Дев'ята, комісаре. Мені здається, що зараз найкраще було б поїхати до дільничного поліцейського Ламбуена і поговорити з ним про цього Ґастманна.
— Хороша ідея, — відповів Берлах. — Так і зробіть. Спробуйте з'ясувати, чому в Ламбуені нічого не знають про візит Шміда до Ґастманна. А я піду до невеличкого ресторану поблизу міжгір'я, щоб задобрити чимось свій шлунок, і зачекаю на вас там.
Вони повернулися до машини тією ж стежкою. Чанц завів мотор, і за кілька хвилин вони були вже в Ламбуені.
Поліцейський сидів у кнайпі за одним столом із Кленіном, який приїхав із Тванна. Вони розмістилися трохи осторонь інших відвідувачів, мабуть, їм потрібно було поговорити. Поліцейський Ламбуена був невисоким, товстеньким і рудим. Його звали Жан Р'єр Шарнель.
Чанц підсів до них, і невдовзі їхня недовіра до бернського колеги розтанула. Шарнелеві не подобалося лише те, що замість французької йому доводилося говорити німецькою, якою він володів значно гірше. Вони пили біле вино, і Чанц замовив до нього хліб і сир. Він не сказав, що вони побували у Ґастманна, а запитав, чи мають його колеги вже якийсь слід.
— Ні, — сказав Шарнель, змішуючи німецькі слова з французькими. — Ніякого сліду вбивці. Поки ще нічого не знайшли.
На його думку, єдиним підозрюваним у всьому селі може бути хіба що пан Ґастманн, він купив будинок Рольє, і до нього завжди приїздить багато гостей, а в середу він влаштував великий прийом. Але Шміда серед них не було. Ґастманн навіть не чув такого прізвища.
— Non, Шміда у Ґастманна не було, це аж ніяк impossible. Зовсім неможливо.
Чанц вслухався у цю суміш двох мов і відповів, що варто було б також спитати в інших гостей, які того дня були у Ґастманна.
Кленін вже так і зробив, поговоривши із одним знайомим письменником, який живе у Шернельці над Лігерцом, той письменник був у середу у Ґастманна. Він також нічого не знає про Шміда, не чув такого прізвища і гадає, що навряд чи хоча б один поліцейський коли-небудь бував у Ґастманна.
— Отже, письменник, — сказав Чанц і наморщив чоло. — Доведеться поговорити з цим типом особисто. З літераторами справа завжди виглядає сумнівно, але з цим гіперосвіченим я ще впораюся.
— Хто він такий, цей Ґастманн? — спитав він потім.
— Дуже багатий мсьє, — захоплено відповів поліцейський Ламбуена. — Грошей і кури не клюють. Аристократ. Він давати королівський чайові моя наречена, — і він гордо показав на кельнерку. — Але не тому, що вона подобатися йому. Impossible.
— А чим він займається?
— Філософ.
— Що ви маєте на увазі, Шарнель?
— Багато думати, нічого не робити.
— Але ж він мусить якось заробляти гроші?
Шарнель похитав головою.
— Він не заробляти гроші, він мати гроші. Він платити податки за весь Ламбуен. Це досить. Ґастманн найкращий у весь кантон.
— Виглядає, що ми мусимо-таки ґрунтовно допитати цього Ґастманна, — вирішив Чанц. — Я завтра поїду до нього.
— Увага на його пес, — застеріг Шарнель. — Він має дужий небезпека.
Чанц підвівся і поплескав поліцейського з Ламбуена по плечу.
— Не хвилюйтеся, йому я вже якось дам раду.
Уже була десята, коли Чанц попрощався із Кленіном та Шарнелем, щоб їхати до ресторану біля ущелини, де на нього чекав Берлах. Але в тому місці, де стежка вела від дороги до будинку Ґастманна, він ще раз зупинився. Вийшов і повільно рушив до воріт саду, а потім уздовж загорожі. У будинку скрізь було темно і самотньо, як і раніше, довкола височіли тополі, хилилися від вітру. Лімузини все ще стояли у парку. Але Чанц не обійшов будинок довкола, а зупинився біля місця, з якого було видно освітлену задню частину дому, там у жовтих шибах постійно з'являлися і зникали людські силуети, і Чанц притиснувся до загорожі, щоб його не побачили. Він подивився на поле. Але пса вже не було на землі, мабуть, хтось прибрав його звідси, залишилася тільки калюжа крові, яка виблискувала чорно у світлі вікон. Чанц повернувся до машини.
У ресторані над ущелиною Берлаха вже не було. Шинкарка сказала, що він пішов звідси ще півгодини тому в напрямку Тванна. Випив лише келишок горілки і витратив на це не більше п'яти хвилин.
Чанц розмірковував над тим, що надумав старий, але роздуми тривали недовго, бо вузька вулиця вимагала зосередження. Він проїхав міст, на якому вони перед тим чекали, а потім спустився до лісу.
Там довелося пережити дивну і трохи моторошну пригоду, яка змусила його замислитися. Він їхав швидко, і раптом у нього перед очима з глибини темряви зблиснула поверхня озера — нічне дзеркало посеред білих скель. Напевно, він уже доїхав до місця скоєння злочину. Тут від скелі відокремилася темна постать і махнула, зупиняючи машину.
Чанц мимохіть зупинився, хоча тут же пошкодував про це, бо нараз його пройняла думка, що зараз із ним відбувається те самісіньке, що і зі Шмідом незадовго до вбивства. Він сягнув до кишені пальта і схопився за револьвер, холодний доторк якого заспокоював. Постать наблизилася. Тепер Чанц розгледів, що то був Берлах, але це не зняло його напруги, навпаки, він зблід від потаємного жаху, не усвідомлюючи причини свого переляку. Берлах нахилився до нього, і вони втупилися одне одному в очі, здавалося, це тривало багато годин, хоча насправді йшлося про якісь секунди. Ніхто з них не вимовив ні слова, а їхні очі були кам'яними. Тоді Берлах сів у машину, а Чанц забрав руку з револьвера.
— Їдь далі, Чанце, — сказав Берлах, і його голос звучав байдуже.
Чанц здригнувся, почувши, що вони перейшли на «ти», відтепер комісар звертатиметься до нього тільки так.
Берлах перервав мовчанку аж після того, як проїхали Біль, і поцікавився, що Чанц дізнався в Ламбуені, «здається, ми зрештою будемо змушені називати це гніздо по-французьки».