Комісар зауважив, що було б непогано повернутися до самого Ґастманна, бо ця тема йому ближча.
— Як хочете, — сказав письменник. — Повернімося до Ґастманна, комісаре, до одного із полюсів зла. У нього зло не є виявом філософії чи манії, а лише свободи, свободи заперечення.
— За таку свободу я не дам і ламаного шеляга, — відповів комісар.
— І не потрібно, — сказав письменник. — Але можна віддати все життя, вивчаючи цю людину і цей тип свободи.
— Його життя, — сказав Берлах.
Письменник промовчав. Здавалося, він більше нічого не хоче говорити.
— Але я маю справу із реальним Ґастманном, із чоловіком, що мешкає біля Ламлінгена на рівнині Тессенберга і влаштовує вечірки, які коштували життя одному із лейтенантів поліції. Я хотів би знати, чи той портрет Ґастманна, який ви мені показали, справжній, чи це лише відображення ваших мрій?
— Наших мрій, — сказав письменник.
Комісар промовчав.
— Не знаю, — сказав письменник і підійшов до обох із наміром попрощатися, хоча руку подав тільки Берлахові. — Я ніколи не цікавився усім цим. Зрештою, розслідування цієї справи має провести поліція.
Двоє поліцейських повернулися до свого автомобіля, за ними, люто гавкаючи, побіг білий песик. Чанц сів за кермо.
— Цей письменник мені не подобається, — сказав він.
Перед тим як сісти в машину, Берлах поправив пальто. Песик вискочив на загорожу і продовжував гавкати.
— А тепер до Ґастманна, — сказав Чанц і завів мотор. Але комісар похитав головою.
— До Берна.
І вони поїхали дорогою, що спускалася до Лігерца, в долину, яка відкривалася перед ними у своїй моторошній глибині. Далеко за горизонтом розпласталися окремі її елементи — каміння, земля і вода. Вони ще їхали в тіні, але сонце, яке сідало за Тессенбергом, освітило озеро, острови, пагорби, передгір'я, глетчери на горизонті та нагромаджені один на один гірські масиви, які пливли кудись вдалину у синьому морі неба. Не відриваючись, старий комісар дивився на цю передзимову погоду, яка невпинно змінювалася. «Постійно одне і те саме, — думав він собі. — Навіть у своїх змінах постійно одне і те ж». Але ось дорога круто повернула, і просто під ними, немов опуклий щит, зблиснуло озеро. Чанц зупинився.
— Я мушу поговорити з вами, комісаре, — збуджено сказав він.
— Що таке? — запитав Берлах, оглядаючи скелі.
— Ми мусимо поїхати до Ґастманна, немає іншого шляху, це ж логічно. І насамперед ми повинні допитати слуг.
Берлах, сивий, респектабельний, відкинувся у кріслі і незворушно спостерігав за юнаком навпроти себе крізь холодні щілинки очей.
— Господи, ми не завжди можемо робити те, що логічно, Чанце. Лютц проти нашого візиту до Ґастманна. І його можна зрозуміти, бо він мусить передати цю справу федеральному суду. Зачекаймо на його рішення, на жаль, ми маємо справу із примхливими іноземцями.
Чанца дратував зневажливий тон Берлаха.
— Але це безглуздя. Своїми політичними міркуваннями Лютц саботує розслідування. Фон Швенді — його друг і адвокат Ґастманна, решту можна собі додумати.
На обличчі Берлаха не ворухнувся жоден м'яз.
— Це добре, що ми самі, Чанце. Лютц діяв, можливо, поквапливо, але мав на це вагомі причини. Таємницю справи треба шукати біля Шміда, а не біля Ґастманна.
Але Чанц не дав збити себе з пантелику:
— Ми повинні шукати тільки правду, нічого більше, — вигукнув він у відчаї хмаровинню, що насувалося на них. — Правду і тільки правду про те, хто убив Шміда.
Молодий поліцейський поклав старому руку на ліве плече і подивився в його незворушне обличчя.
— Тому ми повинні прориватися вперед за допомогою будь-яких засобів, і саме проти Ґастманна. Розслідування має бути повним. Не завжди можна робити те, що логічно, — кажете ви. Але в цьому разі ми справді повинні це зробити. Ми не можемо переступити через Ґастманна.
— Ґастманн не убивав, — сухо сказав Берлах.
— Існує ймовірність, що він замовив це вбивство, тому потрібно допитати його слуг! — відповів Чанц.
— Не бачу жодної причини, яка могла б спонукати Ґастманна вбити Шміда, — сказав комісар. — Ми маємо шукати вбивцю там, де вбивство мало б сенс, а це вже стосується тільки федерального суду.
— Письменник теж вважає, шо вбивця — Ґастманн, — вигукнув Чанц.
— Ти теж так вважаєш? — наїжачився Берлах.
— 1 я, комісаре.
— Тоді тільки ти, — зробив висновок Берлах. — Письменник вважає його лише здатним на будь-який злочин, а це велика різниця. Письменник сказав не про дії Ґастманна, а лише про його потенційну здатність.
Тут у Чаниа луснуло терпіння, і він схопив старого за плечі.
— Я багато років був у тіні, комісаре, — сердито мовив він. — Мене завжди обходили, зневажали, ставилися як до останнього лайна, використовували в кращому разі як надійного листоношу!
— Згоден, Чанц, — незворушно сказав Берлах, вдивляючись в обличчя зневіреного юнака. — Ти багато років стояв у тіні вбитого.
— Тільки тому, що він був більш освічений і знав латину!
— Ти несправедливий до нього, — відповів Берлах. — Шмід був найкращим слідчим з усіх, кого я знав.
— І тепер, — уже майже кричав Чанц, — коли в мене раптом з'являється шанс, все знову зривається, я його, свій єдиний шанс, маю втратити через дурнуваті дипломатичні ігри! Тільки ви можете щось змінити, комісаре, поговоріть із Лютцом, тільки ви можете переконати його пустити мене до Ґастманна.
— Ні, Чанц, — сказав Берлах. — Я не можу цього зробити.
Молодик струсонув його за плечі, мов хлопчика, і благально заволав:
— Поговоріть із Лютцом, поговоріть!
Але старий залишався незворушним.
— Це неможливо, Чанц, — сказав він. — Я більше не можу перейматися всіма цими речами, я старий і хворий. І мені вже потрібен спокій. Ти мусиш сам про себе подбати.
— Гаразд, — сказав Чанц і наразі відпустив Берлаха, знову взявшись за кермо. Він був страшенно блідий і тремтів. — Ні, то й ні. Ви не можете мені допомогти.
1 вони поїхали далі в напрямку Лігерца.
— Ти, здається, був у Гріндельвальді під час відпустки, у пансіонаті Айгер, — спитав старий.
— Авжеж, комісаре.
— Тихо і не дуже дорого?
— Так точно.
— Гаразд, Чанце, завтра вирушаю туди, щоб трохи заспокоїтися. Мушу виїхати в гори. Я взяв відпустку на тиждень через хворобу.
Чанц відповів не відразу. Аж коли вони повернули на вулицю Біль-Ноєнбург, його голос знову зазвучав, як завжди, і він сказав:
— Гори — це не завжди добре, комісаре.
Ще того самого вечора Берлах пішов до свого лікаря, Самуеля Гунгертобеля, що мешкав на Беренплятц. Уже засвітили ліхтарі. Насувалися сутінки. Берлах подивився із вікна Гунгертобеля вниз на майдан, на якому роїлися люди. Лікар запаковував свої інструменти. Берлах і Гунгертобель знали одне одного вже давно, вони вчилися разом у гімназії.
— Серце в порядку, — сказав Гунгертобель. — І то слава Богу!
— Ти маєш записи про мою хворобу? — спитав його Берлах.
— Цілу теку, — відповів лікар і показав на стос паперів на письмовому столі. — Це все про твою хворобу.
— Ти ні з ким не говорив про мою хворобу? — спитав комісар.
— Що ти таке кажеш, Гансе! — відповів лікар. — Це ж таємниця.
Унизу на майдані зупинився «мерседес», яскраво зблиснув поміж інших машин, зупинився під ліхтарем і припаркувався поряд із іншими машинами. Берлах придивився уважніше. З машини вийшов Чанц, а поряд із ним була дівчина у світлому плащі, по якому білявими пасмами розсипалося волосся.
— Тебе грабували, Самуелю? — спитав комісар.
— Звідки ти знаєш?
— Просто питаю.
— Одного разу у моєму столі хтось нишпорив, — зізнався Гунгертобель. — І зверху лежала твоя історія хвороби. Гроші не пропали, хоча у столі була кругленька сума.
— А чому ти не повідомив про цей випадок?
Лікар почухав потилицю.
— Я ж кажу, фоші не пропали, та я все одно збирався про це розповісти. Втім, якось забув.
— Отже, — сказав Берлах, — ти забув. Хоча б тут злодії почувають себе у безпеці.
А сам подумав, що саме так Ґастманн, напевно, і довідався про все. Він знову подивився на майдан унизу. Чанц із дівчиною зайшли до італійського ресторану. Берлах подумав, що тільки сьогодні були похорони, і відвернувся від вікна. Він подивився на Гунгертобеля, який сидів біля письмового столу і писав.
— I як у мене справи?
— Болить?
Берлах розповів про останній напад.
— Це погано, Гансе, — сказав Гунгертобель, — Ми повинні прооперувати тебе протягом трьох днів. По-іншому не вийде.
— Я почуваю себе зараз як ніколи добре.
— Через чотири дні буде новий напад, Гансе, — сказав лікар. — І ти його не переживеш.
— Отже, у мене є два дні. Два дні. А вранці третього дня ти мене прооперуєш. У вівторок вранці.
— У вівторок вранці, — сказав Гунгертобель.
— А після цього мені залишиться ще один рік життя, правда, Самуелю? — спитав Берлах і, як завжди, незворушно подивився на свого шкільного друга. Той підскочив і заходив по кімнаті.
— Як тобі спала на думку така нісенітниця?
— Мені сказав той, хто читав мою історію хвороби.
— Це ти вдерся в мій кабінет? — роздратовано спитав лікар.
Берлах похитав головою.
— Ні, не я. Але так воно є, Самуелю, один лише рік.
— Лише рік, — відповів Гунгертобель, сів на стільчик під стіною своєї ординаторської і безпорадно подивився на Берлаха, який нерухомо стояв посеред кімнати, далекий, у холодній самотності, упокорений, і лікар опустив очі перед його заглибленим у себе поглядом.
Близько другої години ночі Берлах несподівано прокинувся. Він випив ліки, прописані Гунгертобелем, і рано ліг спати, тому своє несподіване пробудження спершу відніс на дію цих ліків. Втім, йому все ж здавалося, що його розбудив якийсь звук. Як це часто буває, коли прокидаєшся раптово, він був бадьорим і сповненим сили. Але мусив спершу трохи прийти до тями, і лише за кілька хвилин, які у такій ситуації видаються вічністю, відчув себе впевненіше. Він заснув не у спальні, як це робив завжди, а в бібліотеці, бо готувався до важкої ночі і вирішив ще почитати, та нараз його звалив з ніг міцний сон. Провів руками вздовж тіла і з'ясував, що не роздягнувся на ніч, а лише вкрився вовняною ковдрою. Потім дослухався. Щось впало на підлогу, це була книжка, що її він перед тим читав. Темрява приміщення без вікон була глибокою, але не абсолютною. Через відчинені двері спальні проникало слабке світло, час від часу спалахували блискавки.
Здалеку чулося завивання вітру. Згодом він уже міг розрізнити в темряві контури книжкових полиць і стільця, а також край столу, на якому, як він врешті розгледів, все ще лежав револьвер. Раптом він відчув протяг, у спальні стукнуло вікно, і двері різко зачинилися. Відразу ж після цього старий почув у коридорі скрадливі кроки. І все збагнув. Хтось відчинив вхідні двері і зайшов до коридора, але не врахував можливості протягу. Берлах встав і засвітив торшер.
Він узявся за револьвер і зняв його із запобіжника. У коридорі теж засвітилося світло. Берлах здивувався, побачивши у напівпрочинених дверях світло, цей вчинок незнайомого видався йому безглуздим. Він збагнув це аж тоді, коли було вже пізно. Побачив силует руки і долоню, яка потягнулася до лампи, потім різко спалахнуло синє світло, і майже відразу запала темрява, незнайомий вирвав запобіжник і влаштував коротке замикання. Комісар опинився в цілковитій темряві. Незнайомий прийняв виклик і диктував правила: Берлах змушений був боротися в темряві. Комісар міцніше стиснув зброю і обережно прочинив двері до спальні. Зайшов. Крізь вікно пробивалося слабке, ледь відчутне світло, але коли очі звикли, стало видніше. Берлах сперся на стіну поміж ліжком і вікном, з якого видно було річку, друге вікно було праворуч від нього, воно виходило до сусіднього будинку. Він стояв у цілковитій пітьмі, не маючи можливості втекти або відхилитися, але Берлах сподівався, що темрява врівноважить цей недолік.
У примарному світлі з вікна було видно двері до бібліотеки. Він розраховував на те, що побачить силует незнайомого, коли той увійде. І раптом у бібліотеці зблиснув промінь кишенькового ліхтарика, майнув по книгах, опустився на підлогу, перемістився на крісло, потім на стіл. У світлі ліхтарика опинився ніж-змія. І знову Берлах побачив руку крізь відчинені двері навпроти себе. Рука була у брунатній шкіряній рукавиці, вона намацала на столі ніж і схопила його. Берлах підняв зброю і прицілився. Але ліхтарик раптом згас. Комісар змушений був знову опустити револьвер і чекати. Він дивився зі свого місця у вікно, більше вгадував, ніж бачив чорну масу річки, яка невпинно струменіла вздовж свого русла, на одному березі згромадилися будівлі міста, стрілою здіймалася в небо катедра, а над усім цим пливли хмари. Він стояв нерухомо і чекав на ворога, який прийшов убити його. Його погляд свердлив нечіткий контур дверей. Він чекав. Усе було тихо, спокійно. У коридорі годинник пробив третю. Він прислухався і почув здалеку, як цокає годинник. Десь засигналив автомобіль і проїхав повз будинок. Перед баром зібралися люди. На якийсь момент йому здалося, що він чує дихання, але, мабуть, лиш почулося. І він продовжував так стояти. А десь в іншому місці його помешкання так само стояв хтось іще, а між ними була ніч, ця терпляча і жорстока ніч, яка сховала під своїм чорним плащем смертоносну змію, ніж, що шукав його серця.
Старий дихав ледь чутно. Він стояв на місці і стискав зброю, не відчуваючи навіть холодного поту, який стікав по його потилиці. Він ні про що не думав, ні про Ґастманна, ні про Лютца, не думав навіть про хворобу, яка пожирала його тіло, година за годиною, намагаючись знищити його життя, яке він тепер захищав, сповнений бажання жити і тільки жити. Він перетворився на око, яке свердлило поглядом ніч, на вухо, яке дослухалося до найтихіших звуків, на руку, яка стиснулася довкола холодного металу зброї. Врешті він відчув присутність вбивці зовсім іншим чином, ніж сподівався. Відчув на своїй щоці незначний рух повітря. Довго не міг собі це пояснити, аж поки не здогадався, що відчинилися двері зі спальні до їдальні. Чужинець знову перемудрував його і проникнув до спальні в обхід, його не було ні видно, ні чути. Його не можна було стримати. А в руці у нього був ніж-змія. Берлах розумів, що мусить діяти першим, мусить почати двобій, він, старий, смертельно хворий чоловік, мусить боротися за своє життя, яке протриває ще лише один рік, якщо все буде гаразд і Гунгертобель вдало проведе операцію. Берлах скерував револьвер до вікна, яке виходило на Ааре. Вистрілив, потім ще раз, тричі підряд крізь розбиту шибку в річку, а потім опустився на землю. Над ним щось просвистіло, це був ніж, який встромився у стіну. Але старий уже досягнув свого, у вікні навпроти засвітилося, мешканці сусіднього будинку повисувалися з вікон. Світло сусіднього будинку дало можливість трохи краще роздивитися спальню, і він побачив тінь силуету, далі гримнули вхідні двері, через протяг хряснули двері до бібліотеки, наступні — до вітальні, стукіт за стукотом, зачинилося вікно, і запала тиша. Люди із будинку навпроти все ще вдивлялися в нічну темряву. Старий не відривався від стіни, стискаючи в руці зброю. Він стояв нерухомо, ніби втратив відчуття часу. Люди замкнули вікна, згасили світло. Берлах стояв біля стіни, знову поринувши в цілковиту темряву, злившись із нею, сам один у будинку.
Десь за півгодини він пішов у коридор і знайшов свій кишеньковий ліхтарик. Подзвонив Чанцові, щоб той приїхав. Потім поміняв запобіжник, і в будинку знову спалахнуло світло. Берлах сів у своє крісло і дослухався до ночі. Знадвору почувся звук автомобіля, який різко загальмував. Знову стукнули вхідні двері, почулися кроки. До кімнати зайшов Чанц.
— Мене хотіли вбити, — сказав комісар.
Чанц зблід. Він був без капелюха, волосся його розкуйовдилося, а з-під зимового пальта визирала піжама. Вони пішли разом до спальні. Чанц витяг ніж зі стіни. Це було нелегко зробити — лезо глибоко ввійшло в дерево.